46. Сутність і зміст соціалізації особистості

Соціалізація - процес, в ході якого людська істота з певними біологічними задатками набуває якостей, необхідних йому для життєдіяльності в суспільстві.

Соціалізація особистості являє собою процес формування особистості в певних соціальних умовах, процес засвоєння людиною соціального досвіду.

Сутність соціалізації полягає в тому, що людина формується як член того суспільства, до якого він належить, у процесі залучення, освоєння моральних і правових норм.

Сутнісний зміст соціалізації розкривається на перетині таких її процесів, як адаптація, інтеграція, саморозвиток і самореалізація. Діалектичне їх єдність забезпечує оптимальний розвиток особистості протягом усього життя людини у взаємодії з навколишнім середовищем.

Соціалізація передбачає активну участь індивіда в освоєнні культури людських відносин, у формуванні певних соціальних норм, ролей і функцій, у придбанні умінь і навичок, необхідних для їх успішної реалізації. Соціалізація включає пізнання людиною соціальної дійсності, оволодіння навичками практичної індивідуальної і групової роботи. Визначальне значення для процесів соціалізації має суспільне виховання.

Виділяють кілька джерел соціалізації індивіда.

- Передача культури - вона здійснюється через такі соціальні інститути, як сім'я, система освіти, навчання і виховання.

- Взаємний вплив людей - воно відбувається в процесі спілкування і спільної діяльності.

- Первинний досвід - він зв'язується з періодом раннього дитинства, з формуванням основних психічних функцій і елементарних форм суспільної поведінки.

- Процеси саморегуляції - вони співвідносяться з поступовою заміною зовнішнього контролю індивідуальної поведінки на внутрішній самоконтроль

У процесі соціалізації людина збагачується соціальним досвідом і індивідуалізується, стає особистістю, набуває можливість і здатність бути не лише об'єктом, але і суб'єктом соціальних впливів, впливати на соціалізацію інших людей.

Основною концепцією в теорії соціалізації вважається концепція початкової асоціальної людини (дитини). У цьому випадку соціалізація виглядає як процес перетворення суб'єкта, спочатку асоціальної, в соціальну особистість.

Процес соціалізації ніколи не кінчається. Найбільш інтенсивно соціалізація здійснюється в дитинстві і юності, але розвиток особистості триває і в середньому і літньому віці.

Соціалізація - засвоєння індивідом певної системи, знань, норм, цінностей, що дозволяє йому ставати особистістю, здатної функціонувати в даному суспільстві. Термін "соціалізація" має безліч інтерпретацій. Але при всій відмінності підходів, як правило, підкреслюється адаптаційна функція соціалізації, яка дозволяє людям реалізувати свої можливості, здібності, вступати у взаємини з іншими членами і суспільством в цілому, а також визначає стабільність самого суспільства, забезпечуючи необхідну пріемственность в його розвитку. У цьому процесі людина засвоює "досвід поколінь", отримує статусну позицію і рольової набір.

У широкому розумінні поняття "соціалізація" включає в себе поняття соціальної адаптації. Близькість цих понять, видається важливим, тим не менш, обумовлювати їх значення контекстом вживання, так як ототожнення не у всіх випадках методологічно виправдано.

Соціалізація включає в себе такі соціальні механізми, як навчання, виховання, освоєння соціальних ролей, дорослішання, адаптацію. Існують і психологічні механізми соціалізації: ідентифікація, наслідування, навіювання, соціальна фасилітація, конформність, сором, почуття провини, каяття.

Виділяються три сфери, в яких здійснюється насамперед становлення особистості: діяльність, спілкування, самосвідомість.

Що стосується діяльності, то протягом усього процесу соціалізації індивід має справу з розширенням "каталогу" діяльності, тобто освоєнням все нових і нових видів діяльності.

Друга сфера - спілкування - розглядається в контексті соціалізації також з боку його розширення і поглиблення, що само собою зрозуміло, тому що спілкування нерозривно пов'язане з діяльністю.

Третя сфера соціалізації - розвиток самосвідомості особистості. У найзагальнішому вигляді можна сказати, що процес соціалізації означає становлення в людині образу його «Я».

Ступінь, рівень, особливості соціалізації є визначальними моментами в характеристиці особистості. Процес соціалізації здійснюється в сім'ї, соціальних інститутах суспільства, а також у різних неформальних об'єднаннях.

А. Мудрик виділяє чотири групи чинників, що впливають на соціалізацію людини. До них відносяться:

- Мегафактори - космос, планета, світ, які в тій чи іншій мірі через інші групи факторів впливають на соціалізацію всіх жителів Землі;

- Макрофактори - країна, етнос, суспільство, держава, які впливають на соціалізацію всіх, хто живе в певних країнах;

- Мезофактори - умови соціалізації великих груп людей, виділених: по місцевості і типу поселення, в яких вони живуть (регіон, село, місто, селище); за належністю до аудиторії тих чи інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення та ін); за належністю до тих чи інших субкультур;

- Мікрофактори - безпосередньо впливають на конкретних людей, які з ними взаємодіють, - сім'я і домашнє вогнище, сусідство, групи однолітків, виховні організації, різні громадські, державні, релігійні, приватні і контрсоціальние організації, мікросоціум.

47. Методи фізичного виховання

Реалізація принципів здійснюється шляхом застосування у процесі фізичного виховання різноманітних методів і методичних прийомів.

Педагог повинен досконало володіти всіма методами фізичного виховання. Діапазон застосування методу залежить від запасу методичних прийомів. Творчістю вчителів створюються щораз нові прийоми, тому їх багато, і вони не підлягають суворому обліку. Обсяг методичних прийомів, які знаходяться в арсеналі вчителя, значною мірою, визначає його професіоналізм і ефективність викладання.

Спеціально упорядкована сукупність методів, методичних прийомів, засобів та форм навчання утворює методику. У процесі фізичного виховання формуються методики навчання конкретних рухових дій (наприклад, методика навчання стрибку у довжину з розбігу); методики навчання певних видів рухових дій (наприклад, методика навчання гімнастичних вправ); методики фізичного виховання осіб певного віку (наприклад, методика фізичного виховання дітей молодшого шкільного віку), стану здоров'я тощо.

У процесі фізичного виховання використовують три групи методів: практичні методи (методи вправляння), методи використання слова та методи демонстрації. Особливе значення у фізичному вихованні мають практичні методи.

Практичні методи

Учень може оволодіти знаннями і довільними руховими діями, досягти вдосконалення функцій організму і рухових здібностей лише за умови повторення за певною системою предмету навчання та інших дій як засобів розвитку фізичних якостей і функцій організму. Ця вимога реалізується шляхом відповідної організації вправ.

Щодо кількості повторень вправи на одному занятті, то аналіз результатів досліджень дав змогу прийти до висновку, що вона повинна бути сумарно великою. При цьому, чим складніша спортивна техніка за координацією та вимогами до організму і чим більшої досконалості прагне досягти учень в її оволодінні, тим більша кількість повторень необхідна.

Виконання великої кількості повторень ̶ це не тільки запорука оволодіння руховою дією, але і шлях до зміцнення здоров'я, розвитку рухових якостей, засіб ліквідації наслідків травм, підготовка організму до роботи з великою інтенсивністю.

Основними засобами фізичного виховання є: фізичні вправи, які застосовуються в різних випадках спорту, ігор, туризму; природні фактори (повітря, сонце, вода); гігієнічні умови праці і побуту.

Фізичні вправи – це усвідомлені рухові дії, спеціально розроблені для розв’язання завдань фізичного виховання. Гімнастика – один із засобів фізичного виховання – являє собою сукупність спеціально відібраних фізичних вправ для впливу на організм людини, щоб змінювати її здоров’я і моральні якості, а також усувати фізичні вади.

За структурою уроки фізичної культури складаються з трьох частин:

1. Підготовча (8—12 хв.). Учитель організовує учнів, пояснює завдання уроку, готує їх психологічно і фізіологічно (розминка) до виконання завдань уроку.

2. Основна (25—ЗО хв.). Передбачає вивчення, удосконалення, виконання на оцінку фізичних вправ, розвиток рухових якостей, формування правильної постави тощо.

3. Заключна (З—5 хв.). Учитель поступово знижує фізичне навантаження, приводячи організм учня у відносно спокійний стан, підбиває підсумки уроку, дає завдання додому.

Найчастіше використовують такі способи організації учнів на уроці фізкультури:

• фронтальний (одночасне виконання учнями вправ);

• потоковий (виконання учнями вправи по черзі один за одним);

• змінний (учнів поділяють на зміни, які по черзі виконують вправи);

• груповий (передбачає розподіл учнів класу на групи, кожна з яких займається окремою вправою);

• індивідуальний (застосовується при виконанні учнями вправ на оцінку, при складанні навчальних нормативів);

• колове тренування (характеризується тим, що учні невеликими групами виконують певну кількість різних вправ послідовно, переходячи «по колу» від одного спеціально підготовленого місця для виконання певної вправи до іншого).