14. Еміграційні видання Драгоманова

На початку 1880 року В. Плеханов, Л. Дейч і В Засулич остаточно переїздять з Росії до Женеви і утворюють разом з П. Аксельродом та Я. Стефановичем женевський центр "чорнопередільців" - найвизначнішу "за своїм впливом, талантом учасників, за своїми зв'язками з Росією" групу в емігрантській колонії. На думку Д. Заславського, саме війна із "плеханівцями" посилила вже існуючі від кінця 70-х років суперечності між М. Драгомановим і російською політичною еміграцією та врешті призвела до цілковитого розриву між ними. У цих суперечках для М. Драгоманова польське питання є принципово важливим, адже він переконаний: "характер ставлення великоруського публіциста до питання польсько-російського зумовлює і його ставлення до слов'ян узагалі".

Позиція українського публіциста найповніше віддзеркалена в його статті "Историческая Польша и великорусская демократия", що протягом 1881-1882 рр. друкувалась у газеті "Вольное слово".

На думку М. Драгоманова, розв'язання польської проблеми можливе лише за умови розмежування Польщі історичної - у її пе-редподілових кордонах до 1772 р. з претензіями на частину української (а разом з тим білоруської та литовської) території, - та етнічної, реальної, яка охоплює лише землі, населені, власне, поляками.

Повстання 1863 р. не могло здобути підтримки в Україні вже тому, що його ініціювали поляки, - нехай навіть демократи, які декларували "волю західних провінцій". За М. Драгомановим, польські революціонери розуміли свободу непольських народів як централісти-державники: "у них східні сусіди поляків мусили повстати проти "Москви", тому що це потрібно для Польщі, тому що поляки не можуть від них відмовитись, - а потім уже, відновивши Польщу, - і обов'язково Польщу 1772 р., сусіди ці повинні були отримати свободу розпоряджатися собою (...)" - "якщо тільки їм це дозволять поляки" [3,35]. Будь-який польсько-український альянс, навіть з тактичних, прагматичних міркувань, є неможливим, доки поляки не відмовляться від фантому історичної держави: "українцям немає інтересу ділитися навпіл, так щоб західна їх половина увійшла б до союзу, -нехай не схожого на все попереднє і на становище в Галичині, - з Польщею, а східна залишалася за Росією (...), якщо українцям лити кров за автономію, то за автономію всього свого племені".

Така принципова позиція була головною причиною того, що "до Драгоманова польські соціалісти ставились із недовірою і навіть ворожо". Цю ситуацію промовисто характеризує полеміка М. Драгоманова з Б. Лимановським - "одним із найплодовитіших польських писателів-соціалістів", активним учасником польського емігрантського соціалістичного гуртка, який свого часу працював і в російських революційних організаціях. За словами Б. Лимановського, "деякі русинські соціалістичні писателі звертають більше уваги на проведення кордонів між національностями, ніж на суворе поєднання сил у боротьбі з нашим найнебезпечнішим ворогом (яким? - запи¬тує М. Драгоманов - Н 3 ). Вони сіють незгоду там, де мусить панувати сувора солідарність". Натомість, Драгоманов переконаний, що важко "вигадати щось, більше здатне сіяти незгоду між русинами й поляками, як нав'язуватися першим із польською національністю і Польщею-державою, яка так їм опротивіла". Він наполегливо вимагає, щоб, говорячи про відродження своєї держави, польські соціалісти не ухилялися від "рішучої відповіді на "прокляті питання": що ж таке Польща? тобто де її кордони? і яким мусить бути ставлення до плебейських націй колишньої історичної Польщі їх споляченої інтелігенції".

Група В. Плеханова підтримувала тісні стосунки з польськими соціалістами, і, за спостереженням М. Драгоманова, сходились російські та польські демократи саме на грунті державницько-централістичних ідей. Право українців на самовизначення не визнавалося ні польськими, ні російськими соціалістами різних фракцій.

В. Засулич, виступаючи 1880 р. на же¬невському мітингу в пам'ять польського повстання 1830 p., підтримала "польських товаришів", і суть її промови зводилась до популярної тоді в російсько-польських емігрантських колах ідеї: "московським революціонерам потрібні поляки, як полякам московські революціонери". У російсько-польському контексті традиційно було проігноровано соціалістів українських, як і права українців у Росії та Австрії взагалі. Ще не так давно, 1879 року, М. Драгоманов підтримував В. Засулич після її відомого замаху на генерала Трепова - у статті "За что старика обидели и кто его обижает? (Размышления по делу Трепова)", що друкувалась у №№ 3-4 женевського еміграційного часопису "Община" 1879 p. і того ж року вийшла в Женеві окремою брошурою - "останньою, до якої революційні соціалісти поставились добре". Цілковито протилежною була драгоманівська оцінка женевської промови В. Засулич: слід "завжди чітко ставити собі та іншим питання про те, де польський національний рух має собі місце, а де - ні, тобто питання про кордони справжньої Польщі, а також ніколи не ставити польського питання лише між Польщею та Росією, поляками та великоросами, (...) а між поляками й литвинами, латишами, білорусами та українцями...".

1880 р. у французькому виданні "Revue Socialiste" з'явилася стаття М. Драгоманова "Les nations de l'Europe Orientale et le social-isme internationale", у якій він намагався довести, що "всі державні основи польських і російських соціалістів суперечать революції, особливо соціальній". У відповідь редакції "Черного передела" і польської "Rovnosci" виступили з протестами в пресі від імені "більшості польських і російських соціалістів у Женеві". Зі своїми запереченнями висловлених у драгоманівській статті ідей про шовінізм польських соціалістів виступив і Б.Лимановськнй 1881 р. у французькому виданні "Precur-seur".

Для М. Драгоманова принципово важливою є самостійність українського соціалістичного руху. Від цього, на його думку, "залежить і те, чи вистоять українці як щось самостійне, яке безпосередньо йде до великої мети прогресу європейських громад, чи ні, -чи підуть вони як прихвосні за сусідами, скорше всього, за москвинами".

1880 р. за ініціативою М. Драгоманова в Женеві відбулося кілька зібрань емігрантів. На обговорення був представлений його циркуляр "До уваги соціалістів-емігрантів із Росії", що містив 5 положень, одним із яких була вимога "організації соціальних партій у відповідності до природних областей, географічних, економічних та національних", а не "на підставі державних кордонів, діючих і традиційних". Якраз цей пункт і викликав найбільший опір з боку "органу польських соціалістів" "Rovnosci" та редакції "Черного передела". За словами М, Драгоманова, це "положення було відкинуте разом із самою ідеєю існування яких-небудь природних областей, окрім держав, котрі, держави, і визнані були єдиними основами для організації соціалістичних партій". У своїх спогадах Л. Дейч, один з найактивніших членів гуртка В Плеханова, говорить про несприйняття "українофілів" більшістю активістів російського революційного руху. На одному з цих зібрань, за Л. Дейчем, відбувся розрив М. Драгоманова з женевською соціалістичною еміграцією, який "уже не припинявся; навпаки, він усе більше загострювався й посилювався".

На думку М. Драгоманова, і російськими, і польськими патріотами керують централістично-державницькі звички, властиві їм як представникам "історичних" націй. Причиною "російської і польської катковщини" є "фатальна спадковість... тих звичок думки, у яких виховала суспільство історія держави в період централізації". Саме через це ні росіяни, ні поляки не можуть складати ядро східноєвропейської федерації, у межах якої вій пропонує автономію кожній країні, у тому числі й Польщі - зрозуміло, етнографічній (за цим же принципом мусить бути створена спільна соціально-революційна партія на федеративних засадах, у вигляді союзу національних соціалістичних організацій). Україні, за М. Драгомановим, належить особлива місія: "з усіх плебейських націй сходу Європи українська нація і найбільш чисельна, і найбільш енергійна, і за своїм географічним розташуванням, як і за своєю близькістю до найважливіших там привілейованих націй, приречена відігравати особливо видатну роль не лише як найважливіший з об'єктів захвату для центротяжних елементів національностей привілейованих, але і як найважливіший із центробіжних елементів на Сході Європи".

Отже, М. Драгоманов, розглядаючи українську справу в українському, а не в російському чи польському контексті, виводить її на якісно новий рівень репрезентує не тільки чи навіть не стільки етнічно-мовну складову українського дискурсу, скільки його політичний аспект. Спроби дистанціювати українську ідентичність і від російської, і від польської робились і до М, Драгоманова. М. Костомаров у статті "Україна", надрукованій анонімно 1860 р. у "Колоколі" Герцена (за кордоном - отже, без будь-яких цензурних обмежень), декларує українську самобутність, відмежовуючи український історичний процес від російського і польського: "Нехай же ні великороси, ні поляки не називають своїми землі, заселені нашим народом". Але практичні національні вимоги його обмежені, по суті, двома пунктами: допуск української мови до початкової школи і вільний розвиток української літератури. Отже, очевидним є значення драгоманівської вимоги політизації українства, автономності українського соціалістичного руху в процесі формування національної ідентичності.