3.5. Філософська система і метод платона

Платон (427-347 до н.е.) народився в Афінах, у знатній родині. Був улюбленим учнем Сократа. Ім'я його – Арістокл. Платон (широкий) – це прізвисько, оскільки він був міцної статури, виступав борцем на змаганнях. Смерть Сократа потрясла молодого філософа. Його вражали думки цієї людини, а тому природно, що образ Сократа – центральний у творах Платона. У 387 р. до н.е. в Афінах він заснував школу, знану як Академія.

Вчення про ідеї складає суть об'єктивного ідеалізму Платона. Воно викладено фрагментами у діалогах "Федон", "Бенкет", "Філеб", "Федр", "Тімей", у "Державі" і "Законах". Справа в тім, що реальність і видимість (кажимість) істотно різні. Для доказу Платон приводить образ печери. Уявить собі печеру, де є отвір для світла. Люди живуть у ній з народження, сковані по ногах і шиї так, що не можуть бачити входу. Перед входом горить вогонь, а між вогнем і в'язнями по дорозі йдуть люди, що несуть над собою різні судини, статуї, фігури, то людські, то тварин, то кам'яні, то дерев'яні. При цьому одні з перехожих видають звуки, інші мовчать. В'язні можуть бачити тільки тіні на стіні печери, вони не можуть бачити навіть один одного, тому що не можуть повернути голову й у сторони. Ці в'язні схожі на нас. Істинні для нас лише тіні.

Уявіть також, що одного з в'язнів розв'язали, змусили встати, ходити, повертати голову, дивитися на світло. Йому було б боляче дивитися на те, від чого він бачив раніш тільки тіні. Потім його витягли на світло, поступово він освоївся з новим положенням, навчився дивитися на предмети, на зірки, на небо, нарешті, і на саме Сонце. Колишній в'язень довідався б, що таке плин часу, років, у чому причини багатьох явищ і речей. Звичайно, він уже не хотів би повернутися в печеру.

Уявіть однак, продовжує свою думку Платон, в’язня, який узрів світло й істину, знову повернули в ту ж печеру. Очі його знову осліплені мороком, і він довго буде сперечатися із сусідами про сутність тіней, поки не отупіє до колишнього стану. Товариші його будуть глузувати з нього і говорити, що побувавши нагорі, він повернувся з ушкодженими очима і туди не слід підніматись. Ідея блага у видимому ледь помітна, але бажаючий бути мудрим у справах приватних і суспільних повинний бачити її.

Вчення про ідеї Платона виходить з того, що прекрасне саме по собі, все що взагалі існує саме по собі, тобто буття, залишаються вічно незмінними й однаковими і не можуть зазнати ніяких змін. Думка бога задовольняється розумом і чистим знанням, як і думка всякої душі, що прагне сприйняти те, що їй личить. Душа у своєму круговому русі споглядає саму справедливість, споглядає розважливість, споглядає знання. Причому все це душа споглядає як справжнє знання, що знаходиться в справжньому бутті, а не в тім, якому властиве виникнення і зникнення. І все це, що доставляє істинність пізнаваному і дає силу пізнаючому, говорить Платон, називають ідеєю блага, причиною знання й істини, оскільки вона пізнається розумом. Але якщо ми не в змозі уловити благо однією ідеєю, то осягнемо її трьома – красотою, домірністю й істиною, які у своїй єдності суть благо.

Вчення про душу. У діалозі “Федон” Платон говорить вустами Сократа про те, що люди, віддані філософії, зайняті по суті однією проблемою – вмиранням і смертю. Тому, коли наближається смерть, то філософ має радуватись цьому. Філософ прагне звільнення душі від спілкування з тілом незрівнянно більше, аніж будь-хто з людей. Він не має пристрасті до насолоди їжею, питвом, любовними втіхами. Тіло сповнює нас бажаннями, пристрастями, страхами і такою масою всіляких нісенітниць-примар, із-за яких нам неможливо помізкувати про щось інше. Позаяк ми рабськи служимо тілу, ми не маємо дозвілля для філософії.

Досягти чистого знання чогось ми можемо, лише позбувшись впливу тіла і споглядаючи речі самі по собі самою по собі душею. Тому для філософа смерть – це і є початок чистого пізнання, до якого він так прагнув, обмежуючи свої тілесні потреби. Але якщо хтось, називаючи себе філософом, засмучується наближенням смерті, то зрозуміло, що він любить не мудрість, а тіло, а можливо багатство або почесті, або те й інше разом.

Тут Платон переносить філософування в площину дослідження сутності душі, її посмертного існування зі збереженням здатності мислити. Він приводить чотири аргументи на користь безсмертя душі.

Аргумент перший. Усі у світі діалектичне і постає як взаємоперехід протилежностей. Існування двох протилежних речей необхідно припускає виникнення однієї з іншої. Якщо щось стає більше, то тому лише, що раніше воно було менше, і навпаки. Сон протилежний пильнуванню: перехід від сну до пильнування – пробудження, а зворотний перехід – суть засипання. Протилежність життя – смерть. Тоді відповідно до запропонованої логіки ясно, що живе породжує мертве, а мертве породжує живе. «Якби все, причетне до життя, умирало, а вмерши, залишалося б мертвим і знову не оживало, – хіба не зовсім ясно, що, зрештою, усе стало б мертвим і життя б зникло?» – запитує Платон. Воістину існують і оживання, і виникнення живих з мертвих. Існують і души померлих, і добрим між ними випадає краща доля, а дурним – гірша.

Аргумент другий: знання як пригадування того, що було до народження людини. Наприклад, рівні речі ми сприймаємо почуттями як рівні, хоча знанню про рівність узагалі нас ніхто не учив. Виходить, що це знанням ми повинні були мати ще до народження. Але тоді ще до народження ми відрізняли і більше, і менше, точно так же як і прекрасне саме по собі, і справедливе, і священне, і всяке інше, позначене печаткою буття самого по собі. Народжуючись людина втрачає те знання, яке мала до народження, а тому пізнавання є не що інше, як пригадування вічною душею того, що належало їй раніше.

Аргумент третій: ідея самототожності душі, виникає у зв'язку з побоюванням, що після смерті людини душа її може просто розсіятися в просторі. Дехто вважає душу смертною, проводячи аналогію зв'язку душі з тілом відношенню ткача до витканих ним плащів. Якщо душа живе довше тіла, то вона протягом свого існування може виткати і зносити багато тіл, бо тіло ще за життя людини зношується і відмирає. Але, стверджують прибічники смертності душі, у якімсь тілі, що збережеться в цілком задовільному стані, душа загине.

Платон уважав, що розсіюванню підлягає все, що складається з частин. Нескладові речі – постійні і незмінні і до них відносяться прекрасне саме по собі, рівне саме по собі і всяке буття, існуюче саме по собі. Конкретно прекрасні речі: люди, плащі, коні тощо зримі і доступні нашим відчуттям. Але вони мінливі, а тому минущі! Незмінні сутності незримі і ми не можемо побачити прекрасне, справедливе, рівне саме по собі. Тому важливо було довести, що душа відноситься до категорії сутностей нескладових і невидимих, на відміну від складеного і видимого тіла. Коли душа користується тілом, щоб досліджувати що-небудь за допомогою зору, слуху чи дотику, воно тягне її до речей плинних, змінюваних і душа збивається зі шляху, блукає ніби п'яна. Коли ж душа веде дослідження сама по собі, вона направляється до вічного, безсмертного і незмінного, виявляючи ці ж якості в роздумах. Душі доброчесних і справедливих людей повернуться в лоно людського роду. Душа, причетна до нижчої природи тіла, після його смерті перейде у відповідне нове тіло, наприклад, вовка, яструба, осла й інших. Душа, яка переймалась істиною, знанням і вічністю, поза сумніву, поселяється серед богів. Але в рід богів перейде лише той, хто був філософом і очистився до кінця, хто прагнув до істинного пізнання.

Аргумент четвертий (теорія душі як ейдоса життя) з'являється в Платона в процесі аналізу різних натурфілософських концепцій його попередників і сучасників. Платон уважав, що філософи не зрозуміли, що в дійсності все зв’язується й утримується благим і належним. «Я вирішив, що треба вдатися до абстрактних понять і в них розглядати істину буття, хоча уподібнення, яким я при цьому користуюсь, у чомусь, мабуть, і ущербне», – зауважив Платон. Узявши за основу існування прекрасне саме по собі, і благо, і велике, він сподівається, що це дозволить йому відкрити причину безсмертя душі. Діалектичний характер аргументації великого мислителя античності в тім, що він тонко розмежовує речі і поняття. Наприклад, число три і поняття непарного. І трійка, і п'ятірка, і взагалі половина всіх чисел характеризується тим, що всі вони непарні, і все-таки жодне з них не збігається цілком з непарним.

Діалектичний метод вимагає розмежування речей і понять. Безсумнівно, що з меншого виникає більше, а з більшого – менше: протилежне походить із протилежного. Дійсно, у даному випадку мова йде саме про речі, що несуть у собі протилежне. А називаємо ми ці речі іменами протилежностей. Наприклад, щось ми називаємо холодним чи гарячим. Але це не те ж саме, що називається снігом або вогнем. Гаряче – це інше, ніж вогонь, а холодне – інакше, ніж сніг. Сніг, прийнявши гаряче, уже не буде тим, чим був колись, – снігом. Але він не стане і гарячим. Сніг або відступить перед гарячим, або загине. Те ж відбудеться при наближенні холодного до вогню.

NВ. Платон зробив ніби підміну. Сніг він поєднав з гарячим, але не з вогнем, а вогонь поєднав з холодним, але не зі снігом. Чому так? Та тому, що в інших випадках одна й та ж сама назва зберігається назавжди не тільки за самою ідеєю, але і за чимось іншим, що не є ідея, але є формою ідеї. Сніг – форма холоду, вогонь – форма гарячого.

Стежите уважно за думкою Платона: «…все те, що не протилежне одне одному, однак постійно несе в собі протилежності, як видно, не приймає тієї ідеї, яка протилежна ідеї, що заключена у ньому самому, але, коли вона наближається, або гине, або відступає перед нею. Хіба ми не визнаємо, що число “три” скоріше загине і перетерпить усе, що завгодно, але тільки не стане, будучи трьома, парним?».

Але щось робить трійку парним, будучи привнесеним у число. І це щось – одиниця. Подібним чином, будучи привнесеною в парне число, одиниця робить його непарним. Виходить, непарним число парне стає не тому, що у нього привноситься непарність, а тому що привноситься одиниця.

Після такого обширного екскурсу в предмет діалектики справа доходить і до душі: “Що повинно з'явитися в тілі, щоб воно було живим?”. Душа! І так буває завжди. Чим би душа не опановувала, вона завжди привносить у це життя. Протилежна життю смерть.

Відтак, Платон повертає нас до суті діалектичного методу. Душа ніколи не прийме протилежного тому, що завжди привносить сама! Отже, непарне ніколи не прийме ідеї парного, несправедливе не прийме ідеї справедливого, невміле не прийме ідеї майстерного. Вірно! А як ми назвемо те, що не прийме ідеї смерті? Безсмертним! Але ж душа не приймає смерті, значить, душа безсмертна. Безсмертне незнищуване. Тому душа не може загинути, коли до неї наблизиться смерть.

Отже, оскільки безсмертне незнищуване, душа, якщо вона безсмертна, повинна бути в той же час і незнищуваною. “І коли до людини підступає смерть, то смертна її частина, мабуть, умирає, а безсмертна відходить цілою і неушкодженою”, – робить висновок Платон.

Матерія і світ речей у філософській системі Платона займають важливе місце. У діалозі “Тімей” Платон виходить з того, що, по-перше, є певний, визначаючий основу первообраз, що має мислиме і тотожне буття. Власне, це певна сукупність ідей інтелігібельного світу. По-друге, є наслідування цьому первообразу, що має народження і видиме. Власне, це є річ світу видимого, світу доступного відчуттям. Першого і другого недостатньо, щоб пояснити відношення світу ідей і світу речей. Необхідно третє, що Платон назвав восприємницею і ніби годувальницею всякого народження почуттєво сприйманих речей. Природа, що обіймає всі тіла, завжди тотожна собі, вона ніколи не виходить за межі своїх можливостей. Завжди сприймаючи все, вона ніколи і ніяким чином не засвоює ніякої форми, що була б подібна формам речей, які входять у неї. Ця природа є щось абстрактне, відвернене, – це і є матерія, потенційна здатність втілювати ідеї в почуттєво сприймані речі. Матерія – це начало, якому належить увібрати в себе всі роди речей, а тому вона сама повинна бути позбавлена будь-яких форм.

Платон думав, що матір'ю і восприємницею всього, що народжене видимим, не можуть бути ніякі почуттєві начала, наприклад, вогонь, вода, повітря, земля, або ще щось. Навпроти, визначивши начало як невидиме, безформне і таке, що все сприймає, до крайності невловиме, ми не дуже помилимося.

Гносеологія Платона тісно пов’язана з вченням про душу. У діалозі “Менон” він пише, що душа безсмертна, часто народжується, бачила все і тут і в Аїді, і немає нічого, чого б вона не пізнала. Немає нічого дивного в тім, що і відносно чесноти, і відносно всього іншого вона здатна пригадати те, що колись їй було відоме. І оскільки все у природі споріднено, а душа пізнала все, ніщо не заважає тому, хто пригадав щось одне, – люди називають це пізнанням, самому знайти і все інше, якщо тільки він буде мужнім і невтомним у пошуках: адже шукати і пізнавати – це і значить пригадувати.

Пізнання сущого полягає в тому, щоб людина осягла загальні поняття. Загальні поняття спираються на безліч почуттєвих сприйнять одиничних речей і явищ, що розумом зводяться воєдино. А це і є пригадування того, що колись бачила наша душа, коли перебуваючи в обителі бога, зверху дивилася на те, що ми тепер називаємо буттям. Піднявшись, душа могла заглянути в справжнє буття. Істинно, окриляється тільки розум філософа, пам'ять якого в міру його сил, завжди звернена до того, у чому і сам бог виявляє свою божественність. Тільки філософ, людина яка правильно застосовує такі спогади, посвячена завжди в довершені таїнства, стає справді довершеною.

Діалектика, на думку Платона, – це ніби зміст наук. Діалектика стоїть у нього вище всіх інших наук; нею повинні закінчуватися всі науки. Діалектична метода зводить припущення до самого початку, щоб утвердити їх; діалектика виходить з поняття начала. Філософ-діалектик бере спочатку підставу сутності кожного предмета, розділяє предмети по родах, не приймає того ж самого виду за інший і іншого – за той же самий. Діалектик уміє розрізнити одну ідею, що всюди проходить через багато роз’єднаних речей і явищ. Діалектик здатний розрізнити як відмінні одна від одної ідеї обіймаються ззовні однією, і навпаки, як одна ідея зв'язана в одному місці багатьма. Нарешті, діалектик може вказати, як існує багато ідей зовсім відділених одна від одної. Розрізняти по родах, значить, знати наскільки кожне може вступати в спілкування і наскільки ні.

Істотним у діалектиці є уявлення про єдність протилежностей. Платон стверджує що сторони єдності схильні завжди зберігати свою визначеність. Більше в нас ніколи не допустить і не прийме малого, не побажає виявитися менше іншого. Більше або відступає і біжить, коли наблизиться мале, або гине, коли супротивник підійде впритул. Адже, залишаючись на місці і прийнявши мале, воно зробиться іншим, ніж було раніше, а саме цього воно і не хоче. Взагалі, ні одна з протилежностей, залишаючись тим, що вона є, не хоче ні перетворюватися в іншу протилежність, ні бути нею; але або віддаляється, або при цій зміні гине. Тут важливо зрозуміти думку Платона: при поєднанні протилежностей, обидві вони гинуть, перетворюються у третє.

Вчення про суспільство, державу і правителів. Зосередив свою увагу Платон і на дослідженні устрою громадського життя і державному управлінні. Політики для нього – це люди, які керують вихованням всього людського стада, це – начальники. Неправильним буде, якщо торговці, землероби, булочники, вчителі гімназії і лікарі стануть сперечатися з політиками за це право.

Види державного правління, по Платону, такі: монархія – може бути здійснена як царська влада і як тиранія; панування небагатьох – аристократія (славне ім'я!) і олігархія; влада більшості – демократія, також виступає в двох формах. Причому кожний із трьох основних видів влади, як видно, здійснює управління узгоджене із законами, або протизаконне. Монархія, скріплена благими розпорядженнями, які ми називаємо законами, – це вид найкращий із усіх шести. Позбавлена ж законів, тобто тиранія, – вона найбільш обтяжлива і важка для життя, вважав Платон.

Виховання правителів – процес тривалий. Для цієї ролі треба шукати людей із доброю пам'яттю, незламною волею і у всіх відношеннях працелюбних, оскільки їм доведеться багато і довго вчитися і здобувати досвід. Дітей треба залучати до наук не силою, а граючи, щоб можна було краще спостерігати природні нахили кожного. Рахунок, геометрію, інші попередні пізнання треба давати в дитинстві, зміцнюючи при цьому фізичне і душевне здоров'я. По досягненні двадцяти років найбільш здатні юнаки, які вивчили діалектику, будуть користуватися більшою пошаною, ніж інші. Тоді цим юнакам треба зробити загальний огляд наук, щоб показати їхню спорідненість між собою і з природою буття. Якщо юнак це засвоїв, – це свідчить про природні дані для занять діалектикою. Хто здатний все споглянути, той – діалектик. З тих, хто найбільше відзначиться, хто буде стійким у науках, на війні і в усьому, що визначене законом, по виповненню їм тридцяти років, треба зробити знову відбір. Треба піддати їхню здатність до діалектики іспиту, спостерігаючи, хто з них уміє, не звертаючи уваги на зорові й інші відчуття, піднятися до істинного буття. Близько 35-ти років молодих людей треба включити в повсякденну роботу філософа, дати їм державні посади – як військові, так і інші, відповідні молодим людям. Природно, міркує Платон, треба перевіряти, чи уступають вони іншим у досвідченості, чи встоять перед різноманітними впливами чи ж у чомусь піддадуться. Цій діяльності Платон давав п'ятнадцять років.

Коли обраним, тим хто з них витримав і відзначився й у справі, й у пізнаннях, виповниться 50 років, – час їх привести до остаточної мети: спрямувати вгору свій духовний погляд, побачити самосуще благо. Відзначені високими якостями, переважно будуть займатися філософією, трудитися над державним устроєм, а по необхідності для держави займати і відповідні посади. Філософи будуть виховувати собі подібних і ставити їх стражами держави замість себе, коли постаріють. Так легше всього і швидше всього встановиться державний лад, при якому держава розцвіте, а народ для себе отримає велику користь. Це і буде сьома, сама довершена форма правління.

В ідеальній державі, на думку Платона, жінки будуть спільними, діти – також, а їх виховання буде справою загальною. Стражі-воїни тут не мають нічого власного, все у них спільне. За охорону воїни отримують від інших громадян продовольство і необхідне спорядження. Працівники продуктивної праці забезпечують суспільство всім необхідним для нормального існування.

Правителі-філософи, воїни-стражники і працівники продуктивної праці складають гармонійне ціле, керовані найбільш розумною верствою. Те ж відбувається у душі окремої людини: гармонія душі не порушується, якщо розумна, афективна і жадаюча частини її справно виконують свої функції.