20. Пізнання.

1. Пізнання — процес здобуття, переробки, передання та вико­ристання знання про

навколишній світ.

Теорія пізнання (гносеологія) — розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу: чи спроможна наша свідомість (мислення, від­чуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності?

Можливі два основні підходи до вирішення цієї проблеми:

1) гносеологічний оптимізм стверджує можливість об'єктивного пізнання світу таким, яким він є насправді, поза людською волею і свідомістю; . "«

2) агностицизм (І. Кант, Д. Юм) повністю або частково заперечує пізнаваність світу.

Структуру процесу пізнання становлять суб'єкт та об'єкт пізнання.

Суб'єкт пізнання — це той, хто пізнає. У ролі суб'єкта пізнання можуть поставати як окремі люди, так і наукові колективи, людство в цілому.

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяль­ність суб'єкта.

Матеріалізм проголошував: дійсність може бути об'єктом пізнання лише тією мірою, якою вона увійшла до сфери діяльності суб'єкта. Визначальним критерієм у межах такого підходу є практика: пізнання і практика взаємопов'язані, практика є основою пізнання, його метою. Практична діяльність — це різновид людської життєдіяльності, спря­мований на перетворення світу (наприклад, перетворення дерева на стіл). Тварина пристосовується до середовища і змінює себе (мутує), людина ж пристосовує світ до себе. Практик ставить питання не про те, що становить собою річ, а про те, до чого вона надається.

Об'єктом пізнання стають не лише феномени природи, але й сус­пільні явища, сама людина, стосунки між людьми; урешті-решт, сама свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність в усій поліфонії її проявів теж може бути об'єктом пізнання. Пізнання може спрямо­вуватися на дослідження не лише об'єктивного світу, але й ідеальних ц об'єктів: числа, площини і т. п. в математиці; абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху у фізиці; леї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві тощо.

Отже, суб'єкт пізнає об'єкт, і цей процес перебігає на конкретно-чуттєвому та абстрактно-логічному рівнях. Згідно з класичним поділом, кожному з цих рівнів відповідають по три форми.

21. Істина

Істина розуміється як відповідність певного твердження до реаль­ного стану справ. Приміром, істиною може вважатися твердження, що молекула води складається з одного атома кисню і атома водню.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. з'явилася прагматична теорія істини (Ч. Пірс, В. Джеме, Дж. Дьюй, Дж.'Мід). Істинними вони вважали поняття і теорії, які дають найбільший ефект, «спрацьовують», даючи користь. Таким чином, прагматизм ставить знак рівності між істинністю та практичною користю: наприклад, релігія — істина, бо. вона виконує корисну, потрібну людині «психотерапевтичну» функцію.

Основні ознаки істини:

• об'єктивність. Об'єктивне знання не залежить ні від людини, ні від людства, а тільки від "специфіки предметів і процесів, тобто об'єкта;

• обґрунтованість. Це означає, що істинність будь-якого тверд­ження має бути певним чином засвідчено. Як правило, застосовують два способи такого доведення: або дослідну перевірку на істинність, або логічну аргументацію;

• конкретність. Принцип конкретності істини наголошує, що абс­трактної істини не може бути, істина завжди конкретна; кожен постулат наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

Істина поділяється на відносну та абсолютну.

Абсолютна істина — досконале, повне, точне, вичерпне знання про" яке-небудь явище. Абсолютну істину доречно розуміти як межу, мету, до якої, прагне людське пізнання.

Відносна істина — форма вираження об'єктивної істини, певна міра її точності, чіткості і повноти, досягнута на конкретному, перехідному етапі пізнання.