Розділ і

ТЕОРЕТИЧНІ І ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

1.1. Можливості і виклики глобалізації у сфері сталого розвитку

Останні десятиріччя XX століття і початок XXI століття ха­рактеризуються суттєвими змінами у світовій ситуації. Основ­на особливість світового розвитку — прискорена глобалізація, що виявляється в посилених міжнародних потоках товарів, по­слуг та фінансів. Це, у свою чергу, стало результатом дій бага­тьох чинників, зокрема й дій урядів щодо лібералізації торгів­лі і ринків капіталу, приватизації і дерегуляції економічної діяльності. Важливою силою в цьому аспекті є також швидкий розвиток інформаційних і комунікаційних технологій. Посиле­ні фінансові потоки інтернаціоналізуються і стимулюються саме глобальними інформаційними системами.

Наприкінці XX століття відбувається безпрецедентна за масштабами і глобальна за характером економічна інтеграція. Елементи глобалізації діяли і раніше, але то був лише її поча­ток. Сьогодні цей процес бурхливо відбувається через торгівлю, міграцію, потоки капіталу. Історично, а саме до 80-90-х років XX століття, ці три чинники не були достатньо масштабними і вирішальними, щоб говорити про зрілу глобалізацію. Цей процес у першій половині XX століття ще не став невідворот­ним. Глобалізація припиняється в період Першої світової вій­ни, її замінює в 1914—1945 рр. епоха націоналізму (включаю­чи такі його крайні і небезпечні форми, як фашизм і націонал-соціалізм) і протекціонізму. Після 1945 року почина­ється відродження глобалізації. Ця друга хвиля аж до 80-х ро­ків була фактично поверненням до зразків першої хвилі. Тре­тю хвилю глобалізації можна охарактеризувати трьома особливостями.

По-перше, велика група країн, що розвиваються, увірвала­ся до світових ринків. І цьому сприяло драматичне збільшен­ня обсягу готових виробів в експорті цих країн — з 25 % у 1980 р. до більш як 80 % сьогодні¹.

По-друге, інші країни, що розвиваються, стають дедалі сильніше маргіналізованими у світовій економіці, в них різко падають прибутки і посилюється бідність.

Оеуеіортепі Керогі 2003. \УогШ Вапк. — \УавЬ. О. С, 2004.

23

По-третє, міжнародна міграція і рух капіталів, які були по­рівняно незначними під час другого етапу, стали знову значу­щими і набули великих масштабів під час третього етапу.

Характерною для сьогодення є поява нових країн-глобаліза-торів (на додачу до старих — індустріально розвинених країн). До них можна зарахувати Аргентину, Китай, Індію, Малайзію, Мексику, Філіппіни і Таїланд, які здійснили суттєві економіч­ні і структурні реформи, включаючи інвестиційну лібераліза­цію, стабілізацію, право власності, і вийшли на світові ринки. Інтенсивно формується система глобалізму¹.

Початок сталого розвитку як світової проблеми припадає на 90-ті роки XX століття, коли вже суттєво прогресував процес глобалізації в його третій стадії. Безперечно, що прогресивні сторони глобалізації позитивно впливають на сучасний хід ста­лого розвитку. Водночас негативи глобалізації, які особливо дошкуляють більшості країн, що розвиваються, є стримуючим чинником, суттєвим бар'єром на шляху глобального сталого розвитку. Навіть 3. Бжезинський визнає, що монополярна гло­балізація означає формування нової системи експлуатації².

Вигоди і можливості глобалізації залишаються сконцентро­ваними у відносно невеликій кількості країн. На жаль, глоба­лізація для багатьох людей принесла серйозні виклики, загро­зи і непередбачуваність. Це означає загрозу економічній стабільності, соціальному ладу. Глобалізація веде часто-густо до певної обмеженості і навіть ізольованості в економічній сфе­рі. Нерідко вона розвивається відокремлено від складної соці­альної і екологічної ситуації. Для більшості людей в країнах, що розвиваються, глобалізація залишається сумнівною цінніс­тю, доки ці країни не відчують справді позитивного впливу глобалізації на свою долю. Глобалізація, щоб перетворитися на реальний загальносвітовий процес, має стати благом для всьо­го людства і для кожної людини.

На жаль, саме сучасний світовий розвиток свідчить про на­явність значних бар'єрів, що перешкоджають глобалізації пра­цювати на користь всіх країн і народів. Йдеться про перешко­ди на шляху торгівлі товарами і послугами, потоків робочої

Б ілорус О. Г. Економічна система глобалізму. — К., 2003.

Вггегіпзкі 2. ТЬе СЬоізе: Оотіпаііоп ог ІлеіегзЬір. — \УазЬ. О. С, 2004.

24

сили, про відсутність достовірної національної звітності, інтер­націоналізацію злочинності, міжнародний тероризм. Згадані негативи поглиблюють вже існуючу в світі нерівність, величез­ний розрив між багатими і бідними.

І якщо для країн-глобалізаторів глобалізація означає мож­ливість пожинати вагомі плоди зростаючої інтеграції, взаємо­впливу і взаємозалежності, переважна більшість людства такої нагоди не має. Це є своєрідним відторгненням, ізоляцією від сучасної цивілізації, від рівноправного справедливого користу­вання її плодами.

Чим усе це може закінчитися? Як вельми вірогідний варі­ант — згадаймо мудру пересторогу Джона Кеннеді: "Вільне су­спільство, яке не здатне допомогти своїй бідній більшості, не зможе врятувати і свою багату меншість".

І все ж таки, зберігаючи хоча б помірну частку виваженого оптимізму, не будемо забувати, що розширені потоки товарів, послуг, технологій, ідей, мігрантів у світі стимулюють еконо­мічне зростання і продуктивність, поліпшення життєвих стан­дартів. Ці процеси сприяють також підвищенню глобальної ре­сурсної ефективності. А це може означати, що вигоди глобалізації вочевидь здатні перевищити витрати, якщо ринко­ві сили є вільними щодо генерування економічного зростання і скорочення бідності. Це підтверджує сталий розвиток. Підсум­кові вигоди будуть також значними, якщо політика соціальна і щодо навколишнього середовища виявиться перспективною. Це передбачає потребу сильного курсу на координацію між урядами, а також між урядами і приватним сектором. Інакше кажучи, дедалі більше визріває проблема глобального соліда-ризму.

Розвинені країни і країни, що розвиваються, мають співпра­цювати на взаємовигідних умовах. І найважливіша арена цієї співпраці — це боротьба з бідністю, її скорочення. Саме це є очевидно найважливішою сферою, де розвинені країни і краї­ни, що розвиваються, мають співпрацювати в справі сталого розвитку. Сталого розвитку не можна досягти без створення кращого майбутнього для бідних всього світу. Певного прогре­су тут вдалося досягти, проте один з п'яти жителів Землі живе сьогодні на дохід менше 1 дол. США на день, в Африці — це кожна друга людина. Скорочення бідності справа складна.

25

Вона потребує, звичайно, економічного зростання, але цього недостатньо. Потрібні інвестиції в освіту, охорону здоров'я. Величезну роль у розвитку відіграють міжнародна торгівля та інвестиції. Упродовж 90-х років минулого століття країни, що розвиваються, які були більш відкриті для торгівлі, досягли рівня економічного зростання на душу населення 5 % на рік. Водночас інші країни, що розвиваються, зменшили рівень зро­стання на 1 % на рік¹.

З огляду на викладене можна констатувати, що орієнтуван­ня глобалізації на реалізацію цілей сталого розвитку залежить від бажання і спроможності урядів стимулювати і регулювати механізми доступу на ринки з тим, щоб забезпечити якомога максимальніше поширення економічних вигод. Для цього кон­че потрібні структурні перетворення. Слабкі інституційні мож­ливості призводять до небажаних наслідків у сталому розви­тку.

Проблеми, що постають перед країнами у зв'язку із сталим розвитком — різні. Країни Півночі фокусують свою увагу в ос­новному на промисловій реорієнтації та інтеграції, добровіль­них стандартах розвитку і локальних (місцевих) цілях, конт­ролі над навколишнім середовищем і економних підходах до розвитку.

Південь значною мірою зосереджується на проблемах свого економічного розвитку, бідності, інвестицій.

Країни з перехідною економікою мають взяти на озброєння все цінне і перспективне з досвіду обох зазначених груп і до­цільно адаптувати цей по суті світовий досвід до своїх націо­нальних реалій, сприяючи визначенню свого власного шляху розвитку.

Серед факторів, що впливають на сталий розвиток у глоба­льному вимірі, потрібно сказати про відносини Південь — Пів­ніч. Йдеться насамперед про корінні істотні суперечності між ними, про доленосні глобальні питання, які становлять основу стратегії світового розвитку і її відповідної імплементації. Про­блема полягає в тому, що Північ практично не виконує своїх зобов'язань, і насамперед у сфері фінансових і технологічних

оі Рго£ге88 Тотеагйз ЗизіаіпаЬіе Веуеіортепі Керогі оі іЬе Зесгеіагу Сепегаї. Е/СК. 17/2004/2 ЇЖ. 2004.

26

трансфертів, зменшення тягаря величезної заборгованості "тре­тього світу". Ця проблема стала основною причиною глибокої і масштабної суперечності між багатими і бідними на глобаль­ному рівні, а саме між Півднем і Північчю. Але, як свідчать реалії, не тільки ця проблема викликає занепокоєння в "тре­тьому світі".

Йдеться про очевидну відмову ключових держав Півночі визнати принцип "спільної, але диференційованої відповідаль­ності". Цей принцип, як відомо, був ініційований країнами, що розвиваються, ще на Конференції ООН із захисту навко­лишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.). У згаданому принципі (і в цьому полягає його доленосна сут­ність) сконцентрувалася позиція "третього світу" — відпові­дальність за стан справ у сучасному світі справді спільна. Але вона не є однаковою для всіх, вона не є рівною між Півднем і Північчю, вона є диференційованою. "Третій світ" не може і не хоче (і цілком законно і резонно) брати на себе або, точніше, ділити з Північчю відповідальність за існуючі в сучасному сві­ті глобальні політичні, економічні, соціальні й екологічні біди і несправедливості. Це питання безпосередньо пов'язане з до­лею сталого розвитку. Протидія диференційованій відповідаль­ності означає на практиці протидію сталому розвитку. Про яку спільну, а не диференційовану відповідальність можна говори­ти, коли дві третини людства живуть у бідності, в очікуванні допомоги ззовні. Водночас невелика, економічно розвинена меншість насолоджується таким невиправдано розкішним рів­нем життя, яке аж ніяк не можна визнати прийнятним. Це спричинює абсолютно невиправдане і небезпечне навантажен­ня на глобальне навколишнє середовище¹.

Наявний світовий порядок є не просто несправедливим щодо країн, що розвиваються, він є також безперспективним, навіть небезпечним для майбутньої глобальної цивілізації.

Північ у своїх хижацьких егоїстичних інтересах не тільки продовжує, а й посилює застосування сили — політичної, вій­ськової, економічної, фінансової, технологічної і такої, що ба­зується на знаннях, щоб контролювати процес глобалізації,

І МГ Роіісу Візсиззіоп Рарег. СіоЬаіігаііоп: Гасіз апі Гі^игез Ьу Раиі Masson. — Wash. О. С, 2001.

27

включаючи сталий розвиток. Захід повчає країни, що розвива­ються, за формулою "роби це сам", живи в штормових хвилях сучасного світового порядку, як знаєш, як умієш. Глобаліза­ція, змодельована і скерована неоліберальним політичним і економічним фундаменталізмом, заохочує на ділі такий розви­ток, який не тільки не зменшує, а суттєво збільшує розрив між бідними і багатими, між Півднем і Північчю.

Втім, сама по собі глобалізація не є причиною деградації "третього світу". Ця деградація проявилася задовго до почат­ку процесу глобалізації. Своєю чергою глобалізація спричини­ла і спричиняє загострення всіх політичних, економічних, со­ціальних і екологічних проблем, які властиві для "третього світу". Під серйозною загрозою опинився суверенітет цих кра­їн. Послаблюється необхідна для сталого розвитку продуктив­на роль держави і її механізмів.

Сила, яка визначає характер змагання у світовій економіці і політиці, сконцентрована на Півночі. Новітня історія ознамену­валася появою такого глобального феномену, як однополярність, домінування, моногегемонія¹. Вона уособлюється Сполученими Штатами Америки, які досягли цієї позиції завдяки величезній, переважаючій силі — економічній, фінансовій, воєнній, страте­гічній, науково-технологічній, інформаційній тощо. Саме США вирішально впливають нині на позицію Півночі в цілому. Саме це визначає, врешті-решт, небажання Півночі вести суттєві пе­реговори з Півднем щодо корінних проблем розвитку.

Підходи Півночі базуються на прагненні поставити пробле­ми Півдня повністю у контекст ринкових механізмів. Отже, йдеться про опору на приватний сектор, на транснаціональні (глобальні) корпорації, які, мовляв, єдині здатні ефективно ре­агувати на виклики сталого розвитку. Південь не має практич­но жодних важелів ефективної протидії конкурентній силі За­ходу, аби більш-менш на рівних змагатись з ним. Човни Півдня не піднімаються на хвилях глобалізації, як обіцяє Північ.

Сталий розвиток є сьогодні корінною, центральною пробле­мою для всіх країн світу, але особливо для тих, що розвива­ються. Саме сталий розвиток потрібно поставити в центр нової міжнародної стратегії нового глобального економічного і полі­тичного порядку.

¹ Вггегіпвкі 2. ТЬе СЬоісе: Оотіпаііоп ог ЬеаіегзЬір. — \УазЬ. О. С, 2004. 28

Країни, що розвиваються, у тому числі Україна і Росія, мають обов'язково виступити з принципово новою, перспектив­ною ініціативою, а не пасивно очікувати ініціатив Півночі. Через те, що Північ своїми ініціативами здійснює тиск на Пів­день, щоб поставити його в оборонну позицію. Таким чином, Північ намагається зняти з порядку денного міжнародного роз­витку актуальні для Півдня проблеми і повністю перекласти на нього відповідальність за сталий розвиток. Гасло зменшен­ня бідності, яке стало основним і першочерговим для міжнарод­ної спільноти, намагаються розглядати так, ніби все тут зале­жить від динаміки спонтанної глобалізації. І відповідно вирішити її можна насамперед шляхом міжнародної благодій­ності. Північ намагається абстрагуватися від своєї політичної відповідальності за незадовільний стан справ у світі, в тому чи­слі в "третьому світі". Це робиться шляхом надання допомоги Півдню. Але ця політика давно вже жодною мірою не відпові­дає новим викликам і потребам.

Країни, що розвиваються, розглядають лінію Півночі поста­вити торгівлю разом із навколишнім середовищем на порядок денний СОТ як знаряддя Півночі з метою протекціонізму. Йдеться про намагання подати себе як відданого захисника навколишнього середовища в сучасному світі. А насправді ця лінія провадиться у власних егоїстичних інтересах Півночі.

Майбутній глобальний порядок, на нашу думку, має врахо­вувати основні політико-теоретичні настанови і принципи, за­фіксовані в Новому міжнародному порядку (1974-1975 рр.), у рішеннях V і VI Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН. Нова міжнародна стратегія має, звичайно, не просто повторю­вати минулі рішення, а йти значно далі, враховувати такі іс­торичні реалії, як глобалізований, сталий розвиток, тенденцію міжнародного сьогодення йти від нинішньої однополярності до майбутньої багатополярності.

При цьому треба враховувати, що бідні країни виступають проти подвійних стандартів і, зокрема, проти лінії Півночі в СОТ об'єднати проблеми навколишнього середовища з пробле­мами торгівлі. Країни Півдня також не схвалюють західних проектів "глобального управління навколишнім середовищем". Південь вважає, що реалізація цієї ідеї може призвести до ще більшого контролю Півночі. Як відомо, вона пропонує створи-

29

ти Всесвітню організацію навколишнього середовища. Країни, що розвиваються, побоюються, що це може бути організація, схожа на СОТ, з панівним впливом західних держав¹.

Усе сказане, природно, турбує Південь, який дедалі більше розуміє необхідність корінних змін в ситуації, що склалася в сучасному світі щодо сталого розвитку. Для того щоб зробити це, Південь має запропонувати ряд суттєвих заходів, аби мобі­лізувати і використати свою власну колективну силу і потен­ціал, взяти на себе перспективну політичну ініціативу. Певною мірою це стало зрозуміло під час підготовки і проведення Гло­бального саміту в Йоганнесбурзі. Південь має поставити на по­рядок денний стратегію нового глобального економічного по­рядку, що сприяло б формуванню та імплементації такої міжнародної політики, яка б підтримувала сталий розвиток. Разом з тим надмірне фокусування на проблемі сталого розвит­ку на Півдні може приводити до небажаного результату, який означатиме применшення ролі Півночі, а відтак і його відпо­відальності.

Отже, звідси випливає важливий висновок, що не можна розривати Південь від Півночі, як і від міжнародної економіки загалом, не бачити асиметричної взаємовигідності двох світів.

По суті лінія Півночі не відповідає рішенням, прийнятим не тільки в Ріо-де-Жанейро, а й у Йоганнесбурзі. А це, своєю чер­гою, веде до посилення політики, яка поглиблює розрив між Північчю і Півднем у сфері сталого розвитку.

Йоганнесбург продемонстрував, що питання захисту навколи­шнього середовища, опустелення, водопостачання, людського розселення, розвитку відновлюваних джерел енергії були в центрі уваги, яка, проте, обмежилася засіданнями, дослід­женнями і публікаціями. Конкретні заходи щодо вирішення згаданих проблем залишаються локальними і малоефективни­ми. Ці заходи мають скоріше філантропічний характер — чис­ленних удосконалень, а не кардинальних проривів².

З огляду на викладене інколи створюється враження, що сталий розвиток перетворюється на глобальне гасло, яке легко

Іпзіііиіе Зіаіе оі іЬе \УогШ. — \УазЬ. О. С, 2003. \Уог1(1 Зшптіі оп ЗизіаіпаЬіе Веуеіортепі. Ріал оі Ітріетепіаііоп пезЬиг£ Весіагаііоп оп ЗизіаіпаЬіе Веуеіортепі. ТІК. — К.У., 2002.

30

схвалити, але яке не є достатньо чітким, через що його часто по-різному інтерпретують. Саміт у Йоганнесбурзі засвідчив від­даність міжнародної спільноти цілям і принципам "Порядку денного XXI" і певною мірою сконцентрував увагу на імплемен-таційному аспекті цієї справді історичної справи. Це дало мож­ливість визнати цей документ, унікальний, можливо, не так за реальністю самого просування шляхом сталого розвитку, як за зосередженням уваги на фундаментальних питаннях щодо су­часної світової системи. А це у глобальній перспективі може стати важливою міжнародною програмою. В Йоганнесбурзі треба було підтримати будь-що саме цей підхід, започаткова­ний у Стокгольмі і Ріо-де-Жанейро.

Обмеженість досягнутого пояснюється переважно тим, що на цих форумах не вдалося подолати принципово різних стра­тегічних і політичних підходів Півночі і Півдня. Основна лінія Півночі полягає в тому, що долю глобальних проблем, зокре­ма і сталого розвитку, зможуть найкраще вирішити ринкові механізми і процеси. Крім того, Північ виступає за внесення деяких корекцій, особливо в маргінальному полі, і за орієнта­цію значною мірою на науково-технологічний прогрес. На дум­ку Півночі, країни, що розвиваються, повинні поліпшити управління у своїх країнах і діяти в них згуртовано, включа­ючи і технічну допомогу від Півночі. Країни, що розвивають­ся, повинні орієнтуватись дедалі більшою мірою на приватний сектор і особливо на транснаціональні корпорації, які, мовляв, мають і знання, і матеріальні можливості, щоб упоратися з різ­ними викликами сталого розвитку. Отже, долати нові глобаль­ні виклики Північ залишає фактично на розгляд Півдня, який, звичайно, неспроможний вирішити цих проблем.

Яка ж стратегічна ситуація складається з нинішнім Пів­днем в умовах глобалізму? Він практично не має гарантованих реальних важелів впливу, в тому числі торговельних можливо­стей, щоб тиснути на Північ і нав'язувати свої умови щодо сво­їх індивідуальних або колективних дій. Північ відмовляється визнавати основоположний принцип, на якому будується пози­ція Півдня, — диференційованої й історичної відповідальнос­ті. Північ продовжує контролювати міжнародні інституції, і насамперед ООН, СОТ, МВФ, Світовий банк. Увагу цих органі­зацій було відвернено від глобальних і системних питань і зо-

31

середжено на специфічних проблемах. Це досить переконливо продемонстрував саміт у Йоганнесбурзі. Що ж до допомоги, яку Північ надає Півдню, то її обмежують численними умова­ми, включаючи ті, що стосуються вибору їх внутрішнього управління ними власне Півднем. Північ використовує багато­сторонні інструментарії заохочення і тиску — торговельні ре­жими, встановлені СОТ, жорстко контрольовані режими досту­пу на ринки Півночі, нові заходи захисту інтелектуальної власності.

Погляди на сталий розвиток у країнах, що розвиваються, відрізняються від тих, що існують у розвинених країнах. До­сить тривалий час у країнах, що розвиваються, домінувало пе­реконання, що захист навколишнього середовища є своєрідною розкішшю, яка заважає, мовляв, економічному розвитку. Від­повідно мало в яких країнах, що розвиваються, існували якісь сильні рухи на захист навколишнього середовища. Однак зв'я­зок між бідністю і навколишнім середовищем існує, як і між навколишнім середовищем і розвитком загалом. Глобалізація політики у сфері навколишнього середовища виявилася рушій­ною силою, яка сприяла активній участі країн, що розвивають­ся, у Конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.). Виконуючи рішення цього важливого форуму, і насамперед "Порядку денного на XXI сто­ліття"¹, багато країн, що розвиваються, активно приступили до процесів планування та інвестиційних програм. Країни, що розвиваються, здобувають цінний досвід щодо сталого розвит­ку. Цей процес характеризувався такими основними особливо­стями:

• залучення громадськості до проблематики захисту навко­ лишнього середовища і ресурсозбереження;

• створення форумів для започаткування діалогу між соці­ альними секторами з проблем сталого розвитку і вирішен­ ня їх у цьому контексті;

• інновації екологічної політики у правовій та організацій­ ній сферах;

¹ ТІпііей Каііоп. А^егкіа XXI: Рго^гатте оі асііоп іог зизіаіпаЬіе (іеуеіортепі герогі. ТІК РиЬіісаііопз, 1992.

32

• започаткування модельних проектів щодо сталого розвитку;

• удосконалення можливостей урядів країн, що розвива­ ються, відповідати на потреби, що виникають у міжнарод­ них компаній¹.

Деякі країни, що розвиваються, досягли певного, хоч і об­меженого прогресу щодо скорочення бідності, охорони здоров'я тощо. Бідні країни, як правило, потребують фізичної інфра­структури, ідей, людських спроможностей, щоб інтегрувати сталий розвиток в їх планування та імплементацію програм національного розвитку. Ключ до глобального партнерства по­лягає у включенні, інтегруванні торгівлі в процес розвитку. Торгівля, насамперед міжнародна, має відповідати на пробле­ми, пов'язані з розвитком. Це потребує реформування ниніш­ньої політики, правил і умов міжнародної торгівлі, фінансів, інвестицій, прав щодо інтелектуальної власності та економіч­ної допомоги. Зусилля щодо успішного розвитку передбачають відповідну політику як на національному, так і на міжнарод­ному рівні. При цьому треба враховувати, що роль міжнарод­них чинників останніми роками підвищилася в результаті по­шуків шляхів і методів глобального партнерства для розвитку. Відбувається помітна інтегрованість країн, що розвиваються, у світову економіку. У свою чергу це означає поширення перспек­тив їх розвитку в плані більшої залежності від глобальних еко­номічних структур і тенденцій.

У внутрішній політиці означених країн багато чого суттєво залежить від дебатів на міжнародних форумах і діяльності міжнародних організацій, насамперед СОТ, Світового банку і Міжнародного валютного фонду. Це особливо стосується тих країн, що істотно залежать від міжнародних фінансових інсти­туцій. Отже, збільшилася роль зовнішнього навколишнього середовища. Звідси постає потреба у сприянні "глобальному партнерству для розвитку", де вирішальною є взаємодія націо­нальної політики і світової економіки. Інтегруватися чи ні, як, коли, до якої міри, в яких секторах, у якій послідовності? — ці та інші важливі питання потребують оперативності і ви­важеної відповіді. Консенсусу тут немає, є гострі дебати, роз-

Е агіЬ Ке£оііаііоп8 Виііеііп // ІІ8О. — 2002. — № 51. — Уоі. 22.

33

ходження щодо характеру, змісту, впливу глобалізації та її на­слідків.

Як відомо, у 80-х і 90-х роках XX століття домінував такий підхід, як "Вашингтонський консенсус". Він означав, що пов­на, швидка і всеохоплююча інтеграція країн, що розвивають­ся, у світову економіку вигідна і важлива для їх розвитку. До­мінування цієї парадигми досить помітно занепадає, якщо йдеться про політику швидкої лібералізації. Що це таке — переконливо продемонструвала світова фінансова криза 1997-1998 рр. та інші кризи (Аргентина і Уругвай). Водночас і в га­лузі торгової лібералізації виникли серйозні загрозливі тен­денції і проблеми. В результаті почала окреслюватися інша парадигма, яка наголошує на зниженні рівня лібералізації торгівлі, посиленні конкурентоспроможності місцевих фірм і підприємств з тим, щоб реалізувати експортний потенціал країн¹.

Нові підходи виявляються і в сфері прямих іноземних інвес­тицій — з боку приймаючих країн, що розвиваються. Отже, згадана парадигма означає прагматичний підхід і до глобаліза­ції, і до лібералізації. Йдеться також не просто про інтеграцію на будь-яких умовах, а про інтеграцію селективну, яка здійс­нюється виважено і вибірково. Але при цьому потрібно врахо­вувати, що більшість країн, що розвиваються, не мають широ­кого вибору. їх маневр досить обмежений через наявність визначального впливу позик і кредитів, які цим країнам нада­ються, а також жорстких правил СОТ.

Отже, очевидно, що нинішню міжнародну торговельну сис­тему потрібно відповідним чином реформувати з тим, щоб піти назустріч країнам, що розвиваються, і країнам з транзитивною економікою. Два аспекти потребують особливої уваги: ціни на сировинні товари і правила СОТ. Як відомо, країни, що розви­ваються, зазнають величезних економічних втрат: у 1980— 1991 рр. ці втрати через погіршення умов торгівлі становили 52 %. Тільки в 1989 р. втрати зерна досягли 16 млрд дол. На­магання стабілізувати ціни на сировину були спробою реалізу-

¹ Мппег апй Неасі (еіз). Тгаіе ІлЬегаіігаііоп, Сотреііііоп апі іЬе N. Y.: Edward Elger, 2002.

34

вати ідею "глобального партнерства заради розвитку". Числен­ні угоди під егідою ЮНКТАД, включаючи створення Спільно­го фонду для сировинних товарів, практично мало що дали по­зитивного. Тут позначилася втрата інтересу з боку країн — споживачів сировини. Отже, проблеми цін на сировину з їх го­стротою і нагальністю зберігаються¹.

Не менш нагальною і важливою залишається проблема ре­формування СОТ. Йдеться про існування величезної асиметрії: розвинені країни не виконують своїх зобов'язань щодо від­криття своїх сільськогосподарських і текстильних ринків для товарів з країн, що розвиваються. Водночас розвинені країни тиснуть на країни, що розвиваються, з вимогою лібералізації їхнього імпорту та інвестицій. Країни, що розвиваються, і далі перебувають у скрутному становищі.

Виконання правил СОТ створило багато проблем для країн, що розвиваються, зокрема це стосується інвестиційних заходів і багатьох видів субсидій. Сільськогосподарська угода заохочує розвинені країни сприяти такому розвитку свого сільського го­сподарства, який дає можливість експортувати сільськогоспо­дарські товари за штучно низькими цінами. Тим часом багато країн, що розвиваються, змушені мати низькі тарифи на ці то­вари. Несправедливим для країн, що розвиваються, є і режим передачі нових технологій.

Згадані проблеми активно обговорюються на форумах СОТ, але практичних результатів поки що це не дало. Водночас роз­винені країни порушують так звані нові питання (розробки но­вих угод щодо інвестицій, конкурентоспроможності і транспа-рентності щодо урядового втручання і сприяння). Йдеться про нові зобов'язання країн, що розвиваються, у відповідь на неіс­нуючі зобов'язання розвинених країн відкрити свої ринки. А це якраз викликає невдоволення країн, що розвиваються.

Лінія розвинених країн, представлена у вигляді трьох но­вих угод, полягає в посиленні прав транснаціональних (глоба­льних) компаній дістати значно більший доступ на ринки кра­їн, що розвиваються. Для цього Північ запропонувала:

Т Іпііеі Каііоп Сопіегепсе оп Тгаіе аші Веуеіортепі (ШАСТАВ). Тгаіе аші Оеуеіортепі report, N. Y., 2002.

35

• Угоду щодо інвестицій, яка розширює право іноземних фірм інвестувати й оперувати в країнах, що розвивають­ ся, з мінімумом обмежень і право одержати режим "на­ ціонального ставлення" (сприяння), тобто коли іноземні фірми фактично розглядаються як національні;

• Угоду щодо конкурентоспроможності, за якою країни, що розвиваються, ухвалюють такі закони, які надають іно­ земним фірмам "ефективну рівність можливостей";

• Угоду щодо транспарентності в урядовому сприянні і за­ охоченні: іноземні фірми матимуть ті ж самі права, що й національні, щодо урядового постачання, контрактів і проектів.

Практично все викладене означає не що інше, як повну і всеосяжну свободу дій для іноземного капіталу, для здійснен­ня курсу на глобалізм без обмежень. Це підриває національні інтереси країн, що розвиваються.

Перегляд проблем імплементації, які випливають з існую­чих угод по лінії СОТ, повинен встановити відповідні зміни в правилах цієї міжнародної інституції з тим, щоб допомогти вирішити проблеми ускладнення дисбалансів і сприяння стало­му розвитку країн, що розвиваються. Мета розвитку повинна стати основоположним принципом, що спрямовує діяльність СОТ. Це має, зокрема, сприяти реалізації Глобальної мети ти­сячоліття — "глобального партнерства заради розвитку"¹.

Глобалізація є домінуючою реальністю сталого розвитку. Втім, очевидно, що глобалізація не працює на користь всіх країн і всіх народів. На шляху глобалізації існують численні бар'єри — у торгівлі товарами і послугами, щодо потоків ро­бочої сили, неспроможність бідних і знедолених країн досягти високого рівня конкурентоспроможності, ризики для міжнаро­дної безпеки². Потрібно також зауважити, що глобалізація па­ралельно супроводжується процесами регіоналізації і локаліза­ції. Потрібні глобальні, регіональні і національні інституції,

¹ Нитап Веуеіортепі Керогі 2003. Міііеппіит Веуеіортепі Соаіз. — N. У.: UN, 2003.

² Антонюк Л. Л. Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та ме­ ханізм реалізації. — К., 2004.

36

які б негайно реагували на швидкі зміни в світі і надавали гло­балізації ширшого позитивного впливу.

Збільшується відстань між громадянським суспільством і політичною системою. Отже, потрібно відновлювати і зміцню­вати довіру, аби максимально використовувати потенціал уря­дів, громадянського суспільства і бізнесу, працювати разом на користь сталого розвитку. Наприклад, збільшення транспа-рентності і звітності у багатосторонньому і двосторонньому прийнятті рішень і в розподілі громадських фондів може запо­бігти діям, які підривають сталий розвиток.

Однією з негативних сторін глобалізації є те, що вона сприяє невпинному (надмірному) збільшенню обсягів споживання то­варів і послуг. Крос-граничний рух капіталу і послуг не є па­ралельним і не відповідає рівню і швидкості руху праці. Бар'є­ри, які продовжують стримувати рух праці, свідчать про недостатність, недосконалість глобалізаційних рамок. Тим ча­сом як творче використання людського капіталу є вирішаль­ною передумовою для суспільства майбутнього. Глобальний контекст для руху праці є важливим свідченням руху світової економіки, що базується на знаннях. Логічним результатом цього є підвищення попиту на кваліфікованих працівників. Розвинені країни одержують їх з країн, що розвиваються. Це особливо характерно для сучасної Європи. Україна, наприклад, вже експортувала до Європи більш як 5 млн чол. робочої сили¹.

Певні шанси для активізації міжнародних зусиль щодо ви­користання можливостей глобалізації в інтересах сталого роз­витку надають рішення Саміту тисячоліття, проведеного ООН у 2000 році, і насамперед Глобальної мети тисячоліття. Йдеть­ся, зокрема, про те, щоб інтегрувати принципи сталого розвит­ку в реальну політику і програми більшості держав світу.

Стратегії сталого розвитку допомагають країнам реагувати на виклики сучасності в динамічний і перспективний спосіб. Але при цьому не треба забувати, що немає і не може бути

П ерша Європейська Конференція з питань практики сталого розвитку // Економіка України. — 2004. — № 8.

37

якогось універсального, обов'язкового для всіх підходу. Кож­на країна має намітити свій власний курс згідно із своїми со­ціальними й економічними особливостями. Отже, стратегії ста­лого розвитку можуть набувати різних форм. І щоб бути успішними, стратегії сталого розвитку мають відповідати та­ким загальним важливим принципам:

• стратегії мають визначатися країнами — бути справою загальнодержавною;

• в основі стратегії має бути перспективне, розраховане на значні строки бачення розвитку, який відображає історію країни та її основні цінності;

• стратегія має характеризуватися із самого початку транс- парентністю за активної взаємодії численних учасників, що представляють уряд, бізнес, виробництво і громадян­ ське суспільство;

• цілі стратегії мають базуватися на реалістичних підходах, які легко піддаються моніторингу і пов'язані з бюджетни­ ми пріоритетами¹.

Першочерговою глобальною проблемою сучасності є пробле­ма ліквідації, скорочення бідності. Саме з цього виходять Гло­бальні цілі тисячоліття, визначені Організацією Об'єднаних Націй на саміті 2000 року. Ця проблема має розглядатися і вирішуватися в контексті сталого розвитку, включаючи всі інші стратегії і плани. І в них вирішальною має бути пробле­ма скорочення бідності, яку проголосив саміт у Йоганнесбурзі (2002 р.). Схвалений там підхід зокрема передбачає зменшен­ня вдвічі до 2015 р. кількості людей, які живуть на дохід менш ніж 1 долар США на день. Прийнятий у Йоганнесбурзі курс характеризується суттєвою діловитістю в життєво важли­вих питаннях доступу до чистої води і санітарії, до джерел енергії, щодо промислового розвитку, мешкання в нетрях, ди­тячої праці тощо.

Такий підхід передбачає водночас існування взаємозв'язку між бідністю і станом навколишнього середовища. До цього варто додати, що бідність негативно впливає на навколишнє

апі Вазз. ЗизіаіпаЬіе Веуеіортепі Зігаіе^іез — А Кезоигсе Воок. Іпіегпаііопаі Іпзіііиіе іог Епуігоптепі аші Веуеіортепі. — Ьошіоп: ЕагіЬзсап РиЬіісаііопз Ьіі., 2002.

38

середовище, а саме: відбувається зменшення площі лісів, за­бруднення водоканалів, що спричиняє ерозію ґрунтів, зміну клімату, використання дешевого, але шкідливого палива тощо.

За всієї важливості існуючих програм і стратегій скорочен­ня бідності було б неправильно, безперспективно розглядати цю проблему в короткостроковому контексті, що насправді спостерігається нині, особливо з огляду на гостроту і нагаль­ність цієї проблеми. Програма її вирішення має, на нашу дум­ку, перетворитися на довгострокову стратегію сталого скоро­чення бідності.

Існує ряд напрямів, де виявляється взаємозв'язок між бідністю і навколишнім середовищем. Це зокрема такі три сфе­ри:

• охорона здоров'я — чверть захворювань у сучасному сві­ ті можна пов'язати з незадовільною екологією;

• погіршення добробуту в результаті втрати місцевих при­ родних ресурсів, деградації ґрунту, погіршення якості підземних вод;

• збільшення вразливості в результаті екологічних лих і природних катастроф.

Конференція в Ріо обґрунтовано визначила екологічні про­блеми як такі, що потребують пріоритетного ставлення в тому аспекті, що стосується задоволення потреб нинішнього поко­ління. Водночас конференція наголосила, що сталий розвиток має обов'язково охоплювати економічні, соціальні й екологіч­ні цілі. При цьому йдеться про існування цих компонентів разом, у взаємодії, взаємозалежності, інтеграції¹. Між трьома складовими сталого розвитку означають часто нелегкий вибір: що має абсолютний пріоритет, чим можна тимчасово пожерт­вувати, що треба робити негайно? Це складні питання і їх по­трібно вирішувати в контексті таких доленосних факторів, як зміцнення миру і безпеки, економічні і політичні інтереси, ін-ституційні проблеми, традиції, звичаї тощо. Мета сталого роз­витку зрештою в тому й полягає, щоб максимально оптимізу-вати реалізацію багатьох різних і важливих проблем в максимально розумні і виважені строки.

Т Іпііей Каііоп. А^ешіа XXI: Рго£гатте оі асііоп іог зизіаіпаЬіе іеуеіор-тепі герогі. ТІК РиЬіісаііопз, 1992.

39

Як уже зазначалося, "Глобальні цілі тисячоліття (1990-2015)" віддають абсолютний пріоритет зниженню всесвітньої бідності. Безперечно, домогтися цього можна шляхом переду­сім сталого економічного зростання. Це дасть можливість збільшити продуктивність і доходи глобально, але насамперед у країнах, що розвиваються, і в країнах, що перебувають на перехідному етапі свого розвитку. Проте історичний досвід до­сить переконливо показує, що для сталого розвитку недостат­ньо економічного зростання. Потрібно дещо значно більше. Це демонструють незадовільні результати трьох стратегій міжна­родного розвитку, що здійснювалися під егідою і з допомогою ООН (60-ті, 70-ті і 80-ті роки). Саме там була допущена прин­ципова помилка — тотальний економізм або орієнтація тільки на економічне зростання¹.

З огляду на такий світовий досвід постає нагальна потреба, по-перше, включити у розвиток, крім економічних, екологіч­ні і соціальні виміри. По-друге, розглядати ці три компоненти в їх інтеграційній єдності, взаємовпливові, взаємодії. Тобто сталий розвиток передбачає як комплексність, так і інтеграцію всіх складових вимірів. Соціальна трансформація суспільства і належне управління навколишнім середовищем неодмінно ма­ють включати екологічні і соціальні виміри. Якщо ігноруєть­ся або не враховується належно один із названих вимірів, страждають інші, страждають сучасні принципи та імперативи безпеки соціально-економічного розвитку.

Як відомо, Саміт тисячоліття ООН визнав збільшення мас­штабів бідності, а також вирішив сприяти захисту навколиш­нього середовища як на національному, так і на глобальному рівні. За час, що минув відтоді, зроблено перші кроки до реа­лізації Глобальних цілей тисячоліття. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан 1 жовтня 2002 р. повідомив про досягнутий прогрес у цій справі. За останнє десятиріччя у країнах Східної Азії бідність зменшилася наполовину — з 28 до 14 %, Півден­ної Азії — з 44 до 37 %, Африки — з 48 до 47 %². В Украї-

¹ Заіуа Оеу Сиріа: ТЬе Роіііісаі Есопоту оі СіоЬаіігаііоп. — Возіоп: 2,еі Books, 1999.

² ТІпііееі Каііоп Сопіегепсе оп Тгаіе аші Веуеіортепі (ТІКСТАВ). Тгаіе апі Оеуеіортепі report, N. Y., 2002.

40

ні та Росії цього, на жаль, не сталося. Тут характерною є нова "бідність", якої раніше не було.

Особливо важлива роль у сприянні вирішенню проблеми бідності належить безперечно міжнародній торгівлі і розви­тку.

Міжнародна торгівля і потоки капіталу сприяють довго­строковому економічному розвитку і дають певні можливості для досягнення екологічних та інвестиційних цілей. Коли торгівля, інвестиційна, екологічна і соціальна політика взаємно підтримують одна одну, то внесок кожної з них до сталого розвитку збільшується. Тут виникає ефект додавання факто­рів їх синергії. Отже, для успіху сталого розвитку треба по­стійно дбати про цей зв'язок як у національній діяльності, так і на міжнародній арені. Як же здійснювати цю дуже ва­жливу лінію на практиці? Які шляхи і напрями є прий­нятними?

Це насамперед:

• скасування і реформування такої внутрішньої політики, яка перешкоджає зовнішній торгівлі і завдає шкоди нав­ колишньому середовищу;

• оцінка екологічних і соціальних впливів торгової та інвестиційної лібералізації і заохочувальних заходів, спрямованих на залучення прямих іноземних інвестицій і розвиток прогресивних технологій;

• розвиток практичних підходів щодо забезпечення того, аби торговельна й екологічна дисципліна і відповідні по- літико-соціальні інструменти взаємно підтримували один одного;

• розробка і використання екологічних і соціальних кодек­ сів поведінки у приватному секторі, надання йому підтри­ муючих регулятивних рамок, виконання існуючих міжна­ родних зобов'язань щодо діяльності ТНК.

Сталий розвиток потребує комплексного підходу, аби успі­шно вирішувати серйозні екологічні загрози з тим, щоб він відповідав економічному розвитку і соціальним пріоритетам різ­них країн. Це принципово важливо з огляду на всесвітній ха­рактер багатьох нинішніх викликів. Глобальна екологічна си­туація стала такою серйозною і загрозливою, що кожна країна

41

не може успішно впоратися з цими проблемами самотужки. Вони остаточно трансформувались у всесвітні і вирішувати їх можна лише на міжнародному рівні¹.

До цього треба додати, що глобалізація економічної діяль­ності і зміни у відносній економічній могутності і конкуренто­спроможності держав також змістили пріоритети від локаль­них і національних рівнів до глобальних. В результаті регіональна і національна політика в багатьох сферах стала менш ефективною, вона потребує нових багатосторонніх підхо­дів. Необхідна стратегія глобального солідаризму.

Що стосується екологічної сталості, то її можна досягти тільки в контексті широкої стратегії розвитку, що охоплює стале економічне зростання, фінансову спроможність, інститу-ційний розвиток, поліпшення управління, ефективні інвести­ції в освіту, охорону здоров'я і зниження бідності.

Глобалізація не даватиме людству потенційних вигод, якщо нові технології, капітал і експортні ринки будуть надбанням тільки багатих і могутніх країн. Рівень багатства, інституцій-ної інфраструктури і соціального добробуту робить мету досяг­нення екологічної сталості реальнішою.

Останнім часом стало досить поширеним поняття "соціаль­ний капітал". Суспільство з соціальним капіталом характери­зується високим рівнем взаємної довіри, взаєморозумінням, со­лідарністю. Такі суспільства можуть бути більш сприятливими і ефективними в досягненні колективних цілей і соціальної злагоди. І це, звичайно, прямо стосується сталого розвитку, а також є важливим з точки зору реалізації мети скорочення бідності, як вона була визначена в Глобальних цілях тисячо­ліття.

За авторитетними розрахунками близько двох мільярдів людей поповнять населення світу в майбутні ЗО років, ще один мільярд — протягом подальших 20 років. При цьому треба мати на увазі, що цей вельми суттєвий приріст припаде в ос­новному на країни, що розвиваються, і майже повністю на мі­ські райони. Сьогодні, за даними Світового банку, 2,8 млрд

В Надигаіі ^а§Т8Н N. Іп іеіепзе оі £ІоЬа1ігаііоп. — N. ¥.: Охіогі ТІпіуегвііу Press, 2004.

42

чоловік у країнах, що розвиваються, живуть на дохід менший ніж 2 дол. на день¹.

Сталий розвиток має відповісти на цей серйозний і абсолют­но неприйнятний для світової цивілізації виклик. Надзавдан­ня сталого розвитку полягає якраз у тому, щоб забезпечити гідний рівень життя не тільки для нинішнього покоління, а й до прийдешніх поколінь. Підвищення якості життя потребує суттєвого збільшення доходів в усьому глобальному суспільст­ві, а особливо в країнах, що розвиваються. Це воістину істо­ричне завдання має органічно поєднуватися з необхідністю під­тримувати і захищати навколишнє середовище, екосистемні механізми і зміцнювати соціальну тканину світового розвитку. Людство не має іншого виходу, крім одного: відповідально роз­поряджатися фізичними, фінансовими, людськими, соціальни­ми й екологічними активами. Саме це конче потрібно, щоб розвиток став справді сталим.

У цьому ж напрямку мають діяти такі інституції, як право власності і верховенство закону. Потрібні механізми координа­ції і забезпечення таких активів, які не поставляються рин­ком, а саме: чиста вода, свіже повітря, рибальство, лісництво. До цього треба додати соціальні чинники, зокрема механізми збалансування інтересів різних верств населення. Абсолютно неприйнятною є ситуація, коли в країнах перехідного періоду (Україна, Росія) народну власність узурпували олігархічні клани.

Демократизація власності — важливий імператив сталого розвитку. Не менш істотним імперативом є соціалізація розви­тку. На цьому довгому і нелегкому шляху вже є певні, може ще й не дуже відчутні, але все-таки позитиви. Світовий банк наводить зокрема такі дані. Завдяки економічному і соціально­му прогресу дитяча смертність за ЗО останніх років зменшила­ся в країнах з низькими і середніми доходами наполовину — з 11 до 6 %. Неписьменність серед дорослих знизилася з 47 до 25 %, а для жінок — з 57 до 32 %. Реальний дохід на душу населення (в цінах 1995 р.) збільшився з 989 дол. у 1980 р. до 1354 дол. у 2000 р. Певні позитивні зрушення відбулися і в

Вапк. \УогШ іеуеіортепі Керогі 2003. — \УавЬ. О. С, 2004.

43

сфері захисту навколишнього середовища. За останні 10 років доступ до лікувально-санітарних служб збільшився з 44 до 52 %¹.

Однак попри це соціальний і екологічний стан як у промис­лово розвинених країнах, так і в країнах, що розвиваються, свідчить про те, що розвиток не став ще сталим, а стратегії цього розвитку реалізовуються в багатьох країнах без помітних позитивних зрушень. У світі все ще переважає масова тоталь­на бідність. 1,2 млрд чол. живуть на дохід менший як 1 дол. на день (хоча ця цифра становила 1,4 млрд чол. 20 років тому). Збільшується розрив між бідними і багатими на міжна­родному рівні. Середній дохід у 20 найбагатших країнах у 37 разів більший, ніж у 20 найбідніших. Це співвідношення збі­льшилося вдвічі за останні 40 років. Спостерігається бідність працюючих навіть у високорозвинених країнах Європи².

З цією незадовільною соціальною ситуацією пов'язане так чи інакше виникнення внутрішніх суспільних конфліктів. У 90-х роках XX ст. 46 країн були ареною таких конфліктів. Йдеться насамперед про бідні і найбідніші країни. Більш як 1 млрд чол. у країнах з низьким і середнім доходом стражда­ють від відсутності доступу до питної води, 2 млрд чол. не ма­ють доступу до санітарних послуг. Збільшується відставання в галузі освіти, науки і технологій.

Продовжують погіршуватись екологічні умови на нашій планеті. Візьмемо хоча б такі дані: близько 2 млн га землі, придатної для сільського господарства (а це 23 % від загаль­ної цифри) з 1950 р. невпинно деградують. За деякими підра­хунками, до 2025 р. три чверті населення світу буде жити на відстані менш як 100 км від моря. А це означатиме величез­ний тиск на прибережні екосистеми. Дві третини вилову риби здійснюється поза встановленими лімітами. Кожні десять ро­ків 5 % тропічних лісів вирубується. Людина погіршує світо­вий клімат. Одним із наслідків цього небезпечного процесу є пряма загроза жителям приморських районів постраждати від підвищення рівня води.

оі Рго£ге88 Тотеагйз ЗизіаіпаЬіе Веуеіортепі Керогі оі іЬе Зесгеіагу Сепегаї. Е/С1Я. 17/2004/2 ЇЖ. Там само.

44

З огляду на викладене, постає вельми доречне запитання: а де вихід, що робити людству, як ефективно протистояти цим серйозним небезпечним викликам? Відповідь очевидна: людс­тво має запроваджувати відповідні механізми соціально-еколо-го-економічних трансформацій. Основним реальним і перспек­тивним рушієм є сталий розвиток. На нашу думку, є чотири напрямки діяльності, які можуть створити необхідні умови для сталого розвитку. Це наукові і технологічні інновації, збільшення доходів, збалансоване по регіонах збільшення на­родонаселення і урбанізація. І тут йдеться не тільки про ство­рення необхідних умов, а й про фактичне сприяння сталому розвитку.

Наука і технологія є рушійною силою в сприянні сталого розвитку. Це особливо стосується країн, що розвиваються, і країн, що перебувають на перехідному етапі розвитку. Це дає згаданим країнам можливість запозичувати цінний досвід і ус­пішно діяти в напрямку сталого розвитку.

ООН прогнозує збільшення доходів на глобальному рівні З % щорічно протягом наступних 50 років (2003-2053 рр.). Це передбачає, за даними Світового банку, збільшення світово­го внутрішнього продукту в чотири рази. У свою чергу таке значне збільшення буде уможливлено за рахунок великих ін­вестицій, особливо в соціальну та екологічну сфери¹.

Важливим чинником у сприянні сталому розвитку залиша­ються демографічні зміни. Передбачається, що глобальне насе­лення вірогідно стабілізується на рівні 9—10 млрд чол. у цьо­му столітті. Причому 85 % цього збільшення відбудеться до 2050 р. збільшуватиметься пропорція населення працездатно­го віку. Це відкриває великі можливості для зосередження уваги урядів на підвищенні якості життя. Зміни у міському населенні мають бути вельми суттєвими. До 2050 р. вперше в історії більшість населення в країнах, що розвиваються, жити­ме в містах². Але саме тут передбачається зростання продукти­вності, зайнятості, соціальних трансформацій. Як відомо, ни­нішні темпи нарощування ВВП у світі вже становлять 3 %

Веуеіортепі Керогі 2003. \Уог1(1 Вапк. РаіЬтеауз іо а ЗизіаіпаЬіе Future. — Wash. О. С, 2004. Там само.

45

щорічно. А це означає, що через 50 років масштаби світової економіки збільшаться в чотири рази. Постає просте запитан­ня: а чи така економіка генеруватиме менше економічних і со­ціальних проблем, аніж нинішня? Адже очевидно, що того об­сягу фізичного капіталу, який знадобиться, ще немає.

Це означає, що необхідно вже зараз включати критерії ста­лого розвитку в нинішні інвестиційні програми. Тобто інвести­ції мають створюватися з обов'язковим врахуванням потреб, що виникнуть протягом майбутніх 50 років. Розвиток інвести­цій має орієнтуватися саме на потреби сталого розвитку, який вимагає багатосторонності. Йдеться насамперед про такі пріо­ритети, як проблема води, енергетики, охорони здоров'я, сіль­ського господарства і біорізноманітності. Ці секторальні перс­пективи мають доповнювати і підтримувати одна одну. Отже, з усією силою постає проблема координації і відповідно нових ефективних міжнародних інституцій. Велику роль тут мають відігравати інституційні інновації. Оцінюючи цю ситуацію, Світовий банк визначає такі, на нашу думку, резонні і перспек­тивні пропозиції¹:

• посилення інформаційної діяльності;

• транспарентність;

• форуми для переговорів;

• компенсації і заохочення;

• посилення творчих можливостей у країнах, що розвива­ ються, через дослідні організації;

• науково-дослідні організації, які базуються в країнах, що розвиваються;

• використання сучасних інформаційних технологій для об­ міну знаннями;

• активізація діяльності неурядових організацій;

• розширення інституцій, які займаються глобальними до­ слідженнями;

• зміцнення сталої демократизації і участі громадян в управлінні;

• кращий розподіл доступу до різних активів.

¹ СНеп ^Нп-Неп (ей). ТЬе гоіе оі іпіегпаііопаі іпзіііиііоп іп £ІоЬа1ігаііоп: іЬе сЬа11еп£Є8 оі геіогт. — КогіЬатріоп, МА: Еітеагі ЕІ£ег, 2003.

46

Підтримуючи роль і значення Глобальних цілей тисячоліт­тя, Світовий банк виступив у своєму звіті за 2003 рік із ще ра-дикальнішими пропозиціями:

• ліквідувати глобальну бідність повністю і остаточно (а не певні відсотки, як це встановлюють Глобальні цілі тися­ чоліття);

• поставити світову економіку на більш стабільний шлях розвитку уже до середини XXI століття.

Ці нові, радикальні рекомендації настійливо вимагатимуть створення системи глобального менеджменту і дієвого контро­лю експансії сучасної системи глобалізму¹.

Проблеми глобального сталого розвитку мають регулювати­ся і вирішуватися шляхом виконання майбутнього глобально­го договору. Такий договір запропонував у 1999 р. на форумі в Давосі Генеральний секретар ООН Кофі Аннан. Глобальний до­говір потрібен обов'язково за участі всіх зацікавлених сторін і країн. Надійні глобальні зобов'язання необхідні, оскільки на­ціональних дій вочевидь недостатньо, щоб мати справу з ви­кликами, які генерує сучасний світ і глобальна економіка. Глобальний договір має охоплювати зобов'язання щодо дій країн, що розвиваються, країн, які перебувають на перехідно­му етапі, розвинених країн — індивідуально і колективно — громадянського суспільства і приватного сектору, бізнесу.

Країни, що розвиваються, а також транзитивні країни ма­ють, очевидно, зміцнювати свої інституції, які зайняті пробле­мами розвитку (включаючи і сталий), ефективніше використо­вувати природні ресурси.

Розвинені країни мають посилити допомогу бідним країнам, зменшити тягар зовнішньої заборгованості, відкрити сільсько­господарські, промислові ринки і ринки праці, передавати нову технологію країнам, що розвиваються. Громадянські сус­пільства можуть допомогти зближувати позиції різних груп, інтересів, намірів і давати незалежну об'єктивну оцінку діяль­ності учасників процесу сталого розвитку. У розробці стратегій і програм сталого розвитку, у навчанні, моніторингу й оцінці велика роль належить академічній, фундаментальній науці.

Д ив.: Білорус О. Г. Економічна система глобалізму. — К., 2003. Панченко Є. Г. Міжнародний менеджмент. — К., 2004.

47

Приватний сектор може допомогти створити рамки, які нада­ють відповідні заохочення (стимули) для фірм, щоб сприяти реалізації економічних, екологічних і соціальних цілей одно­часно. А це серцевина процесу сталого розвитку.

Стає все більш очевидною необхідність дій саме через ста­лий розвиток. Планета стоїть перед серйозними викликами. Дії потрібні сьогодні, зараз, терміново. Реалії сучасності такі, що інакше ситуація все більше характеризуватиметься подаль­шими дуже серйозними стресами на навколишнє середови­ще — на водні ресурси, на повітря, на землю. Невідворотними стають соціальні стреси. У доповіді Світового банку обґрунто­вано наголошується: "Ключ у тому, щоб діяти зараз, щоб іні­ціювати ефективні (надійні), а не зловісні кола — створити плацдарми для стабільності, а не для деградації навколишньо­го середовища і соціальної поляризації"¹.

Глобальний саміт у Йоганнесбурзі (2002 р.) означав спробу створити багатосторонню систему сталого розвитку в епоху глобалізації. Водночас з'явилися нові процеси, які фактично протидіють цій системі. Це новий регіоналізм, акцентування на регіональних, локальних інтересах. Це створення групи країн за інтересами. Це концепція г локалізації, яка поєд­нує — за всієї своєї умовності — глобалізацію і локалізацію. Це збільшення ролі і місця в глобальних процесах громадян — самого суспільства².

На внутрішньому національному рівні демократизація сус­пільства і влади, здорове навколишнє середовище, справедли­ва соціальна і економічна політика, демократичні інститути, що відповідають потребам і правам народу, верховенство пра­ва, антикорупційні заходи, тендерна рівність і сприятливий клімат для внутрішніх і зарубіжних інвестицій є надійною ба­зою сталого розвитку. Особливо гострими і назрілими є ці про­блеми в таких транзитивних країнах, як Росія і Україна, які фактично перетворюються на країни, що розвиваються.

В результаті глобалізації зовнішні фактори стають критич­ними у визначенні успіху або провалу країн, що розвивають-

Д оповідь Світового банку з глобального розвитку, 2003.

Веііо, тіїаійоп Р. Ве£ІоЬа1ігаііоп: ііеаз іог а пете теогШ есопоту. — Ь.

N. Y.: Zed Books, 2002.

48

ся, в їх національних зусиллях. Розрив між країнами розвине­ними і тими, що розвиваються, свідчить про постійну потребу в динамічному і сприятливому міжнародному навколишньому середовищі, яке б працювало на міжнародне співробітництво, особливо в сферах фінансів, трансферу технології, заборговано­сті і торгівлі. Повну й ефективну участь країн, що розвивають­ся, в глобальному творенні, для глобального прогресу щодо сталого розвитку потрібно підтримувати і зміцнювати. Мир, безпека і повага до прав людини і основних свобод, включаю­чи право на розвиток і нову якість життя, є суттєвими для до­сягнення сталого розвитку і забезпечення вигод від сталого розвитку для всіх. Усунення бідності є найвагомішим глобаль­ним викликом, який стоїть перед світом сьогодні, і неодмін­ною потребою сталого розвитку, особливо країн, що розвива­ються.

Генеральний секретар ООН Кофі Аннан у зв'язку з Самітом тисячоліття (2000 р.) висунув три основні мети перед світовою спільнотою¹:

• позбавлення від нужди;

• позбавлення від страху;

• забезпечення стабільного майбутнього.

Ці глобальні цілі мають бути реалізовані в кожній країні.

Визнання фактору глобалізації аж ніяк не означає курс на анархію або закон джунглів. У глобалізації не буде людського обличчя, якщо не будуть встановлені міжнародні норми та ін­струменти, здатні регулювати глобалізацію на всіх її рівнях — економічному, фінансовому, торговому, технологічному, еколо­гічному і правовому. Розробка норм і залучення міжнародних ефективних інвесторів не може бути прерогативою вузької гру­пи держав, коли переважна більшість країн будуть пасивними спостерігачами. Потрібна радикальна і демократична реформа сучасного світового порядку. В цьому сенсі на серйозну увагу заслуговують ініціативи держав, висунуті в Йоганнесбурзі і на інших міжнародних форумах. Глобалізація стала реальністю, вона не має альтернативи. Але це аж ніяк не означає, що люд­ство не має вибору. Сталий розвиток — це і є вибір людства.

¹ 55іЬ 8Є88Іоп оі іпе ТІК Сепегаї АззетЬіу. Сепегаї ОеЬаіе. ОШсіаі гесогіз UN. — N. Y., 2000.

49