5. Журналістська діяльність братів Барвінських

Барвінський Володимир Григорович (1850 – 1883) – український письменник, один із лідерів народовців. Редактор журналу «Правда» (1876 – 1880), засновник, видавець і редактор газети «Діло» (1880 – 1883).

Властитель і редактор «Діла», член товариств «Просвіти», «Ставропігійського інституту», «Руської бесіди», «Товариства Педагогічного» і проч[их] упокоївся по короткій і тяжкій недузі дня 22 січня (3 лютого) 1883 в 33 році життя.

Покійний Володимир родився 25 лютого 1850 року в Шляхтинцях Тернопільського округу, з священичеської родини. До гімназії учащав в Тернополі до 1867 року, в котрім перейшов до Львова і тут докінчив гімназіяльні науки. По іспиті зрілости записався на правничий виділ Львівського університету, а по скінченні студій правничих і по однорічній практиці в суді працював яко кандидат адвокатський в канцеляріях первостепенних львівських адвокатів до 1880 р.

Ще в гімназії в Тернополі покійний займався живо руськими справами. Се була доба гарячого патріотичного життя серед галицько-руської молодіжі. Пісні Шевченка і Федьковича ентузіязмували ціле молоде покоління, сіючи всюди зароди нового народолюбного руху.

Виростаючи від молоду під впливом тої нової весни руського духу і відзначаючися при тім незвичайним талантом між своїми ровесниками, пок[ійний] Володимир зовсім природно стався одним з видних представителів і двигателів нового руху.

Вже 1868 року бачимо його, молодого академіка, між першими основателями товариства «Просвіти», котрого членом і невтомним помічником був до своєї кончини. Заснування товариства «Просвіти» становило дуже важний і рішучий крок в духовому розвою нашої суспільности, звернувши перший раз увагу інтелігенції на конечну потребу народної просвіти. Тільки заснування і розвивання такого товариства могло оживити і утвердити народолюбний рух серед галицько-руської інтелігенції, надаючи йому широку реальну підставу. Многих вже з перших поважників того великого діла нема в живих: згадаєм лише незабутньої пам’яті Володимира Навроцького, Володимира Ганкевича, вкінець і Володимира Барвінського… Були се якраз наймолодші з «молодих»…

Зараз в перших популярних книжках, виданих «Просвітою», покійний поміщав свої праці, а опісля написав для того товариства добре звісні книжечки «Вексель і лихва – наша біда» і «Тридцять літ тверезости». Через многі літа належав до виділу «Просвіти», був все одним з найдіяльніших виділових, яко правник заступав товариство в справах юридичних, часто виїжджав яко делегат центрального виділу на загальні збори філій, де своїми краснорічивими, патріотичними, смілими і розумними промовами умів загріти всіх до щирої діяльности для просвіти народу. Всім тернопільцям, певно, пам’ятне його сміле виступлення в обороні свободи слова проти правительственного комісара.

При кінці 1860-х і в початках 1870-х років одинокою літературною часописею в Галичині була «Правда». До неї горнулися всі молоді сили, що бажали працювати на ниві рідної словесности. Між ними зустрічаємо з галичан молодого Володимира Навроцького, д-ра Клима Ганкевича, Омеляна Партицького, д-ра Івана Яхна, д-ра Юліяна Целевича, Євгенія Згарського, Анатоля Вахнянина, а в 1870 р. прилучився до тої щирої громади також Володимир Барвінський. Від того часу був він постійним сотрудником, а від 1876 до 1880 – редактором сеї часописі. Задалеко звело би нас, коли б ми хотіли на сім місці вичисляти всі праці його невтомимого пера, заміщені через тих десять літ в «Правді». Згадаємо тільки про деякі важніші. Від того часу, скажемо сміло, «Правда» стояла майже переважно його власною працею. Численні його критики, рецензії, статті наукові і суспільно-політичні свідчили о його невтомній діяльності, о многосторонності його знання, о бистроті його поглядів.

Крім тих статей, замістив він в «Правді» свої дві обширні повісті з життя нашої суспільности п[ід] заг[оловком] «Скошений цвіт» і «Сонні мари молодого питомця». Буде се ділом обширнішої критики виказати докладно артистичну і суспільну стійність тих творів. Тут згадаємо лиш тільки, що «Скошений цвіт» був і є досі одинокою галицькою повістю, в котрій представлений народолюбний рух молодіжі з 1860-х років.

З початком 1880 р. появилося «Діло». Сердечні бажання пок[ійного] Володимира сповнилися: він був не тільки ініціятором великого діла – поєднання русинів на почві реальної праці для народу, – в його руках спочивало відтепер ведення того діла.

Олександр Барвинський

Найпотужнішим публіцистичним блоком журналістської спадщини О. Барвінського є його творчість на сторінках часопису "Руслан", оскільки її складові (жанрово досить різноманітні) і за широким колом порушуваної проблематики, і за тематичною охопленістю, кількісно переважають інші газетно-журнальні матеріали. У виданні опубліковано понад 2000 різнотематичних матеріалів О. Барвінського.

Менш чисельна, проте також важлива група статей О. Барвінського, присвячена здобуткам українства на культурній ниві. Акцентуємо, що наука, мистецтво, пресо- і книговидання, література, літературознавство, бібліографія не раз були предметом його публіцистичної творчості. Статті цієї тематики, серед яких виокремимо публікації педагогічного напряму, з 1867 р. друкувалися у газетах "Правда", "Газета школьна", "Школьна Часопись", "Діло", "Учитель" та інших виданнях і, за листовними свідченнями редакторів цих видань, були очікувані читачами... „Чия школа, того будучність" – таке переконання О.Барвінського було лейтмотивом висвітлюваної ним педагогічно-освітянської тематики.

Одним з основних напрямів публіцистичних виступів О. Барвінського в українській періодиці другої половини ХIХ ст. був пресо- і книговидавничий процес. Вважаючи цю ланку культурного життя українців однією з визначальних у духовному національному поступі, публіцист постійно наголошував на необхідності приділяти їй якнайбільше уваги. З важливих публікацій, присвячених функціонуванню української преси в Галичині, виокремимо "Огляд словесної праці австрійських русинів у році 1882" та "Огляд словесної праці русинів українських у році 1882", опубліковані у газеті "Діло". У цих проблемно-полемічних виступах проаналізовано творчі здобутки й невдачі українців на ниві друкованого слова. Їх необхідно ввести в історіографію сучасних досліджень українського журналістикознавства.

О. Барвінський вимагав від українських журналістів, редакторів, видавців розвивати саме таку пресу, яка б виступала в "обороні ідеї і основи церкви", сприяла б духовному вихованню молодого покоління, яка пояснювала б і просвіщала, зміцнюючи національну свідомість читачів. Він постійно наполягав, щоб культурницькі товариства, піклуючись про розвій народу, вивчали досвід української журналістики, зокрема змістовні досягнення українських часописів. Необхідно було, на його думку, організувати, зокрема видання кращих публіцистичних надбань окремими випусками з метою їх вивчення прийдешніми поколіннями.

О. Барвінський як вчений і практик добре розумів роль журналіста у суспільстві, особливо в часи, коли для аудиторії важлива реалізація не лише інформаційної, а й пояснювальної (тлумачної) функцій періодичного видання. "Дневникарським розбишацтвом" називав він невміння багатьох журналістів, а отже, і самих редакцій, цивілізовано провадити полеміку з іншими виданнями чи громадсько-політичними діячами, відстоювати власні погляди, впливати на громадську думку.

Намагаючись вести непримиренну боротьбу з негативними явищами у журналістиці, О. Барвінський артикулював низку "поганих способів" формування змістового комплексу, покликаного завойовувати довірливого читача, –це наклепи, перекручування фактів, "підсовування неможливих думок і замірів", "плюгавлення всяких починів, що ведуть до розвитку" українського народу, його мови й літератури (це стосувалося переважно москвофільських часописів), "політика цькування" (її провадили в життя редакції окремих шовіністично налаштованих польських періодичних видань), нетерпимість до протилежних політичних поглядів. Ці негативні фактори, вважав публіцист, знекровлюють життєствердні тенденції у пресі, знижують довіру читача, адже всі промахи "апостолів свободи" (О. Барвінський дав саме таке оригінальне означення журналістам) згодом стають очевидними, а це жодним чином не сприяє їхній популярності.

Журналістська етика, людяність, уміння не загострювати конфліктні взаємини, що раз у раз виникали поміж українськими періодичними виданнями, які відрізнялися поглядами на засоби досягнення національної мети, а також у полеміці з польськими часописами, що негативно сприймали національні домагання галицьких українців, характерні для творчого стилю будь-якого тематичного спрямування О. Барвінського.

6. Діяльність народовців у Галичині (не уверена в этом вопросе)

Народовство являло собою західноукраїнський різновид народництва (самоназви - "русинство", "народовство", "народовецтво"). Основними причинами виникнення народовства були процеси соціального, політичного й культурного відродження Галичини та тісно пов'язане з ним формування національної свідомості, української ідентичності населення Західної України.

Народовство в Галичині виникає як своєрідна реакція на москвофільство галицької інтелігенції. Москвофільський рух оформлюється у 1850-х рр., коли після революції 1848 р. українці відчули свою відмінність від польської спільноти Й стали на шлях пошуку власної ідентичності. Соціальною базою русофільства (москвофільства) була галицька священицька інтелігенція. В центрі москвофільської доктрини знаходилися мовні та релігійні питання. Москвофіли виступали прибічниками візантійського обряду, юліанського календаря, кириличного правопису, всього того, що пов'язувало їх з російською культурою та руською ідентичністю. Витвором москвофілів було т. зв. язичіє - штучна мова, що являла собою суміш української, російської, церковнослов'янської з елементами польської та німецької. Москвофіли мали свій друкований орган "Діло". Під їх вплив попала культурно-освітня організація, створена в 1848 р., - "Галицько-руська матиця". В 1861 р. ними було засновано освітнє товариство "Руська бесіда", яке проводило проросійську літературну та видавничу політику.

В 1860-ті рр., коли посилився москвофільський рух у зв'язку зі зближенням польської адміністрації Галичини з віденським урядом, починає формуватися українська течія у вигляді народовства. Соціальну базу народовства, на відміну від москвофільства, становила галицька світська інтелігенція - учителі, студенти, лікарі, письменники, журналісти тощо. Вирішальний вплив на його виникнення мали твори Т.Шевченка, якими зачитувалися молоді галицькі інтелектуали.

Ідеологічні засади знайшли відбиток у програмовій брошурі під назвою "Письмо народовців руських...", що була видана у Відні в 1867 р. Засадничими принципами народовської українофільської ідеології в ньому проголошувались: 1) визнання ідейного впливу Т.Шевченка; 2) ідея єдності українського народу та українських земель, єдиної Русі-України; 3) чітке відмежування від протилежних таборів - польського та російського; 4) ідея єдності інтелігенції з народом.

Відомими представниками галицького народовства були галицькі інтелектуали Олександр та Володимир Барвінські, Омелян та Олександр Огоновські, Наталь Вахнянин, Юліан Романчук, що дало право називати народовців "професорською партією".

Як і українофіли Наддніпрянщини, народовці носили козацьке вбрання, організовували таємні гуртки серед студентської та учнівської молоді, влаштовували літературні вечори, займалися освітньою справою. Під контролем народовців перебувала заснована в 1849 р. у Львові культурно-освітня організація "Народний дім", а також діяльність українського парламентського представництва в галицькому сеймі та рейхсрату у Відні.

Першою великою організаційною справою народовців було заснування товариства "Просвіти". Його активісти створювали читальні по селах, видавали популярну літературу.

Організаційна діяльність народовців значно активізувалася наприкінці 1870-х рр., коли почалися репресії проти українофілів в Наддніпрянщині. За їх ініціативою у 1873 р. було утворено Товариство ім. Шевченка, яке було зосереджене на літературній справі, популяризації спадщини Кобзаря в західноукраїнських землях. У 1880 р. за ініціативою В.Барвінського галицькі народовці започаткували свій друкований орган - газету "Слово".

На початку 1880-х рр. москвофільство переживає глибоку кризу, що було пов'язано з судовим процесом у 1882 р. проти ідеологів москвофільства - Івана Наумовича та Адольфа Добрянського, яких звинуватили у державній зраді. Наслідками цього процесу було паління авторитету "москвофільської партії", котра почала розпалатися. Москвофіли стали переходити до народовського табору, що надавало йому клерикально-консервативного характеру. Офіційне народовство спиралося, як колись москвофіли, на урядову підтримку. Щорічні субсидії народовцям надавалися також В. Симиренком, Є. Чикаленком, О.Кониським.

У 1870-ті рр. виникає радикальна течія українського руху, представлена студентською молоддю на чолі з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким. Ідейним наставником І.Франка та молодої генерації галицьких інтелектуалів був наддніпрянський українофіл М.Драгоманов.

У 1885 р. помірковані народовці утворили політичне товариство "Народна рада", що виступала праобразом першої політичної партії в Галичині. У 1892 р. була прийнята програма Народної ради під назвою "Народна програма". На першому плані програми народовці ставлять національну ідею, тобто розвиток "руської" (української) народності та національної і культурної самобутності (індивідуальності). В сфері освіти програма народовців передбачала розбудову міської свідомості, духовності, національного почуття. Лібералізація в економічній сфері означала вивести український народ з економічного занепаду на засадах приватної власності, зміни законодавства в податковій сфері, в галузі рільництва, промисловості з урахуванням інтересів "селянства і міщанства та взагалі робітничих верств народу". В політичній сфері лібералізація, як її розуміли народовці, означала політичну просвіту народних мас, виховання їх.