Тема 70. Профілактика рецидивних злочинів

1. Загальні положення

2. Спеціальні заходи попередження рецидиву

3. Попередження рецидивної злочинності на стадії виконання покарання

4. Постпенітенціарна профілактика

1. Відповідно до класифікації причин і умов рецидивних злочинів можна виділити загальні заходи попередження рецидиву, що пов’язані з:

- удосконаленням правоохоронної діяльності;

- ефективною діяльністю органів дізнання, досудового слідства та суду щодо призначення покарань;

- удосконаленням системи виконання покарань;

- ефективною, системною роботою з рецидиво-небезпечним контингентом після відбуття покарання;

- ефективністю координації зусиль органів кримінально-виконавчої системи та органів місцевого самоврядування, державних та громадських організацій щодо соціальної реабілітації засуджених;

- тісною взаємодією державних органів виконання покарань з представниками різних конфесій щодо організації релігійного виховання засуджених;

- ефективною профілактикою психічних захворювань, алкоголізму та наркоманії серед населення;

- удосконаленням кримінального законодавства і судової практики, підвищенням ефективності кримінального покарання.

2. Превентивний вплив органів дізнання, досудового слідства та суду повинен забезпечити:

- високу імовірність покарання для злочинців, стимулюючи формування уявлень про ризик і «невигідність» злочинів;

- вихідні дані, необхідні для обрання заходів, які максимально відповідатимуть вчиненому, особі винного, мотивації злочину;

- обрання запобіжних заходів, які перешкоджають продовженню злочинної діяльності.

За матеріалами справи важливо організувати профілактичну роботу, спрямовану на те, щоб припинити існування притонів, роз’єднати групи осіб, які схильні до вчинення правопорушень, притягнути до встановленої законом відповідальності осіб, бездіяльність яких створює сприятливі умови для злочинів рецидивістів.

Призначення заходів покарання повинно ґрунтуватися на суворій їх індивідуалізації. Суд має враховувати обставини, в силу яких виправний вплив попереднього покарання виявився недостатнім. Термін покарання рецидивістам не може бути меншим половини максимальної санкції за вчинений злочин, при злісному рецидиві – не менш двох третин, при особливо злісному рецидиві – не менш трьох чвертей.

У диспозиціях статей рецидиво небезпечних злочинів, які мають тенденцію до професіоналізації, наприклад, крадіжки, шахрайство, фальшивомонетництво, вимагання, Кримінальний кодекс України передбачив як кваліфікуючу обставину повторність з відповідним підвищенням санкцій.

3. З метою усунення чи нейтралізації рецидиво-небезпечних детермінант, які виникають на стадії виконання покарання, профілактика рецидивної злочинності регламентована Кримінально-виконавчим кодексом України. Передбачено винятково судовий контроль за вирішенням питань умовно-дострокового звільнення, дострокового звільнення, а також при замінах одного покарання іншим або виду виправної установи. Такі положення спрямовані на усунення порушень законності співробітниками установ виконання покарань при застосуванні зазначених кримінально-правових інститутів.

Кримінально-виконавчий кодекс України регламентує правове положення засуджених, який, зокрема, вперше передбачає їх право на особисту безпеку. Посадові особи пенітенціарних установ, за наявності для цього підстав, зобов’язані вжити негайних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засуджених. Засудженого переводять у безпечне місце або приймають інші заходи, що усувають можливість вчинення відносно засудженого насильства чи інших протиправних дій. Такого виду нормативні вимоги спрямовані на усунення насильства в місцях позбавлення волі, диктату «авторитетів» злочинного середовища, нейтралізацію злодійських традицій і неформальних кодексів, які стали активно відроджуватися.

З метою більш ефективної адаптації засуджених до умов життєдіяльності на волі після звільнення, Кримінально-виконавчий кодекс України розширив можливості побачень з родичами і близькими в колонії і відпусток за її межі.

4. Результативність постпенітенціарної профілактики визначається ефективністю діяльності установ, основною метою яких є ресоціалізація та адаптація до умов життєдіяльності осіб, які відбули покарання.

Основними суб’єктами спеціальної постпенітенціарної профілактики рецидиву є:

- кримінально-виконавчі інспекції, дільничні інспектори;

- в органах місцевого самоврядування – спостережні комісії, служби у справах неповнолітніх, адміністративні комісії, органи соціальних служб;

- громадські та релігійні установи, піклувальні та батьківські ради, трудові колективи, персональні шефи і попечителі, позабюджетні фонди підтримки засуджених та ін.

Тема: 71. Кримінологічна характеристика злочинності у місцях позбавлення волі

1. Поняття та загальна характеристика злочинності у місцях позбавлення волі.

2. Стан, рівень, структура і динаміка злочинності у місцях позбавлення волі.

1. Злочинність у місцях позбавлення волі представляє собою специфічний різновид кримінального рецидиву (ст. 34 КК України). Суспільна небезпека цього виду злочинів полягає в тому, що кримінально карані діяння вчиняються засудженими повторно в процесі відбування кримінального покарання за попередні злочини, в умовах їх ізоляції від суспільства, посиленого нагляду та застосування передбачених законом засобів виправлення і ресоціалізації з боку адміністрації установ виконання покарань, що свідчить про вперте ігнорування останніми кримінально-правових заборон та підвищену суспільну небезпеку таких діянь.

У сучасних наукових джерелах до визначення поняття “злочинність у місцях позбавлення волі” відносяться по – різному. Так, ряд із них вважають, що – це „система злочинів, зареєстрованих в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах, та кількість засуджених, які їх вчинили за певний відрізок часу”⁵⁸ (О. Г. Колб, В. П. Захаров, С. М. Мирончук, Л. І. Міліщук та ін.)⁵⁹.

С. Ю. Лукашевич під “злочинністю у місцях позбавлення волі” розуміє частину рецидивної злочинності, що проявляється як сукупність повторних злочинів засуджених, вчинених ними в період відбування покарання”⁶⁰.

В. В. Голіна переконаний, що – це “стійке соціально негативне явище, яке проявляється як сукупність повторних злочинів, вчинених в місцях позбавлення волі”⁶¹.

О. В. Старков визначає це поняття як загально-соціальне, регресивне явище у сфері покарань, яке проявляється у масі повторних злочинів⁶².

В. М. Кудрявцев і В. Є. Емінов дають наступне визначення “злочинності в місцях позбавлення волі”: “…Це частина рецидивної злочинності, яка має місце в пенітенціарних установах, місцях позбавлення волі”⁶³.

Інші науковці щодо даної проблематики або взагалі не дають визначення цього поняття, або констатують лише факт належності її до виду рецидивної злочинності (О. М. Джужа, А. П. Закалюк, В. К. Грищук, ін.). Так, О. М. Джужа мову веде про так званий “пенітенціарний рецидив”, під яким розуміє вчинення нового злочину особами, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі”⁶⁴.

А. П. Закалюк вживає термін “злочинність ув’язнених, що перебувають в установах позбавлення волі”, говорячи про те, що це є особливим різновидом (підсистемою) більш широкої системи злочинності загалом ⁶⁵.

В. К. Грищук одним із видів рецидивної злочинності називає так званий “пенітенціарний рецидив”, тобто ті злочини, що вчиняють засуджені під час відбування покарання у виді позбавлення волі ⁶⁶.

У цілому, не вдаючись у всебічний і глибокий логічно-змістовний аналіз зазначених вище та інших наукових підходів щодо визначення поняття “злочинність у місцях позбавлення волі”, варто дане явище розглянути у широкому та вузькому значеннях.

У широкому розумінні це поняття має охоплювати злочини, що вчиняються особами, які тримаються в місцях ізоляції їх від суспільства (по суті, місцях позбавлення волі). Такими, відповідно до чинного законодавства України, є:

а) місця попереднього ув’язнення:

- ізолятори тимчасового тримання, слідчі ізолятори, гауптвахти, дисциплінарні ізолятори (ст. 4 Закону України “Про попереднє ув’язнення”⁶⁷;

б) органи та установи виконання покарань:

- установи виконання покарань (арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (виховні колонії) (ч. 2 ст. 11 КВК України);

- дисциплінарний батальйон⁶⁸ [198] (ст. ст. 17, 71-85 КВК);

- гауптвахти (ст. ст. 14, 55 КВК);

- слідчі ізолятори (ст. 89 КВК).

У більш вузькому, тобто такому, який найбільше вживається в науковій літературі, це поняття потрібно розуміти як явище, що має місце серед засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах Державного департаменту з питань виконання покарань (ст. 6 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”)⁶⁹.

Отже, злочинність у місцях позбавлення волі – це кількість зареєстрованих злочинів, та засуджених, які їх вчинили під час відбування кримінального покарання у виді позбавлення волі в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах.

2. Кількісно-якісні характеристики злочинів, які вчиняються в установах виконання покарань і СІО досить об’ємно висвітлені в наукових джерелах. Зокрема, за останні 11 років (1997-2008 рр.) з боку засуджених щороку реєструється близько 400 злочинів з відхиленням більше як на 30-80 злочинів по роках (так, у 1999 р. мало місце 429 злочинів). Таке ж „відхилення” було зареєстровано й у 2006 р., коли засудженими було вчинено 411 злочинів, 53 % з яких за ст. 391 КК України „Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи”. У цілому по роках зазначений вид злочинності мав наступний вигляд: у 1997 р. – 525 злочинів; у 1998 р. – 405; у 1999 р. – 429; у 2000 р. – 390; у 2001 р. – 346; у 2002 р. – 407; у 2003 р. – 407; у 2004 р. – 377; у 2005 р. – 429; у 2006 р. – 411; у 2007 р. – 489; у 2008 р. – 536 злочинів⁷⁰.

З урахуванням того, що у зазначені роки (1997-2008 рр.) в установах виконання покарань в Україні відбували покарання у середньому до 200 тис. засуджених (більше 400 осіб на 100 тис. населення), досить стабільним слід визнати й високий показник рівня злочинної активності цих осіб, який по роках на 1000 засуджених коливався у межах 2,4-2,9.

Серед інших характерних ознак злочинності у місцях позбавлення волі варто виділити наступні:

1. Структура злочинності серед засуджених характеризується відносною сталістю: її основу складають такі суспільно небезпечні діяння, як злісна непокора виправної установи (ст. 183-3 КК України 1960 року (ст. 391 КК 2001 р.) та втеча з місць позбавлення або з-під варти (ст. 183 (ст. 393) КК), які загалом складають більш, ніж 60 % від усіх вичинених засудженими злочинами. Так, із 489 кримінальних справ, порушених в установах виконання покарань щодо засуджених у 2007 році, 243 (49,6 % від усіх зареєстрованих) було пов’язано із вчиненням злочинів, передбачених ст. 391 КК України. Інші злочини мали таку характеристику:

• 165 кримінальних справ (33,2 %) було порушено за ухилення засуджених до обмеження волі від відбування покарання;

• 28 справ (5,9 %) – незаконний обіг наркотичних речовин;

• 18 справ (3,6 %) – за погрозу або насильство, опір щодо працівника правоохоронного органу;

• 24 справи (4,9 %) – за вчинення втеч засудженими, 6 із яких – з-під охорони, та 18 – з виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, дільниць соціальної реабілітації і виправних центрів;

• 2 справи (0,7 %) – за ознаками ч. 1 ст. 122 КК України „Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження”;

• 1 справа – за ознаками ст. 121 КК України „Умисне тяжке тілесне ушкодження”;

• 2 кримінальні справи – за ознаками ст. 392 КК України „Дії, що дезорганізують роботу виправних установ”⁷¹.

2. За останні роки значно знизився рівень таких злочинів, як дії, що дезорганізують роботу виправних установ” (ст. 69-1 КК України 1960 року (ст. 392 КК 2001 р.); масові заворушення (ст. 71 (ст. 294) КК); захоплення заручників (ст. ст. 123-1 (ст. 147) КК. Так, у 1997-2006 рр. вказаних злочинів в установах виконання покарань зареєстровано не було.

3. Більшість злочинів у зазначені роки (1997-2008 рр.) була виявлена на стадії закінчених злочинів (ч. 1 ст. 13 КК України), що свідчить про недостатню поінформованість адміністрації установ виконання покарань про процеси, що відбувались в середовищі засуджених та про прорахунки в системі запобігання злочинам, зокрема на індивідуальному рівні.

4. Переважна частина злочинів реєструвалась на території житлових зон установ виконання покарань (63 % у структурі злочинності).

5. Кримінальна активність засуджених, які вчинили злочини, припадало на період з 6 годин до 18 годин та на робочі дні тижня. Це свідчить про те, що суспільно небезпечні діяння вчиняються особами, які перебувають у стані активної діяльності та високого психологічного збудження, які не стають предметом посиленого контролю з боку персоналу установ виконання покарань.

6. Переважна більшість злочинів засудженими вчиняються в той час, коли в установах виконання покарань перебуває основна частина персоналу, що є результатом неефективного використання сил і засобів, які застосовуються у контролі за поведінкою засуджених.

7. Встановлений взаємозв’язок злочинності в місцях позбавлення волі з порами року. Так, всебічно помітно зростає кількість насильницьких злочинів проти життя й здоров’я особи. У той самий час, невеликою є кримінальна активність засуджених у цьому напрямку взимку.

8. Спосіб і знаряддя вчинення злочинів відображають тенденції до зростання раптових неконтрольованих ситуацій з боку потерпілих від злочинів. Переважна частина умисних вбивств вчинялась саме таким чином.

Спрощений або ситуативний характер носять підготовка і сама втеча з місць позбавлення волі.

9. Більшість злочинів вчиняються засудженими з умислом, що виник раптово (у 70 % – вбивств; 34 % – умисних тяжких тілесних ушкодженнях; 60 % – хуліганств; т. ін.).

У кримінологічних джерелах називаються й інші характеристики злочинності у місцях позбавлення волі, що відображають індивідуальні прояви злочинної поведінки засуджених при вчиненні конкретних злочинів та складають один із елементів індивідуального механізму злочинної поведінки (високий рівень „зараженості” суб’єктів злочину кримінальною субкультурою; їх активна участь у постачанні та розповсюдженні заборонених для користування засудженими в установах виконання покарань предметів (наркотичних засобів, спиртних напоїв, грошей, т. ін.), корислива та загально кримінальна мотивація поведінки у переважної кількості суб’єктів злочинів; ін.).

Тема: 72 Причини і умови злочинності в місцях позбавлення волі

1. Поняття та загальна характеристика причини і умови злочинності у місцях позбавлення волі.

2. Особа злочинця та жертви злочину, який вчиняються у місцях позбавлення волі.

1. Питання дослідження детермінант злочинності в установах виконання покарань як і в цілому причин і умов загальної злочинності є одним з центральних і найбільш дискусійних у науці кримінології. Узагальнення різноманітних наукових поглядів з означеної проблематики дають можливість вивести наступне визначення „причин і умов злочинності в місцях позбавлення волі” – „...сукупність взаємопов’язаних, взаємо спричинених та взаємодіючих явищ, процесів, станів і протиріч зовнішнього (загально-соціального) і внутрішнього (особливого – кримінально-виконавчого) та особистісного (на рівні суб’єкта злочину) характеру, що породжують злочинність в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах та сприяють засудженим у вчиненні нових злочинів”.

Детермінанти злочинності в місцях позбавлення волі лежать, таким чином, у двох площинах:

– по-перше, вони мають зовнішній характер, тобто знаходяться за межами установ виконання покарань;

– по-друге, мають „внутрішню” природу: криються в самій системі виконання покарання у вигляді позбавлення волі та особі злочинця.

У кримінологічній літературі причини і умови злочинності в місцях позбавлення волі, крім цього, поділяють на: соціально-економічні; соціально-правові; соціально-психологічні; організаційно-управлінські та технічні.

Соціально-економічні детермінанти злочинності, у першу чергу, пов’язані з розшаруванням населення, у зв’язку з чим виникла незначна група багатих людей, чиї прибутки нерідко мають незаконне походження. У той самий час, обмеженість матеріальних ресурсів і намір отримати доступ до них попри все, у тому числі ціною життя інших осіб, стає вирішальним стимулятором користолюбства, насильства, жорстокості. Як результат, в останні роки (1997-2008 рр.) якісно змінився склад злочинців, погіршилися їх основні кримінологічні риси: більшість осіб – це молоді особи до 30 років; ті із них, які до вчинення злочину ніде не працювали та не навчались; т. ін.

Соціально-правові детермінанти злочинності лежать у самій природі покарання у виді позбавлення волі, яка полягає у примусовому, одностатевому скупченні на обмеженому просторі (установі виконання покарань) великої кількості суспільно-небезпечних осіб та встановленні щодо них передбачених законом в обвинувальним вироком суду правообмежень. При цьому детальна регламентація їх поведінки, нав’язування незвичних або небажаних стосунків, постійний грунт для виникнення конфліктних ситуацій, відчуття незахищеності, вороже середовище, прояв стадних інстинктів, потурання примітивним бажанням, постійне очікування образи, глуму, нападу, насильства з боку тих, хто і до арешту, до засудження вирішували свої проблеми за допомогою сили, а також наявність можливості майже безкарно здійснити ті чи інші форми насильства – все це штовхає засуджених до вчинення різних за мотивами та цілями злочинів.

Соціально-психологічні детермінанти злочинності в місцях позбавлення волі тісно взаємопов’язані з відношенням суспільства до засуджених і оцінкою даного покарання останніми. Зокрема, у сьогоденні в суспільстві панівною є ідея кари (відплати за вчинення, помста). Це знайшло своє відображення і в законодавстві (ст. 50 КК України), і в науці, і на практиці (згідно висновків Європейського комітету по запобіганню катувань 30 % ув’язнених під варту та засуджених є жертвами катувань). З іншого боку, загострене переживання втрати волі, особливо у першу третину відбуття покарання, стає одним з рішучих моментів порушення встановленого порядку відбування покарання (режиму), непокори вимогам адміністрації, втечі та вчинення інших злочинів з участю засуджених. Більш того, між змістом переживань засудженим у перший період перебування в установах виконання покарань та їх антисуспільною поведінкою існує певний зв’язок. Так, у перші місяці відбування покарання у місцях позбавлення волі засуджені з самого незначного приводу вчиняють різноманітні проступки та злочини, провокують або беруть активну участь у конфліктних ситуаціях. Особливо зазначені неадекватні реакції є характерними для засуджених, які мають дефекти психіки.

Організаційно-управлінські детермінанти злочинності у більшій мірі пов’язані з організацією діяльності установ виконання покарань і СІЗО. Практика засвідчує, що комплекс причин і умов цих суспільно-небезпечних явищ лежать у площині прорахунків адміністрації колоній і слідчих ізоляторів з питань організації режиму, охорони і нагляду, оперативно-розшукової діяльності, т. ін. Серед них слід виділити:

а) значне перевищення фактичної кількості засуджених до позбавлення волі над встановленим лімітом наповнення установ виконання покарань, що приводить до неповної трудової зайнятості останніх, труднощів у їх побутовому влаштуванню, до неможливості охопити всіх осіб виправно-ресоціалізаційними та профілактичними засобами;

б) неукомплектованістю деяких відділів і служб установ виконання покарань і СІЗО висококваліфікованими кадрами, а також прорахунком у доборі, розстановці та ефективному використанні працюючого персоналу колоній і місць попереднього ув’язнення;

в) відсутність постійної та якісної інформації в адміністрації установ виконання покарань про негативні явища і процеси, що відбуваються в середовищі засуджених;

г) неприйняття своєчасних заходів по виявленню лідерів серед негативно спрямованої частини засуджених, авторитетів злочинного середовища, ворогуючих угрупувань та по їх „руйнуванню” зсередини, з метою запобігання групових і масових ексцесів, насильницьких злочинів, т. ін.

Технічні детермінанти злочинності є результатом використання застарілої морально та фізично охоронної сигналізації, інженерно-технічних засобів охорони, систем цілодобового стеження за засудженими, їх технічна недосконалість, відсутність необхідної апаратури для перевірки посилок і передач, догляду автотранспорту, залізничних вагонів, включаючи спеціальні для перевезення засуджених. Така практика привела до того, що матеріальна база багатьох установ виконання покарань перебуває в критичному стані і не забезпечує елементарних умов життєдіяльності людей під час їх ізоляції від суспільства.

2. Вивчення особи злочинця в установах виконання покарань дало можливість виділити п’ять підсистем (блоків) його індивідуальних властивостей, а саме:

• демографічні ознаки (вік, стать, сімейне положення, т. п.);

• ознаки, що характеризують особу в аспекті освітнього рівня, знань і т. п.;

• властивості морально-психологічного характеру (непорядність, нечесність, безпринципність, т. ін.);

• психічні властивості (емоційна нестійкість, внутрішня недисциплінованість особи, т. п.);

• біофізіологічні властивості (стан здоров’я, особливості фізичної конструкції особи, т. ін.).

Аналіз кримінологічної літератури та офіційних джерел показує, що типовими рисами суб’єкта злочину в установах виконання покарань є:

1. Більшість злочинів вчиняють особи у віці від 20 до 30 років, що співпадає з віковими ознаками середовища засуджених, у якому перебували суб’єкти злочинів, вчинених у місцях позбавлення волі. Серед інших ознак вказаного оточення засуджених, які вчиняли злочини та які були характерними рисами для цих осіб, звертає на себе увагу якісний склад засуджених, які тримались в установах виконання покарань. Так, тільки у 2008 році у 138 виправних колоніях трималось майже 104 тис. засуджених до позбавлення волі⁷². Якісний склад мав наступний вигляд:

• 19,3 тис. осіб – це засуджені за умисні вбивства, з яких майже 10 тис. – за вбивства при обтяжуючих обставинах;

• 28,8 тис. – за грабіж і розбій;

• 17,8 тис. – за злочини, пов’язані з обігом наркотичних засобів;

• 11 тис. – за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень;

• 2,7 тис. – за зґвалтування;

• 878 – за вимагання;

• 507 – за бандитизм;

• 75 – за заохочення заручників;

• 2,5 тис. – за хуліганство;

• 28,1 тис. – за крадіжки;

• майже 24 тис. осіб – це засуджені, які раніше відбували покарання;

• щодо 3 тис. осіб судом призначено примусове лікування від алкоголізму, а відносно 1,4 тис. – від наркоманії;

• на оперативно-профілактичному обліку перебувало 7857 засуджених, з яких: а) схильних до втечі – 781 особа; б) до нападу на адміністрацію – 223; в) до захоплення заручників – 44; г) до суїциду – 1669; ґ) до вживання наркотиків – 2484; д) до втягування персоналу колоній до неслужбових зв’язків – 631; е) злісних порушників встановленого порядку відбування покарання – 4045 засуджених; ін.

Аналогічні характеристики були характерними для засуджених і в інші зазначені вище роки (1997-2007 рр.).

2. Більшість суб’єктів злочину в установах виконання покарань мали середню (56,6 %) та неповну середню освіту (33,2 %) в умовах місць позбавлення волі не навчались і не працювали (не були забезпечені об’ємом робіт адміністрацією колоній), що відображало загальні тенденції злочинності в Україні. Так, по даних Державного департаменту України з питань виконання покарань тільки у 2008 році майже 17 тис. засуджених навчались у загальноосвітніх середніх школах, так як не мали повної середньої освіти, а 12 тисяч – у професійно-технічних училищах, де здобували робочі професії за 65 спеціальностями.

3. Майже 70-80 % суб’єктів злочинів в установах виконання покарань – це особи, які не перебували на оперативно-профілактичних обліках адміністрації колоній та ті, хто не відносився до категорії так званих злісних порушників встановленого порядку відбування покарання (ст. 133 КВК України).

4. Як правило, суб’єкти злочинів в установах виконання покарань, які вчиняли повторні насильницькі суспільно небезпечні діяння в місцях позбавлення волі, відбували покарання за вчинення злочинів проти особи, тобто як на доктринальному (науковому) рівні, так і на практиці встановлена стійка залежність цих властивостей особи злочинця та закономірність їх прояву в механізмі злочинної поведінки у подальшому (в структурі особи злочинця вони складають 66-70 %), у залежності від середовища, конкретної життєвої ситуації, віктимологічної поведінки потерпілого тощо.

5. Встановлена залежність поведінки засуджених, їх відношення до покарання, ставлення до інших засуджених (т. п.) і вчинення ними злочинів в установах виконання покарань, а саме: 60 % нових злочинів у місцях позбавлення волі вчиняються порушниками встановленого порядку відбування покарання (режиму). Зокрема, у структурі злочинів по так званих „профілактичних” справах, що складають більше трьох чвертей від загальної кількості порушених кримінальних справ в установах виконання покарань (ст. ст. 263, 307, 391 КК України) – це злісні порушники режиму, які мали від десяти і більше дисциплінарних стягнень, тобто вписувались у виведений науковцями алгоритм структури особи злочинця та відображали залежність поршень режиму і злочинів.

6. Майже кожен третій суб’єкт злочину в установах виконання покарань страждав різним ступенем психопатії або розумовим відтаванням, проявляючи таким чином загальну закономірність середовища, у якому він перебував (згідно офіційних даних понад 35 % осіб, які звільняються з колоній, потребують спеціальної психологічної чи психіатричної допомоги).

7. Нерідким для суб’єктів злочинів у місцях позбавлення волі є стан депресії, що у більшості випадків викликаний ворожим ставленням особи до оточуючих. Так, по даних ДДУПВП тільки у 2008 році у пролонгованому стані знаходилось 90 % засуджених, які тримались в установах виконання покарань, у тому числі: 60 % – у депресивному стані; 30 % – у стані підвищеної агресії; 10 % – у граничному стані.

У зв’язку з цим під час вчинення нових злочинів під час відбування покарання у місцях позбавлення волі у суб’єктів злочинів переважали такі особливості особи, як: висока емоційна збудливість (тобто перевищення збудження над гальмуванням); афективне мислення (панування почуття над свідомістю); емоційна неврівноваженість; нестримна і не вивірена рішучість у вчинках; зухвалість; інші вади емоційно-вольової сфери.

Щодо основних кримінологічних характеристик потерпілих (жертв) від злочину в установах виконання покарань, то вони у повній мірі відображали пріоритетні риси середовища, в якому функціонували ці особи, тобто виражали загальні властивості суб’єктів злочинів та інших засуджених, які відбували покарання у місцях позбавлення волі, а саме:

а) у соціально-демографічній сфері – це були молоді люди віком до 30-ти років (більше 80 % у структурі потерпілих від злочину); з низьким рівнем інтелектуального розвитку, раніше судимі тощо;

б) в емоційно-вольовій сфері переважаючими рисами жертв злочинів були агресія, грубість, конфліктність, т. ін.;

в) значна частина потерпілих від злочину (майже 40 %) була соціопатами – особами, які є анти суспільними в своїй основі, емоційно тупими, не спроможними до співчуття;

г) відповідно до здійсненої в науці типології жертв злочинів у місцях позбавлення волі випадковими потерпілими (внаслідок збігу обставин) стали майже 60 % засуджених; жертвами з незначним ступенем ризику (засуджені, які проживали за нормальних для всіх людей факторів ризику, віктимність яких зросла непередбачено під впливом конкретної несприятливої ситуації) стали майже 5 % засуджених; жертвами з підвищеним ступенем ризику (особи, які володіли низкою віктимних властивостей) стали більше 25 % засуджених (як правило, порушники режиму); жертвами з дуже високим ступенем ризику (особи, морально-соціальна деформація яких не відрізнялась від суб’єкта злочину – ворогуючі члени злочинних формувань, злочинні авторитети, т. ін.) стало більше 10 % засуджених.

Тема: 73 Запобігання злочинам у місцях позбавлення волі

1. Загально-соціальні заходи запобігання злочинам у місцях позбавлення волі.

2. Спеціально-кримінологічні заходи запобігання злочинам у місцях позбавлення волі.

3. Віктимологічні заходи запобігання злочинам у місцях позбавлення волі.

1. Оскільки до детермінуючого комплексу злочинності в установах виконання покарань входять причини і умови, що породжують та обумовлюють рецидивну злочинність і злочинність загалом, то і система заходів по їх запобіганню має включати запобіжні заходи щодо злочинності у цілому та рецидивної зокрема. Ця діяльність спирається на теоретичну модель запобігання злочинності загалом, має подібні рівні, динаміку, масштаби, спрямування тощо. Проте, як зробив висновок А. П. Закалюк, „Сумнів лише викликає наявність у діяльності щодо запобігання злочинності в установах виконання покарань, аналогічно запобіганню злочинності загалом, свого окремого загальносоціального напрямку”⁷³. На його думку, на запобігання злочинності в місцях позбавлення волі можуть опосередковано впливати заходи загально-соціального характеру, але останні, як правило, як соціальні передумови опосередковано впливають на запобігання злочинності загалом, що тим самим опосередковано впливає і на злочинність в установах виконання покарань. Якщо сфера впливу загально-соціальних заходів окреслюється лише сферою системи виконання покарань або ще вужче – місць позбавлення волі, тоді вони втрачають загально-соціальну спрямованість і набувають цільового характеру (стосовно установ виконання покарань), що виводить їх до напрямку спеціально-кримінологічного запобігання

З таким підходом можна погодитись частково, так будь-яке загально-соціальне запобігання видової злочинності у своєму змісті передбачають як загальні (притаманні для всіх злочинів) заходи запобігання злочинам, так і одиничні (характерні лише для певного злочину чи його видів) заходи протидії злочинності. В установах виконання покарань до таких, зокрема, відносяться:

– повне (у чітко визначених законом межах) фінансування їх діяльності з Державного бюджету України.

Як показує практика, щорічно таке фінансування здійснюється у середньому на 25-45 % від нормативно встановлених потреб (у 1997 р. – 22,5 %; 1998 р. – 23,2 %; 1999 р. – 24, 3 %; 2000 р. – 25,1 %; 2001 р. – 39,2 %; 2002 р. – 24,5 %; 2003 р. – 43,8 %; 2004 р. – 37,3 %; 2005 р. – 44,0 %; 2006 р. – 45,2 %⁷⁴; 2007 р. – 48,2 %; 2008 р. – 47,9 %);

– повне та всебічне встановлення, як це передбачено ст. ст. 23-23-2 КПК України, причин і умов злочинів, за які відбувають покарання засуджені в місцях позбавлення волі.

Так, тільки у 2007 р. суди постановили лише 5,9 тис. окремих ухвал з метою усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів, що на 10 % менше, ніж у 2006 р. Їх питома вага серед кримінальних справ, провадження в яких було закінчене, склала лише 3,2 % (у 2006 р. – 3,5 %)⁷⁵;

– зменшення питомої ваги засуджених до позбавлення волі у структурі засуджених до інших не пов’язаних з ізоляцією особи від суспільства, покарань. Зокрема, якщо у цивілізованих європейських країнах у структурі судимості позбавлення волі складає від 5 до 10 %, то в Україні – майже 25 %;

– посилення громадського контролю за діяльністю Державної кримінально-виконавчої служби України;

– введення судового контролю за виконанням рішень судів органами та установами виконання покарань.

Досі ні в КПК, ні в КВК України такий вид контролю не передбачений, хоча введення його є очевидним і обумовлюється сучасними реалізаціями. Так, тільки для 40 % потерпілих від злочинів щорічно відшкодовується завдана шкода (і то лише на стадіях кримінального процесу)⁷⁶, що й детермінує безкорисність та сприяє вчиненню нових злочинів засудженими;

– створення спеціалізованих навчальних закладів по підготовці персоналу органів і установ виконання покарань та наукових установ, які супроводжували кримінально-виконавчу діяльність в Україні;

– розроблення та затвердження на законодавчому рівні „Основних напрямків кримінально-виконавчої політики України”, які б по-новому визначали зміст правових засобів її реалізації та приводили зазначену діяльність до кращих міжнародних стандартів, та ін.

2. До заходів спеціально-кримінологічного спрямування загального рівня належать наступні:

1. Заходи щодо усунення, нейтралізації, блокування тощо детермінант злочинності в установах виконання покарань, у тому числі які стосуються:

– визначення у законі (спеціальному або в КВК) об’єктів кримінологічного запобігання (впливу), їх правового статусу, меж правообмежень та наслідків постановки особи на профілактичний облік.

Регулювання даного питання на відомчому (ДДУПВП) рівні не тільки суперечить вимогам ст. ст. 8, 19 Конституції України, які закріплюють принципи верховенства права та законності, але й не відповідають ст. 5 КВК України, у якій також визначений принцип законності пріоритетним у діяльності установ виконання покарань;

– технічного забезпечення установ виконання покарань новітніми, що відповідають вимогам фізичності та моральності, засобами охорони і спостереження, особливо у криміногенно визначених зонах (об’єктах тощо);

– підняття на більш високий рівень та підвищення ефективності взаємодії відповідних служб установ поміж собою та в цілому в системі ДКВС України та між іншими суб’єктами спеціального запобігання злочинам, зокрема у частині обміну інформацією про кримінологічні значимі об’єкти, явища і процеси;

– підвищення виконавської дисципліни персоналу установ виконання покарань, передусім щодо забезпечення своєчасного і повного реагування на суспільно небезпечні діяння, зо які встановлена кримінальна відповідальність, на ранніх стадіях їх вчинення (готування або замаху), а також на факти порушень встановленого порядку відбування покарання, що мають перед кримінальний характер;

– запобігання неслужбових зв’язків представників адміністрації місць позбавлення волі із засудженими та службових злочинів з боку перших;

– застосування заходів групової профілактики щодо неформальних груп засуджених, у яких укорінюються норми злочинної субкультури, поширюється криміногенна мотивація, формуються наміри до вчинення злочинів, своєчасне вжиття заходів для запобігання реалізації цих намірів;

– підвищення організаційно-аналітичної діяльності управлінських структур ДКВС України щодо вивчення детермінант злочинності в місцях позбавлення волі та зарубіжного досвіду з питань протидії зазначеному виду злочинності.

2. Спеціалізовані заходи щодо виявлення та запобігання злочинам в установах виконання покарань, у тому числі:

а) виявлення засуджених, з боку яких можна очікувати вчинення злочинів, схильних до конфліктів; осіб з підвищеною збудженістю, агресивністю та здійснення щодо них запобіжного впливу;

б) постійний моніторинг криміногенних ситуацій в установах виконання покарань, включаючи можливості вчених і наукових установ;

в) дискредитація злочинних традицій і звичаїв та в цілому кримінальної субкультури;

г) підвищення рівня оперативно-розшукової діяльності, спрямованої на виявлення детермінант попередньої злочинності поведінки осіб, за яку вони засуджені, та протидію злочинності в місцях позбавлення волі;

ґ) більш раціональне та ефективне використання релігійних об’єднань в організації та проведенні індивідуально-виховної роботи засуджених;

д) індивідуальне прогнозування злочинної поведінки засуджених та своєчасне вжиття заходів по її блокуванню, нейтралізації тощо;

е) розширення участі громадськості у виправно-ресоціалізаційному процесі засуджених в установах виконання покарань;

є) впровадження, включаючи всебічне і повне підтримання, серед засуджених загальноприйнятих правил співжиття, звичаїв і цінностей; здійснення системних заходів щодо підвищення рівня правової культури засуджених, т. ін.;

ж) ресурсне, фінансове, психологічне та інше забезпечення визначених у законі основних засобів виправлення та ресоціалізації засуджених, у першу чергу, повне їх трудове використання, зайнятість роботою, залучення до громадської роботи, освітньо-професійних програм тощо.

При цьому індивідуально-профілактичну роботу в установах виконання покарань слід здійснювати з використанням усіх передбачених законом засобів впливу на особу засудженого, а саме: запобігального, оперативно-розшукового, виправно-ресоціалізаційного, громадського, релігійного та іншого характеру.

3. Вивчення детермінант злочинності в установах виконання покарань та якісного складу засуджених показує, що найбільший рівень віктимізації мають такі категорії осіб, позбавлених волі:

1. так звані „авторитети” злочинного середовища;

2. злісні порушники встановленого порядку відбування покарання (ст. 133 КВК України);

3. засуджені, що відносяться до категорії з найменшим соціальним статусом (гомосексуалісти, особи з психічними відхиленнями і вадами, т. ін.);

4. особи, які стали на шлях виправлення;

5. засуджені, що співпрацюють з адміністрацією установ виконання покарань;

6. засуджені, які перебувають на профілактичних обліках (схильні до втечі, нападу на персонал колоній, т. ін);

7. персонал колоній та інші особи, які залучаються до кримінально-виконавчої діяльності.

У цілому заходи віктимологічної профілактики злочинів в УВП можна звести у дві основні групи. До першої групи слід віднести заходи, що спрямовані на усунення ситуацій, як можуть привести до вчинення злочинів, а саме:

– змістовне наповнення формалізованих правил поведінки осіб, які тримаються в СІЗО та установах виконання покарань, соціальними нормами, що регулюють правила хорошого тону, культури поведінки, етикету тощо, враховуючи, що значна частина засуджених не має ґрунтовних знань і навиків з цих питань та у зв’язку з чим стають жертвами злочинних посягань з боку інших засуджених;

– систематичне проведення цілеспрямованих бесід з батьками та іншими близькими родичами засудженого з метою встановлення різноманітних позитивних і негативних рис особи та організації заходів по запобіганню злочинів щодо неї, у зв’язку з віктимність її поведінки;

– здійснення оперативно-розшукової діяльності, спрямованої на виявлення віктимних ситуацій та осіб, які можуть стати об’єктами злочинних посягань.

Другу групу заходів віктимного запобігання мають скласти ті із них, що забезпечують особисту безпеку всіх без винятку засуджених (ст. 10 КВК України):

а) ізоляція один від одного перерахованих вище категорій віткимно небезпечних осіб, які утримуються в установах виконання покарань;

б) своєчасне переведення засуджених, життю і здоров’ю яких загрожує безпосередня небезпека, в іншу колонію;

в) безперервний контроль за особами, які є потенційними носіями віктимної поведінки в місцях позбавлення волі, у тому числі силами і засобами оперативно-розшукової діяльності;

г) наповнення реальним змістом індивідуально-виховної, соціальної та психологічної роботи з даною категорією засуджених, які здійснюються на підставі персональної програми виправлення і ресоціалізації, що затверджується начальником колонії на кожного з них.

У наукових джерелах пропонуються й інші заходи, що спрямовані на:

– вирішення конфліктних ситуацій, що виникають між засудженими, особливо тих, які мають масовий характер і протікають з участю великої кількості засуджених (так, при масових безпорядках в установах виконання покарань, що мали місця у 1990-1992 рр., постраждали сотні невинних засуджених, які стали жертвами протистояння адміністрації колоній та організованих злочинних груп у місцях позбавлення волі)⁷⁷;

– на своєчасне і повне визнання об’єктів конфліктних ситуацій, якими у більшості випадків виступають:

1) суспільні відносини, що пов’язані із зловживанням і фактами свавілля з боку окремих представників адміністрації установ виконання покарань та активістів-засуджених; права засуджених; встановлені правила поведінки засуджених тощо;

2) відносини, що були породжені програнням засудженого в карти та необхідністю оплати боргу; викликані примусом до гомосексуального акту; використанням образливих виразів, слів тощо;

– на застосування адекватних методів вирішення конфліктних ситуацій, якими у конкретних випадках між засудженими були їх активно-негативні дії (зокрема, вербальна агресія (погрози, образи, т. ін.) або фізична агресія (постійне нанесення побоїв, тортури тощо) з боку одного із суб’єктів конфлікту); активно-пасивні дії (явка з повинною, необхідна оборона, звернення за допомогою до персоналу колоній); пасивна позиція (бездіяльність) у випадку виникнення конфліктної ситуації, т. ін.;

– на розв’язання конфліктних ситуацій на відповідних стадіях їх виникнення і розвитку, а саме:

а) на стадії виникнення передкриміногенної ситуації (стрес, проблема, конфлікт);

б) на стадії переростання передкриміногенної ситуації в криміногенну, внаслідок постійного загострення конфлікту між суб’єктами;

в) на стадії вирішення конфліктної криміногенної ситуації шляхом вчинення злочину в установі виконання покарань.

При цьому вирішення проблем віктимологічної профілактики злочинів у місцях позбавлення волі знаходиться у прямій залежності від стану та рівня реалізації завдань кримінально-виконавчого та оперативно-розшукового законодавства України конкретно взятій установі виконання покарань, стратегії та тактики протидії даному виду злочинності.