Розпад феодалізму й генезис капіталізму в Німеччині

До кінця XVIII ст. Німеччина була однією з найбільш відсталих європейських держав.

Поширення капіталістичного способу виробництва й масове впровадження машин у Німеччині почалося тільки із середини XIX ст. До цього часу переважною формою розвитку промисловості була мануфактура, яка перепліталася зі збереженими в Німеччині залишками цехового ремесла.

Розрізненість й економічна відсталість сприяли тому, що вирішальну роль у керуванні країною грав самий реакційний клас суспільства - феодальне дворянство.

До кінця XVIII ст. Німеччина була аграрною країною. Сільське господарство було вирішальною галуззю економіки. Протягом XVI-XVIII сторіччя у Німеччині відбувався безперервний процес обезземелювання селянства й уже до кінця XVI ст. так званий знос селянських дворів у Пруссії, тобто захоплення земель дрібних землевласників і приєднання їх до поміщицьких маєтків, став масовим явищем.

В XVII ст., після Тридцятирічної війни (1618-1648 р.), розширення дворянського землеволодіння за рахунок захоплення селянських земель ще більше підсилився. Одночасно з експропріацією селянських земель підсилилася кріпосна залежність.

Таким чином, сільському господарству Німеччини до кінця XVIII ст. характерний злидарський рівень і зовсім безправне положення прусського селянства.

Для Німеччини в цей період характерними були строкатість і своєрідність промислового розвитку німецьких земель. Помітну роль у промисловому житті країни відігравало цехове ремесло. У Східній Німеччині були розвинені вовняна, шовкова, полотняна та інші галузі текстильної промисловості. Шовкова й вовняна галузі одержали широке поширення в Пруссії на початку XVIII ст. Немаловажне значення для Пруссії мала борошномельна й винокурна галузі промисловості. Велику роль у германському виробництві грала полотняна промисловість. У Західній Німеччині (Рейнська область) промисловість мала більш передовий характер. Тут, поряд з різними галузями текстильної промисловості, існували металургія, виробництво зброї й металевих виробів (Золинген), виготовлення скляного й глиняного посуду й т. ін. У Рейнській області зосереджувалася більшість великих промислових міст Німеччини: Аахен (центр вовняного виробництва), Кельн, Гольдбах (бавовняна промисловість), Кредфельд (шовкова промисловість), Дуисбург, Трир й ін. Кам'яновугільна промисловість тоді була ще в зародковому стані. Саме в рейнській промисловості раніше одержало поширення машинне виробництво. Перша в Німеччині прядильна машина була встановлена на Ельбердфельдскій фабриці в 1783 р.

У Німеччині знищення феодально-кріпосницьких відносин завершувалося реформами з боку державної влади. Тому процес ліквідації кріпосництва затягся на десятиліття й тривав до середини XIX ст.

Так, кріпосне право в Пруссії було ліквідовано тільки в середині XIX ст. Законом 1850 року був установлений порядок викупу землі селянами в поміщиків, засновані спеціальні банки, які сприяли викупу й т. ін. Однак цей закон не ліквідував повністю всіх існуючих феодальних повинностей.

На заході, у Рейнській області, кріпосне право було знищено ще наприкінці XVIII ст. У Баварії закон про скасування кріпосного права було опубліковано в 1808 році, у Вюртемберзі - в 1817 р. Однак законодавство, яке уточнювало порядок цього викупу, з'явилося тільки в 30-х роках XIX ст. Особливістю аграрної реформи в усіх цих землях було перетворення переважної більшості колишніх кріпаків у селян-власників. Тут не спостерігалося такого масового розгарбування селянських земель поміщиками, як у Пруссії.

Суми, одержувані поміщиками від селян у результаті викупу, стали джерелом первісного нагромадження капіталу. Земельна реформа сприяла концентрації земельної власності в руках поміщиків, що призвело до подальшого посилення економічної й політичної міці прусського юнкерства (реакційний клас).

Незважаючи на половинчастий характер аграрної реформи, протягом першої половини XIX ст. сільське господарство Німеччини помітно ступнуло вперед.

Найбільшу роль у сільськогосподарському підйомі зіграли:

• відкриття в області агрохімії, які поставили землеробство на науковий ґрунт;

• відкрилася можливість використання штучних добрив, що значно підвищувало врожайність;

• територія Німеччини багата покладами калійної солі;

• німецька залізна руда багата фосфором, що дало можливість поряд з металургією розвивати виробництв фосфатів;

• розширилося застосування сільськогосподарських машин.

Виникнення великого промислового виробництва в Німеччині, пов'язане з масовим застосуванням машин, відбувається тільки в другій половині XIX ст.

Запізнення промислового перевороту пояснювалося економічною відсталістю Німеччини.

Передумовами промислового перевороту в Німеччині стала:

1. часткова ліквідація феодального режиму в селі. Перший удар йому був нанесений французькою революцією 1789-1794 р. і наполеонівськими війнами: вступаючи на германську територію, французи скасовували феодальні привілеї й звільняли селян від виконання феодальних повинностей. Подальший удар по феодалізму нанесли аграрні реформи початку XIX ст., що прискорили розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві.

2. часткова ліквідація економічної роздробленості шляхом створення Митного союзу. Першим кроком до цього стало видання в 1818 р. митного закону, відповідно до якого на всій території Прусської держави знищувалися митні застави, збір акцизів і внутрішніх мит. В 1833 р. Пруссія домоглася організації Митного союзу, що поєднував 18 держав Північної Німеччини. Всі митні застави між цими державами підлягали ліквідації. Міжнародні позиції Митного союзу незабаром зміцніли. Про це свідчить висновок торговельних договорів з Голландією, Грецією, Туреччиною, Англією й Бельгією.

3. ріст мануфактурної промисловості.

4. розвиток капіталізму в сільському господарстві.

5. посилення процесів первісного нагромадження капіталу.

6. можливість використання іноземної техніки.

Промисловий переворот у Німеччині пройшов три стадії.

1. до 1850 р. був пройдений лише початковий, підготовчий етап. Переворот торкнувся переважно текстильної промисловості.

2. вирішальне значення мав період двох наступних десятиліть, коли Німеччина переживала промисловий підйом, пов'язаний з широким розвитком важкої промисловості. Завершення перевороту відбулося лише після утворення Германської імперії в 1871 р.

3. особливість третього етапу полягала в тісному переплетенні розвитку фабричної промисловості з формуванням монополії.

До 70-х рр. XIX ст. Німеччина поступово ліквідувала свою промислову відсталість. Особливе значення мав розвиток важкої промисловості. Саме вона послужила основою промислового підйому в 1850-1870 р.

Значний вплив на економічне життя Німеччини зробила революція 1848 р.

Після поразки революції реакційне юнкерство взяло у свої руки справу політичного об'єднання країни й здійснило його реформаторським шляхом. Уже на початку 60-х років Бісмарк, який виражав інтереси прусського юнкерства, із граничною виразністю визначив основний характер своєї політичної програми: великі питання сучасності вирішуються залізом і кров'ю.

Протягом 60-х років Пруссія провела дві успішні війни, які прискорили об'єднання Німеччини: в 1864 р. була переможена Данія; в 1866 р. - австро-прусська війна, яка закінчилася поразкою Австрії.

Після війни з Данією й Австрією, в 1867 р., був створений Північно-Германський союз, до складу якого ввійшли всі німецькі землі, за винятком південно-германських держав (Баварія, Вюртемберг, Баден і Гессен). Союз мав центральні судові органи, загальне законодавство, єдиний рейхстаг і союзну раду. Відразу ж після створення Північно-Германського союзу були видані закони, які ліквідували залишки політичної роздробленості.

У процесі об'єднання утворився союз двох класів - юнкерства й буржуазії, який зберігся й у всій наступній історії Німеччини аж до самого останнього часу. Причому на чолі армії й держави виявився реакційний клас юнкерства.

Завершальним етапом об'єднання було створення Германської імперії. У результаті загарбницької франко-прусської війни Франція була розгромлена, і прусське юнкерство, на чолі з королем, одержало можливість довершити процес політичного об'єднання країни. У лютому 1871 р. Німеччина була проголошена імперією, до складу якої були включені південно-германські держави, які ще зберегли свою політичну самостійність.

Після 1871 р. почалася нова смуга ще більш швидкого капіталістичного підйому. Французькі мільярди, отримані Німеччиною в порядку контрибуції після франко-прусської війни, сприяли швидкому росту гірничої, металургійної промисловості, будівництву залізниць і т. ін.

Економічне мислення періоду становлення ринкового господарства

Німеччина у першій половині XIX століття значно відставала у своєму розвитку від Англії і Франції. Нерозвинутому капіталізму Німеччини відповідала й нерозвинута економічна наука. Лише у 30-ті роки XIX століття в Німеччину була “імпортована англійська і французька політична економія”. З цього часу і починається історія німецької політичної економії.

Першою школою національної політичної економії в Німеччині була історична школа. Вона ґрунтувалася на ідеї національної специфіки господарства країни, а також на перебільшенні ролі державних інститутів в економічному житті.

Економічні погляди Ф.Ліста

Засновником історичної школи у Німеччині був Фрідріх Ліст (1789-1846). Головний труд – “Національна система політичної економії” (1841р.).

Ліст критично ставився до англійської класичної політичної економії за її спробу утворити спільну соціально-економічну концепцію для всіх країн і народів. Ліст вважав, що кожна нація має свій шлях економічного розвитку і розвивається за своїми економічними законами. Отже, на його погляд, спільної політекономії для всіх країн бути не може.

Предметом політичної економії вважав політику, якій повинні відповідати окремі нації, щоб досягти прогресу в економічному розвитку.

Учення про розвиток продуктивних сил. Ліст відхиляє теорію трудової вартості і вважає, що вартість вимірюється не кількістю праці, що втілена в товар, а здібністю утворювати товар.

Продуктивною працею Ліст вважає всяку працю, яка сприяє багатству. На цій підставі продуктивною силою він вважає і державу, і церкву, освіту, науку, пресу, мораль тощо.

Розподіл праці він розуміє як розподіл між фізичною й розумовою працею.

Учення про стадії господарського розвитку базується на критерії розвитку галузей виробництва: дикість, пастухування, землеробство, землеробсько-мануфактурна стадія.

Ліст виступив проти вільної торгівлі, вважав за необхідне захищати вітчизняних виробників Німеччини, а вільну торгівлю допускав за умов, коли Німеччина досягне рівня розвитку Англії.

Місце Ф.Ліста в економічній теорії не вичерпується тим, що він – засновник німецької „національної системи політичної економії”. Його погляди стали основою формування одного з напрямів економічної теорії – історичної школи, ідеї якої виклали В.Рошер, Б.Гільдебранд і К.Кніс.

Історична школа: В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс

Вільгельм Рошер (1817-1894), Бруно Гільдебранд (1812-1878), Карл Кніс (1812-1898) виступили з ідеєю створення нової політичної економії на підставі історичного методу. Особливістю методології історичної школи було заперечення об’єктивних законів, загальних закономірностей соціально-економічного розвитку, а таким чином методу абстракцій.

Рошер В. у роботі „Нарис політичної економії з точки зору історичного методу” (1843) сформулював загальні тези щодо історичного методу в політичній економії. Він наголошував на тому, що природні розбіжності країн виключають можливість існування однотипних господарських систем, тому спільної політичної економії не може бути, вона повинна бути національною.

Гільдебранд Б. обґрунтував принцип історизму в роботі „Політична економія сучасного й майбутнього” (1848). Він виступив проти абстракції в політичній економії, його концепція ґрунтувалася на емпірічному (від лат. empirio – збираю факти) методі. Центральним пунктом теорії Гільдебранда є захист приватної власності.

Кніс К. у роботі „Політична економія з точки зору історичного методу” (1853) системно виклав методологічні принципи історичної школи. Він відхиляє економічні закони, ототожнює їх з природними законами і наголошує на тому, що історичні події не повторюються і тому кожна країна повинна мати свою політичну економію.

Щодо категорії „вартість”, то усі представники історичної школи виступили проти її визначення класичною школою й вважали, що „вартість – суб’єктивна оцінка корисності речей”. Капітал вони характеризували як наслідок утримання, як плату за „жертву” капіталіста.

Таким чином, засновники історичної школи поставили проблему національного в господарських системах, що робить їх дослідження оригінальними. Разом з тим заперечення загальних закономірностей соціально-економічного розвитку країн свідчить про нерозуміння „істориками” цінності методу абстракції в науці.

Нова історична школа: Г.Шмоллер, Л.Брентано, К.Бюхер

На початку 70-х рр. XIX ст. В Німеччині виник соціально-етичний напрямок в буржуазній економічній теорії, ядром якої стала так звана нова, або молода історична школа (відносно історичної школи першої половини XIX ст., представниками якої були В.Рошер, Б.Гільдебранд і К.Кніс).

Особливістю нової історичної школи було прагнення пояснити економічні явища і їх взаємозв’язок з етикою й психологією. Етика й психологія розглядались не як фактори, що впливають на економіку, а як рівнозначні з економікою елементи, що визначають сутність господарської системи.

Загальним для всіх представників історичної школи був погляд на економічну роль держави. Завдяки тривалому періоду роздробленості Німеччини на дрібні князівства, державність в ній була розвинута дуже слабо. Життя й майно людей практично не були захищеними. Звідси – тяжіння до потужної й сильної держави як гаранта порядку й реалізації соціально-економічних ідей.

Для розуміння чинників формування і сутності ідей представників нової історичної школи необхідно звернути увагу на історичні обставини в Німеччині в другій половині XIX ст. Після франко-прусської війни (1870-1871) Німеччина об’єдналась в єдину Німецьку імперію. Почав інтенсивно розвиватись капіталізм, причому, на передовій технічній основі. Німеччина вийшла вперед в економічному розвитку. Одночасно загострились капіталістичні суперечності, посилився класовий рух, сформувалась єдина робітнича партія. В цих умовах національна політична економія повинна була переосмислити соціально-економічні процеси, що відбувались в Німеччині й дати теоретичне обґрунтування її національних інтересів і зовнішньоекономічної політики.

На формування ідей історичної школи вплинув марксизм. Її представники виступили практично з повним запереченням об’єктивних економічних законів, проти марксистського висновку про закономірність заміни капіталізму прогресивнішим суспільним устроєм.

Нова історична школа не була однорідної за характером ідей: серед її представників були консерватори, що стояли на позиціях збереження всіх встановлених суспільних порядків, а також ліберально налаштовані вчені, які припускали можливість реформ, що пристосовують капіталізм до нових умов і не підривають його підвалин.

Засновником нової історичної школи був Густав Шмоллер (1838-1917). Він представляв консервативну частину нової історичної школи, був прибічником прусської монархії, яку вважав „найкращою спадщиною німецького державного життя”. В своїх творах він відстоював історичний метод пізнання, однак категорично виступав проти методу абстракцій. Він був прибічником емпіричного методу, методу накопичення й вивчення фактів економічного життя. Вважав, що теоретичні узагальнення (абстракція) можливі лише при повному й остаточному пізнанні світу. Його метод скоріше був історико-статистичним. Політичну економію Шмоллер характеризував як науку, що „змальовує народногосподарські явища, визначає й пояснює їх”. З іменем Шмоллера пов’язаний „етичний акцент” в політичній економії., яка на його думку, повинна вивчати психологічні й моральні фактори економічних явищ. На такому підґрунті він визначав категорії заробітної плати і прибутку як психологічні. Вважав, що приватні спроби змінити умови життя не дадуть нічого доброго. Отже ж треба чекати „великих соціальних реформ” і забезпечувати класовий мир.

Луйо Брентано (1844-1931) стояв на позиціях ліберально налаштованої буржуазії і вважав за можливе принципове змінення положення пролетаріату й ліквідацію класової нерівності шляхом соціальних реформ, організації споживчої кооперації, фабричного законодавства.

Карл Бюхер (1847-1930) обґрунтував свою схему історичного розвитку національної економіки: домашнє господарство (у якому все, що виробляється, споживається в господарстві), міське господарство (при якому продукт призначений для зовнішнього споживача при безпосереднього зв’язку „виробник-споживач”), народне господарство (при якому продукт виробляється для невідомого споживача). Головним критерієм розбіжностей між окремими періодами розвитку національної економіки в системі Бюхера являється форма обміну, відстань між виробниками й споживачами, тобто він схиляється до мінової концепції. Цей методологічний принцип дав можливість відійти від аналізу способу виробництва й визначити капіталізм як „народне господарство”.