Соціальний натуралізм як ідеологія Культурної Революції (проблема природності соціального у світлі універсального натуралізму)

Те, що сьогодні відбувається у світі викликає запитання: це свідчення прогресу чи регресу сучасної цивілізації? Найдраматичнішим є те, що з кожним днем стає все важче розрізняти добро і зло, істину і неістину, красу і некрасу, справедливість і несправедливість, героїзм і злочин, хороших людей і поганих, підприємництво і псевдопідприємництво, свободу і сваволю, дійсність і ілюзії, порядок і анархію, право і неправо, демократію і псевдодемократію, моральність і аморальність і т.д. Одностатеві шлюби прирівнюються до шлюбів між чоловіками і жінками, політичне шахрайство цинічно називають безневинною «політичною технологією», експлуатацією біологічних властивостей (інстинктів) людини у літературі, музиці і на телебаченні замінюють справжнє мистецтво, містикою намагаються «виправити» реальність тощо. І все це у сучасних суспільствах маскується під виглядом прогресу.

Сваволя і ілюзії уражають усе більше людей і проявляються в усіх сферах людського життя у вигляді аморальності, злочинності, екстремізму, містицизму, волюнтаризму, утопізму, обскурантизму тощо. Людям стає все важче розуміти один одного. Зловживання, тобто вживання для творення зла засобів, що існують для творення добра, стає нормою життя. Люди погані живуть у кращому добробуті, ніж люди хороші. З допомогою принципу соціального натуралізму сучасному стану людської спільноти можна поставити, на нашу думку, наступний діагноз: «Повсюди - «епідемія протиприродності», усе, в чому проявляється воля і свідомість людей, вражається протиприродністю, просто якийсь патологічний культ протиприродності!». Українське суспільство тут не виняток, а, можливо, лише один із типових випадків...

Уявляється, що все це та багато іншого, подібного цьому, є ознаками не соціального прогресу, а соціального регресу. Людство, у тому числі і українське суспільство, має набратися сміливості визнати це, бо лише тоді воно звернеться до Новітнього Просвітництва, яке виведе його через Культурну Революцію на шлях соціального прогресу, як це було, зокрема, у ХVII – XVIII століттях у Європі. Культурна Революція – це радикальна зміна стану волі і свідомості людей: від стану сваволі і ілюзій до стану узгодженості їх із законами Матері-Природи.

Якою ж має бути ідея Новітнього Просвітництва, аби вона здатна була зупинити соціальний регрес і започаткувати соціальний прогрес через Культурну Революцію? Цією ідеєю має бути ідея, що є результатом розвитку ідеї Просвітництва XVII – XVIII століть, тобто її спадкоємницею. Просвітництво XVII – XVIII століть вивело цивілізацію з тодішньої кризи, викликаної поширенням серед людей сваволі і ілюзій, з допомогою ідеї підкорення волі і свідомості людей законам Матері-Природи, дія яких поширюється не лише на фізичні та біологічні, а й на соціальні явища. На цій ідеї засновувалась концепція природного права, з якої виводилися права людини, покладені тоді в основу соціального прогресу, зокрема, прогресу європейської цивілізації. Таким чином, ідея природності соціального життя людей вилікувала людство від «комплексу» сваволі і ілюзій, завдяки чому була подолана криза, що виникла через відхилення соціального життя людей від законів природи, яким воно мало б підкорятися.

Отже, на нашу думку, розвиваючи ідеї Просвітництва, проблему сучасного світогляду можна сформулювати як проблему природності соціального, яку слід вирішувати згідно з теорією універсального натуралізму.

З цього випливає, на нашу думку, що результатом розвитку ідеології Просвітництва XVII – XVIII століть є соціальний натуралізм, який і має стати ідеологією Новітнього Просвітництва. Соціальний натуралізм (тобто уявлення про природність соціального) – це світогляд, який виводиться з ідеї природної цілісності світу, що покладена в основу теорії універсального натуралізму, згідно з якою все, що існує на світі має існувати за законами Матері-Природи.

Тут доречним було б вказати на наступне. Внаслідок драматичної помилки сучасного світогляду, яка полягає у тому, що уся Природа зводиться лише до фізичної природи і біологічної природи і не визнається факт існування соціальної природи, поняття натуралізму сьогодні спотворюється. Воно вживається для протиставлення фізичних і біологічних феноменів з одного боку і соціальних феноменів - з другого боку, виходячи з помилкової презумпції, що соціальне не є природним. Таким чином, поняття «натуралізму» спотворювалося тим, що воно наповнювалося антисоціальним сенсом. Внаслідок цього, пошук природних законів для соціальних явищ помилково кваліфікувався як спроби підведення соціальних явищ до законів фізичної природи чи законів біологічної природи, бо існування законів соціальної природи не визнавалося.

Через невизнання того факту, що крім фізичної природи і біологічної природи існує ще й соціальна природа, соціальні теорії зводилися до двох типів: 1) соціальні теорії, що пояснювали соціальні феномени за законами фізичної чи біологічної природи; 2) соціальні теорії, що пояснювали соціальні феномени виключно як продукти волі і свідомості людей (так звані волюнтаристські і утопістські теорії). Теорія соціального натуралізму не лише знімає антисоціальний сенс поняття натуралізму, а й надає йому соціальний сенс. Теорія соціального натуралізму – це теорія природності соціального, але не фізикалізації соціального чи біологізації соціального. Вона відкриває новий «архіпелаг» для пізнання – і цей «архіпелаг», який досі залишався «білою плямою» на мапі сучасного світогляду називається «соціальною природою». Теорію соціального натуралізму можливо більш вдалим було б називати теорією природності соціального, що однаково відкидає як фізикалізацію і біологізацію соціального, так і пояснення соціального як витвору виключно волі і свідомості людей.

Виходячи з ідеї природної цілісності світу, воля і свідомість людей - це лише розвинуті у людини засоби, призначені для пристосування її до законів Матері-Природи, а не те, що робить людину незалежною від цих законів. Лише з допомогою волі і свідомості люди можуть жити у злагоді із законами Матері-Природи. У цьому полягає свобода волі людей і істинність їхньої свідомості. Якщо воля і свідомість не виконують свого призначення, то вони перетворюються на сваволю і ілюзії, які ставляться на місце законів Матері-Природи, тобто стають протиприродними. Вони і є джерелом усякої протиприродності у житті людей, яка і називається злом, у тому числі і соціальним злом. Це проявляється у вигляді різноманітних симптомів соціального регресу. Тому для протидії всякому злу треба домагатися того, щоб «комплекс» сваволі і ілюзій не утворювався у людей та не підміняв собою волю і свідомість, що знаходяться у нормальному стані, тобто у стані підкорення законам Матері-Природи. У цьому - основа соціального прогресу. Джерелом таких атрибутів соціального прогресу як Добро, Істина, Краса, Справедливість є не самі по собі воля і свідомість людей, а Мати-Природа, даючи закони для волі і свідомості людей.

Виходячи з постулату впорядкованості світу, очевидно має існувати якесь «основне питання соціального світогляду», від вирішення якого залежить вирішення усіх інших питань людського життя. Уявляється, що це «основне питання соціального світогляду» можна сформулювати так: «Соціальні явища – це витвір Природи чи Людей?». Кінь нової породи, виведений арабами, картина «Джоконда», написана Леонардо да Вінчі, автомобіль, зроблений Генрі Фордом, комп’ютерна програма, розроблена фахівцями кампанії «Майкрософт» - це витвори Природи чи Людей? Відповідь на це питання можна дати з допомогою соціального натуралізму, згідно з яким усе, що, так би мовити, «створено» волею і свідомістю Людей – це результат перетворення Людьми за даними Природою законами матеріалів, створених Природою. Отже, насправді творцем є Природа, а людина – лише перетворювач того, що створено Природою. Тому всі атрибути соціального життя є такими природними речами, які пройшли через перетворення людьми. Таке вирішення згідно з теорією універсального натуралізму світоглядної проблеми природності соціального ми і називаємо соціальним натуралізмом.

Соціальний натуралізм – це світогляд, згідно з яким соціальні явища мають розглядатися як такі, що породжуються Матір’ю-Природою і існують так само за її законами, як і фізичні та біологічні. Для усього сущого Природа є Матір’ю і Найвищим Законодавцем. Тому, зокрема, дуалістична формула «природа і суспільство» є надзвичайно шкідливою помилкою, бо виводить «суспільство» за межі «природи» і таким чином заперечує, що «суспільство» – це теж «природа», але інша «природа», ніж фізична та біологічна. Воно є вищою формою розвитку «природи», яка нашаровується на фізичну і біологічну «природи». «Суспільство» відрізняється від фізичної і біологічної «природи» не тим, що воно не є «природою», а тим, що це вища форма «природи», яка виникає у результаті розвитку фізичної і біологічної форм «природи» і при цьому знаходиться у генетичному зв’язку з останніми.

Соціальний натуралізм дає можливість побачити, що існує, образно кажучи, не дві «природи» - фізична і біологічна, а три «природи» - фізична, біологічна і соціальна. І ця «третя природа» (тобто, соціальна) не опускається до перших двох, а, навпаки, піднімається над ними як вища за них і існує за своїми, властивими лише для неї природними законами. Утворюючи ієрархічне нашарування «фізична природа – біологічна природа – соціальна природа», ці три «природи» генетично зв’язані між собою, бо біологічна породжується розвитком фізичної, а соціальна – розвитком біологічної. Таким чином, з теорії універсального натуралізму спонукає до того, що поняття «природа» має бути реформоване шляхом включення до його змісту, крім фізичної і біологічної природи, ще й «третьої природи», тобто «соціальної природи». Відповідно до соціального натуралізму, що випливає з теорії універсального натуралізму, соціальні явища не є позаприродними, але визнання їх природними не означає, що вони цим самим опускаються до фізичної чи біологічної природи. Тому соціальний натуралізм не є «фізикалізацією» чи «біологізацією» соціальних явищ, як це може здатися на перший погляд.

З допомогою принципу природності соціального має формулюватися і вирішуватися «основне питання психології людини як соціальної істоти». Це питання може формулюватися, зокрема, наступним чином: «З чого вникають і за якими законами існують психічні (духовні) феномени людини як соціальної істоти, зокрема воля і свідомість?». Згідно з принципом природності соціального відповідь на це питання має бути такою6 «Усі психічні (духовні) феномени людини як соціальної істоти, зокрема воля і свідомість, виникають в результаті розвитку феноменів біологічної природи і, будучи феноменами соціальної природи, існують за її законами». Отже усі духовні феномени, притаманні людям як соціальним істотам, мають корені у біологічних феноменах, генетично пов’язані з ними, але є вищими над ними і існують вже за іншими законами природи – за законами соціальної природи, а не біологічної. Духовні феномени співіснують у людини з біологічними феноменами за законом стратифікації, тобто духовне нашаровується на біологічне, знаходячись з ним у генетичному зв’язку, а не пригнічуючи його.

Згідно з принципом природності соціального воля і свідомість людини не виводять її за межі природи, а перетворюють її на вищу форму природи, тобто таку, що вивищується над біологічною формою природи, але знаходиться у генетичному зв’язку з нею.

Проблема співвідношення людини як соціальної істоти і людини як біологічної істоти заторкується, зокрема, в теорії походження людини Ч.Дарвіна, в наукових гіпотезах І.П.Павлова. У них пропонувалися ідеї, які можуть бути корисними для вирішення проблеми природності соціального. Певною мірою сприяли цьому і відкриття, зроблені З.Фрейдом, проте при їхній інтерпретації він припустився помилки. Виявивши дійсні феномени, що вказують на зв’язок соціальної страти людини з біологічною, З.Фрейд неправильно інтерпретував цей зв’язок. Помилка З.Фрейда, згідно з принципом природності соціального, полягає в тому, що він розглядав соціальну страту людини як таку, що має своїм призначенням пригнічувати біологічну страту людини. Зокрема, він вважав, що такий феномен як совість призначенням своїм має пригнічувати усі сексуальні інстинкти, не розрізняючи їх. Але це не так. Совість, будучи соціальним (духовним) феноменом має своїм призначенням пригнічувати, не усі взагалі, не будь-які інстинкти, а лише ті, які проявляються всупереч законам соціальної природи. Це означає, якщо сексуальні інстинкти проявляються відповідно до законів соціальної природи, тобто є проявом сексуальної культури людини, то вони не лише не пригнічуються духовною сферою людини (совістю), а навпаки – облагороджуються, набираючи вигляду кохання, сімейних почуттів тощо. Тому, наприклад, людина, яка має розвинуту совість кохає, інакше, ніж людина, у якої совість не розвинута.

Статева любов у людей, згідно з принципом соціального натуралізму, - це комплексний прояв усіх трьох природ людини: фізичної, біологічної, соціальної. Відсутність у цьому комплексі участі соціальної природи є можливою, але тоді це сурогат статевої любові у людей. Із зазначеного принципу випливає наступна закономірність: чим вища соціальна культура людини – тим багатше у неї почуття статевої любові, тобто кохання. Фізична страта і біологічна страта людини у коханні (статевій любові) відіграють лише роль субстратів, у генетичному зв’язку з якими і існує соціальна страта, що визначає прояви статевої любові людини як соціальної істоти. Це саме стосується і материнської (батьківської) чи будь-якої іншої любові, яку переживає людина.

Відповідно до принципу природності соціального, що випливає з теорії універсального натуралізму, найвищі людські почуття є такими ж природними як і емоції у тварин, але різниця між ними полягає у тому, що людські почуття є феноменами вищої форми розвитку природи( а саме – соціальної), яка при цьому розвинулася із нижчої (а саме – біологічної, тобто тваринної), і перебуває з останньою у генетичному зв’язку, нашаровуючись на неї. Тому такі найвищі, притаманні лише людині, що є соціальною істотою, почуття як співчуття, патріотизм, дружба, любов тощо - це соціальні феномени, які розвинулися з біологічних і нашарувалися на останні, перебуваючи з ними у генетичному зв’язку. Наприклад, статева любов у людей – це вища, соціальна форма статевих стосунків, що виникла у результаті розвитку нижчої, біологічної форми, притаманної людині так само як і тварині, нашарувалась на неї. Тому за наявності патології у «біологічному статевому шарі» людини, страждає і «соціальний статевий шар» людини, тобто людське почуття, зветься статевою любов’ю.

Згідно з соціальним натуралізмом в результаті подальшого розвитку «третьої природи» має через деякий час виникнути наступна «четверта природа». На основі сучасної людини виникне нова істота – «постлюдина», яка утворить нову спільноту – «постсоціум». Вони будуть відрізнятися від сучасної людини і сучасного соціуму так само, як сьогодні людина і соціум відрізняються від пралюдини і прасоціуму. Людство прийде до цього лише якщо розвиватиметься за законами Матері-Природи. Але вже сьогодні це треба прогнозувати з допомогою соціальної футурології, заснованої на соціальному натуралізмі, аби не збитися із шляху гуманітарного і соціального прогресу, тобто з допомогою натуралістичної соціальної футурології. Виходячи з цього, слід звернути увагу на те, що перед людством має постати проблема критерію розпізнання ознак розвитку постлюдини, тобто «нової людини», для того, щоб диференціювати її від різноманітних проявів соціопатії, які можуть бути прийняті за ознаки «нової людини». Подібної помилки припускався, наприклад, Ф.Ніцше, прийнявши ознаки злочинця за ознаки «нової людини» у вигляді «надлюдини». Вже сьогодні ця проблема актуалізується у зв’язку з поміченим останнім часом феноменом, що отримав назву «діти індіго» стосовно тих дітей, які явно відрізняються від звичайних дітей. Цей феномен є проявом соціопатії сучасної людини чи соціономії, притаманної «новій людині» («новій породі чи новій расі людей»), яка згідно з універсальною конституцією природи має виникнути в результаті розвитку сучасної людини? Вирішити це питання можна, на нашу думку, лише за допомогою критерію природності, що виводиться із принципу соціального натуралізму.

За цим критерієм питання щодо «дітей індіго» має бути сформульовано наступним чином: ««Діти індіго» - це феномен природний чи протиприродний (патологічний)»? Іншими словами, це «відхилення від норми природи» чи це «норма нової природи» в розвитку людини? Очевидно, серед дітей, яких називають «індіго» можуть бути представники «нової раси людей», але їх треба навчитися розпізнавати за тим критерієм, що це люди, у яких воля і свідомість більшою мірою здатні узгоджуватися із законами Матері-Природи. Як за цим критерієм звичайні люди сьогодні відрізняються, наприклад, від приматів, так і «нова раса людей» має відрізнятися від сучасних звичайних людей. Це порівняння може бути ключем для розпізнавання «людей нової раси». Так само ключем може бути наступний принцип: як воля сучасної людини відрізняється від інстинкту приматів, так і постволя постлюдини («людини нової раси») має відрізнятися від волі сучасної людини. Це саме правило стосується і для розпізнавання постсвідомості постлюдини («людини нової раси»). Таким чином, згідно з критерієм природності, що випливає з теорії універсального натуралізму постлюдина, або «людина нової раси» - це просто людина, яка є більш природною, ніж сучасна, бо вона є більш здатною пристосовуватися до законів Матері-Природи. З проблемою постлюдини пов’язані, зокрема проблеми еволюції соціального життяі і розвитку постсоціуму, зокрема проблеми постекономіки, постдержави, постправа, постморалі і т.п. Так само вже сьогодні соціальна футурологія має досліджувати проблематику еволюції злочинності та інших форм протиприродної поведінки постлюдини у постсоціумі. Якою може бути протиприродна поведінка постлюдини? Чи буде еволюціонувати злочинність у якусь постзлочинність?

Якою у майбутньому буде моральність? На нашу думку, сучасна криза моральності, симптоми якої спостерігаються зокрема і в європейській цивілізації, зовсім не означає, що мораль взагалі – це щось застаріле, таке що зовсім відмирає. Заначена криза моральності означає, що відмирає саме застаріла моральність, тобто моральність, яка вже не відповідає новій соціальній природі, для того, щоб звільнити місце для нової моральності, яка буде більш природною. Криза моральності полягає у тому, що стара мораль є неконкурентноздатною, тому що вона тепер не відображає закони нової соціальної природи, і саме тому сьогодні верх бере аморальність, допоки не сформується нова мораль, яка буде відображати закони нової соціальної природи і тому стане конкурентноздатною у змаганнях з аморальністю, витісняючи останню на маргінес суспільного життя. Цей процес буде проявлятися у тому, зокрема, що буде розширюватися коло прогресивних, «нових» людей, тобто людей з «новою» мораллю, яка зробить їх конкурентноздатними у змаганні з «регресивними» людьми, тобто з людьми аморальними. Нова моральність повніше відображатиме закони нової соціальної природи, якою «вагітна» наша епоха, і тому природним чином перемагатиме аморальність.

Теорія універсального натуралізму відкриває тенденцію розвитку природи, з якої має виходити соціальна футурологія в дослідженні майбутнього. Основним питанням соціальної футурології, очевидно, має бути питання: «Якою буде та форма природи, яка розвинеться із соціальної форми природи і нашарується на неї?». На нашу думку, виявлена з допомогою теорії універсального натуралізму тенденція вказує на те, що основне питання соціальної футурології слід вирішувати наступним чином: із «третьої», тобто соціальної форми природи має розвинутися «четверта», тобто постсоціальна форма природи, тобто постсоціум, а це означає також, що з людини має розвинутися постлюдина (чи надлюдина). Якою вона буде – це слід визначати з допомогою соціальної футурології, заснованої на теорії універсального натуралізму. Проте вже є достаньо підстав припустити, постлюдина - це постсоціальна істота, яка буде мати «четверту страту», що складатиметься з «постволі» і «постсвідомості». Останні будуть утвореннями, які виникнуть як природне породження розвитку волі і свідомості сучасної людини. Тенденція до виникнення постсуспільства і постлюдини, виявлена з допомогою принципа соціального натуралізму, і має служити критерієм прогресу сучасного суспільства і сучасної людини.

Соціальний натуралізм є світоглядом, який може зупинити соціальний регрес, усуваючи вірус «епідемії протиприродності», що поширюється в сучасному світі – «комплекс» сваволі і ілюзій, що уражає людей. Він – єдина ідеологія, здатна протидіяти «комплексу» сваволі і ілюзій – кореню усякого зла на світі. Ставши ідеологією Новітнього Просвітництва, він може привести до Культурної Революції, здатної сприяти радикальному «лікуванню» соціальної патології, деякі із симптомів якої наведенні вище.

Чи не найкраще після Ф.М.Достоєвського діагностував «хвороби» сучасної цивілізації, зокрема європейської, Карл Ясперс у своєму творі «Духовна ситуація часу» (1932 р.). Проте, він не пояснив коренів новітніх патологій цивілізації, які з часом лише загострюються, а тому не міг запропонувати «ліків» для протидії цим патологіям. Відповідно до ідеології соціального натуралізму зазначені патології є проявом «вірусу» протиприродності, що вражає усі сфери життя людей. А це означає, що імунітет проти соціальних патологій може утворювати лише культивування природності у соціальному житті людей з допомогою ідеології соціального натуралізму. Очевидно, має відбутися Культурна Революція, що відкриє шлях для бурхливого розвитку соціальної культури людей, подібно до того як це сталося в епоху Просвітництва в ХVII – XVIII століттях в Європі.

Не менш проникливо розкрив феноменологію «хвороби» тоталітаризму зразка ХХ століття англійський письменник Джордж Оруел у романі «1984». Цей роман-«антиутопія» є яскравою ілюстрацією проблем, що породжуються тоталітаризмом, сутністю якого є соціальна протиприродність як прояв сваволі і ілюзій людей. І виявити цю сутність дозволяє ідеологія соціального натуралізму.

Ураження людських мас комплексом «самовдоволеного недоростка» у сучасній Європі відмічав Хосе Ортега-і-Гассет, важаючи що цей феномен «людству загрожує виродженням». Він заначав, що існує достатньо симптомів, які «ясно вказують на крайню протиприродність «самовдоволеного недоростка». Це тип людини, яка живе, щоб робити те, що їй хочеться»². Дане спостереження видатного філософа також свідчить на користь доцільності застосування критерію «природності –протиприродності» у діагностуванні патологій сучасної європейської цивілізації.

Ідея протиприродності як кореня соціальних патологій «відкривається» з допомогою соціального натуралізму також в творах М. Булгакова «Собаче серце», Є. Замятіна «Ми», О.Хакслі «О дивний новий світ» та інших.

Сучасна цивілізація прогресує завдяки «натуралістичній» ідеології, сформульованій в епоху Просвітництва (XVII – XVIII ст.). Але рано чи пізно має розвинутися нова соціальна природа з новими, притаманними їй природними законами існування людства, яка потребуватиме нової «натуралістичної» ідеології. Розвиток цивілізації виявляється в зміні природи речей, а значить і в зміні законів, за якими ці речі існують: новій природі речей притаманні нові природні закони. А це означає, що люди мають узгоджувати свою волю і свідомість вже з новими законами соціальної природи, тобто набувати нової соціальної культури замість старої. Відповідним чином має трансформуватися і «натуралістична» ідеологія.

Сучасні кризові симптоми, що мають визнаватися як симптоми «кризи суспільства» і «кризи людини» вказують на потребу в новії «натуралістичній» ідеології. Очевидно, майбутнє нашої цивілізації проектується в головах тих людей, які намагаються пізнати закони нової соціальної природи, зародки якої вже з’являються сьогодні, і на підставі цього пізнання сформулювати нову «натуралістичну» ідеологію – основу Новітнього Просвітництва. А для формування цієї ідеології доречною може бути загальна теорія універсального натуралізму, і заснована на ній спеціальна теорія соціального натуралізму.

Зокрема, є достатньо підстав припускати, що концепція прав людини, заснована на «натуралістичній» ідеології XVII – XVIII століть, має також застарівати, а на її місце з’являтися нова «натуралістична» ідеологія, яка відображала б закони нової соціальної природи, що розвивається у XXI столітті.

Соціальний натуралізм дає можливість по-новому тлумачити, зокрема, і суть феномену релігії. Згідно з ним релігія виникає для протидії людській сваволі і ілюзіям - джерелу будь-якого зла на світі, у цьому її призначення. Сваволя і ілюзії – це стан волі і свідомості людини, який полягає у тому, що вони не узгоджені із законами Матері-Природи. Отже, з цього видно, що призначенням релігії є з допомогою релігійних засобів (віри) узгоджувати волю і свідомість людей із законами Матері-Природи. Саме це стає очевидним, якщо дослідити догмати язичництва, зороастризму, християнства, ісламу, буддизму чи будь-якої іншої релігії. Усі вони мають «спільним знаменником» те, що спрямовані на протидію людській сваволі і ілюзіям шляхом формування у людей узгодженості із законами Матері-Природи, хоч і здійснюють цю спрямованість по-різному. Таким чином, чим краще та чи інша релігія втілює у собі ідеологію соціального натуралізму, тим краще вона виконує своє призначення: протидіяти сваволі і ілюзіям – кореню усякого зла на світі.

Теорія соціального натуралізму дає можливість по-новому інтерпретувати феномени релігій. Так, зокрема, в дохристиянському світі поширення протиприродності, що проявлялась в ураженні волі і свідомості людей сваволею і ілюзіями, створило небезпеку для існування людського суспільства. Сваволя і ілюзії набули небезпечного поширення в суспільстві. Це стало перешкодою на шляху до соціального прогресу. Виникла гостра потреба в поширенні в суспільстві нової ідеології, здатної протистояти поширенню сваволі і ілюзій і сприяти формуванню соціальної культури людей, сприятливої для соціального прогресу. Ця потреба цілком закономірно викликала до життя «з’яву Ісуса Христа народу». Для спасіння від кризогенної протиприродності людство, використовуючи авторитет ідеї Бога, покликало собі Ісуса Христа, який і став носієм ідеології християнства, здатної, спираючись на авторитет ідеї Бога, узгоджувати волю і свідомість людей із законами Матері-Природи, тобто сприяти формуванню соціальної культури у людей, яка і забезпечує соціальний прогрес. Отже, місія Ісуса Христа полягала в тому, щоб з допомогою поширення нової ідеології, - основи соціальної культури людей, врятувати людство від небезпечного поширення протиприродності в суспільстві, яка проявлялась в ураженні волі і свідомості людей сваволею і ілюзіями. Такою самою була місія Заратустри - засновника зороастризму, Будди – засновника буддизму, Мухамеда – засновника ісламу.

Виходячи із ідеї природності соціального, на якій заснована ідеологія, що названа соціальним натуралізмом, можна сформулювати також «основне питання релігєзнавства», що матиме наступний вигляд: «Бог – це витвір Природи чи Людей, чи того і іншого?». Відповідь має бути такою: «Бог – це сама Природа, що відображена Людьми у формі ідеї, заснованої на вірі». Таким чином питання «Чи є Бог на світі?» отримує нову інтерпретацію: «Чи існує Бог як ідея, що є заснованим на вірі відображенням Людьми Природи?». У такій постановці цього питання відповідь на нього може мати наступний вигляд: «Бог на світі є! Він є у вигляді утвореної Людьми ідеї Природи, яка засновується на вірі!». Релігія – це створювана волею і свідомістю Людей форма культивування законів Природи за допомогою віри. Релігії відрізняються між собою різними формами цього культивування. Будучи витворами людей, форми ці можуть бути як прогресивними, так і регресивними. Зазначене тлумачення релігії з допомогою ідеї природності соціального жодним чином не спотворює сутність соціальної ролі релігії, навпаки – воно показує справжню, тобто цілком природну, сутність ціє ролі. Віра в Бога є неперевершеною благодаттю, даною Людству Матір’ю-Природою для упорядкування життя Людей за її ж законами!

Таким чином, ідеологія соціального натуралізму – це основа для прогресу також і релігії у сучасному світі, а не лише політики, економіки, права, моралі, науки, мистецтва тощо.

Одним із способів реалізації будь-якою релігією своєї соціальної ролі є поділ людей на два «класи» - праведників і грішників. Завдяки цьому класовому поділу релігія заохочує людей узгоджувати свою волю і свідомість із законами природи і жити праведно, а тим самим протидіяти неузгодженості волі і свідомості людей із цими законами. У такий спосіб релігія сприяє соціальному прогресу і протидіє соціальному регресу. Але ж те саме у суспільстві забезпечується і іншими, нерелігійними засобами. Це означає, що аналогічним чином і соціологія має виявляти класовий механізм соціального прогресу і регресу. Вона має дати відповідь на питання: на які визначальні класи поділяється будь-яке суспільство і за яким критерієм цей поділ відбувається? Згідно з принципом соціального натуралізму відповідь на це питання має бути наступною: будь-яке суспільство поділяється на два класи – 1) людей, у яких воля і свідомість узгоджені із законами соціальної природи; 2) людей, у яких воля і свідомість не узгоджені із законами соціальної природи (тобто тих, що мають комплекс сваволі і ілюзій). З цього випливає також, що критерієм поділу людей на заначені класи є узгодженість чи неузгодженість їх волі і свідомості із законами соціальної природи. Клас людей, у яких воля і свідомість узгоджені із законами соціальної природи можна назвати «соціономами», а клас людей, воля і свідомість яких не узгоджені із цими законами – «соціопатами». Будь-яке зло (в тому числі злочин чи інше правопорушення) – це прояв соціопатії людини, а добро – це прояв соціономії людини.

В суспільстві відбувається боротьба між цими класами («соціономами» і «соціопатами») і залежно від того який клас поборює якого суспільство перебуває або на шляху прогресу або на шляху регресу. Зокрема, якщо в суспільстві визначальну роль відіграють люди з комплексом сваволі і ілюзій, поборюючи людей з волею і свідомістю, узгодженими із законами соціальної природи, то суспільство рухається шляхом регресу. І навпаки. Отже, стан суспільства визначається станом класової боротьби між цими двома класами. Без розрізнення людей на ці два класи і адекватного ставлення до них неможливий соціальний прогрес. Лише про таку «класову боротьбу» має йтися у соціології. Тому расизм, ксенофобія, маскулінізм, фемінізм і т.п. – це лише помилкові спроби виявити природний критерій соціальної диференціації людей у суспільстві. Насправді соціальна диференціація відбувається за критерієм природності чи протиприродності соціальної ролі людини.

Згідно з принципом соціального натуралізму основою соціального прогресу є є конкуренція між людьми у суспільстві, тобто соціальна конкуренція. Вона полягає у тому, щоб краще пристосуватися до законів соціальної природи: хто з людей краще пристосувався, той і переможе у цій конкуренції. Але за певних умов соціальна конкуренція може набирати протиприродної форми - а саме проявів сваволі і ілюзій. Соціальна конкуренція, у якій проявляється сваволя і ілюзії перетворюється на соціальний (ідеологічний, політичний, економічний, правовий, моральний, релігійний, етнічий і т.п.) конфлікт. Наприклад, ксенофобія – це прояв сваволі і ілюзій в соціальній конкуренції між людьми, що за певними ознаками поділяють себе на «наших» і «чужих». Одним з таких проявів є антисемітизм. Якщо той, хто ідентифікує себе з «нашими» уражений комплексом сваволі і ілюзій, тобто не має належної соціальної культури, то це закономірно породить у нього ксенофобію в умовах соціальної конуренції: вину за невдачі, що виникають у людей внаслідок відсутності у них соціальної культури вони перекладатимуть на «чужих» шляхом пошуку у поведінці «чужих» пістав для їхнього звинувачення за формулою «винен тому що чужий (а не тому що вчинив зло)». Таким чином, у людей, що не мають належної соціальної культури чужий означає злий, творець зла. Очевидно, що в генезисі ксенофобії свою роль відіграє не лише відсутність належної соціальної культури у тих, хто стає ксенофобами, а й поведінка «чужих», тобто тих, хто потерпає від ксенофобії. Ця поведінка може бути двох видів: природною, тобто такою, що узгоджується із законами соціальної природи і тому є добром, і протиприродною, тобто такою, що порушує ці закони і тому є злом. Ті «чужі», які чинять добро, не сприяють виявам ксенофобії щодо них, і навпаки, ті «чужі», які чинять зло, сприяють виявам ксенофобії щодо них. Тобто, своєю протиприродною поведінкою вони сприяють тому, що самі ж стають потерпілими від ксенофобії. Виходячи із зазначеного, на нашу думку, слід звернути увагу в дослідженнях феномену ксенофобії, а так само расизму, фемінізму, маскулінізму і тому подібних явищ, на віктимологічний аспект, тобто досліджувати поведінку тих, хто стає жертвами цих проявів соціального зла з метою протидії їм шляхом усунення сприяючої цьому злу поведінки з боку самих жертв. У зв’язку з цим актуальною є нова галузь науки, яку можна було б назвати «соціальна віктимологія». Соціальна віктимологія має стати наукою про жертви соціальних (ідеологічних, політичних, економічних, правових, моральних, релігійних та інших) конфліктів, яка розроблятиме пропозиції по усуненню у поведінці людей того, що сприяє цим конфліктам з боку самих жертв. Ця наука має допомогти визначити, зокрема, яка роль поведінки самих семітів у механізмі такого феномену як антисемітизм і запропонувати рекомендації по усуненню в цій поведінці того протиприродного, тобто проявів сваволі і ілюзій, що сприяє існуванню антисемітизму. Це саме стосується расизму та інших соціальних патологій, що приводять до переродження соціальної конкуренції на соціальний конфлікт. Радикальний шлях усунення расизму, наприклад, як і антисемітизму, - це розвиток соціальної культури як у расистів, так і в їхніх жертв.

Цілком природно, що суспільство заради свого прогресу має турбуватися про сприяння формуванню «класу соціономів» на протидію формуванню «класу соціопатів». А методика діяльності в цьому напрямку має засновуватися на ідеї природності соціального, яка вказує, що формування «класу соціономів» полягає в культивуванні узгодженості волі і свідомості людей із законами соціальної природи, тобто у вихованні соціальної культури у людей. Це -радикальний спосіб протидії формуванню «класу соціопатів». Такий підхід має реалізуватися і «натуралістичній» доктрині педагогіки, в тому числі соціальної педагогіки при вирішенні так званого «основного питання педагогіки»: яка роль природного фактору і яка роль людського фактору у вихованні Людини? Згідно з цією доктриною роль людського фактору полягає у тому, що вихователь має своїм найвищим призначенням сприяти виконанню своєї ролі природним фактором, тобто узгодженню волі і свідомості виховуваних із законами природи, в тому числі із законами соціальної природи. Отже, виховання людини, в тому числі соціальне виховання, має полягати у формуванні в людини культури як стану узгодженності її волі і свідомості із законами природи. Лише людина, яка має належну культуру, в тому числі соціальну культуру, може бути справедливою, гуманною, чесною, благородною, конкурентноспроможною і мати усі інші достоїнства справжньої, тобто «природної» Людини (а не «протиприродної»). Зразком такої Людини є, зокрема, джентльмен в класичній Англії, існування якого і забезпечувало у свій час прогрес англійського суспільства. Саме люди з належною соціальною культурою (соціономи) в боротьбі з людьми, які позбавлені її (соціопатами), рухають суспільство по шляху соціального прогресу. Це – природний закон суспільного життя людей.

Принцип соціального натуралізму допомогає також по-новому поставити і розв’язати “основне питання моралі». Це питання може бути, відповідно до зазначеного принципу, сформульовано наступним чином: «Чесність – це витвір людської волі і свідомості чи феномен, породжений самою природою соціального життя людей?». (Наприклад, Ф.Ніцше вважав мораль винаходом слабких людей для боротьби з сильними і тому шкідливою для суспільного прогресу. Й сьогодні ще більше загострюються дискусія щодо чинності норм моралі в сфері політики.) Згідно з принципом соціального натуралізму «основне питання моралі» має вирішуватися наступним чином: «Мораль – це втілені волею і свідомістю людей в певні правила поведінки закони соціальної природи, виконання яких забезпечується владою совісті». Іншими словами, чесність, наприклад, як і інші моральні феномени, - це прояви природності, тобто узгодженості волі і свідомості із законами соціальної природи. Саме тому вони і визнаються соціальним добром, а не злом. (До речі, на відміну від моралі право – це втілені волею і свідомістю людей в певні правила поведінки закони соціальної природи, виконання яких забезпечується владою держави.)

За критерієм виконання чи невиконання правил (норм) моралі люди поділяються на два соціальні класи – клас чесних і клас нечесних. Боротьба між цими класами, так звана «класова боротьба», і визначає прогрес або регрес суспільства. Якщо чесні у цій боротьбі поборюють нечесних, то наслідком цього буде прогрес суспільства. І навпаки – якщо нечесні поборюють чесних, то це спричинить регрес суспільства. При цьому слід мати на увазі, що соціальний прогрес – це рух суспільства по шляху узгодження суспільного життя із законами природи, а соціальний регрес – це рух у протилежному напрямку.

З цього випливає, що жити нечесно, зокрема нечесно багатіти, це погано не тому, що це правило – всього - навсього лише плід волі і свідомості людей, а тому, що нечесність – це порушення законів соціальної природи і тому вона є протиприродною. Якщо в якомусь суспільстві нечесні живуть багатше, ніж чесні, то це означає не норму суспільного життя, і тим паче не природність такого стану речей, а реалію, властиву лише тому суспільству, яке перебуває у регресі. У суспільстві, що прогресує – навпаки, чесні люди живуть багатше, ніж нечесні. Отже, нечесність – це реальність, але це та реальність, яка є протиприродною. Коли в якомусь суспільстві набуває поширення «епідемія протиприродності» у вигляді збагачення нечесним шляхом, то це означає, що в ньому переважає такий феномен протиприродності як збагачення нечесних за рахунок збіднення чесних у «класовій боротьбі» між ними, що й спричиняє регрес цього суспільства.

За допомогою методики, заснованої на принципі соціального натуралізму, має розв’язуватися і проблема соціальної рівності людей, і зокрема проблема усунення протиприродного вирішення проблеми соціальної рівності способом так званої «соціальної зрівнялівки». Згідно з принципом соціального натуралізму соціальну рівність природним способом слід забезпечувати за допомогою впровадження формули «рівність через адекватність». Лише така рівність відповідає критерію природності. Ця формула приписує забезпечувати рівність людей в суспільстві шляхом адекватного ставлення до тієї соціальної ролі, яку вони виконують. Тобто, рівність полягає у тому, що до героя треба ставитися як до героя, а до злочинця – як до злочинця, а не однаково «рівно». За цією формулою слід також забезпечувати рівність чоловіка і жінки, ставлячись до жінки як до жінки, а до чоловіка – як до чоловіка, а не однаково «рівно». Це саме стосується рівності людей, що відріняються за расовими, культурними, релігійними, національними, етнічними, віковими, професійними, посадовими, моральними та будь-якими іншими ознаками. За цією формулою визначальним достоїнством людини є міра узгодженості її волі і свідомості із законами соціальної природи (тобто її культура), адекватною якій у суспільстві має бути і честь людині. Лише така рівність через адекватне ставлення до різних людей може забезпечувати прогрес суспільства. «Соціальна зрівнялівка», так само як і соціальна нерівність за расовими, культурними, релігійними, національними, статевими та іншими ознаками, перешкоджає соціальному прогресу.

З допомогою ідеології соціального натуралізму можна протидіяти наявним сьогодні проявам сваволі і ілюзій в усіх сферах соціального життя, зокрема, у політиці, економіці, праві, моралі, релігії, науці, мистецтві. Значення соціального натуралізму полягає у тому, що він дає критерій для розрізнення прогресу і регресу, а також озброює людей інструментарієм, придатним для забезпечення соціального прогресу. Згідно з ним, якщо соціальне явище є природним, тобто відповідає законам соціальної природи, то воно є прогресивним. Отже, люди мають пізнавати закони соціальної природи і приводити у відповідність з ними свою соціальну практику, якщо хочуть жити в умовах прогресу, а не регресу. Тому соціальний натуралізм має стати ідеологією XXI століття, яке, виходячи із зазначених вище симптомів соціального регресу, потребує такого критерію і такого інструментарію.

Ідеологія, що сприяє прогресу суспільства – має культивуватися у суспільстві за допомогою еліти, тобто тих людей, які, будучи у меншості, здатні формувати культуру у більшості. Така диференціація суспільства на еліту і маси є цілком природною. Суспільство без еліти, здатної шляхом просвітництва формувати у народної маси соціальну культуру, - це як «вершник без голови», тому воно не здатне до прогресу. Якщо «попереду» народу немає справжньої еліти, зокрема просвітителів, що «транслюють» у маси виявлене ними світло законів Матері-Природи у вигляді соціальної культури, то її місце займає псевдоеліта або, навіть, антиеліта, яка і гальмує поступ народу по шляху соціального прогресу.

Має потребу в ідеології соціального натуралізму і сучасне українське суспільство. Зокрема, ця ідеологія може бути придатною для розвитку в Україні соціальної культури громадян і забезпечення на її основі політичного прогресу в Україні. Крім європейських просвітителів XVII – XVIII століть, грунт для неї в Україні заклали такі вітчизняні просвітителі як Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Іван Франко та інші.

«Основне питання політики» можна сформулювати наступним чином: «Політичні явища – це витвір Природи чи Людей?». Згідно з соціальним натуралізмом, на це питання слід відповідати так: «Політичні явища – результат вольової і свідомої діяльності людей, які, керуючись законами, даними Природою, перетворюють політичний матеріал, створений Природою».

Політичне життя в Україні сьогодні – це витвір волі і свідомості Людей, які не керуються законами Природи, а значить керуються «комплексом» сваволі і ілюзій. Політичний волюнтаризм і політичний обскурантизм – це ті симптоми протиприродності, які характеризують стан політичного життя в Україні сьогодні як такий, що має діагноз «епідемії протиприродності». Вони є проявом ураженості громадян та інших учасників політичного процесу протиприродним «комплексом» сваволі і ілюзій. Звільнитися від цього «комплексу» може допомогти поширення у суспільстві ідеології соціального натуралізму. І ось чому!

В політичній культурі українців сьогодні ще не сформувались політичні уявлення, які б забезпечували політичний прогрес України, зокрема, уявлення про так звані «праву» і «ліву» ідеології, про різницю між ними. За цієї умови політичне життя приречене проявлятися у вигляді політичного волюнтаризму і політичного обскурантизму. Для того щоб ці уявлення правильно сформувалися у суспільстві слід звернутися до соціального натуралізму, який надає критерій природності для визначення істинності і неістинності тих чи інших соціальних феноменів, в тому числі і політичних. Згідно з ним так звана «права» ідеологія полягає у визнанні природними для соціального життя людей таких інституцій як приватна власність, конкуренція, підприємництво, соціальний порядок, заснований на природних законах суспільного життя людей. Цей соціальний порядок може бути забезпечений, якщо в суспільстві утвориться клас людей з належною соціальною культурою, що зможуть ефективно користуватися критерієм природності в оцінці соціальних феноменів, і зокрема в політиці, економіці, праві, моралі тощо, а також у своїй практиці.

Образно кажучи, якщо користуватися метафорами «вудки» і «рибки», то права ідеологія – це ідеологія «вудки», тобто вона полягає у тому, що спрямовує політичну діяльність «правих» партій на забезпечення громадянам можливості користуватися «вудкою» для того, щоб з її допомогою вони самі себе своїми руками забезпечували «рибкою». І цією «вудкою», яка робить людину вільною від будь-чиєї сваволі, є приватна власність, конкуренція, підприємництво, соціальний порядок, заснований на природних законах суспільного життя. Вони даються людям самою Матір’ю-Природою. Ліва ідеологія відкидає ці природні засоби забезпечення благополуччя людей. Це – ідеологія «рибки», згідно з якою політична діяльність «лівих» партій спрямовується на те, щоб, не володіючи «вудкою», громадяни отримували «рибку» із рук держави, яка начебто має своїм призначенням «годувати свій народ», як хазяїн годує свого раба, що стає внаслідок цього залежним від хазяйської сваволі. Відповідно до соціального натуралізму така ідеологія є протиприродною.

З точки зору соціального натуралізму права ідеологія, наприклад, має визнати протиприродно набутим багатство сучасних українських скоробагатьків. Тому що воно набуте не в умовах ринкової конкуренції, яка ще й досі в Україні не розвинена. Конкуренція на ринку – це природний механізм забезпечення справедливого розподілу багатств у суспільстві. Якщо він не розвинений, то збагачення справедливим не може бути. Таким є природний закон економіки. Несправедливо набуте багатство має перейти до рук чесних людей природним чином – через розвинений механізм ринкової конкуренції, який має виникнути в Україні в майбутньому. Якщо «нові українці», зловживаючи правилом «не пійманий – не злодій», заявляють, що вони чесно розбагатіли, то це лукавство. Вони є просто «не пійманими злодіями». (Якщо це такі «талановиті підприємці», а не псевдопідприємці, то хай би вони спробували так розбагатіти в США чи іншій країні, де має місце розвинена конкуренція.)

Для сучасного політичного життя України властиво те, що політичні партії

не оволоділи правою ідеологією, як такою, що узгоджується із природними законами існування суспільства. Тому вони не мають імунітету проти лівої, тобто протиприродної ідеології, і уражаються нею, навіть не підозрюючи про це. Зарадити тут можна з допомогою соціального натуралізму. Крім того, слід зазначити, що сьогодні дуже поширені спотворені уявлення про те що таке «лібералізм», «демократизм», «націоналізм», «консерватизм», «комунізм» тощо. Виправити це можна за допомогою соціального натуралізму, який надає для цього критерій «природності – протиприродності». Зокрема, застосування цього критерію дозволяє виявити, що суттю комуністичної ідеології є соціальна протиприродність у формі волюнтаризму і утопізму. Виразом її може служити, наприклад, гасло «Залізною рукою заженемо людство у щастя!», яке у свій час було оголошено у вигляді плакату на Соловках. «Класова боротьба» замість соціальної солідарності, експропріація замість інпропріації, «держава має нагодувати свій народ» замість вільного підприємництва, соціальна зрівнялівка замість соціальної конкуренції – ось лише деякі протиприродні атрибути комуністичної ідеології, що були втілені в соціальну практику, зокрема в СРСР, і стали проявом соціальної протиприродності в формі волюнтаризму і утопізму. Це має послужити історичним уроком людству, аби воно навчилося убезпечувати себе від нових уражень соціальною протиприродністю.

Аналогічні прояви протиприродності мали місце і в історії релігії: наприклад, боротьба з «натуралістичною єрессю» засобами інквізиції, жертвами якої стали Дж.Бруно, Галілео Галілей, яка переслідувала Н. Коперніка та багатьох інших мислителів і вчених-натуралістів, що відкривали закони природи, забороняючи, зокрема, їхні твори шляхом включення цих творів до «Індексу заборонених книг» (видавався Ватиканом у 1559 – 1966 р.р.).

Політичний прогрес в Україні мають забезпечити нові політичні партії, які з допомогою соціального натуралізму утвердяться в правій («природній») ідеології на противагу лівій («протиприродній») ідеології і будуть конкурувати між собою за краще втілення її в життя суспільства, приводячи таким чином це життя до злагоди із законами соціальної природи шляхом сприяння розвитку соціальної культури громадян.

Варто також звернути увагу на державотворчий потенціал соціального натуралізму. Уявляється, що під час реформування українського суспільства найнебезпечнішою загрозою можуть бути свавілля й ілюзії, які вражають реформаторів, через що вони самі стають на шлях порушення законів соціальної природи і штовхають на цей шлях народ. Однією із таких ілюзій є сформульована ще англійським філософом Т. Гоббсом ідея, відповідно до якої держава має нагадувати біблійного чудовиська Левіафана, яке покликане тримати народ у покорі за допомогою страху. Лише таким чином, вважав Т. Гоббс, можна забезпечити правопорядок у суспільстві, і, особливо, рівність громадян перед законом, що на його думку, є достатнім для найкращої організації суспільного життя. Однак, при найближчому розгляді історичного досвіду виявляється ілюзорність цієї ідеї. Рівність громадян перед законом нічого не варта, якщо держава є Левіафаном, тобто чудовиськом, що забезпечує рівність громадян перед законом за допомогою страху. Т. Гоббс помилився, не помітивши, що його ідея призводить до порушення фундаментального закону природного права, згідно з яким не лише громадяни мають бути рівними перед законом, а рівними перед законом мають бути також держава і громадянин. На жаль, ні в правознавстві, ні в політології не приділялося належної уваги проблемі рівності держави і громадянина перед законом і судом. Можливо, тому гоббсівська ілюзія виявилася напрочуд живучою, навіть сьогодні. Зокрема, вразивши свідомість людей, що приймали Конституцію України, вона проникла і в її текст, а також інше законодавство і соціальну практику. Яким є обґрунтування принципу рівності держави і громадянина перед законом, а також перед судом, що здійснює застосування закону? Очевидно, слід виходити з того, що держава – це соціальний інститут, наділений особливою формою волі – державною волею. А якщо держава має волю, то на цю волю поширюються усі закономірності, притаманні людській волі. Якщо воля людини може існувати у формі сваволі, то й воля держави може бути сваволею. Отже, не лише людина, а й держава може чинити свавілля. А для протидії всілякому свавіллю людство винайшло законодавство, якому має підкорятися будь-яка воля, не лише людини, а й держави. Причому, природа закону така, що він є законом лише тоді, коли перед ним усі, хто має волю, рівні, без будь-якого виключення, у тому числі і держава. Інакше закон перестає бути законом, втрачає властивості закону. А це тягне за собою також неможливість реалізувати у суспільстві принцип верховенства права. Не може бути верховенства права там, де немає рівності держави і громадянина перед законом і судом. Конституція України, на нашу думку, декларуючи деякі положення, що стосуються певних аспектів принципу рівності держави і громадянина перед законом і судом (наприклад: “держава відповідає перед людиною за свою діяльність”, “усі суб’єкти права власності рівні перед законом”, “рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом”), все ж не закріплює цей принцип повною мірою. Тому, на нашу думку, доцільним було б ст. 3 Конституції України доповнити наступними словами: “В Україні діє принцип рівності держави і громадянина перед законом і судом”. Це було б конституційною засадою для реалізації верховенства права, проголошеного у ст. 8 Конституції. При зверхності держави відносно громадянина стає можливим свавілля держави, з яким несумісною є демократія. Отже, закріплення у Конституції принципу рівності державі і громадянина перед законом і судом сприяло б, також, розвитку демократії в Україні. Закріпивши принцип рівності держави і громадянина перед законом і судом, слід було б усунути наступну суперечність Конституції України. У ч.3 ст. 8 Конституції записано, що “Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”. Звідси випливає, що громадянину гарантується звернення до будь-якого суду, у т.ч. і Конституційного Суду України. Проте, вже у розділі ХІІ Конституції “Конституційний Суд України”, не передбачено право громадян на звернення до Конституційного Суду України з конституційною скаргою на дії державної влади. Це суперечить ч.3 ст.8 Конституції, в якій громадянам гарантується право на звернення не лише до судів загальної юрисдикції, а й до Конституційного Суду.

В той же час, як свідчить досвід, зокрема, ФРН, саме право громадян на конституційну скаргу стосовно дій державної влади забезпечує реалізацію принципу рівності держави і громадянина перед законом і судом. Однією із основних засад судочинства, зазначених у ст. 129 Конституції України, є “рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом”. Але, як свідчать факти судової практики, ця засада далеко не завжди діє у випадках, коли у суді розглядається конфлікт між інтересами громадянина та інтересами держави. Як правило, у цьому випадку суду зручніше так застосовувати закон, щоб стати на бік інтересів держави, виправдовуючи своє свавільне рішення ілюзорною ідеєю про те, що інтереси держави начебто є важливішими від інтересів громадянина. Держава ж, маючи більше можливостей для впливу на суд, ніж громадянин, проявляє свавілля, використовуючи заначені можливості. Зокрема, це відбувається тому, що держава не зв’язана принципом рівності держави і громадянина перед законом і судом. За таких умов, реформаторів в Україні підстерігає пастка волюнтаризму, потрапивши у яку, вони послуговуються ілюзією, що заради інтересів держави можна діяти свавільно, тобто всупереч природним законам суспільного життя, вважаючи, що таким чином вони творять добро для громадян. Але добро неможливо творити всупереч законам природи, у такий спосіб несподівано для творця завжди витворюється протилежність добра – зло. Чи потрібно громадянам України, щоб держава взялася їх “нагодувати” шляхом державного свавілля, тобто шляхом волюнтаристського порушення законів соціальної природи, зокрема природних законів економіки? Ні! Бо таке “годування” є протиприродним, і тому приречене обернутися злом для громадян. Реалізація благого наміру “держава має нагодувати свій народ” закономірно приводить до того, що держава стане відігравати роль “хазяїна”, а народ – „раба”. В історії є достатньо свідчень про існування вказаної закономірності. Зокрема, це мало місце при режимах Муссоліні, Гітлера, Сталіна. Ні держава-Левіафан, ні патерналістська держава, яка “годує” народ, наче хазяїн свого раба, не є сумісними з принципом рівності держави і громадянина перед законом і судом. Цей принцип вказує на те, що найприроднішим для держави є виконувати роль “менеджера”. Лише при такій державі можлива реалізація принципу рівності держави і громадянина перед законом і судом. А якщо це буде, то буде і верховенство права, і демократія в країні. Для успішного виконання своєї ролі державою - “менеджером”, їй не потрібна жорстокість Левіафана чи “батьківські почуття до народу” патерналістської держави. Державі-“менеджеру” потрібна на озброєння висока соціальна (політична, економічна, правова, моральна) культура, виходячи з того, що соціальна культура – це міра узгодженості волі і свідомості людей, в т.ч. і державних діячів, із законами соціальної природи. “Концентрованою” формою соціальної культури є соціальна доктрина. Дослідження історичного досвіду дозволяє помітити наступну закономірність: яка соціальна культура творців держави, і, зокрема, яка їхня соціальна доктрина, – такою буде і держава. Державотворці без соціальної доктрини – це “вершники без голови”: скачуть, не відаючи куди, аби скакати.

Яскравим прикладом державного діяча, озброєного прогресивною соціальною доктриною, може бути Дж. Вашингтон, який керувався у державотворенні ідеями просвітителів, зокрема Т. Джефферсона, Б. Франкліна, що пропагували доктрину природного права. Очевидно, можна стверджувати наступне: не буває реформаторів Вашингтонів без просвітителів Джефферсонів і Франклінів. Лише з допомогою вірної соціальної доктрини державники, в т.ч. і реформатори, можуть розпізнати виставлені на шляху соціального прогресу знаки: “Обережно – пастка для реформаторів!” Концепція держави -“менеджера” дає підстави вважати, що “золоте правило” для державника, в т.ч. реформатора, можна сформулювати так: “Для того, щоб не потрапити у пастку волюнтаризму і утопізму, що являється найнебезпечнішим для народу, керуйся соціальною доктриною, яка найкраще відображає закони соціальної природи”. А такою доктриною може бути доктрина, заснована на принципі соціального натуралізму. Соціальний натуралізм може сприяти також визначенню української національної ідеї.

Національна ідея – це ідея, яка має увійти у свідомість людей, що утворюють націю, аби наставити їх на шлях прогресу. Тільки національна ідея робить народ самодостатнім, тобто не лише незалежним, а й самостійним, здатним сам вирішувати свої проблеми. Згідно з ідеологією соціального натуралізму національна ідея полягає у створенні у людей уявлення про природні закони існування їхнього суспільства, що має стати основою формування в них соціальної культури, яка визначатиме прогрес суспільства. Формулу національної ідеї можна викласти так: «Яка культура громадян – таке і їхнє життя», або так: «Культура людей визначає їхнє життя», чи так: «Культура людей вирішує все», а можливо так: «Культура – мати порядку!». Виходячи з цього українську національну ідею можна сформулювати наступним чином: «Соціальна культура громадян – основа нової України», або так: «Національний порядок, заснований на соціальній культурі громадян, - основа їхнього благополуччя». Культ Матері-Природи, втілений у соціальній культурі громадян України, - ось що має стати українською національною ідеєю, бо лише узгодженість життя людей із законами Матері-Природи робить це життя щасливим. Хіба не до цього закликали Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Іван Франко? У кого ще, як не у Матері-Природи, частиною якої є Україна, міг черпати мудрість Тарас Шевченко для свого геніального «Кобзаря»? Лише соціальна культура громадян, будучи втіленням національної ідеї, робить народ самодостатнім – це і є основа конкурентноспроможності нації у світі як фактора її прогресу.

При цьому слід зазначити, що самодостатність народу забезпечується самодостатністю людей, які утворюють даний народ. Що таке самодостатність людини і як вона виникає у неї? Принцип соціального натуралізму дозволяє відповісти на це питання наступним чином. Згідно з цим принципом самодостатність людини – це незалежність людини від будь-чиєї сваволі і ілюзій, досягнута шляхом узгодження своєї волі і свідомості із законами Матері-Природи. З цього випливає, що самодостатньою людину робить прищеплення їй соціальної культури. Якщо згідно з принципом соціального натуралізму щастя – це переживання людиною стану злагоди її з Матір’ю-Природою, то самодостаність має визнаватися необхідною передумовою щастя. Самодостатня людина – це людина, якій не потрібен посередник між нею і Богом або, що те ж саме, між нею і Природою, тому що вона сама здатна жити у злагоді з ними. Самодостатність людини – це така благодать, яка робить непотрібним для неї законодавство, витворене людьми, бо вона живе за вищими від нього законами – законами Матері-Природи. Соціальна культура надає самодостатній людині критерії для її поведінки, вірніші ніж будь-яке законодавство, витворене людьми. Самодостатня людина – це людина, єдиним культом якої є культ Матері-Природи. Завдяки цьому культу у людини формується соціальна культура, яка утворює у неї внутрішній світ, що робить ллюдину самодостатньою. Цей внутрішній світ робить людину здатною мати імунітет від гніту усього протиприродного, що може існувати у зовнішньому світі. Мати-Природа наділила людину здатністю за будь-яких протиприродних обставин, що діють на неї ззовні триматися природності завдяки внутрішній культурі. Ця здатність і є самодостатністю. Здатністю до самодостатності людина відрізняється від тварини. Той, хто сприяє формуванню самодостатності у людей, той сприяє прогресу людей, а значить і прогресу суспільства, яке утворюється цими людьми. На цьому має будуватися концепція соціального виховання людини. Очевидно майбутня постлюдина буде відрізнятися від сучасної людини ще вищим рівнем самодостатності у зазначеному розумінні.

Лише самодостність відкриває перед людиною можливість бути щасливою, бо джерелом щастя є здатність людини жити у злагоді з Матір’ю-Природою. Ключ до усіх благ на світі Мати-Природа вклала у саму людину у вигляді здатності жити за законами Матері-Природи, тобто у вигляді здатності до самодостатності. Хто краще оволодіває цим ключем, той і живе краще! Але це саме є і найкращим захисним щитом від зла, що може обступати людину із зовнішнього світу: добро внутрішнього світу людини, що забезпечує їй самодостатність, - це найкращий імунітет проти зла зовнішнього світу. Очевидно, можна говорити про наступну закономірність: хто навчить людину як стати самодостатньою, той відкриє їй природний шлях до щастя. Такою має бути концепція самодостатності людини, згідно з принципом соціального натуралізму.

Слід також зазначити, що самодостатність є, зокрема, єдиною альтернативою своєму сурогату – наркотичному стану, тобто стану, який виникає внаслідок вживання наркотиків. З допомогою наркотиків чи іншим протиприродним шляхом люди можуть досягати стану, який створює ілюзію самодостатності.

Яскравим прикладом людини, що виплекала у собі самодостатність є, зокрема, Григорій Сковорода, який сам засвідчив про це наступним словами: «У собі самому шукай справжніх благ»; «Світ ловив мене, та не спіймав». Надзвичайно проникливо розкрив суть феномена самодостатності російський поет Олександр Блок у вірші «Поети»:

«…Ты будешь доволен собой и женой,

Своей конституцией куцой,

А вот у поэта – всемирный запой,

И мало ему конституций!

Пускай я умру под забором, как пес,

Пусть жизнь меня в землю втоптала, -

Я верю: то бог меня снегом занес,

То вьюга меня целовала!».

Застосування принципу соціального натуралізму дозволяє також виявити протиприродну сутність філософії екзистенціалізму (К. Ясперс, М.О.Бердяєв, М.Хайдеггер, Ж.Сартр, А.Камю та інші), яка спотворює концепцію самодостатності людини. Заслугою екзистенціалістів є те, що вони багато що зробили для діагнозу стану сучасного світу і виявили нові виклики часу до людини. Людина перед цими викликами виявилася безпорадною, а тим часом її дисгармонія із світом загострюється і це дедалі більше її дегуманізує. Це ставить її перед питанням: «Як жити далі?». Екзистенціалізм пропонує людині захищатися від проявів сваволі і ілюзій, що мають місце у зовнішньому світі, від його зла, шляхом перетворення на так звану «екзистенційну людину», тобто «людину у футлярі». У екзистенціалістів «людина у футлярі» - це людина, яка, закрившись у «футлярі», шукає опору не у законах Матері-Природи, а лише у власній волі і свідомості, які не узгоджуються із зазначеними законами. Замість законів Матері-Природи ставиться «екзистенція». Іншими словами, своїм «футляром» «екзистенційна людина» відмежовується не лише від проявів сваволі і ілюзій зовнішньому світі, що здатні пригнічувати людину, а й від законів Матері-Природи. Під дією страждань, що їй спричиняє зовнішній світ, у людини може утворитися захисний «футляр». І у цьому «футлярі», начебто, людина може знайти свободу, а не у злагоді із законами Матері-Природи. Однак, відмежування від цих законів робить внутрішній світ людини нездатним до спротиву злу зовнішнього світу. Тому «екзистенційність людини» - це насправді не самодостатність людини, а лише драматична ілюзія самодостатності: уникаючи страждань, що завдаються їй із зовнішнього світу, вона страждає від спотворень своїх волі і свідомості, спричинених відірваністю від законів Матері-Природи.

Надзвичайно проникливо феномен «екзистенційної людини» розкрив Ф.М.Достоєвський у своєму творі «Записки із підпілля», створивши образ «людини з підпілля», яка сама прирікає себе на протиприродне життя, тобто на життя, не узгоджене із законами Матері-Природи. Як видно з цього образу, уникаючи зовнішніх причин страждань, «людина з підпілля», тобто «екзистенційна людина», попадає під дію внутрішніх причин, що спричиняють теж їй страждання (хоч ці страждання вже інші). Проблема цієї людини полягає в тому, що вона не є самодостатньою, тобто вона не має належної соціальної культури, яка б утворювала б її внутрішній світ, як засіб протидії гніту з боку зовнішнього світу. «Екзистенційна людина» - це людина, яка позбаляє сама себе природних засобів протидії злу і тому приречена протидіяти йому протиприродним чином. Концепція самодостатності, що випливає з принципу соціального натуралізму виявляє цей недолік екзистенціалізму.

На нашу думку, екзистенціалізм – це протиприродна реакція на феномен, який можна назвати «кризою людини». Цей феномен геніально розкритий у творчості Ф.М.Достоєвського. Дегуманізація сучасного суспільного життя, виявлена екзистенціалістами, справді є реальністю, яка не може не тягти за собою «кризу людини», але, згідно з принципом соціального натуралізму виводити сучасну людини з кризи слід не екзистенційним шляхом, а шляхом натуралізації людини, тобто узгоджуючи її волю і свідомість із законами Матері-Природи.

Е.Фромм пояснював кризу сучасної цивілізації тим, що сучасна людина з вибору «бути чи мати» вибирає «мати», а не «бути». Тому для подолання кризи треба формувати нову людину, яка вибере «бути», а не «мати». Однак, з точки зору соціального натуралізму не слід протиставляти «мати» і «бути», - це протиставлення є протиприродним. Вирішувати проблему співвідношення між «мати» і «бути» відповідно до принципу соціального натуралізму слід інакше: людина має «бути» «маючи», а «бути» означає жити за законами Матері-Природи, «маючи» при цьому рівно те, що належатиме їй в результаті життя за цими законами – не більше і не менше. Лише живучи за законами Матері-Природи, тобто маючи належну соціальну культуру, людина може узгодити «бути» і «мати» між собою.

На кризу у сучасному світі вказує також симптом, який можна назвати «зловживанням свободою», що проявляється у вигляді різноманітних видів зла у всіх сферах життя людей. Цей феномен відповідно до принципу соціального натуралізму пояснюється поширенням «вірусу» декультуризації людини в умовах розширення її свободи. Згідно з принципом соціального натуралізму «формула зла» є такою: «свобода мінус культура». Відповідно «формула добра» має наступний вираз: «свобода плюс культура». Тому, зокрема, актуальною є в умовах сучасної кризи концепція «небезпечної свободи», тобто свободи людини, яка не має належної соціальної культури. Ця концепція може допомогти у пошуку шляху виходу з кризи, вказуючи на антикризову роль соціальної культури людини.

Так слід, на нашу думку, вирішувати відповідно до принципу соціального натуралізму ті нагальні проблеми, що постають сьогодні як виклики часу.

З допомогою соціального натуралізму слід також вирішувати «основне питання мовознавства», яке можна сформулювати так: «Мова – це витвір Природи чи Людей?». У чому полягає людське і природне начало у мові? Кожен народ має свою природу, витвором якої і є його мова. Люди своєю волею і свідомістю лише обробляють цей витвір, керуючись при цьому законами, які дані Матір’ю-Природою для існування мови. Зокрема, українська мова – це витвір самої природи українського народу, якому українці своєю волею і свідомістю лише надали словесного вигляду. Українська мова для українського народу така сама природна властивість як твердість для алмазу чи спів для соловейка. Дії на позбавлення народу його рідної мови є протиприродними, - вони тягнуть за собою зміну природи цього народу. Глобалізація світу спричиняє необхідність так званої «глобальної» мови, але це зовсім не означає припинення існування рідних мов, витворених різною природою різних народів, що беруть участь у глобалізації.

Це саме стосується і основного питання вчення про націю. Нація – це спільність людей, що утворюється природним чином і існує відповідно до законів Матері-Природи, так само як, наприклад, сім’я чи громадська організація тощо. Поділ людства на нації – це цілком природний феномен. Людина поза нацією – протиприродне явище. Нація є засобом, що забезпечує людям можливість жити у злагоді із своєю природою. Фізична природа у різних частинах Землі, з якою знаходиться у зв’язку життя людей, є різною. Це зумовлює і різницю у біологічній і соціальній природі самих цих людей. Нація забезпечує життя у злагоді з цією особливою природою, без чого людина вступає у протиріччя зі своєю особливою природою. Націю утворюють люди, що мають спільну особливість своєї природи. Однак існування націй зовсім не виключає «спільного знаменника» для усіх людей - існування Людства, яке існує за законами Матері-Природи, що є спільними для кожної людини і кожної нації. Прогрес, будь-якого суспільства, зокрема українського суспільства, що полягає у пристосуванні до законів Матері-Природи, можливий лише шляхом розвитку своєї національної природи (природи своєї нації). Якимось позанаціональним шляхом такий прогрес неможливий. Це означає, що усі атрибути даної спільноти (політичні, економічні, правові, моральні тощо) мають також розвиватися, відображаючи особливості національної природи цієї спільноти. Лише через прогрес націй забезпечується прогрес людства. Отже, сучасне перетворення націй полягає не в тому, що вони деградують, а навпаки – в тому, що вони розвиваються: чим національнішою є людська спільнота, тим природнішою вона є, а значить і прогресивнішою. Такий розвиток націй зовсім не веде до міжнаціональних конфліктів, навпаки, причиною цих конфліктів є те, що та чи інша нація, заражаючись свавіллям і ілюзіями, намагається жити не за своєю національною природою, стає на шлях порушення своєї національної природи, тобто не живе у злагоді із своєю, притаманною їй природою. Отже, нації – це природна данність, якій люди своєю волею і свідомістю мають надавати певну соціальну форму, керуючись тими законами природи, за якими нації існують.

У такий же спосіб, очевидно, має розв’язуватись і питання про критерій справжнього і несправжнього мистецтва. «Основне питання мистецтва» можна сформулювати наступним чином: «Образи у мистецтві – це витвори Природи чи Людей, чи того і іншого?». Згідно із соціальним натуралізмом художні образи – це витвори Природи. Люди, що є художниками, лише мають брати витворений Природою матеріал і обробляти його за природними законами, властивими цьому матеріалу, пристосовувати його до цих законів. Справжнім є лише той мистецький образ, який є природним, а не витвором сваволі і ілюзій митця. Природний матеріал, оброблений художником за властивими для нього природними законами, і є справжнім мистецтвом. Цьому критерію природності відповідають образи, створені, наприклад, Леонардо да Вінчі, В.Шекспіром, Т.Шевченком, П.І.Чайковським, Ф.М.Достоєвським та іншими геніальними митцями, а також народною творчістю. Отже, природність і є критерієм справжнього мистецтва, а протиприродність – несправжнього, тобто псевдомистецтва.

Критерій «природності» є універсальним критерієм для розмежування істинного і неістинного (справжнього і несправжнього) в усіх сферах соціальної реальності. Це своєрідний «золотий ключ» для правильного вирішення будь-якої соціальної проблеми, що постає перед людиною. Слід, однак, мати на увазі, що ідея природності (натуралізму), яка кладеться в основу критерію природності може бути спотворена. Так, зокрема, виявилося в ідеології, яку сповідував Адольф Гітлер. Ця ідеологія, не визнаючи існування особливої, «третьої» форми природи – «соціальної природи», принцип природності у поясненні соціальних феноменів зводила до його біологічної форми, тобто для вирішення соціальних проблем застосовувався принцип біологічної природності, а не принцип соціальної природності. Таким чином, мало місце застосування принципу біологічної природності для пояснення феноменів, які вимагають застосування принципу соціальної природності, в результаті чого соціальні феномени інтерпретувалися протиприродно, тобто всупереч законам соціальної природи. Хоч сам А.Гітлер і декларував принцип природності, насправді він застосовував принцип біологічної природності там, де слід було б застосовувати принцип соціальної природності, що й приводить до порушення законів соціальної природи. У нацистській практиці, зокрема, соціальна конкуренція між людьми, в тому числі між людьми різних рас, як природний фактор соціального прогресу, була підмінена протиприродною практикою расизму у вигляді свавільного пригнічення різними способами людьми однієї біологічної раси людей іншої біологічної раси, що суперечить законам соціальної природи. Тобто, всупереч принципу соціального натуралізму, впроваджувалась расова боротьба між різними за біологічними критеріями людьми замість соціальної конкуренції між людьми, заснованої на принципі різної міри пристосування людей до законів соціальної природи.

Також всупереч принципу соціального натуралізму, А. Гітлер поділяв людей як соціальних істот не за критерієм соціальної природності на соціономів і соціопатів, а за критерієм біологічної природності на людей вищої раси і людей нищих рас. Декларуючи пошук шляху до прогресу, А.Гітлер замість того, щоб протидіяти поширенню в суспільстві соціопатії, як цього вимагає ідеологія, заснована на соціальному натуралізму, організував пригнічення людьми однією раси людей іншої раси, вважаючи, що соціальний прогрес забезпечується расовим (тобто біологічним) фактором. Тому задекларований ним принцип природності насправді виявився принципом, що суперечить законам соціальної природи, він і привів соціальну практику нацизму до протиприродності.

Не маючи належної соціальної культури, яка допомогла б розрізняти природне і протиприродне у нацистській ідеології, німецькі виборці, що голосували за нацистську партію, очолювану Гітлером, не помітили пастки, своєрідного «троянського коня» цієї ідеології. Ця пастка полягала в тому, що Гітлер дійсно пропонував вирішити соціальні проблеми, але не природним шляхом, а протиприродним, тобто керуючись волюнтаристською і утопічною доктриною, яка прикривалась при цьому «фіговим листком» природності. Це – урок для усіх виборців в усьому світі: вони мають завжди керуватися під час виборів критерієм природності, аби пересвідчитись чи не пропонують їм політики, які просять довірити їм владу, «троянського коня», а саме вирішити соціальні проблеми протиприродним шляхом. Для того, щоб користуватися критерієм природності виборцям потрібна соціальна культура. В демократичному суспільстві соціальна культура громадян визначає долю країни - це буде прогрес чи регрес.

На наш погляд, розкриття з допомогою принципу соціального натуралізму таємниці феномена А.Гітлера, так само як і феномена Й.Сталіна, може послужити визначним уроком для людства, який допоможе уберегтися від найбільш небезпечного джерела соціального зла – протиприродності, що соціопатизує людей, формуючи у них комплекс сваволі і ілюзій. Слід зазначити, що людство не має імунітету від нових, ще небезпечніших проявів соціальної протиприродності, в порівнянні з тими, які організували Гітлер і Сталін.

Порівняння феноменів Гітлера і Сталіна вказує на те, що способи порушення людиною законів природи можуть бути різні, зокрема, закони природи можна ігнорувати, як це робив Сталін, або ними можна зловживати, як це робив Гітлер. Обидва вони діяли протиприродно, але різними способами. Феномен Сталіна полягав у тому, що він принципово ігнорував закони соціальної природи, ставлячи на їх місце волюнтаризм і утопізм. Таємниця феномену Гітлера в тому, що він на місце законів соціальної природи ставив закони несоціальних форм природи – фізичні закони і біологічні закони. Він навіть стверджував: «…У мене є відчуття, що корисним було б знати закони природи – бо це дозволить їм підкорятися. Діяти навпаки – означає повстати проти небес»³. «Ми навчимося, - говорив він, - як пізнавати закони, за якими тече життя, а знайомство з законами природи поведе нас шляхом прогресу»⁴. Проте, як виявилося, знання законів фізичної і біологічної природи Гітлер використовував у своїй соціальній практиці, керуючись насправді сваволею і ілюзіями, для того, щоб порушити закони соціальної природи. У цьому полягає парадоксальна протиприродність ідеології Гітлера: спираючись на одні закони природи, порушувати інші. Зокрема, він скеровувавав німецьке суспільство на те, щоб забезпечити «життєвий простір» і «прогрес» Германії протиприродним чином за рахунок інших народів – тобто, насильством над іншими народами. У своїй праці «Майн Кампф» пізнання законів природи і таємниць її Гітлер розглядав як засіб «стати над тими істотами, які позбавлені цього знання». Таким же протиприродним чином він визначав і роль культури. Згідно з принципом соціального натуралізму природний шлях прогресу для німців (як і для інших народів і рас) полягав в іншому – в тому, що шлях до прогресу забезпечується через соціальну конкуренцію між народами, а не шляхом насильства одних народів (чи людських рас, чи «пород» людей) над іншими. Причому ця конкуренція має полягати у тому, щоб якнайкраще пристосуватися до законів соціальної природи, тобто до природних законів, за якими існують політика, економіка, право, мораль тощо. Участь у такій конкуренції і є природним законом прогресу народів, усі інші шляхи – протиприродні. І пізнання законів природи, і культура, згідно з принципом соціального натуралізму, мають своїм природним призначенням бути не засобом пригнічення одних людей іншими, а засобом прогресу через соціальну конкуренцію між людьми.

Соціальний натуралізм, ставши ідеологією Культурної Революції, може стати засобом подолання протиприродності, що проявляється як свавілля і ілюзії у вигляді різноманітних форм зла, зокрема злочинності, також й в інших сферах суспільного життя людей: протиприродності в економіці, праві, моралі тощо.

На підставі викладеного слід також розвінчати досить поширену ілюзію про те, що якась «технічна революція» є рушійною силою соціального прогресу. Насправді до соціального прогресу веде лише Культурна Революція, а розвиток техніки є засобом в руках людей, з яким вони ідуть по шляху соціального прогресу, породжуваного Культурною Революцією. Зокрема, не Інтернет рухає Людство по шляху соціального прогресу, а соціальна культура людей, що користуються Інтернетом як засобом для втілення своєї соціальної культури в життя.

Принцип соціального натуралізму придатний також, зокрема, для розв’язання фундаментальної проблеми сучасності – проблеми співвідношення свободи і безпеки, яка на нашу думку, має кваліфікуватися як новий виклик часу⁵. Вона формулюється наступним чином: «Чи допустимо забезпечувати свободу за рахунок зниження рівня безпеки, або безпеку – за рахунок зниження рівня свободи, а якщо ні, то як тоді можна забезпечувати однаковою мірою і безпеку і свободу, не жертвуючи при цьому однією заради іншої?». Згідно з принципом соціального натуралізму ця проблема має вирішуватися наступним чином. Забезпечувати свободу за рахунок зниження рівня безпеки недопустимо (і протиприродно), так само як і навпаки. Лише з допомогою такого засобу як соціальна культура громадян можна забезпечити і свободу і безпеку людини у суспільстві, не жертвуючи однією заради іншої. Тільки ця культура робить свободу безпечною, а безпеку цілком сумісною із свободою. Без звернення до чинника соціальної культури громадян гармонізація між свободою і безпекою є неможливою.

Таким чином, теорія, що засновується на принципі соціального натуралізму, «відкриває нові очі» на феномен культури як міри узгодженості волі і свідомості людей із законами Матері-Природи, зокрема, на соціальну функцію цього феномену. Для пізнання феномену культури інструментом має стати нова наука, яка б застосовувала принцип соціального натуралізму – «натуралістична культурологія».

В основу «натуралістичної культурології» має бути покладено натуралістична ідея «культури людини». Назріла потреба в Культурній Революції шляхом Новітнього Просвітництва заради соціального прогресу спонукає до розвитку нового уявлення про феномен, який маємо позначати як «культура людини», і зокрема як «соціальна культура громадян». Виходячи з принципу соціального натуралізму, слід розрізняти власне культуру людини як міру узгодженості її волі і свідомості із законами Матері-Природи і втілення цієї культури у створюваних людиною речах – 1) матеріальних речах, якщо йдеться про так звану «матеріальну культуру»: зокрема це землеробство, рослинництво і тваринництво, техніка, архітектура та інші предмети мистецтва тощо; 2) нематеріальних речах, якщо йдеться про так звану «нематеріальну культуру»: зокрема це ідеологія, релігія, мораль, народні звичаї, традиції, обряди, побутові технології, усна народна творчість, економіка, держава і право, політика тощо. Усі названі матерільні і нематеріальні речі, є не самою «культурою», а витворами, в яких проявляється культура людей, втілюючись у створюваних ними речах. Відповідно до цієї концепції культури людини слід також виділяти феномен «соціальної культури людини», визначаючи його як міру узгодженості волі і свідомості людей із природними законами суспільного життя людей (тобто із законами соціальної природи). Викладені вище уявлення щодо феномену, який позначається як «культура» в «натуралістичній культурології», можуть стати чинниками Культурної Революції, що сприятимуть соціальному прогресу.

Це лише деякі із аспектів тієї ролі, яку має відігравати ідеологія соціального натуралізму у забезпеченні соціального прогресу в сучасних умовах.

Критерій «природності – протиприродності» стосовно соціальних явищ, що випливає з соціального натуралізму, має стати інструментом для нової соціальної практики в усіх сферах життя людей. Для озброєння людей цим інструментом потрібне Новітнє Просвітництво, яке має привести до Культурної Революції ХХІ століття. Узгодження волі і свідомості українців із законами соціальної природи з допомогою Новітнього Просвітництва, заснованого на світогляді соціального натуралізму, сформує у них соціальну культуру, яка одна лише і здатна визначати розквіт України і благополуччя українців, забезпечуючи, зокрема, протидію різноманітним формам зла, в тому числі злочинності. Бо «Культура – мати порядку!», того соціального порядку, який забезпечує всяке благополуччя людям.

З точки зору соціальної футурології, заснованої на принципі соціального натуралізму, українцям слід мати на увазі, що і Європа, зокрема, перебуває у стані пошуку відповіді на нові виклики часу. Вона пргресуватиме настільки, наскільки пристосовуватиметься до природних законів соціального життя. Майбутнє Європи має вираховуватися саме за принципом: долю народів визначає стан їхньої соціальної культури, тобто міра узгодження їхнього соціального життя із законами Матері-Природи. Яка ця культура – така й доля народів Європи.