16. Дискусія б. Грінченка і м. Драгоманова

1892—1893 рр. відбулася полеміка Драгоманова (Українця) з Б. Грінченком (П. Вартовим) про стан і перспективи розвитку української літератури і про взаємини її з російською літературою. Серія полемічних статей друкувалася під назвою: «Листи з України Наддніпрянської» і «Листи на Наддніпрянську Україну».

Започаткував її Б. Грінченко, зробивши спробу критичного огляду на позицію Драгоманова за двадцять літ (починаючи від статті «Література російська, великоруська, українська і галицька»).

Кореспонденти по-різному дивилися на українсько-російські взаємини. Грінченко жив у російській Україні і з «перших уст» знав ціну тих взаємин. Засоби царського уряду було спрямовано на те, щоб не лише унеможливити розвиток української культури, а й вбити самі здобутки і зробити їх матеріалом спогадів чи історико-літературного вивчення. А між тим, «нація, — писав Б. Грінченко, — має всі права, і ніхто не може тих правів од неї однімати. Українська нація має такі самі права, як і всі нації».

«Українські націонали — народолюбці вважають русько-українську націю за націю самостійну, що має всі права, які звичайно повинна мати нація, — себто: права порядкувати по-своєму в своїй землі в справах просвітній, культурній, економічній, соціальній та політичній. Бачивши, що русько-вкраїнську націю збавлено тепер сих прав, вони мають на меті вернути їх їй».

Характеризуючи тодішній стан української літератури, він піддав різкій критиці М. Костомарова і М. Драгоманова, які своїми теоретичними медитаціями про українську літературу «для хатнього вжитку» і літературу, окрему для інтелігенції, окрему для мужика, скаламутили нашу справу і потьмарили наше національне самопізнання. «Вкраїнська література не була, не є і не буде часткою чи паростком од Московщини, а була, є і буде самостійною літературою, що в ній силкується виявити своє розумове життя вкраїнський народ. Усе гарне, що ми маємо від російської літератури, ми беремо дякуючи, але ми не хочемо платити за се національною самостійністю, і до сього не присилує нас ніхто».

Не поділяв Грінченко недооцінку Драгомановим української літератури взагалі і Шевченка зокрема. Заяву Драгоманова, що українська література не забезпечувала духовних потреб національної інтелігенції, що вона має обмежений характер і годиться, мовляв, лише для простого люду, Б. Грінченко блискуче спростував. Посилаючись на давню і сучасну українську літературу, він звернув увагу на поеми «Сон» і «Кавказ» — твори, далекі від «домових», твори загальнолюдського значення. «Казати тепер, як Драгоманов, що наша література ще не вийшла за простолюдні рамці — се значить заплющувати очі на факт.

Знов кажу, що я здебільшого підписуюся під суворими присудами д. Драгоманова над тим чи іншим твором, про які він згадував у своїй статті, що я сам палко бажаю інших, далеко кращих праць, але я не можу не признати факту, коли він є: українсько-руське письменство, хоч і як воно убоге, хоч і як мало заробило ім'я «письменство, література», — вийшло вже з рамців письменства просто-людяного, захоплює все ширше місце і буде, безперечно, розвиватися далі й далі в такому напрямкові».

Як доказ цього, Б. Грінченко називає поезії Шевченка «Сон», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим...», в яких показано шлях до національної волі через широку реформу міжлюдських відносин. Прихильник слов'янського єднання, «Шевченко признає за кожним слов'янським народом право на цілковиту національну самостійність і насамперед признає її за вкраїнсько-руським народом. Він гостро береже цю самостійність од усяких заходів чи з польського, чи з московського боку і зовсім не спиняється перед марою того «Єдиного, неділимого».

Однак Шевченко, його «Сон» і «Кавказ» не викликали в Драгоманова такого пієтету, як у Грінченка. Більше того, він дещо в принизливій формі говорив про неосвіченість Шевченка.

Таке ставлення Драгоманова до Шевченка не було несподіваним для Грінченка. Ще у статті «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879) Драгоманов узагалі засудив Шевченка на громадську смерть: «Критично-історичний же перегляд життя й писання Шевченкового може багато чому навчити українолюбців і почастно українських громадівців, — писав він. — Перш усього він навчить, що «Кобзар» є вже річ пережита. Та мало того: «Кобзар» багато в чому є зерно, яке перележало в коморі й не послужило як слід і в свій час, коли було свіже, а тепер уже мало навіщо годиться» .

Спростовуючи Драгоманова, Грінченко говорив про живучість шевченківських традицій, про вибухову силу патріотизму Шевченка, позбавленого національного шовінізму і галушкового патріотизму і російського духу його попередників. «Завсігди і скрізь у Шевченка український народ — самостійно вкраїнська нація, і він вимагає їй всіх тих прав, які звичайно належать кожній нації. Тим у Шевченка нема й крихти національного ворогування ні до москалів як до нації, ні до ляхів. Він повстає проти московського гніту, але не проти московської нації. Він повстає проти польського гніту в минулості, але знов не проти польської нації».

Розуміння нації в Шевченка і Драгоманова теж були різні. Для Шевченка нація, народ — це була певна духовна цілість. Морально-розумова, психічна збірнота, але водночас найбільш справжня, реальна річ на світі. Для Драгоманова таке поняття нації було фікцією. У Шевченка — «не було ніякого систематичного погляду на життя», бо його дає тільки систематична наука, якої Шевченко не мав, тому «й своєю наукою, й своєю працею, й своєю любов'ю й ненавистю все товкся в тій Росії та Україні такій, яка прилагодилась до тієї Росії з XVIII ст. Од цього всього виходили й усі хиби Шевченка й його товаришів і вся причина невеликої ваги їх і для свого часу, й для нашого, — причина, через що вони не мали такої сили, яку мали російські європейці — товариші Герцена й Бєлінського, а потім і Чернишевського і Добролюбова, або й самі московські слов'янофіли».

Дискусія Грінченка з Драгомановим не звела до спільного знаменника їх думки і переконання, проте мала непересічне значення, позаяк порушила животрепетні проблеми суспільного і літературного життя того часу і підштовхнула до участі в ній майже всіх чільних письменників. Резонанс її був небувало широким: україніка примусила про себе думати, говорити і писати — в Україні, Російській імперії, в Європі. Крім цього обидва диспутанти в процесі полеміки глибше і ширше пізнавали проблеми українського суспільно-літературного життя з помітною еволюцією суджень і переконань.

Суспільно-політичні погляди Грінченка на початку дискусії не виходили за межі культурно-просвітянської ідеології. Щиро відданий інтересам народу, Грінченко приклав чимало зусиль для поліпшення його становища — шляхом просвіти, економічних реформ. Час радикальних змін суспільного ладу, на його думку, ще не настав, бо ніякі зміни не зможуть пособити, коли люди не досить культурні й освічені, щоб втілити в життя і користуватися наслідками їх. І в цьому він мав повну рацію. Тому першочерговим завданням він вважав національну освіту: «Мусимо дбати з усієї сили, щоб діти наші змалку виростали українцями, а не москальчатами. Мусимо розмовляти в сім'ї завсіди по — вкраїнському, мусимо починати вчити своїх дітей дома, щоб учити по — вкраїнському, а потім уже, геть далі, вчити мови московську, французьку, німецьку та давати дітям виразно зрозуміти, що вкраїнська мова їм рідна, а не московська. Доводиться віддавати дітей до московських шкіл, але мусимо самі вдома вчити їх рідної мови, історії, літератури. І се не буде «етнографічний патріотизм», що з нього глузує д. Драгоманов. Ні! Бо якою мовою говоримо й думаємо, — та нам рідна; яка мова, такі наші й думки будуть: московська мова — московські й думки будуть. Справжніх українських, а не українофільських діячів тільки тоді виробимо багато, коли сім'я буде в нас українська та коли освіта по — вкраїнському йтиме принаймні додатком до освіти по-московському. Не етнографічний се патріотизм, а єдиний, справжній, і іншого не може бути!».

Упродовж усього життя він дуже багато зробив для просвіти народу, незмінно вірячи, що шляхом спокійної еволюції людських відносин оновиться життя.

У процесі дискусії Грінченко змінив свої погляди на деякі речі, що не пройшло повз увагу Драгоманова: «Хто з увагою перечитає старі і нові листи д. Вартового, той побачить, що автор трохи, а по правді, то й значно змінив свої думки, а надто спосіб трактування справи, — так що старі й нові листи його показують власне дві фази в розвитку думок автора, котрий, видимо, дещо перечитав нове й передумав наново».

Драгоманов натякнув на зміни ставлення Грінченка до галицьких радикалів і радикальних методів, зміни політичного і соціально-економічного устрою.

В останніх «листах» Грінченко заявляв: запобігання ласки в уряду не дає ніякого ефекту: «Ласки в нього ми не запобіжимо ніколи, а просто мусимо відмінити самий уряд та й годі». Очевидно, і Драгоманов, якби не смерть (1895), багато з того, що він так ревно проповідував і захищав, переосмислив би і зробив інакші висновки. Проте його полеміка з Грінченком стала дзеркалом різнорідних груп і течій українського суспільно-політичного життя, яке відбилося й у літературі.