Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Kostenko kyltyra i zakon y protudii zly.doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

Кримінальний кодекс україни: гендерний аспект

Конституція України 1996 року створила належну основу для рівності прав чоловіка і жінки. Вона, зокрема, визначила, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками статі.

Чинне законодавство має реалізувати це конституційне положення. Проте, як виявляється, при реалізації його у законодавстві, виникає потреба у новій методології вирішення гендерних проблем. Це стосується і реалізації вказаного конституційного положення в кримінальному законодавстві.

При гендерному аналізі КК України слід мати на увазі, що гендерний аспект має два зрізи:

  1. гендерна рівність в плані кримінальної відповідальності злочинців чоловічої і жіночої статі;

  2. гендерна рівність в плані кримінально-правової охорони потерпілих чоловіків і жінок від злочинних посягань.

Крім того, слід мати на увазі також необхідність розглядати гендер в двох планах: в плані його відображення в чинному кримінальному законодавстві і в плані його відображення в практиці застосування чинного законодавства.

Виходячи з цього, слід зазначити наступне. Кримінальний кодекс України в цілому належним чином реалізує гендерні принципи, сформульовані в Конституції України та в міжнародно-правових документах. Зокрема, в ст.161 КК України передбачається кримінальна відповідальність за „пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками... статі...”. Проте КК України має також недоліки, котрі зумовлюють порушення гендерної рівності.

На нашу думку, сьогодні в правознавстві не існує поки що належним чином розроблених теоретичних засад, які б дозволили дати відповідь на одне із основних гендерних питань: як слід забезпечити рівність прав чоловіків і жінок, які не є однаковими за своєю біологічною природою? Крім того, виникає також інше питання: чи зумовлює біологічна відмінність між чоловіком і жінкою існування двох видів права взагалі – „чоловічого права” і „жіночого права”? Наприклад, можливо потрібні два кримінальні кодекси – окремо для жінок і чоловіків або окремі статті в Особливій частині КК України для жінок, які б встановлювали іншу кримінальну відповідальність жінок на відміну від чоловіків? Чи може слід іти іншим шляхом, щоб відобразити природну відмінність між жінкою і чоловіком в праві? Який це шлях?

Відповіді на ці питання потрібні для того, щоб забезпечити права людини, в тому числі і в сфері кримінальної юстиції.

На нашу думку, досить ефективним для вирішення зазначених питань може виявитись так званий принцип соціального натуралізму (тобто принцип визнання природності соціального).

Принцип соціального натуралізму полягає в тому, що поряд з фізичною формою природи і біологічною формою природи визнається існування соціальної форми природи, яка є вищою формою розвитку фізичної та біологічної форм природи141. З цього принципу випливає:

  1. Біологічну різницю між чоловіком і жінкою неможливо усунути соціальним вирівнюванням.

  2. Соціальну рівність чоловіка і жінки не можна порушувати через біологічну різницю.

Принцип соціального натуралізму дозволяє належним чином оцінити також роль психоаналітичної концепції, запропонованої З. Фрейдом, в методології гендерного аналізу кримінального права. Ця концепція настільки проникла в сучасні спеціальні теорії, що ігнорувати її неможливо.

Проблему співвідношення в гендері маскулінності і фемінності сучасний словник з психоаналізу тлумачить наступним чином: “Маскулінний, маскулінність (masculine, masculinity) стосується партнерів по поведінці, настановах тощо, які розглядаються в якості психологічних вторинних статевих ознак чоловіка. Класичній теорії властиво припускати наявність невід’ємного внутрішнього зв’язку маскулінності з активністю, агресивністю, садизмом та суперництвом... Фемінний, фемінність (feminine, feminity) стосуються партнерів по поведінці, настанов тощо, які вважаються психологічними вторинними статевими ознаками жінки. Класична теорія схильна вважати, що фемінність має суттєвий зв’язок з пасивністю та мазохізмом, і жіноча психологія центрується навколо труднощів, пов’язаних з прийняттям безпорадної позиції”142.

В цьому формулюванні досить вдало представлено положення фрейдизму, які мають відношення до гендерної проблематики. На думку З. Фрейда, “психоаналіз можна застосовувати до історії культури, науки про релігії і міфології точно так само, як до вчення про неврози”. Більше того, З. Фрейд вважав, що психоаналіз покликаний спричинити третю і найсуттєвішу революцію в світогляді, після коперніканства і дарвінізму.

Заслугою З. Фрейда є те, що він, - в розвиток дарвінізму, - своїми дослідженнями прокладав шлях до пізнання ролі факторів, що відносяться до біологічної природи чоловіка і жінки, в соціальному житті людей. В гендерному аспекті пізнання ролі зазначених факторів надзвичайно важливе для адекватного правового регулювання соціальної поведінки жінок і чоловіків.

Однак, попри цю заслугу, слід зазначити, що З. Фрейд припустився помилки, приписуючи неусвідомлюваним феноменам психіки чоловіка і жінки, які мають біологічну природу, антисоціальний характер. З цього З. Фрейд робив висновок, що ці феномени приречені пригнічуватися в умовах суспільного життя людей.

Згідно принципу соціального натуралізму (який полягає у визнанні усього соціального формою природи, що утворюється в результаті розвитку біологічної форми природи) біологічне має не антисоціальний, а протосоціальний характер, тобто, біологічна природа є “матерією”, з якої утворюється соціальна форма. Отже, не усі взагалі сексуальні інстинкти чоловіків і жінок мають пригнічуватися державою, правом, мораллю, релігією, мистецтвом, як думав З. Фрейд, а лише ті, що проявляються протиприродно, у вигляді збочень, тобто, ті, що є проявом сваволі людини. З. Фрейд, очевидно, не розумів, що зазначені соціальні інституції покликані, навпаки, – забезпечувати, а не пригнічувати свободу природних проявів сексуальності чоловіків і жінок, без чого неможливим є нормальне життя людей в суспільстві.

Таким чином, фрейдизм може бути придатним як методологія гендерних досліджень в тих межах, в яких він не суперечить принципу соціального натуралізму. Зокрема, що стосується гендерних досліджень кримінального права, то продуктивною може бути ідея З. Фрейда щодо того, що соціальна поведінка чоловіка і жінки не може не залежати тією чи іншою мірою від їх сексуальної природи. Тому в гендерному аналізі кримінального права має звертатися увага на те, що кримінальне право повинно адекватно реагувати на поведінку чоловічу і поведінку жіночу, виходячи з того, що ця поведінка зумовлюється особливостями сексуальної природи чоловіка і жінки.

На нашу думку, принцип соціального натуралізму при його застосуванні в гендерній проблематиці дає можливість сформулювати так званий принцип гендерної адекватності. Згідно з цим принципом біологічні особливості чоловіка і жінки не повинні нівелюватися в праві шляхом створення привілеїв чоловікам чи жінкам, а мають враховуватись шляхом забезпечення адекватності ставлення суспільства до природних особливостей чоловіка і жінки. Зокрема, здатність жінки народжувати дітей потребує не створення привілеїв для жінки, а лише адекватного ставлення суспільства до цієї здатності. Так само можна говорити про певні особливості біологічної конституції чоловіків.

Відповідно до принципу соціального натуралізму той факт, що жіноча і чоловіча злочинність співвідносяться як 1:6, може бути пояснений наступним чином. Біологічна природа жінок і чоловіків в сучасних умовах впливає на кримінальну активність таким чином, що прояви цієї активності у вигляді вчинення злочинів мають співвідношення 1:6.

На нашу думку, з цього випливає наступне:

  1. Співвідношення кримінальної активності жінок і чоловіків 1:6 в Україні сьогодні може служити також показником соціальної активності жінок і чоловіків взагалі. Тобто, в Україні в сучасних умовах соціальна активність жінок і чоловіків співвідноситься як 1:6. Інакше кажучи, чоловіки соціально активніші за жінок в 6 разів, і це за законами соціології проявляється і в сфері кримінальної активності, як специфічної форми проявів соціальної активності взагалі.

  2. Будь-які зміни в співвідношенні соціальної активності жінок і чоловіків закономірно потягнуть за собою зміни співвідношення жіночої і чоловічої злочинності. З цього можна прогнозувати, що, наприклад, реалізація в суспільстві принципу „50:50” призведе до того, що жіноча і чоловіча злочинність матиме таке саме співвідношення „50:50”. Ця закономірність має відповідним чином враховуватись.

На наш погляд, з допомогою принципу соціального натуралізму має бути створена концепція гендерного розвитку кримінального законодавства України.

Основні її положення можна викласти наступним чином.

  1. Гендерний розвиток кримінального законодавства України має відбуватися у відповідності із ст.24 Конституції України, згідно з якою не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками статі. Отже, в КК не може бути так званих “привілейованих норм”, “привілейованої кримінальної відповідальності” для жінок, так само як і для чоловіків, виходячи з їх біологічних особливостей.

  2. Соціальну рівність чоловіка і жінки неможливо забезпечити правовими засобами, ігноруючи біологічну різницю між ними.

  3. Психофізіологічні (біологічні) особливості жінок в праві, в тому числі кримінальному, мають враховуватися не безпосередньо, а лише опосередковано, в їх соціальних проявах, тобто за їх соціальними наслідками.

  4. Біологічна відмінність між чоловіком і жінкою має враховуватися в праві, в тому числі кримінальному, не шляхом створення привілеїв чи обмежень за ознаками статі, а шляхом врахування того, як ця відмінність проявилася в поведінці людини, і як вона може вплинути на досягнення мети покарання.

  5. При вирішенні питання про співвідношення кримінальної відповідальності чоловіків і жінок треба йти не шляхом створення так званих статевих привілеїв, а шляхом гендерної адекватності відповідальності та індивідуалізації покарання.

  6. Виходячи з природно-правового принципу заборони зловживання правом, гендерні проблеми в праві, в т.ч. і в Кримінальному кодексі, мають вирішуватися відповідно до правила: жінкам забороняється користуватися своїми правами на шкоду чоловікам, а чоловікам – на шкоду жінкам.

  7. Рівні права людини використовуються жінками і чоловіками по-різному через те, що вони відрізняються між собою біологічно. Домагатися однакового використання прав людини жінками і чоловіками було б протиприродно.

  8. За умови законодавчого забезпечення рівності можливостей для жінок і чоловіків гендерна рівність залежить від волі і свідомості самих жінок і чоловіків, і найбільше від їх соціальної культури. Саме прояв волі і свідомості жінок і чоловіків у вигляді злочинів має бути єдиною підставою визначення кримінальної відповідальності, а не їх статева приналежність.

  9. В концепції протидії дискримінації за ознакою статі слід виходити з того, що з допомогою законодавства (в т.ч. кримінального) можна вирішити лише певну частину проблем, а решта проблем має вирішуватися з допомогою соціальної культури громадян. Це випливає з так званої культурно–правової доктрини забезпечення соціального порядку143.

  10. Для дослідження гендерних аспектів протидії злочинності варто започаткувати новий напрямок в кримінології – гендерну кримінологію.

Саме виходячи з викладених вище підходів має здійснюватись розвиток гендерного змісту кримінального права України. Слід також враховувати сучасні тенденції, що мають місце у співвідношенні жіночої і чоловічої злочинності, а також в забезпеченні кримінально-правової охорони чоловіків і жінок від злочинних посягань. Варто звернути увагу і на ті соціальні умови, в яких діє сучасне кримінальне законодавство України, а саме Кримінальний кодекс України 2001 року.

При гендерній характеристиці чинного Кримінального кодексу України перш за все звертає на себе увагу той факт, що як ознаки суб’єкта злочину, так і ознаки потерпілих від злочинів приводять, як правило, в чоловічому роді. Наприклад, в ч.1 ст.27 КК зазначається, що “співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник”. А в ч. 2 ст. 149, в якій йдеться про торгівлю людьми, вказується на злочинні дії, вчинені щодо “неповнолітнього”, а також ті самі дії, вчинені особою, від якої “потерпілий” був у матеріальній або іншій залежності. Якщо тлумачити ці тексти буквально, то виходить, що виконавцями при співучасті можуть бути лише особи чоловічої статі, так само як і потерпілими у випадку торгівлі людьми. Це саме має місце і в таких статтях КК, як, зокрема, ст.ст. 81, 112, 116, 127, ч. 3 ст. 130, 135, 345, 379 та інших. З нашої точки зору, таке викладення тексту КК “чоловічою мовою” може бути пояснено певною мірою зручністю використання слів у одному роді, а саме – в чоловічому, аби спростити сам текст закону. Однак, варто було б знайти спосіб, в який зазначалося б, що суб’єктами злочинів і потерпілими від злочинів можуть бути як особи чоловічої, так і жіночої статі, крім випадків, про які зазначається спеціально.

Для гендерної характеристики чинного КК України важливе значення має аналіз наступного ряду статей КК України.

Однією з перших в цьому ряді знаходиться ст. 36 КК, в якій регулюються питання необхідної оборони. Відповідно до ч. 1 цієї статті необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Якщо абстрагуватися від того факту, що в стані необхідної оборони чоловіки і жінки за своєю біологічною природою “приречені” неоднаково поводити себе, то може здатися, що дана норма КК забезпечує рівні права чоловіків і жінок на необхідну оборону. Однак, якщо проаналізувати ст. 36 КК, виходячи з того, що чоловіки і жінки за своєю біологічною конституцією мають по-різному реагувати на дії нападника, то стане зрозумілим, що при даній редакції ст. 36 КК жінки фактично опиняються в гіршій ситуації, ніж чоловіки. Вони не можуть так реагувати на агресивні дії нападника як чоловіки, зокрема, через те, що психологічний поріг виникнення почуття страху, заміщення переляку у жінок нижчий, ніж у чоловіків.

Виходячи з цього, можна було б проблему забезпечення рівності в реалізації права на самозахист чоловіка і жінки вирішити так, як це зроблено в § 33 КК ФРН, де зазначено наступне : “Якщо особа перевищує межі необхідної оборони через замішання, страх, переляк, то вона не підлягає покаранню”. Таким чином, законодавець дає можливість врахувати психо-фізіологічні особливості жінки без порушення принципу гендерної рівності: оскільки жінки більш схильні до замішання, страху, преляку, то проявивши ці якості під час самозахисту, вони не будуть підлягати покаранню. На нашу думку, з врахуванням цього слід було б вдосконалити і кримінально – правову норму щодо необхідної оборони, передбачену в ст. 36 КК України. Це сприяло б забезпеченню гендерної рівності в кримінальному праві України.

Важливим в гендерному відношенні є положення ст. 65 КК України, яка визначає загальні засади призначення покарання. Зокрема, в п. 3 ч. 1 ст. 65 зазначається, що суд призначає покарання, враховуючи особу винного. Таким чином, суду надається право і накладається обов’язок при призначенні покарання реалізувати гендерну правосвідомість, що панує в суспільстві.

Узгоджується із сучасною гендерною доктриною і положення п. 4 ч. 1 ст. 66 КК України, згідно з яким при призначенні покарання обставиною, яка пом’якшує покарання, визнається вчинення злочину жінкою в стані вагітності.

Не порушує гендерної рівності також п. 7 ч. 1 ст. 67 КК України, відповідно до якого при призначенні покарання обставиною, яка його обтяжує, визнається вчинення злочину щодо жінки, яка за відомо для винного перебувала в стані вагітності.

Однак, слід звернути увагу на те, що в ч. 1 ст. 79 КК України має місце положення, яке суперечить ч. 3 ст. 61 КК України. Згідно із ч. 3 ст. 61 КК України обмеження волі не застосовується до вагітних жінок, а в ч. 1 ст. 79 КК йдеться про випадок, коли обмеження волі вагітним жінкам призначається. Очевидно, що ця суперечність не сприяє належному застосуванню звільнення від відбування покарання з випробуванням саме вагітних жінок.

Такими є деякі гендерні аспекти деяких кримінально – правових норм, що відносяться до Загальної частини Кримінального кодексу України.

Здійснюючи гендерний аналіз статей Особливої частини КК України слід зазначити, зокрема, наступне.

Кримінальний кодекс України передбачає підвищену кримінальну відповідальність за вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115 КК України). Очевидно, що це пояснюється не якимись гендерними привілеями, а потребою кримінально – правового захисту людського плоду, який відповідно до біологічної конституції виношується саме жінкою, а не чоловіком. Тому в даному випадку не можна говорити про існування гендерної нерівності при кримінально – правовому захисті життя людей України.

Особливе місце в чинному Кримінальному кодексі України з точки зору гендерної проблематики займає ст. 117 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини. Відповідно до цієї статті умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Слід підкреслити, що це єдина в чинному Кримінальному кодексі України норма, яка передбачає, що суб’єктом даного злочину може бути лише жінка. Ця норма встановлює нижчий ступінь кримінальної відповідальності за вбивство людини саме для жінки, яка народжує чи тільки що народила дитину. І зумовлене таке зниження відповідальності виключно особливостями біологічної конституції жінки, що природно відрізняє її від чоловіка. Тому і немає підстав вбачати в даному випадку гендерну нерівність. Такий підхід можна, на нашу думку, визначити як реалізацію так званого принципу гендерної адекватності.

Цьому ж принципу гендерної адекватності відповідає, на нашу думку, те, що ст. 121 КК України прямо зазначає, що кримінально караним як тяжке тілесне ушкодження є таке умисне тілесне ушкодження, яке спричинило переривання вагітності. За таке діяння передбачено позбавлення волі на строк від п’яти до восьми років.

Життя і здоров’я жінки спеціально захищається ст. 134 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за незаконне проведення аборту. Той факт, що лише жінка може визнаватися потерпілою від цього злочину теж відображає принцип гендерної адекватності, який в даному випадку застосовується законодавцем при криміналізації проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти.

Гендерні проблеми виникають, на нашу думку, при характеристиці ч. 2 ст. 135 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за завідоме залишення без допомоги матір’ю своєї новонародженої дитини (якщо матір не перебуває в обумовленому пологами стані, бо тоді можлива відповідальність за ст. 117 КК України). В такій редакції, уявляється, має місце порушення принципу гендерної адекватності, оскільки не можна виключити, що зазначені дії може вчинити, не лише мати, але й батько новонародженої дитини з тих чи інших мотивів.

Виходячи з цього, ми вважаємо за доцільне доповнити відповідним чином ч. 2 ст. 135 КК України, виклавши її в наступній редакції: “Ті самі дії, вчинені матір’ю стосовно новонародженої дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані, або батьком цієї дитини, караються…” і далі за текстом ч. 2 ст. 135 КК України.

Аналіз ст. 136 КК України дозволяє зробити висновок, що в ній недостатньо реалізований принцип гендерної адекватності. На нашу думку, в ній не передбачена кримінальна відповідальність за ненадання допомоги вагітній жінці, якщо це спричинило тяжкі наслідки для плода. В зв’язку з цим варто було б, керуючись принципом гендерної адекватності, викласти ч. 1 ст. 136 КК в наступній редакції: “Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, або вагітній жінці, яка потребує допомоги для збереження життя чи здоров’я плода, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан чи таку потребу належним установам чи особам, якщо це спричинило тяжкі наслідки, карається...” Наприклад, така кримінальна відповідальність мала б наступати у випадках, коли водій транспортного засобу не надав допомогу вагітній жінці, внаслідок чого плід загинув.

Подібним чином мав би реалізуватися принцип гендерної адекватності в ст. 139 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за ненадання допомоги хворому медичним персоналом.

На нашу думку, кримінальна відповідальність медичного персоналу має наступати не лише за ненадання допомоги хворому, якщо для нього це могло мати тяжкі наслідки, а й у випадку, коли не надається допомога вігітній жінці, якщо це може мати тяжкі наслідки для плода.

Як показує гендерний аналіз чинного КК України, зустрічаються випадки, коли наміри забезпечити гендерну рівність в КК реалізуються невдало. Це, зокрема, стосується ст. 152 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за зґвалтування. За цією статтею передбачається кримінальна відповідальність за “зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи”.

Виходячи з того, що і чоловік, і жінка є особою, виходить, що потерпілою особою від зґвалтування може бути однаково як особа жіночої статі, так і особа чоловічої статі. В ч. 3 цієї статті прямо зазначається, що зґвалтування може мати місце як щодо “неповнолітньої”, так і щодо “неповнолітнього”.

Зазначене вказує на те, що законодавець в Кримінальному кодексі України 2001 року передбачив кримінальну відповідальність за “зґвалтування” особи чоловічої статі, тоді як в КК 1960 року такого не передбачалося. Оцінюючи цей крок законодавця, слід зазначити, що в даному випадку законодавець припустився невиправданої гендерної зрівнялівки, порушуючи принцип гендерної адекватності.

З нашої точки зору, не є адекватним природі чоловіка і жінки застосування в ст. 152 КК України однакової юридичної оцінки діям чоловіка, який ґвалтує жінку, і діям жінки, що сама чи за допомогою інших осіб із застосуванням фізичного насильства чи погрози його застосування вступає в статеві зносини з чоловіком.

Ми зовсім не виключаємо можливість того, що особа чоловічої статі має бути захищена від посягання на її статеву свободу, в тому числі від посягань на неї з боку жінки. Але через різницю в статевій природі чоловіка і жінки не можна запроваджувати гендерну зрівнялівку в кримінально – правовому захисті жінки і чоловіка від насильницьких статевих зносин.

Крім того, гендерна зрівнялівка, реалізована в ст.152 Кримінального кодексу України, відкрила шлях до того, що чоловіки, отримавши можливість теж визнаватися потерпілими від зґвалтування, отримали разом з цим можливість зловживати доказами. Тепер будь-який чоловік, що зґвалтував жінку, може стверджувати, що залишені ним характерні сліди зґвалтування на тілі жінки є наслідком того, що не він зґвалтував жінку, а, навпаки – вона його зґвалтувала. За КК 1960 року таке твердження просто не мало б правового значення, а за чинним – воно має отримувати відповідну правову оцінку.

І все через те, що законодавець, намагаючись забезпечити гендерну рівність в захисті потерпілих від сексуального насильства, порушив принцип гендерної адекватності. Він не врахував, що те, що є адекватним стосовно жінки, не є адекватним щодо чоловіка. Іншими словами, статеві зносини, що відбуваються із застосуванням чоловіком фізичного насильства щодо жінки – це не теж саме, що статеві зносини, що відбуваються із застосуванням жінкою фізичного насильства щодо чоловіка. А якщо це діяння різні фактично, то однакове правове реагування на них не може бути адекватним. Хіба не є порушенням гендерної рівності однаковість покарання чоловіка, що вчинив насильницькі статеві зносини із жінкою, і жінки, яка вчинила це саме щодо чоловіка? Цілком очевидно, що застосування рівного покарання за нерівні діяння веде до порушення рівності в кримінальному праві, зокрема, гендерної рівності.

Принцип гендерної адекватності вдало реалізував російський законодавець. Ст. 131 Кримінального кодексу Російської Федерації передбачає кримінальну відповідальність за зґвалтування виключно особи жіночої статі. А ст. 132 КК РФ передбачає кримінальну відповідальність за насильницькі дії сексуального характеру, до яких слід відносити і насильницькі статеві зносини особи жіночої статі з особою чоловічої статі. Отже, такі дії кваліфікуються не як зґвалтування, а як насильницькі дії сексуального характеру, що є більш послідовною реалізацією принципу гендерної адекватності.

Надзвичайно важливою в гендерному відношенні є ст. 161 КК України, яка, зокрема, передбачає кримінальну відповідальність за умисні дії, спрямовані на пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв за ознаками статі.

Як видно із наведеного вище аналізу Кримінального кодексу України, гендерна рівність в ньому в основному забезпечується не лише в плані кримінальної відповідальності злочинців чоловічої і жіночої статі; в плані кримінально-правової охорони потерпілих жінок і чоловіків від злочинних посягань.

Однак, на нашу думку, сьогодні стає все більш актуальною проблема забезпечення компенсації потерпілим за завдану їм злочинним діяннями шкоду. Кримінальне законодавство має бути вдосконалено в цьому відношенні (і не лише воно, а інші галузі законодавства України, що регулюють питання правового статусу потерпілих від злочинів). Зокрема, слід було б в Кримінальний кодекс України, а також в Кримінально-процесуальний кодекс, ввести норми, які б передбачали повне чи часткове відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної потерпілим, за рахунок тих, хто її заподіяв.

На нашу думку, наприклад, мають бути створені усі законодавчі, організаційні, та інші необхідні передумови для того, щоб в усіх випадках зґвалтування можна було відшкодувати повністю чи частково не лише матеріальну шкоду (якої може і не бути), а й моральну шкоду (яка завжди є при зґвалтуванні) саме за рахунок того, хто зґвалтував. Оскільки потерпілими від цього злочину, як правило, є жінки, то це безумовно сприяло б забезпеченню гендерної рівності потерпілих від злочинів саме шляхом забезпечення гендерної адекватності.

Крім того, це сприяло б запобіганню зґвалтувань, передбачених ст.152 КК України, що є радикальним способом забезпечення гендерної рівності в захисті потерпілих від злочинів.