Ремеслена

Управа

Павло і (1797-1801 рр.)

Останнім правителем 18 ст. в Росії був Павло І – син Петра ІІІ та Катерини ІІ. Його внутрішня політика була суперечливою та створювала загрозу дворянській еліті, що підштовхнуло до чергового палацового перевороту у 1801 р. Серед істориків нема єдності в оцінці внутрішньої політики Павла І. Основні заходи внутрішньої політики наприкінці 18 ст.: посилення централізації державного управління, ліквідування елементів самоврядування у губерніях та місцях, управ благочинія та міських дум. Відновлення колегій (берг-, мануфактур-, комерц-). Зміни системи престолоспадкування (1797 р.), повернення допетровських правил. Обмеження привілеїв дворян: встановлення службових обов’язків, введення податків з дворян, тілесного покарання відповідно до судового рішення. Регламентація та уніфікація різних сторін життя суспільства: заборона капелюхів та інших видів одягу, іноземних книг. Ліквідування паперових асигнацій, що сприяло фінансової стабілізації. Селянське питання: обмеження панщини 3 добами, заборона продажу без землі, масова роздача казенних земель з селянами дворянам.

Основні напрямки зовнішньої політики та територіальне розширення Росії наприкінці 17 - 18 ст.Ст.

Однією з основних задач російської зовнішньої політики була боротьба за вихід у Балтійське море. У 1721 р. за підсумками Північної війні (1700-21 рр.) був підписаний Ништадський мир між Росією і Швецією, по якому територія від Виборга до Риги, частина Карелії, Інгрії (течія Неви, в усті якої в 1703 р. був закладений Санкт-Петербург), Естляндії (Естонія), Ліфляндія (частина Литви) відходили до Росії. Курляндія, що потрапила до зони російського контролю в результаті династичного шлюбу, остаточно буде приєднана разом з іншими балтійськими землями після ІІІ розділу Польщі в 1795 р.

Тривалою була боротьба за Азов. Вона почалася у 17 ст. і продовжувалася на протязі 18 ст. У 1637 р. донські козаки за власною ініціативою захопили турецьку фортецю в усті Дону – Азов. Земський собор 1642 р., побоюючись війни з боку Туреччини, прийняв рішення повернути територію (так зване «Азовське сидіння» 1637-42 рр.). У 1695 р., 1696 р. – Азовські походи Петра I. Другій похід став успішним: Азов був узятий, побудована фортеця Таганрог. Однак, перемога була не остаточною, за договором з Туреччиною 1713 р. Азов був повернутий, російська фортеця Таганрог знищена. У 1735-39 рр. за часів Ганни Іванівни велася російсько-турецька війна, яка закінчилася підписанням Бєлградського миру у 1739 р. За Росією залишалися Азов і невелика територія між Сіверським Донцем і Бугом.

У першій половині 18 ст. Росія намагалася закріпитися й в інших регіонах. При Петрі I почалося проникнення в Закавказзя. За підсумками Каспійського походу 1722 р. Росія взяла під контроль західний берег Каспійського моря (міста Баку, Решт). При Ганні Іванівні в 30-40-і роки 18 ст. починається приєднання Казахстану. До Росії добровільно були приєднані Молодший і Середній Жуз.

Особливу роль грала боротьба Росії в Криму і Північному Причорномор’ї. Крим, за спиною якого стояла Туреччина, був традиційним суперником Росії, що до кінця 18 ст. не мала виходу в Чорне море. У 1687 р., 1689 р. під командуванням князя В.В. Голіцина відбулися Кримські походи. Вони були обумовлені союзними зобов’язаннями Росії відповідно Вічному міру 1686 р. і закінчилися невдало. Наприкінці 17 ст. Росія не могла на рівних суперничати з Туреччиною, яка, використовуючи васальну залежність Криму, контролювала узбережжя Чорного моря. Якщо на Азові удалося закріпитися в 30-і роки 18 ст., то за Крим і Північне Причорномор’я вирішальна боротьба розгорнулася при Катерині II у ході російсько-турецьких війн 1768-74 рр. та 1787-91 рр. Обидві війни закінчилися перемогою Росії, котра придбала значні території. 1774 р. – Кючук-Кайнарджийський мир. Росія одержала вихід у Чорне море, степи Причорномор’я (Новоросія), право проходу через Босфор і Дарданелли. Кубань, Кабарда, Азов також залишалися за Росією. Крим одержував незалежність від Туреччини, Росія залишала за собою право контролювати виконання умов договору, наслідком якого стала швидка господарська колонізація регіону, активна переселенська політика, заснування міст (Катеринослав = Дніпропетровськ 1776 р.; Херсон 1778 р.; ). У 1783 р. Кримський півострів був зайнятий російськими військами під командуванням князя Г. Потьомкіна. У тому же році був заснований Севастополь. За результатами русько-турецької війни 1787-91 рр. Крим, а також територія між ріками Буг і Дністер остаточно переходили до Росії. Засновані нові міста: Миколаїв (1789 р.), Єкатеринодар = Краснодар (1793 р.), Одеса (1794 р.).

Також Росія мала територіальні придбання після розподілу Польщі: у 1772 р. вона одержала східну частину Білорусії (до Мінська), литовські землі (Лівонію). В 1793 р. – Центральну Білорусію з Мінськом, Правобережну Україну. В 1795 р. – частину Лівонії, Курляндію, Західну Україну з Волинню. Відповідно до рішень Віденського конгресу (1815 р.) з колишніх польських земель у складі Російської імперії було створене Царство Польське.

Таким чином, ми бачимо, що Росія у XVIII ст. затвердилася на Балтиці, Азові, у Північному Причорномор’ї (включаючи Крим); почалося приєднання Закавказзя, Грузії, Казахстану; до складу Російської імперії ввійшли землі Правобережної України, Білорусії, Прибалтики; почалася активна колонізація Степового півдня, Приазов’я, Приуралля. Покращилося геополітичне, господарське положення Росії, зріс ступінь безпеки її кордонів.

Західний напрямок зовнішньої політики характеризувався посиленням впливу Росії в європейських стосунках, перед усім у другій половині 18 ст. Починається боротьба із революційною Францією, Катерина ІІ підтримувала французьких монархістів, фінансувала підготовку військових дій проти Франції, укладення союзу з Англією та Австрією для сумісних дій проти Франції (формування антифранцузької коаліції). 1798 р. – перемога руської ескадри Ф.Ф. Ушакова над французькою на Іонічеських островах у Середземному морі. 1799 р. – італійський та швейцарський походи О.В. Суворова, перехід через Альпи. При Павле І - зміни зовнішньополітичного курсу на межі 18-19 ст.ст.