10. Журналістська діяльність Франка

В середині 70-х років 20-річний Іван Франко, спершу дрогобицький гімназист, згодом студент Львівського університету, починає свою журналістську діяльність, в Галичині Були наявні два сформовані культурні табори, опозиційні один до одного, що мали кожен свою систему преси.

Журнал "Друг" почав виходити весною 1874 року як орган москвофільської студентської організації "Академический кружок", що існував при Львівському університеті (аналогічний народовський гурток називався "Дружний лихвар").

Іван Франко вступив до ''Академического кружка” в липні 1875 року. Вже восени його вплив на редакцію журналу різко зростає. Починаючи з зими 1876 року Франко і його однодумці палко виступають у "Другові" за народну мову. Нарешті, аж у середині 1876 року, "Друг" оголосив офіційну відмову від язичія на користь живих української та великоруської мови. 1876 рік — це рік стрімкої демократизації "Друга", повного відходу його від москвофільської ідеології. Сам Франко, пояснюючи це явище, віддавав належне впливам Чернишевського та Драгоманова, палким прихильником якого він сам стає. Роль Франка особливо велика в критично-публіцистичному відділі. За свої неповні два роки видання оновлений "Друг" відіграв вирішальну, поворотну роль у галицькому письменстві. Новий метод, що пізніше набув назви "реалізму", почав практикуватися вперше саме у творах, що готувалися для видання редакцією "Друга" альманаху "Дністрянка". Певний час Павлик і Франко боролися за відділення "Друга" від "А. К. ", але з арештом Павлика це унеможливилося: на Франка була покладена повна відповідальність за журнал. У вкрай важких умовах йому вдалося видати 6 номерів журналу, останній з яких з'явився 23 травня 1877 року. Франко одразу ж перейнявся ідеєю створення видання з тією ж, що у "Друга", концепцією, але іншою назвою.

Новий журнал, кошти на видання якого були частково виділені Драгомановим, називався „Громадський друг", і редакція його складалася з Франка та Павлика. Франко не тільки дописував для журналу, а й брав на себе редагування та коригування видання. №1 "Громадського друга", що вийшов на початку квітня 1878 року, був невдовзі конфіскований. Та сама доля спіткала і №2, а поліційний комісар у неофіційній заяві пообіцяв "розправитися з цими львівськими Бебелями і Лібкнехтами, конфіскувати № 2, 3, 4 і так далі... ".Павлик і Франко вирішують змінити назву журналу, який так і не дійшов до читачів, і випускати його у вигляді двомісячника, що він за законом не підлягав би цензурі. Тим часом як Павлика за видання №2 "Громадського друга" було засуджено до 6 місяців ув'язнення, Франко самостійно підготував альманах, який було названо „Дзвін". На початку серпня "Дзвін" був випущений, і, хоча прокуратуру та жандармерію повідомлено про це не було, невдовзі його конфіскували. Кожна конфіскація підтверджувалася судом, що було, сказати б, своєрідною рекламою прогресивної журналістики, позаяк до цих процесів приверталася увага широких мас. Наступну збірку знову складав Франко, а названо її було "Молот", що співвідносилося з програмним для збірки твором "Каменярі". "Молот" було також конфісковано, а Павлик емігрував до Швейцарії, побоюючись переслідувань.

Період існування журналу "Світ" — 1881-82 роки — позначений значним послабленням революційного руху радикалів і посиленням їхніх ідейних супротивників, москвофілів і особливо народовців. У 1880 році виникають видання, яким судилося відіграти величезну, чи не вирішальну роль в консолідації галичан: журнал "Зоря" та газета "Діло". Іван Франко співпрацює в "Ділі" — на той час справді передовому виданні, що поставило собі за мету досягти компромісу з москвофілами — як співпрацював і в народовському виданні "Правда", редагованому тим самим В. Барвінським, до його закриття у 1880 році. Виправдовуючи себе перед Драгомановим та іншими однодумцями, він називав єдиною причиною співпраці в виданнях опонентів жахливу фінансову скруту. Насправді ж Барвінський зробив усе, щоб залучити до створення "Діла" якомога більше молодих прогресивних авторів, у тому числі і з-поміж радикалів.

Інша народовська газета — "Батьківщина" Ю. Романчука — була заснована в 1879 році і досягла великого успіху. Франко високо оцінював редакторську майстерність Романчука та готовність "Батьківщини" йти на компроміс не тільки з політичними опонентами, а з одвічним "супостатом" галицьких українців — поляками. Але "Батьківщина" не оцінила крок назустріч, який у 1881 році зробили Павлик та Драгоманов, запропонувавши виданню співпрацю. Романчук відмовив, пояснивши це розбіжністю у політичних поглядах. Сам Франко, хоч оцінював "Батьківщину" позитивно, всіляко відраджував Павлика від спроб єднання з народовцями.

1 січня 1890 року Франко та Павлик організували журнал "Народ", що проіснував рекордно довгий для видань радикалів час — п'ять з половиною років. "Народ" був "журналом громадсько-політичним і почасти науково-популярним". Художній літературі в журналі відводилося мало місця (позаяк тепер у радикалів була конкретна мета, конкретний противник, отже, пропаганда та агітація вимагали докладання набагато більших сил). На третьому році видання художня література з "Народу" зникла зовсім: це було практично перше видання в Україні, що стало повністю публіцистичним. Кожен номер журналу відкривався передовою статтею, написаною кимось з членів редакції (відповідальним редактором був Франко, видавцем — Павлик). У журналі друкувалися, крім них, Леся Українка, П. Грабовський, В. Стефаник, Н. Кобринська, Л. Мартович, О. Кобилянська тощо.

Одночасно з „Народом” радикальна партія почала в 1891 році видавати газету "Хлібороб", що вона, на відміну від "Народу", справді досягла доволі високої популярності саме серед простого народу, себто селян. Мова, тематика, проблематика "Хлібороба" абсолютно відповідала його аудиторії, кожен випуск містив заклик "Ширити "Хлібороб" від хати до хати, від села до села!" Вперше в історії радикальної преси Франкові і компанії вдалося досягти того, що без особливого труда вдавалося протягом останніх десятиліть народовським, просвітянським газетам. На початку 1895 року наклад "Хлібороба" зріс до 1000 примірників.

Восени 1893 року, будучи у Відні, Франко працює над програмою журналу, назва якого була запропонована Драгомановим: "Житє і слово". Журнал повинен був виходити раз на 2 місяці, обсягом 10 аркушів.

12. «КИЕВСКАЯ СТАРИНА»

Альманахи 1880х рр.

Життя ставило свої вимоги, треба було шукати виходу, і його знаходили у виданні альманахів, що мали тенденцію стати періодичними органами. Зміст їх був переважно з красного письменства, поде­куди з'являлися тут матеріали бібліографічного характеру, іноді етнографічного і подібних.

“Киевская Старина”. В той же час справа видання періодичного органу залишалася актуальною. У 1881 р. вона набрала конкретних форм. Це збіглося з такими фактами:

1) саме цього року В.Симиренко передав на українські справи 25000 рублів. Частину з цих грошей було покладено на за­снування місячника, присвяченого, головним чином, українській історії, етнографії та почасти літературі;

2) цього ж року повернувся з Холмщини до Києва колишній співробітник „Основи" Т.Лебединцев. Він заходився коло видання науко­во-історичного журналу. З тією метою зв'язався з предста­вниками „Київської Громади" та визначнішими українсь­кими науковими силами.

Наприкінці січня 1881 р. відбулося підготовче за­сідання, в якому взяли участь В.Антонович, П.Житецький, О.Лазаревський та інші, де опрацьовано програму журналу, назвавши його „Киевская Старина". Т.Лебединцев після цього розпочав клопотатися про дозвіл на без­цензурне видання. 23 жовтня 1881 р. дозвіл було дано, але з умовою, що журнал підлягатиме цензурі.

У січні 1882 р. появилася перша книжка часопису, що, протримавшись без перерви 25 років, відігравши в історії українського національного відродження поважну роль.

Три доби “Киевской Старины”. Час існування „Киевской Старины" можна поділити на три доби:

1) доба Т.Лебединцева  від 1882 до 1888 рр.;

2) доба керування О. Лашкевича  1888 і 1889 рр.;

3) коли журнал став фактично органом „Київської Громади" за ред. Є.Кивлицького та В. Науменка  від 1890 р. до 1906, перетворившися потім у жур­нал під назвою „Україна".

Перша доба визначається напруженою працею самого Т.Лебединцева, який був і видавцем, і редактором, і сек­ретарем, а часто і коректором, а крім того співпрацею з В.Антоновичем та М.Костомаровим. В.Антонович часто виконував обов'язки редактора. Згур­тувавши навколо журналу визначніші наукові і літературні сили, Т.Лебединцев підкреслював його громадський ха­рактер.

В другій половині 1887 р. Лебединцев остаточно заявив, що з наступного року він видавати журналу не буде. Спри­чинився до того, крім фінансового становища, тяжкий стан здоров'я Лебединцева, який помер 12 бере­зня 1888 р. Прихильники та найближчі співробітники „Киевской Старины" були поставлені перед тяжким завданням знайти нового видавця Олександр Лашкевич. У самому кінці 1887 р. Т.Лебединцев перепродав Лашкевичу право на видання та непродані примірники „Киевской Старины" за 2.000 рублів.

У березні рішено було видати замість тримісячних книжок один том в 30 аркушів друку. Зовнішній вигляд журналу став також новим: ліпший папір, обсяг кожної книжки щораз збільшувався, за­мість 1012 аркушів новий видавець давав 1820, а то й більше аркушів, не збільшуючи передплатної ціни.

Передплата май­же подвоїлася. Проте О.Лашкевич захворів і через якийсь час помер. Перед співробітниками знову стала спроба продов­ження видання.

Було вирішено тимчасово доручити редагування „Киевской Старины" Є.Кивлицькому. В той же час розпочато акцію про перебрання видання до рук „Старої Громади". У грудні 1889 р. „Киевскую Стари­ну" було відкуплено від родини Лашкевича К.Гамалієм.

З кінця 1890 р. постійним редактором було обрано історика, члена „Старої Громади” В.Науменка.

За час свого існування „Киевская Старина" об'єд­нала навколо себе найвизначніші українські нау­кові сили та створила широке коло співробітників, що охоплювало не лише східні й західні українські землі, але сягало і далеко поза їх межі. Досить назвати тут хоч би такі імена, як В.Антонович, П.Житецький, О.Лазаревський, М.Костомаров, Д.Багалій, Беренштам, Б.Грінченко, М.Грушевський, М.Драгоманов, О. і П. Єфименки, О.Яворницький, А.Кримський, І.Левицький (Нечуй), О.Левицький, Г.Мачтет, К.Михальчук, В.Перетц, Б.Познанський, О.Потебня, Т.Рильський, О.Русов, С.Русова, М.Сумцов, М.Старицький, І.Франко (Мирон), Я.Шульгін, Ф.Щербина та багато інших.

Впродовж 25 років „Киевская Старина" в 97 томах видала багато різноманітних праць  з історії та археології України, історії красного письменства, етно­графії, а також листування визначних людей, спомини, бібліографії й т. п.

Так, були надруковані: „Уманский сотник Йван Гонта", „Киев, его судьбы и значение с XIV по XVI столетие" В.Антоновича; „Займанщина в Левобережной Украине XVII й XVIII в." та „Генеральная опись Малороссии" Дм. Багалія; з праць М.Грушевського  „Волынский вопрос 1097-1102 г."; М.Драгоманов опублікував тут між іншим також „Украинский вопрос в его историческом освещении"; П.Єфименко надрукував дослыдження „Ссыльные малороссияне в Архангельской губернии"; М.Костома­ров дав „Материалы для истории Колиивщины"; О.Лазаревський  „Отрывки из фамильнаго архива Полетик", „Описание старой Малорос­сии", „Суды старой Малороссии", „Запорожье в конце XVII в." та інші; з праць О.Левицького  „Очерки народной жизни Малороссии во второй половино XVII в.".

Тут же кілька праць і матеріалів до історії української журналістики. Зокрема, С.Русової „Харьковская журналистика начала настоящего столетия"; Г.Вашкевича „Неосуществившийся журнал Кулиша „Хата", дещо до історії „Основи" тощо.

З історії української літератури: В.Антоновича „К вопросу о галицко-русской литературе"; Д.Багалія  праці про Квітку-Основ'яненка та Г.Сковороду; С.Єфремова про Грабовського („Позт-гражданин"), про І.Франка („Поэт борьбы й контрастов"); з історії української мови: П.Житецького „Очерки истории Малорусского наречия в XVII в.", „О языке й поэтическом стиле малорусских дум"; М.Костомарова про П.Куліша та його останню літературну діяльність; Мирона (І. Франка) про І.Вишенського; М.Сумцова „Слободское украинское дворянство в произведениях Г.Квитки" та інших; врешті, низка статей і заміток про Котляревсь­кого та Шевченка, подані М.Василенком, Б.Грінченком, В.Доманицьким, С.Єфремовим, П.Житецьким, Науменком, Павловським, О.Русовим та іншими.

Особливо багато дала „Киевская Старина" матеріалів з етнографії, як також інших цінних праць.

О.Левицький дав такі праці, як „Очерк старинного быта Вольїни и Украины, „Обычные формы заключения браков в Южной Руси", „Обычай помилования преступника, избранного девушкой в мужья" та інші. І.Левицький дав нарис „Украинские юмористы и шутники"; В.Милорадович подав 16 праць про Лубенщину; П.Несторовський  матеріали про бессарабських українців…

Серед праць і матеріалів, що торкаються біографії та характеристики, можна згадати О.Лазаревського „Люди старой Малороссии", В.Шенрока „Життя П.Куліша" та інші. Серед бібліографічних матеріалів  покажчик праць П.Чубинського.

Врешті, спомини, денники, записки: В.Беренштамата Г.Вашкевича про М.Костомарова, О.Кістяковського, Б.Познанського („Картини моего прошлого", „Воспоминания о польском восстании в Украине"), М.Старицького, М.Чалого, тут же записки М.Чайковського („Садик-Паша"), „Дневник" Ханенката та ін­ших.

У 1890 „Киевская Старина" отримала дозвіл на дру­кування творів красного письменства. Одночасно з ініціа­тиви В. Доманицького поповнився відділ заміток відомостями поточного життя. Починає звучати і публіцистична нота, порушуватися пекучі питання сучасного життя і потреб українського на­роду.