Тема 8. Історія розвитку філософії в україні та росії

8.1. Передісторія питання

На підставі письмових свідчень про різноманітні події нашої історії, де зафіксовано й особливості світосприймання наших далеких предків, існують достатні підстави досліджувати нашу історію і як історію становлення і розвитку вітчизняної релігійної філософської думки.

Між слов'янським і західноєвропейським світобаченням здавна було істотне розходження. І наступні після хрещення Київської Русі події це з усією очевидністю підтвердили. Адже світогляд народу міняється дуже повільно, навіть якщо ззовні здається, що нове життя надто відрізняється від попереднього. Для західного світогляду характерна віра в непорушний фатум, невідворотну долю, звідси і фаталістичний вигляд античного язичества, і уявлення про приречення, яке характерне для західного напрямку християнства, яке особливо глибоко опрацьоване Аврелієм Августином. Навпроти, слов’яни, як зазначив спостережливий візантійський мислитель VI століття Прокопій Кесарійський, долі не знають. Слов’яни не знають долі-фатуму, долі як неминучого приречення, долі як фатального збігу обставин. Для слов’ян існує доля-фортуна, доля, з якою можна домовитися, яку можна умовити.

У «Повісті временних літ» на прикладі життя і долі князя Олега, який вмер у 912 р., видно саме це неприйняття долі-року, принципове заперечення можливості волхвувань, прорікань. Волхви напророкували йому, що вмре він від свого коня. Відомо, що до самих волхвів князь Олег віднісся надто жорстоко. Втім, Олег звелів доглядати й годувати коня, але сам на нього більше не сів. Смерть же його все ж таки наступила саме від його коня. Аби князь був толерантним до волхвів, та посидів би з ними, та послухав би їх аргументацію, то... У «Повісті» приводяться і інші приклади пророкувань, волхвувань-чудес. Але автор упевнений: «То все потуранням Божим і творінням бісівським буває, такими речами спокушається наша православна віра».

Після хрещення Русі в 988 р. князем Володимиром, розвиток духовного життя тут отримав значний поштовх, унаслідок прилучення до вже звичного на той час в Європі християнському світогляду. Вже в ХI ст. митрополити Іларіон у «Слові про закон і благодать» і Георгій у «Стяза-нії з латиною», ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський і інші мислителі активно пропагували серед пастви біблійні істини, благодать вчення Ісуса Христа, християнські моральні цінності, пріоритет православної віри, ідеї терпіння, жалю, любові, а також вимогу християнського подвигу-аскетизму. Соціально-моральні ідеї, глибоке прозріння основних проблем і проклятих питань вітчизняного життя яскраво продемонстрував у своєму «Слові» Данило Заточник (ХII-XIII ст.).

Глибоке розуміння філософсько-релігійної сутності християнства показав Климент Смолятич, київський митрополит у 1147-1154 роках. Священне Писання було для нього глибоко символічним. Зміст філософування він бачив у тім, щоб наслідуючи дух вчення Христа, описані євангелістами чудеса розуміти алегорично і духовно.

Так, пише Климент, Господь наш воскресив дочку князя Іаїра, яка була мертвою, нагодував багатьох п’ятьма хлібами і двома рибами й інше створив. Але справа у тім, що хоча Господь усе це виявив у божественних знаменнях і чудесах, Він представив це й у притчах, а вони потребують розуміння їх символічного значення.

Кирило Туровський (бл.1130-бл.1182) – визначний мислитель і письменник Древньої Русі, після смерті званий «другим Златоустом». Він писав про людину, як центр Всесвіту, як «вінець творіння». Основний метод Кирила – метод символіко-алегоричного тлумачення Священного Писання. Він закликає старанно читати святі книги, з роздумами вчитуватися в скарб вічного життя: «Усякий книжник, який пізнав Царство Небесне, подібний домовитому мужу, котрий зі скарбів своїх роздає старе і нове». Тому кожен повинен розвивати у собі добрі нахили і робити добрі справи.

Після навали монголо-татарських орд на Русь, після падіння Києва, всіляка національна наукова думка позбавлена була можливості розвитку. Боротьба за виживання стала в центр буття. Церква, що була колись оплотом філософських і теологічних шукань, практично знаходилась у стані занепаду. Лише близько кінця XIV-початку XV століть виявляються сліди тяги до знань і можливості для його отримання. І це в той час, коли у слов'янському світі вже існували Карловий університет у Празі (1348) і Краківська Академія (1364). Слід зазначити, що Київська Русь розвивалась і вийшла далеко за свої первісні межі. Новгород, Володимир, Москва, Смоленськ і інші міста залучали до себе людей допитливих, розумних, освічених, шанувальників знання.