30. Історія уявлень про духовний світ людини

В античних (філософських, наукових, буденних) уявленнях про світ розглядається передусім як світ природи — космосу. Людина трактується як істота, що перебуває у нерозривному зв'язку зі світом природи. Структура і закони буття світу та людини єдині. За аналогією до давньоіндійських і китайських учень (наприклад, даосизм і школи чарваків) у давньогрецькій філософії структура світу розглядається через пізнання матеріальних і духовних першооснов чи першоелементів. Вони визначаються вічними, нествореними і незнищенними, а все багатоманіття речей і явищ у світі виникає як їх конкретна тимчасова комбінація, поєднання. Представники античного матеріалізму вважали першоосновою світу речове, матеріальне начало. Родоначальник цього напряму давньогрецький філософ Фалес стверджував, що начало всьому — вода. Анаксимен і Діоген вважали, що "повітря первинніше за. .. воду, і з простих тіл переважно його беруть як начало; а Гіппас із Метапонта і Геракліт з Ефеса — вогонь, Емпедокл же — чотири елементи, додаючи до названих землю як четвертий. Ці елементи, на його думку, завжди зберігаються і не виникають, а у великій чи малій кількості з'єднуються формою, розмірами і т.д.). В ідеалістичному напрямі античної філософії першоосновою світу визначається певне духовне (ідеальне) начало, або Бог як світовий розум, або самостійні ідеальні сутності. Піфагор та його послідовники вбачали першооснову світобудови у числових відношеннях. Творець класичної моделі об'єктивно-ідеалістичного вчення Платон розглядав реальність як таку, що складається з двох світів: світу конкретних речей, мінливих, тимчасових, і світу ідей — вічних, незмінних. Світ речей, матеріальні явища Платон вважав копією ідей і розумів їх як безтілесні сутності, що перебувають поза простором і часом, сходяться за ступенем спільності у Богові і тому є тим взірцем, відповідно до якого створюються окремі речі. Одна з ключових проблем античного уявлення про світ — проблема руху, його джерела, причин, статусу щодо світобудови. Зенон і Протагор вважали, що світ незмінний, і рух у ньому відсутній. У логічно переконливій формі неможливість процесу руху показана у відомих апоріях ("апорія" давньогрецькою — "безвихідь") Зенона Елейського — "Ахілл і черепаха", "Стріла", "Дихотомія" (див. Філософський словник). Геракліт з Ефеса, навпаки, намагався показати, що рух і зміна — це загальний стан світу. Один із його афоризмів стверджує: "в одну й ту саму ріку не увійдеш двічі". Джерело руху Геракліт вбачав у протилежних началах всього існуючого, взаємодія яких народжує безперервну зміну. Найбільш глобально природа і різновиди руху показані в ученні Аристотеля, яке по праву вважають вершиною філософії античності. Аристотель визнавав рух загальною властивістю світу і вказував на чотири причини його. 1. Бог (якийсь вселенський розум), який перебуває поза космосом, але є якимсь першорушієм, першопоштовхом, стає джерелом початку будь-якого руху світу. 2. Матеріальна причина, або матерія. Аристотель пояснює її як пасивну причину, тобто як речовину, першоелемент, сировину, з якої все виникає. 3. Формальна причина або форма. За Аристотелем, вона є активним началом, оскільки конкретні речі виникають лише внаслідок надання форми речовині, матерії (наприклад, із глини як матерії, надавши їй тієї чи іншої форми, можна зробити різні речі). 4. Телеологічна причина або цільова (рух, розвиток як напрям до певної цілі). Цю причину Аристотель відносив до світу живих організмів та, до певної міри, до світу в цілому. Існування та розвиток живого організму він трактував як послідовну і зміну, що веде до появи тих властивостей, форм, які з самого початку закладені як майбутня мета у всьому живому. Телеологізм, за Аристотелем, певною мірою властивий космосу в цілому і виникає з позасвітового початку — Бога.