2.1. Детермінанти відхилень у розвитку особистості

У вітчизняній та зарубіжній психології існує ряд концепцій, кожна з яких розглядає порушення особистісного розвитку як наслідок досить різноманіт­них причин: генетичних, фізіологічних (наприклад, ускладнення процесу пологів), соціальних (засвоєння неадекватних форм поведінки батьків) тощо. Ми також не даємо власних оцінок цих теорій, вважаючи, що кожен психолог-практик має право вибрати найближчий йому напрям та про­водити корекційну роботу в його руслі.

Порядок викладення різних концепцій щодо фор­мування порушень розвитку особистості побудований відповідно до того, до якого вікового періоду розвитку дитини автори відносять час виникнення розладу, чи вважають його генетичне зумовленим, таким, що за­лежить від внутріутробного періоду, перебігу пологів, розвитку в перші місяці життя, впливу батьківського ставлення й т. д.

У біологічно орієнтованій психіатрії й психології особистісні та поведінкові порушення в дітей та підлітків розглядаються як результат впливу генетич­них факторів. Так, схильність до ризику, агресія, ви­сока делінквентна активність у хлопчиків пов'язу­ються з наявністю додаткової «У»-хромосоми. Про­водяться також серйозні дослідження з питання про роль генетичних факторів у процесі формування пси­хопатії, порушень потягів. В останні роки у вітчизня­ній та зарубіжній психології розвивається отологічний підхід, згідно з яким форми порушеної поведінки та патологічних (з точки зору сучасних соціальних норм) особистісних реакцій розглядаються у контексті поведінкової активності, характерної для різних біологіч­них істот. Схильність до бродяжництва в підлітків пояснюється прихильниками цієї концепції необхід­ністю освоєння нової території, виходу за межі «бать­ківського гнізда». Проводяться паралелі між реакціями групування в підлітків та аналогічною поведінкою в дитинчат окремих видів птахів та ссавців (пінгвінів, вовків й т. ін.); реакції наслідування, імітації також притаманні істотам інших видів і, можливо, диктують­ся тією самою біологічною закономірністю.

У межах різних психотерапевтичних підходів осо­бистісні порушення розглядаються як результат впли­ву внутріутробного розвитку, пологів, першого року життя та подальших соціальних впливів. Так, у «Діа­нетиці» Р. Хаббарда невротичні реакції, порушення поведінки, розумові стереотипи трактуються як наслі­док сприйняття ролі матері плодом з моменту його зачаття та засвоєння ним мовних стереотипів.

С. Гроф пов'язує особистісний розвиток дитини та дорослого з особливостями перебігу передродового періоду та пологів. Він виділяє 4 «базові перинатальні матриці», що відповідають стадіям пологів та внутрішньоособистісним конфліктам, домінуючим потребам.

Перша перинатальна матриця (безтурботного внутріматкового існування) пов'язана з виникненням почуття задоволення від колихання, купання; з прагненням до того, щоб оточуючі негайно задовольняли всі потреби.

Друга перинатальна матриця (період переймів) за­кладає сприйняття світу як джерела безперервних та невизначених страждань, схильність до депресії, праг­нення до безкровних способів самогубства.

Третя перинатальна матриця (період потуг) пород­жує напруженість, полярність емоційних переживань, високу схильність до ризику, кривавих способів само­губства. На думку С. Грофа, такі форми порушень потягів, як прагнення до підпалювань, бродяжництва, агресія, пов'язані з функцією третьої перинатальної матриці.

Четверта перинатальна матриця (відразу після на­родження) пов'язана з почуттям радості, полегшення, з прагненням до подолання перешкод. Формування таких сексуальних порушень, як ексгібіціонізм, жіно­чий гомосексуалізм, на думку С. Грофа, пов'язане з функцією цієї матриці. Не виключений зв'язок між функціями перинатальних матриць та рівнями базаль­ної емоційної регуляції (див. розд. 5).

Згідно з теорією О. Ранка, первинно перенесеною психотравмуючою ситуацією є сам факт народження як перехід від ідеально сприятливих умов внутріутроб­ного існування до ворожого середовища. Це створює первинне відчуття тривоги. Ранк вважає відокремлен­ня від тіла матері основною травмою народження, що викликає подальші страхи самотності, розлуки і т. д.

Вплив на процес формування особистості негатив­них факторів розвитку дитини в ранньому віці, а саме недостатньої уваги з боку матері, простежений і в працях 3. Фрейда. Психоаналітичне трактування «не­згладного сліду від розлуки з матір'ю у свідомості дитини» є фундаментом концепції 3. Фрейда про ви­никнення у людини комплексів неповноцінності.

З точки зору 3. Фрейда, основу порушення розвит­ку особистості та ряду психопатологічних симптомів становить конфлікт між підсвідомими потребами й соціальними нормами. Основним періодом формуван­ня невротичних конфліктів 3. Фрейд вважає вік від народження до 5 років. У цей період дитина прохо­дить фази дозрівання сексуальності. Перша — оральна (під час годування груддю), коли рот немовляти функціонує як ерогенна зона. Пізніше, з привчанням до туалету, головна увага переноситься на відчуття, пов'язані з дефекацією (анальна фаза) та сечовипус­канням (уретальна). У віці 4-х років починає перева­жати інтерес до статевих органів (фалічна фаза).

3. Фрейд установив залежність порушень міжособистісного спілкування та поведінки від пригнічуван­ня потягів. Зокрема, при порушеннях з боку сімейно­го виховання (надмірної суворості, прагнення обме­жити природну поведінку дитини) формується невроз. При затримці особистісного та психосексуального розвитку на якійсь із ранніх стадій виникають специ­фічні особливості характеру, поведінки, статевих по­тягів. Основоположником дитячого психоаналізу була М. Клейн.

А. Фрейд, продовжуючи та розвиваючи теорію сво­го батька, описує особливості формування захисних механізмів особистості в дитячому віці. Ця дослідниця вважає, що дитина має більші, порівняно з дорослим, діапазони реагування на конфлікт між свідомим і підсвідомим. Вона може досягти задоволення своїх потягів через фантазію, рольову гру, а якщо ці ком­пенсаційні механізми недостатні, формується невроз. Навички «витіснення» чи «переносу», що з'явились у дитинстві, або інші способи психологічного захисту від конфлікту, на думку А. Фрейд, продовжують функціонувати в дорослому житті начебто автома­тично.

У сучасних концепціях гуманістичної психології велике значення надається дитячо-батьківським сто­сункам, особливо емоційному контакту матері з дити­ною.

Із самого раннього віку, ще до того, як дитина починає усвідомлювати себе, вона вже відчуває став­лення до себе, почуваючи себе улюбленою або знехту­ваною. Природно, що ці почуття дитини пов'язані насамперед із стосунками з матір'ю, оскільки зв'язок її з матір'ю найтісніший (у перші місяці життя — симбіотичний) та емоційно насичений. Любов матері, підтримка та цілковите прийняття дитини, що проявляються в постійному контакті, ніжності та дбайливому догляданні, є фундаментом формування гармонійної емоційно-стійкої особи. Якщо мати внутрішньо нехтує дитиною*, то, незважаючи на гар­ний догляд та зовнішні прояви уваги (сина або дочку навчають ввічливості, пристойності, розвивають інте­лект, контролюють спілкування, але не цікавляться їхніми переживаннями, внутрішнім світом), тісний емоційний контакт не виникає. Відсутність упевне­ності дитини в постійності та надійності любові мате­рі, її незмінній підтримці та повному прийнятті про­являється згодом у спотвореннях особистісного роз­витку підростаючого сина чи дочки. Діти, що виросли в ситуації емоційного знехтування, виявляються не­здатними до прихильності та любові, в них відсутнє почуття спільності з іншими людьми, їм притаманна холодність, відштовхування інших та несприйняття себе. Ці якості знаходять свій прояв в агресії, спрямо­ваній або назовні (аж до асоціальної поведінки), або на свою особу (схильність до самоушкоджень). Таким чином, відсутність або недорозвиток позитивних емо­ційних стосунків із близьким сімейним оточенням (насамперед з матір'ю) може становити основу психо­патичного розвитку особистості. Тому не випадково серед вихованців дитячих будинків так часто трапля­ються діти з психопатичними рисами характеру та більш серйозними відхиленнями в розвитку особис­тості (хоч тут, природно, слід ураховувати й генетичну обтяженість цих дітей).

Інший варіант спотвореного розвитку особи фор­мується внаслідок руйнування (чи навіть загрози руй­нування та розриву) раніше сформованого позитивно­го емоційного контакту. Якщо мати вимушена надов­го розлучатися з маленькою дитиною (від'їзд, необхід­ність госпіталізації, влаштування дитини в ясла), то це залишає незгладний слід у розвитку її психіки. При цьому різка негативна реакція на розлуку виникає не внаслідок поганого догляду за дитиною, а як емоційне переживання втрати конкретної близької людини. В цьому випадку спотворення в особистісному розвитку формується за невротичним типом. Такі діти невпев­нені в собі, тривожні, боязкі, залежні, їм притаманні жадоба любові та нав'язливий страх втратити об'єкт прихильності. За найменших ускладнень вони пла­чуть, ображаються, втрачають цільову орієнтацію, що призводить до дезорганізації діяльності.

Необхідно підкреслити, що такі відхилення в осо­бистісному розвитку трапляються не тільки в тих ді­тей, які часто опинялися в ситуації розлуки з матір'ю, але й у тих, які виховувалися в ситуації постійної загрози розриву позитивних емоційних зв'язків з нею. Це стосується тих випадків, коли батьки як основний дисциплінарний метод використовують погрозу кину­ти дитину («Перестань плакати, а то зараз віддам тебе дядькові!») або розлюбити її («Не скигли, не лізь до мене, я тебе такого не люблю!»); коли дитину звину­вачують, що через її поведінку захворіла мати або померла бабуся й т. ін.; коли дитину використовують як спосіб тиску на чоловіка чи дружину під час сімей­них сварок або розлучення; коли за неслухняність та неуспіхи в навчанні дитині оголошують довготривалий бойкот або застосовують покарання, що принижує її гідність, тощо.

Постійна загроза розриву позитивних емоційних зв'язків з найближчими людьми, дефіцит сталої духов­ної близькості з ними ускладнюють ідентифікацію дитини з батьками, що змушує її шукати співчуття, співпереживання та зразки для наслідування поза сім'єю.

У концепції індивідуальної психології А. Адлера такі особистісні особливості, як прагнення до зверх­ності, а також неврози розглядаються як реалізація потреби в гіперкомпенсації біологічної недостатності. Вказується на пряму залежність аномалій особистісного розвитку від умов виховання в ранньому дитинстві - надто сильної опіки чи занедбаності, або того й іншого по черзі. Це породжує в дитини страх зіткнення з новоми ситуаціями, почуття неповноцінності.

У теорії патохарактерологічного розвитку (К. Леонгард, О. Лічко) акцентуації трактуються як результат поєднання певної генетичної та конституціональ­ної схильності й несприятливих умов виховання та навчання.

Поведінковий підхід у дитячій патопсихології втіле­но у працях М. Раттера. Він розглядає особистісні порушення як результат засвоєння неправильних по-ведінкових стереотипів та формування шкідливих зви­чок. У зв'язку з цим завданням психолога є корекція неправильних форм поведінки незалежно від їхніх детермінант.

Трансактний аналіз (Е. Берн) концентрує увагу на системі міжособистісних та внутрішньоособистісних стосунків. В особистості людини (в будь-якому віці) розрізняються три частини: Батька, Дорослого й Ди­тини. Це означає, що в поведінці та особистісних ха­рактеристиках дитини проявляються елементи більш ранньої поведінки, здатність раціональної оцінки дій­сності (маленький професор) та наслідування батьків­ських норм і стереотипів. За несприятливих впливів сімейного виховання в дитини можуть актуалізуватися форми поведінки, властиві для більш раннього віку (наприклад, дитина в б років смокче пальця). Можли­ва й така ситуація, за якої в дитини актуалізується оціночна, та, що звинувачує, частина Дорослого. Це призводить до невпевненості, відчуття провини й несвободи. В подальшому, в міру зростання та розвит­ку особистості підлітка внутрішньоособистісний кон­флікт між частинами Дитини, Батька та Дорослого може спричинити недостатньо раціональну оцінку на­вколишнього світу, автоматичне наслідування стерео­типів поведінки, несвідомо засвоєних від батьків. Особливим розділом теорії трансактного аналізу є теорія «сценарію життя», що засвоюється в дитячому віці.

В концепціях нейролінгвістичного програмування причиною особистісних порушень постає порушення комунікації між членами сім'ї, розбіжності між їхніми словесними й несловесними «висловлюваннями», що призводить до виникнення в дитини почуття збенте­женості, формування в неї порушених форм спілку­вання та неадекватного уявлення про себе. Наприк­лад, якщо мати говорить дитині: «Ти найкращий за всіх'» з гнівною інтонацією та відштовхуючим рухом рук то дитина не знає, на яке з цих повідомлень орієнтуватись і, при багаторазовому повторенні подіб­них ситуацій, починає реагувати або тільки на мову, або ж на рухи та інтонацію. Надалі вона сама засвоює подібні форми комунікації.

У працях В. Франкла та Б. Беттельгейма прояви внутрішньоособистісного конфлікту, невротичні реак­ції в дітей та підлітків розглядаються як наслідки психотравмуючого впливу батьків або суспільства в цілому (в умовах гетто, концтабору тощо). Як меха­нізм компенсації пропонуються розуміння ситуації, усвідомлення сенсу життя, опора на творчу та пізна­вальну активність особи.

Більш синтетичним підходом до проблеми виник­нення особистісних розладів та їх терапії є точка зору Дж. Грехема, який вважає невротичні розлади в до­рослих результатом психотравмуючих впливів, пере­житих у момент народження, в період грудного ди­тинства, а надалі в ході конфліктних стосунків з бать­ками, що призводить до викривленого сприйняття свого «Я», оточення, почуття неповноцінності, при­гніченості, страху. Цей дослідник пропонує метод психогенетичної корекції таких порушень у дітей та дорослих шляхом повторного, більш усвідомленого проживання та «програвання» психотравмуючих мо­ментів. Розуміння різноманітності та, часто, взаємодо-повнюваності причин особистісних розладів дає змогу будувати гнучкішу систему психотерапії.

Існує також ряд досліджень, присвячених окремим феноменам особистісних порушень у дитячому та під­літковому віці. Це праці Ф. Зімбардо, Д. і К. Байяр-дів, орієнтовані на ознайомлення батьків та педагогів з особливостями корекції небажаних особистісних реакцій.

У вітчизняній психології, на жаль, до останнього часу мало уваги приділялося причинам та динаміці формування порушень особистісного розвитку. Є суто психіатричні підходи до порушень особистісного розвитку (неврозів, психопатій, адаптаційних реакцій тощо, відображені в працях Л. Божович, В. Ковальова, М. Буянова, О. Лічко тощо. У віковій психології трапляються описи відхилень у формуванні, наприк­лад, морально-етичних норм (П. Якобсон) або когнітивних функцій (Л. Венгер). Цілісним підходом до проблеми неврозів та невротичних реакцій у дитячому віці вирізняються дослідження О. Захарова, Д. Ісаєва та ін. Вони розглядають динаміку формування цього розладу на рівні порушень нейродинаміки (виснажуваності, лабільності функцій ЦНС), особливостей внутрішньоособистісного конфлікту, самооцінки ди­тини, її реакцій на свої досягнення та невдачі.

Значна роль у формуванні особистісних порушень традиційно відводиться помилкам у сімейному вихо­ванні (Е. Ейдеміллер, В. Москаленко, М. Буянов та ін.). Відомо, що дитина, яка народилася цілком здоро­вою, може мати серйозні відхилення в особистісному розвитку через несприятливе сімейне оточення. До формування психопатичних рис особистості та невро­тичних проявів спричинюються внутрісімейні кон­флікти, відсутність одного з батьків, неправильні ви­ховні дії, рання ізоляція дитини від сім'ї тощо.

Порушення поведінки в дітей спостерігаються вже в дошкільному віці. Дослідження О. Захарова показу­ють, що в п'ятирічному віці 37 % хлопчиків та 29 % дівчаток мають відхилення в поведінці. У хлопчиків дещо частіше, ніж у дівчаток, фіксуються підвищена збудливість, некерованість, розгальмованість у поєд­нанні з агресивністю (забіякуватістю), конфліктність та незлагідність. У дівчаток переважають лякливість, підвищене емоційне реагування, схильність ображати­ся, плакати та засмучуватися.

Вступ дитини до школи висуває нові вимоги до неї, що нерідко стає додатковим фактором виникнен­ня відхилень в особистісному розвитку. Існує навіть спеціальне визначення для психічних розладів такого роду —дидактогенії. Педагогічно неграмотні виховні дії вчителя можуть стати причиною тих особливостей інтелектуальної діяльності учня, які часто спри­ймаються як розумова відсталість. Більшість дітей, які миттю та беззаперечно не виконують вимог учителя, викликають у нього нетерпіння, роздратування, не­приязнь. Гримання, погрози, а інколи й образи по­роджують у дитини стан загальмованості. Загальмова­ний стан дитини — це мимовільно ввімкнене захисне гальмування, необхідне для того, щоб не допустити продовження дії, руйнівної для психіки. Повторення таких стресових для дитини ситуацій закріплює «галь­мівну реакцію» на зауваження та різке звернення вчи­теля, вона стає звичною. Потім такий спосіб реагуван­ня поширюється й на інші ситуації ускладнень інте­лектуальної діяльності. Паралельно з гальмівною реак­цією на різкий тон учителя в учня закріплюється звичка до відмови від розумових зусиль. Так склада­ється враження, що дитина розумово відстала, оскіль­ки знань вона майже не засвоює.

При високому рівні інтелекту, незважаючи на вка­зані негативні фактори, дитина часто все ж справ­ляється з навчальною програмою, хоч у неї можуть спостерігатися відхилення в розвитку особистості за невротичним типом. Не випадково серед молодших школярів відсоток дітей з невротичними відхиленнями більший, ніж серед дошкільників, а в 10-річному віці кількість нервових дітей досягає 56 % (серед хлопчи­ків)*.

Таким чином, специфічними відхиленнями в особистісному розвитку дітей молодшого шкільного віку є різного роду психогенії: шкільна тривожність, пси­хогенна шкільна дезадаптація та ін.**

Серед підлітків кількість невротичних проявів зни­жується. Захворюваність на неврози в цій віковій групі значно нижча, і відносно невелика кількість (близько 1-і %) підлітків, що стоять на обліку в психоневроло­гічних диспансерах, складається за рахунок тих, хто хворіє на неврози з більш раннього дитинства. На перший погляд може здатися дивним, що «кризовий» підлітковий вік, незважаючи на його складність та суперечливість, не дає різкого збільшення захворюва­ності на неврози. Проте, як справедливо зауважує О. Лічко, вся «справа в тому, що в цьому віці вияв­ляється схильність до "заміни" невротичних вегета­тивних та моторних симптомів порушеннями поведін­ки. Ті ж самі психогенні фактори, що в дітей та до­рослих викликають невроз (хоч і різний за картиною виявлення), у підлітків, у період становлення характе­ру, ведуть до девіантної поведінки».

Отже, ми схематично розглянули причини виник­нення відхилень у психічному та особистісному роз­витку дітей