2.1. Національні стратегії сталого розвитку: аналіз основних підходів

Багато країн світу, особливо країни — члени ЄС та ОЕСР, вже обрали курс сталого розвитку, в тому числі шляхом роз­робки та імплементації національних стратегій сталого розви­тку. Характер і зміст цих стратегій різняться в різних країнах. Ці документи в деяких країнах сформульовані як стратегії ско­рочення бідності. Але за всіх відмінностей для цих стратегій характерне те, що в них закладена ідея інтеграції економіч­них, соціальних та екологічних питань. За даними ООН, на 2004 рік понад 50 країн повідомили, що вони мають націона­льні стратегії сталого розвитку, а 65 країн зазначають, що їхні національні плани містять елементи сталого розвитку¹.

Питаннями надання відповідної допомоги займаються різні установи та інституції ООН, і насамперед Комісія ООН зі ста­лого розвитку.

Національні плани, за даними ООН, а також макроеконо-мічні і секторальні стратегії звертаються до елементів устале­ності, але робиться це окремо, а не комплексно. Це зокрема можна сказати про Стратегії скорочення бідності, які подеку­ди не пов'язані з іншими стратегіями (наприклад, з Націона­льною стратегією біорізноманітності або з Планом дій бороть­би з опустелюванням).

Отже, що ж таке стратегія сталого розвитку?

Власне поняття стратегії національного сталого розвитку можна визначити як координований, відкритий для участі, повторюваний і циклічний процес думок і дій з тим, щоб досягти економічних, екологічних і соціальних цілей у збалан­сованому, інтегрованому вигляді. Цей процес передбачає ситу­ативний аналіз, формування політики і планів дій, імплемен­тацію, моніторинг і регулярний огляд. Це комплексний і взаємопов'язаний процес стратегічного планування.

Т Іпііеі Каііоп. Есопотіс аші Зосіаі Соипсіі. Оуепгіете оі рго£гев8 іотеагіз зизіаіпаЬіе іеуеіортепі. Е/СЮ 7/2004/2 11 ГеЬ. 2004.

145

На якій основі має будуватися стратегія сталого розвитку?

Насамперед, очевидно, варто з'ясувати, які типи стратегії ми маємо в результаті відповідної діяльності з боку урядів, біз­несових кіл, неурядових організацій, представників тієї полі­тичної сили, яку ми називаємо громадянським суспільством. Звичайно, поділ стратегій на типи є досить умовним з ураху­ванням комплексності проблеми сталого розвитку. На перший план, ймовірно, варто поставити стратегії, які пов'язані з економічним відродженням і зростанням. Йдеться про Програми структурного врегулювання. Вони були запроваджені на по­чатку 80-х років XX століття і спонсорувалися Бреттон-Вудсь-кими інституціями. Ці стратегії спрямовані на зміцнення продуктивних можливостей, відновлення фіскального і монетар­ного балансу, запровадження бюджетної дисципліни, а також сприяння лібералізації і приватизації. Водночас ці програми характеризувалися практично відсутністю соціальних і еколо­гічних аспектів розвитку. Саме це спричинило фактичну (якщо не офіційну) відмову від такого типу стратегій і перехід до більш всеохоплюючих, комплексних програм, чого, власне, й потребує процес сталого розвитку.

Відповідно до зазначеного підходу починають розроблятися й імплементуватися інші типи стратегій, у тому числі і Стра­тегія скорочення бідності, яка була ініційована Світовим бан­ком і Міжнародним валютним фондом (вересень 1999 р.)¹.

Наступним типом стратегії розвитку є стратегії щодо за­безпечення інтеграції участі і дій, де наголос робиться на ме­неджмент процесу щодо сталих цілей, а не на розробку "пла­ну" як кінцевого продукту. У цьому зв'язку наведемо визначення стратегії сталого розвитку, яке дала Організація економічного співробітництва (ОЕСР) і її Комітет щодо сприян­ня розвитку.

Отже, стратегія сталого розвитку — це "координована серія відкритих для участі процесів аналізу, що постійно удоскона­люються, обговорення, зміцнення та інвестування, яка інтег­рує економічні, соціальні та екологічні цілі суспільства, шука-

Вапк. \УогШ іеуеіортепі Керогі 2003. — \УазЬ. О. С, 1999; Іпіег-

паііопаі Мопеіагу Рипі., Роуегіу Кеіисііоп Зігаіе^у Рарегз — Рго£ге88 іп Ітріетепіаііоп. — \^азЬ. О. С, 2001.

146

ючи інші види, якщо зазначене (тобто інтеграція) немож­ливе"¹.

Як бачимо, наведені дефініції досить ясно демонструють складність, комплексність процесів, пов'язаних із розробкою і реалізацією стратегій сталого розвитку. Водночас ці визначення не означають, що потрібно дотримуватися якогось одного під­ходу, однієї формули. Кожна країна сама має визначити, якого курсу дотримуватися щодо згаданих стратегій, їх підготовки та імплементації з урахуванням наявних у цій країні політичних, історико-культурних та екологічних обставин. Тобто калькува­ти стратегії сталого розвитку для тієї чи іншої країни — не­можливо і небажано. Сама країна і тільки вона визначає не тільки характер, зміст і напрями стратегії, а й те, як назвати таку стратегію. Однак найважливіше і таке, що має бути в будь-якій стратегії — це послідовне і неухильне здійснення осново­положних принципів і забезпечення того, щоб економічні, соці­альні та екологічні цілі були збалансовані і координовані. Стратегія дає державі стимул, звертаючись до взаємопов'язаних соціальних і економічних проблем, створювати можливості, розвивати процедури і законодавчі рамки, розподіляти обмежені ресурси раціонально і складати розклад (графік) не­обхідних дій.

Які ж переваги одержують країни від запровадження стра­тегії сталого розвитку?

Це насамперед полегшення національного процесу прий­няття рішень і підвищення ефективності публічної політики, маючи на увазі, що зазначене передбачає участь не тільки уря­дів, влади, а й громадянського суспільства, бізнесових кіл, науки, неурядових організацій тощо. Стратегії допомагають визначити вибір, завдання, мету і політику сталого розвитку. Вони передбачають ґрунтовний і комплексний аналіз еконо­мічних, екологічних і соціальних питань інтегрованим спосо­бом.

Стратегія сприяє розвитку урядової політики щодо сталого розвитку і досягнення пов'язаного з ним консенсусу. Вона

¹ Неісі І). ЗизіаіпаЬіе Веуеіортепі. Ап іпігоіисіогу ^иііе. — Ьогкіоп, ТІК: ЕагіЬзсап РиЬіісаііоп, Ьій., 1995.

147

визначає різні варіанти (правові реформи, інституційний роз­виток та ін.) щодо пріоритетних проблем. Стратегія дає додат­кові можливості державі скористатися вигодами глобалізації, зокрема науковими і технологічними досягненнями. Стати на шлях сталого розвитку — означає посилити мобілізацію націо­нальних людських, фінансових і матеріальних ресурсів. При цьому йдеться про їх ефективніший розподіл з огляду на їх обмеженість. Це абсолютно необхідно для розробки проектів розвитку і відповідних програм.

Важливою характерною особливістю процесу створення стратегій сталого розвитку та їх імплементації є діяльність, спрямована на заохочення консультацій, переговорів і досяг­нення консенсусу.

Одним з найпріоритетніших напрямів зазначеної діяльності є інтеграція політики і дій між секторами (горизонталь) і на відповідних географічних рівнях (вертикаль). Звичайно, центральним напрямком має бути інтеграція економічної, со­ціальної та екологічної політики. Названі дві можливості сприяють успішній діяльності щодо врегулювання суперечнос­тей і конфліктів у процесі розвитку.

Стратегія сталого розвитку має відігравати помітну роль у гармонізації політики розвитку і тим самим посилювати ефек­тивність імплементації. Особлива роль при цьому належить моніторингу й оцінці. Саме вони підтримують стратегію ста­лого розвитку як постійно діючий процес, що означає неухиль­не адаптування до нових реалій¹.

Стратегія сталого розвитку, щоб бути успішною, має бути належно інтегрована в наявну в цьому суспільстві систему при­йняття рішень. При цьому дуже важливо, аби ця стратегія неодмінно базувалася на минулих і нинішніх планах і не ігно­рувала їх. Втім, базуючись на внутрішніх зусиллях, така діяль­ність може розраховувати на відповідну допомогу міжнародних інституцій.

Згадані міжнародні і національні ініціативи мають характе­ризуватися широкими підходами — міжсекторальністю, важли­вою роллю держави, активною участю громадськості і бізнесу.

Г ізсЬег-Котеаізкі, НаЬегі апі Рауег. ЗизіаіпаЬіе Іпіісаіогз: Керогі оі Ргоіесі оп Ішіісаіогв оі ЗизіаіпаЬіе Веуеіортепі. — Ьошіоп, 1997.

148

Масштабність стратегій сталого розвитку проявляється як у макроекономічних показниках, так і в залученні структурних, людських, фізичних ресурсів, посиленні транспарентності. А це означає участь багатьох — влади, громадянського суспіль­ства, приватного сектору, донорської співдружності та ін.

Згадані стратегії мають багато спільного і щодо цілей, і щодо змісту. Основна їх мета полягає у координації міцних, широких і взаємно погоджених рамок для всіх учасників про­цесу. Це поліпшує інституційні і політичні умови, а також по­силює транспарентність.

Водночас у процесі реалізації планів розвитку виявляються суттєві труднощі і вагомі розбіжності. Якщо національні стра­тегії є, вірогідно, найбільш відкритими і демократичними щодо процесу розвитку і його результатів, то рамки всеохоп-люючого розвитку характеризуються більшою масштабністю. Стратегія скорочення бідності робить акцент на окремий спе­цифічний аспект розвитку. Суттєві розбіжності між цими ініціативами полягають у ступені уваги до проблем навколиш­нього середовища. Рамки всеохоплюючого розвитку включа­ють екологію. Водночас цьому актуальному питанню не при­ділено належної уваги принаймні в деяких сучасних стратегіях подолання бідності.

У національних стратегіях сталого розвитку роль екології вельми суттєва, що цілком закономірно. Адже взаємозв'язок між економічним зростанням і деградацією навколишнього се­редовища потрібно глибоко аналізувати, як і взаємозв'язок між бідністю і навколишнім середовищем. Суттєва вада, слаб­кість багатьох стратегій розвитку якраз полягає у відірваності різних ініціатив, тоді як вони мають узгоджуватись і коорди­нуватися. Через те дуже важливим є вже накопичений досвід як розвинених країн, так і країн, що розвиваються¹.

Вимір національного планування є вирішальним для відпо­відної країни і для впливу, який цей процес має спричинити. Не можна забувати, що процеси планування на національному рівні потребують певного плюралізму. Тут потрібна вельми

С еапгепаиі С. Епуігоптепіаі роіісу Ьеітеееп ге^иіаііоп апі тагкеі. — Basel, 1997.

149

кваліфікована робота на всіх рівнях. При цьому план не мож­на переобтяжувати надмірною кількістю цілей.

Позитивним досвідом планування розвитку є стратегічний документ ОЕСР "Формування XXI століття. Внесок у розвиток співробітництва" (1996 р.). Принципове значення цього плану полягає в тому, що він містить аналіз у поєднанні з узгод­женням трьох вимірів сталого розвитку — економічного, соці­ального і екологічного¹.

Економічний вимір вважав центральним питанням реаліза­ції Копенгагенської декларації щодо скорочення бідності до 2015 року вдвічі. Як відомо, це завдання потім було включено в рішення Саміту тисячоліття (ООН, 2000 р.).

Соціальний вимір був сформульований у чотирьох підте-мах — початкова освіта, тендерна рівність, дитяча і материн­ська смертність, репродуктивні служби охорони здоров'я.

Екологічний вимір визначався у цьому документі в контекс­ті "Порядку денного-ХХІ".

Названі вище та інші міжнародні форуми (в основному під егідою ООН) стали важливим етапом у розробці теоретико-по-літичних і прагматичних підвалин сталого розвитку. Йшлося не тільки про загальні концептуальні підходи, а й про цілі конкретні й нагальні — стратегії сталого розвитку згідно з "Порядком денним-ХХІ". У цьому основоположному документі зокрема зазначалося: "Потрібно розробити сучасну національну стратегію сталого розвитку в процесі імплементації в кожній країні до 2005 року таким чином, щоб забезпечити нинішнім тенденціям витрат екологічних ресурсів ефективне відтворен­ня як на глобальному, так і на національному рівні до 2015 року"². Як бачимо, йшлося не тільки про принципове вирішення проблем навколишнього середовища, а й встанов­лювалися певні, не дуже великі часові рамки.

"Порядок денний-ХХІ" особливо акцентував на ролі і місці влади, урядів у сталому розвитку. Спеціально наголошувалось на тому, що уряди у співробітництві з міжнародними організа­ціями мають розробити і схвалити національні стратегії стало-

¹ ОЕСО БАС . 8Ьаріп£ іЬе XXI Сепіигу. — Рагіз, 1997.

² ТІпііеі Каііоп. А^егкіа XXI: Рго^гатте оі асііоп іог зизіаіпаЬіе (іеуеіортепі герогі. ТІК РиЬіісаііопз, 1992.

150

го розвитку. При цьому зазначалося, що вони повинні базува­тись насамперед на виконанні рішень міжнародних конферен­цій, що відбувалися останнім часом, де обговорювалися питан­ня розвитку. Стратегія сталого розвитку мала з самого початку гармонізувати різні секторальні економічні, соціальні та еко­логічні напрями політики, що діють у кожній країні. І все це мало служити, по суті, одній загальній меті — забезпеченню соціально відповідального економічного розвитку з неодмінним захистом ресурсної бази і навколишнього середовища для ни­нішнього і прийдешніх поколінь.

Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) через свій Комітет сприяння розвитку створила для розробки стратегії сталого розвитку спеціальну робочу групу, у якій бере участь і Європейський Союз. Офіційно ця група не ініціює про­цес планування. Вона скоріше сприяє кращому розумінню ці­лей країн-донорів (включаючи допомогу країнам, що розвива­ються). Тобто йшлося не так про розробку нових планів сталого розвитку, як про зближення, координацію та інтегра­цію вже існуючих планів національного розвитку. ОЕСР під­твердила таке розуміння на своєму засіданні високого рівня в травні 1999 року. У рішенні цієї наради, зокрема в роз'ясню­вальній заяві, говорилося, що національну стратегію сталого розвитку (НССР) треба розглядати¹:

• як всеохоплюючу стратегію формування процесу, який має міжсекторальний характер, а не просто як план захи­ сту навколишнього середовища;

• як довготривалі рамки, що сприяють зближенню вже іс­ нуючих планових процесів;

• як сприяння процесу планування і координації і мен­ ше — як розробку специфічних документів;

• як довготривалу донорську допомогу країнам, що розви­ ваються, у започаткуванні зазначеного вище процесу.

Таку діяльність ОЕСР щодо стратегій сталого розвитку потрібно розглядати в контексті двох важливих міжнародних ініціатив — Рамок всеохоплюючого розвитку і Стратегії змен­шення бідності.

О ЕСО ОАС. Оеуеіортепі Соорегаііоп Керогі 2000, ОАС. — Рагіз, 2000.

151

Автор Рамок всеохоплюючого розвитку — Всесвітній банк, який представив 1998 року доповідь "Оцінюючи допомогу". У принципово важливих настановах цієї доповіді зазначалося, що умови успішного розвитку — це насамперед ефективне управління (£оосі £оуегпапсе), інституційні реформи, суттєва роль громадянського суспільства. В доповіді наголошувалося, що недостатньо макроекономічних підходів. Доля національ­ного розвитку залежить передусім від структурних, людських і фізичних факторів, яким треба приділити виняткову увагу. Новий стратегічний підхід, що був запропонований Світовим банком, — це особлива роль таких чинників, як власність, партнерство, холістизм, комплексність, довгострокове бачення, структурні і соціальні аспекти розвитку.

Інша справа, як ці пропозиції Світового банку враховува­лися у підходах сталого розвитку на практиці, наскільки ваго­мими виявились результати. Але не можна заперечувати, що запропоновані рекомендації були новаторськими і перспектив­ними у справі як національного, так і міжнародного розвитку. Для втілення цих принципів у життя були визначені краї­ни — Кот-д'Івуар, Домініканська Республіка, Ефіопія, Ерит-рея, Гана, Йорданія, Киргизстан, Марокко, Румунія, Уганда, В'єтнам, Західний берег (Газа). На жаль, ні Україна, ні багато інших транзитивних країн, що мають надзвичайно складні со­ціальні та екологічні проблеми, в цих стратегічних дослід­женнях не розглядалися.

Друга стратегія — скорочення бідності — була розроблена і представлена Міжнародним валютним фондом. Його принци­пові підходи базувались на такому¹:

• стратегія скорочення бідності є насамперед визначальною проблемою певної країни, її відповідальності перед влас­ ним народом. У вирішенні цієї проблеми необхідна широ­ ка участь всього суспільства;

• стратегія має неодмінно орієнтуватися на результат. Для формування відповідної національної стратегії треба обо­ в'язково враховувати комплексність цієї проблеми;

8 і§п апй ВігісШапй, ейв. ЗизіаіпаЬШіу, роуегіу апі роіісу афивітепі: Ггот Іе^асу іо уізіоп. — ^іппіре^, 1996.

152

• усталене зменшення бідності не стане можливим без швидкого економічного зростання, макроекономічної ста­ більності, структурних реформ і соціального прогресу;

• для реалізації стратегії зменшення бідності необхідне пар­ тнерство в найширшому розумінні, включаючи міжнарод­ ні організації. Йдеться також про партнерство влади, біз­ несу, громадянського суспільства, академічної науки, неурядових організацій.

За всієї важливості зазначених принципів і підходів постає таке основне запитання: а як, власне, йдуть процеси плану­вання сталого розвитку, що вже вдалося зробити, у чому поля­гають основні труднощі і як їх долати? Оцінюючи ситуацію після Конференції ООН в Ріо-де-Жанейро, потрібно відзначити певну активність, яку дехто назвав своєрідним ренесансом. Зміцнюється й еволюціонує саме поняття "сталий розвиток", що є визначальним. При цьому це не планування чогось старого, ординарного, звичайного, а нове розуміння цієї діяль­ності. І цією новизною є якраз концепція сталого розвитку, розуміння того, що конкуренція між економічними, соціальни­ми й екологічними цілями зникатиме у довгостроковій перс­пективі. І основним напрямком цих змін стане зміцнення спів-дії, взаємодії і, нарешті, інтеграції. Таке новітнє бачення сталого розвитку і його реалізація означає фундаментальну зміну парадигми, яка полягає не в ускладненнях, конфронта­ції, а в спільності, співробітництві. Має бути впевненість у тому, що всі учасники сталого розвитку поділяють довготри­валі інтереси, досягти яких можна комбінацією демократично-централістських механізмів прийняття рішень. Важливу роль при цьому повинна відіграти спільна відповідальність всіх учасників, що має породити співпрацю, яка потрібна як для визначення планів сталого розвитку, так і для їх імплементації.

Як свідчить досвід, стратегії розвитку, цілком природно, мають різний характер, зміст, спрямованість. Відповідно, вони по-різному називаються. Це і стратегії збереження, і плани екологічних дій, і стратегії сталого розвитку, і плани реаліза­ції "Порядку денного-ХХІ". Це, нарешті, і плани дій щодо здійснення рішень Йоганнесбурзького саміту. Однак всі ці пла­ни перебувають під своєрідною парасолькою того, що можна ідентифікувати як стратегія сталого (усталеного) розвитку. Все

153

це, на нашу думку, потребує ґрунтовного аналітичного підходу до аналізу історичного досвіду, визначення потрібних уроків, які випливають з уже досягнутого. Це, безперечно, корисно для планування та імплементації стратегії сталого розвитку. У підходах до деяких стратегій вочевидь домінує екологічна складова. Це і правильно, і неправильно водночас. Екологія — справді досить важливий і невід'ємний елемент будь-якої стра­тегії сталого розвитку. Однак надмірне виокремлення цієї проблематики може призвести до відриву її від двох інших, та­кож принципово важливих складових — економічного роз­витку і соціального прогресу. Сталий розвиток, щоб стати ус­пішним, має бути тріадою з обов'язковою участю всіх трьох її складових, їх взаємозв'язку, взаємовпливу і, зрештою, їх ін­теграції. Адже основна, найважливіша мета сталого розвит­ку — поліпшення умов і людини, й екосистеми, які є не­від'ємними частинами зазначеного глобального процесу. Стратегії ж сталого розвитку якраз і мають відігравати прин­ципово важливу роль інтегратора соціально-економічних і еко­логічних зрушень, а також відповідної політики, реалізову­ваної через плани і програми за участю названих секторів¹.

Проте, як свідчить досвід, плановики в галузі розвитку тра­диційно концентрували свої зусилля на розподілі ресурсів для максимального сприяння економічному розвитку. Причому строки відповідних планів, як правило, були досить коротки­ми — три — п'ять років. І що особливо характеризувало (в негативному сенсі) цю діяльність — це те, що екологічні і со­ціальні занепокоєння підпорядковувалися відповідним еконо­мічним заходам, таким як валовий внутрішній продукт, заохо­чення зайнятості і доходи від закордонних операцій.

Таким чином, така вузька, обмежена і зрештою безперспек­тивна політика розвитку, особливо секторальні плани і щоріч­ний бюджетний процес, — мали пріоритет над екологічними викликами. В результаті і перше і друге почали характеризу­ватися фрагментарністю і слабким взаємозв'язком. У ряді кра­їн національне планування зосереджується головним чином на надмірно масштабних проектах, а не на перспективних інсти-

¹ МизсЬеіі. Ргіпсіріез оі зизіаіпаЬіе іеуеіортепі. — Иогііа: 8і. Ьисіе Ргезз, 1997.

154

туціях і програмах, необхідних для сталого розвитку. Часто спостерігається неузгодженість між планами національними, регіональними і локальними. Відсутність зв'язку між секто­рами є характерною особливістю в планах багатьох країн. Сла­бка горизонтальна інтеграція. Це, зокрема, позначається на планах економічного розвитку, особливо між секторами. До того ж немає горизонтальної інтеграції між політикою розвит­ку і політикою екологічною. Досвід свідчить про недостатню ефективність, слабкість механізмів інтеграції. Останні, власне, й існують в основному в регіональних і місцевих планах¹.

Розглядаючи згадані проблеми, не можна забувати, що вони значною мірою є результатом провалів в економічному плану­ванні, непродуманого послаблення або навіть руйнування сис­теми центрального планування. Відбувається поспішне і необ-ґрунтоване орієнтування тільки на ринкову економіку. І справді, у сприянні економічному зростанню і економічній ефективності ринкова економіка виявилася більш надійною, ніж державно-планова система.

Втім, життєздатне, процвітаюче суспільство — це щось бі­льше, значущіше, ніж ефективна економіка. Численні соціаль­ні й екологічні цілі потребують дещо інших механізмів, ніж ті, які просто забезпечують максимальні прибутки. Не можна іг­норувати і того, що ринок виявив себе дуже слабким у тому, що стосується інтегрування екологічних факторів в економіч­не господарювання. Ця інтеграція залишається найпріоритет-нішою проблемою сталого розвитку. З огляду на комплексність і швидкозмінювану природу економічних, екологічних і соці­альних проблем жорсткі, негнучкі, бюрократичні структури є неефективними. Практично в умовах існування такої системи, коли уряд діє сам по собі, а окремі установи — самі по собі, немає необхідної мотивації щодо посередництва між незбіж­ними економічними, соціальними й екологічними цілями. Ось чому саме сьогодні, маючи на увазі сталий розвиток, його стра­тегії, конче необхідні нові форми урядування, більш гнучкі і продумані структури. Влада повинна працювати так, щоб забезпечити потік необхідної інформації й експертизу між

Е пуігоптепіаііу Зоигкі Раскіп£ Соаііііоп оі Сапаіа. Сгееп апі есопотіс іпзігитепів. — Уапсоиуег, 1995.

155

секторами, а не в окремих секторах, а також між урядом і не­урядовими організаціями.

Саме тут має проявитися гарантована новаторська роль гро­мадянського суспільства — від формування стратегій сталого розвитку до їх імплементації і необхідного моніторингу. Гро­мадські організації мають величезний потенціал щодо мобілі­зації місцевих і національних можливостей з метою сприяння сталому розвитку. Центральні структури, місцеві органи, біз­нес, неурядові організації мають забезпечувати партнерство, динамічне співробітництво, щоб працювати разом для вирішен­ня назрілих питань сталого розвитку¹.

Все викладене набуває виняткової актуальності з урахуван­ням досить серйозних труднощів і перешкод, які спостеріга­ються на шляху сталого розвитку. Охарактеризуємо деякі най­важливіші проблеми. Насамперед, це відсутність згоди щодо самого існування і серйозності існуючих перешкод, способів і шляхів їх подолання і того, хто має це робити. Такі розхо­дження неминучі, враховуючи складність, новизну цих про­блем, недостатній рівень необхідних знань.

Характер названих проблем може бути різним — і систем­ним, і структурним. Взяти хоча б проблеми бідності або нерів­ності, які мають глибоке коріння як в окремому суспільстві, так і в міжнародному середовищі.

Потрібно наголосити також на тому, що не створено в прин­ципі такої моделі економічного розвитку, яка б забезпечила прийнятний життєвий стандарт для всіх і водночас підтриму­вала вплив навколишнього середовища, використання енергії і сировинних матеріалів у рамках усталеності. Індустріальна модель розвитку не є перспективним варіантом. Вона забезпе­чила процвітання 1,5 млрд чоловік при величезних витратах на екологію. Якщо піти шляхом індустріальної моделі і в майбутньому при передбачуваних 10—12 млрд чоловік населення світу наприкінці XXI століття, то, за автори­тетними свідченнями деяких відомих наукових центрів, ре­зультати для нашої планети можуть стати катастрофічними. Світовий банк оцінює ситуацію на найближчі 50 років (до

М игрЬу апі Вешіеіі. Іп іЬе сотрапу оі рагіпегз. — Вгізіоі, ТІК: ТЬе Роіісу Press, 1997.

156

2050 р.) так: за умови збільшення світового ВВП на 3 % щорічно він збільшиться в чотири рази¹. У цьому зв'язку виникають дуже серйозні запитання: а що означатиме це гі­гантське зростання для екології? Що це означатиме для вирі­шення гострих задавнілих соціальних проблем?

Все викладене має сприяти, на наш погляд, активізації зу­силь щодо подолання названих та інших перешкод на шляху сталого розвитку. Значну роль тут мають відігравати публічні дискусії щодо самої природи, характеру сталого розвитку і його етичних сторін, шляхів переходу до нього. Необхідний пошук політичного консенсусу щодо того, які цінності ми всі сповідуємо і як поводимося тоді, коли ці цінності заходять у суперечність одна з одною.

Принциповим для процесу сталого розвитку є питання: а для чого власне потрібні стратегії цього розвитку? Чому вони такі важливі? Яку генеральну функцію вони мають викону­вати? Назвемо найважливіші моменти.

Стратегії сталого розвитку мають відігравати насамперед роль своєрідного форуму і контексту для дебатів щодо цього принципово важливого і водночас нового процесу. Йдеться про численні проблеми, які виникають в зв'язку із сталим розвит­ком, зокрема й про формування загальних підходів до його перспектив. Саме стратегії дають можливість вести переговори, здійснювати посередництво, досягати консенсусу щодо корін­них питань сталого розвитку.

Важлива роль стратегій і в плануванні, і в реалізації відпо­відних дій щодо зміни або посилення цінностей знань, техно­логії та інновацій — механізмів, які повинні сприяти успіху сталого розвитку. Стратегії мають відігравати тут мобілізуючу, творчу роль. Це особливо важливо з огляду на новизну цієї проблематики, необізнаність з нею широких кіл — як урядо­вих, так і громадських.

Роль стратегії якраз і полягає в тому, щоб визначити варіа­нти, цілі, завдання і стандарти сталого розвитку. Йдеться про аналіз економічних, соціальних і екологічних чинників. При­чому робити це треба комплексно й інтегровано, приділяючи особливу увагу зв'язкам між елементами означеної вище тріа-

Вапк. \УогШ Оеуеіортепі Керогі, 2003. — \УазЬ. О. С, 2004.

157

ди, так званому лінкіджу. Стратегія має націлювати суспіль­ство на прийняття відповідного законодавства, що сприятиме процесу сталого розвитку. Вона також визначає економічні ін­струменти, інституційні перетворення, різноманітні програми і плани дій.

Країни в цілому проходять, як правило, нелегкий шлях до вибору своєї стратегії сталого розвитку. До такого вибору їх спонукає усвідомлення нереалістичності спеціальних (асі-пос) заходів, окремих часткових заходів. Вони не спрацьовують, а тим часом назрілі проблеми загострюються. Це витрата ресур­сів, ерозія ґрунтів, забруднення, інші форми екологічної дегра­дації. Це і конкуренція, пов'язана із землекористуванням і зе­млеволодінням, суперечність між користувачами ресурсів, незадовільне вирішення економічних і соціальних проблем. Водночас стратегія сталого розвитку, базуючись на багатосек-торальному підході, дає можливість краще усвідомити взаємо­залежність зазначеної тріади, можливості взаємодії і взаємо­залежності її складових. А це, зрештою, дає стимул до вирішення багатьох, якщо не всіх нагальних проблем розвит­ку. Стратегія сталого розвитку може допомогти подолати орга­нізаційну фрагментацію, в тому числі шляхом запровадження й удосконалення інтегрованого менеджменту, а також створен­ня відповідних інституцій та організаційних утворень. У зв'яз­ку з цим не можна забувати, що головною перешкодою на шляху економічного і соціального розвитку була і залишається слабкість національного менеджменту. Йдеться насамперед про таку сферу застосування менеджменту, як інтеграція. Якщо стратегія сталого розвитку є об'єктом уваги з боку багатьох різних учасників, тоді й обмеження, які запроваджують уряди, не так суттєво і негативно позначаються на процесі розвитку. Адже тут поряд з урядом працюють інші головні діючі чинни­ки — бізнес, місцеві неурядові організації тощо.¹. Мова йде і про глобальний маркетинг.

Звичайно, стратегія сталого розвитку не є панацеєю. Це нова справа і вона пов'язана з багатьма складними проблема­ми. Серед них — слабка обізнаність учасників процесу щодо

Б аіу Н. Веуопі £готеіЬ: ТЬе есопотізі оі зизіаіпаЬіе іеуеіортепі. Возіоп: Веасоп Ргезз, 1996

158

інтеграції людських та екологічних занепокоєностей. Незнайо­мими є і конкретні методи й перспективні шляхи досягнення усталеності. Деякі з них потребують значної додаткової робо­ти щодо врахування національних особливостей тієї чи іншої країни.

Виконання стратегії пов'язане з необхідністю суттєвих змін у системі прийняття рішень. А це нерідко може викликати спротив з боку існуючих урядових структур. Процес розробки і реалізації стратегії постійно потребує демократичності, від­критості, транспарентності. Але якраз це може бути неприй­нятним для існуючої влади. Саме досягнення консенсусу між учасниками процесу створення і реалізації стратегії є досить складною справою, яка потребує терпіння, толерантності, так­ту, бажання досягти згоди.

Складність, комплексність стратегії, значна кількість нелег­ких проблем — все це потребує чимало часу і відповідних ре­сурсів. Стратегії, як відомо, розраховані на значний строк. Як правило, він більший, ніж каденція того чи іншого уряду. Отже, тут також можуть виникати проблеми щодо продов­ження і неухильності процесу сталого розвитку.

Чимало труднощів пов'язано з міжсекторальним характе­ром стратегії сталого розвитку. Тут часто не вистачає вміння, знань, досвіду. Як кожна нова справа, стратегії сталого розвит­ку можуть містити несподіванки, щось незаплановане, неочі-куване. У цій справі не можна щось категорично гарантувати. Отже, треба бути готовими і до негативних моментів¹.

І нарешті, про роль міжнародних чинників. їх вплив на процеси сталого розвитку містить чимало нез'ясованих момен­тів, які можуть не тільки не сприяти цьому процесу, а подеку­ди навіть перешкоджати йому.

Як свідчить досвід, національні стратегії сталого розвитку часто починаються з екологічних занепокоєностей. Процес тес­тування в екологічному секторі показує, що розмах, ступінь до якого матеріалізуються ресурси, залежить менше від того, яки­ми є конкретні заплановані питання, а більше від того, як роз­вивається саме планування і як учасники виконують свої ролі.

Г аисЬеих, Реагсе апі Ргоорз. Моіеіз оі зизіаіпаЬіе іеуеіортепі. — СЬеі-іепЬат, ЇЖ: Еітеагі ЕІ£аг, 1996.

159

Крім того, треба враховувати, що ні національні стратегії стало­го розвитку (НССР), ні інші стратегії не завершують справу. Вони є способом досягти конкретних результатів щодо стратегічного кооперування у справі розвитку, зокрема й скорочення бідності. Не треба однак забувати, що і в екології, і в інших секторах вже накопичено цінний, часом значний досвід щодо сприяння проце­сам національного планування. Цей досвід потрібно обов'язково ефективно використати в стратегіях сталого розвитку¹.

Необхідно, очевидно, запобігати надмірному поширенню рі­зних зразків національного планування. Адже це стало серйо­зною проблемою для багатьох країн. Особливо важливо уника­ти конкуренції, яка виникає між різними холістичними ініціативами. А це передбачає ефективнішу координацію. На­ціональні стратегії сталого розвитку не повинні бути обтяжені надзвичайно великими амбітними цілями та ще й однакової пріоритетності. Процес планування — це процес змін. Щоб за­охочувати процес плановості, необхідно продовжувати міжна­родні дебати — з метою активізувати роль донорів як винят­ково важливого рушія сталого розвитку.

Національна стратегія сталого розвитку може стати як ка­талізатором, так і своєрідним механізмом в реорієнтації існу­ючої політики країни, планів та інвестиційних програм у на­прямку посилення економічної ефективності. Йдеться про нові, ще не задіяні учасниками планові процеси, що ґрунту­ються на проведенні демократичного відкритого діалогу серед широких кіл громадськості (громадянське суспільство, бізне­сова спільнота, неурядові організації, міські і сільські грома­ди, засоби масової комунікації, наукова співдружність). Таким чином, НССР дають можливість розширювати базу знань, до­свід серед усіх численних учасників з питань сталого розвит­ку. Йдеться про сприяння базованій політиці знань і можливо­сті щодо розвитку, створення транспарентності і усвідомлення стратегічних виборів і дилем, що постають перед країною, та про ініціювання дій, які б адресувалися наявним викликам.

Національна стратегія сталого розвитку є міжнародно ви­знаним шляхом надання більшої змістовності і наочності зобо­в'язанням урядів щодо сталого розвитку згідно з "Порядком

Г ізсЬег апі Віаск, еіз. Сгееііп^ епуігоптепіаі роіісу: ТЬе роіііісз оі зизіаіпаЬіе іиіиге. — N. ¥.: 8і. Магііп'з Ргезз, 1995.

160

денним-ХХІ". Це передбачає збалансування правильного техні­чного аналізу з плановими процесами. Процеси НССР визнача­ють динаміку сталого розвитку, оскільки вони базуються на спільних зусиллях секторів, методології врегулювання розбіж­ностей і запобігання кризам.

З огляду на досвід відповідних планових акцій не можна не помічати багатьох ризиків, які загрожують стратегіям. В ми­нулому чимало НССР або суміжних ініціатив були недостатньо ефективними, тому що вони надмірно фокусувались на підго­товці документа як кінцевого продукту. Значення такого доку­мента зберігається як засіб мобілізації учасників та ідентифі­кації спільних цілей, соціальної справедливості й екологічної усталеності одночасно.

Національна стратегія сталого розвитку дає можливість про­аналізувати тенденції економічного, соціального і екологічного розвитку країни, оцінити комплекс взаємопов'язаних напрямів політики і планів, ідентифікувати головні проблеми. На цьому базисі НССР є способом правильно сформулювати стратегічні цілі і почати необхідні дії щодо сталого розвитку, намітити й імпле-ментувати інституційні реформи, поліпшити політику зближен­ня секторів і виграти від взаємодії у цій діяльності.

На регіональному і субрегіональному рівнях НССР допома­гає ідентифікувати спільні виклики між сусідніми державами з різними соціальними, економічними та екологічними обста­винами і полегшити розробку ефективних підходів, щоб адре­сувати їх існуючим викликам¹.

Сталий розвиток потребує спільних зусиль всього суспільс­тва, а НССР є новими потенційними рушіями формування стратегічних цілей співробітництва щодо розвитку. Йдеться інколи про концентрацію уваги на підготовці експертних доку­ментів, а водночас і про недооцінку вимірів самого процесу формування НССР. Інший ризик подекуди виникає тоді, коли цілі оцінюються як простий додаток до вже існуючого плану­вання. Існує також ризик відволікання ресурсів від конкретної урядової діяльності. Уніфікованих єдиних рамок для всіх країн бути не може.

¹ ТІВС8О. Ехр1огіп£ ЗизіаіпаЬіе Оеуеіортепі: \УВС8О СіоЬаі Зсепагіоз 2000-2050. Зиттагу ВгосЬиге, \Уог1(1 Визіпезз Соипсіі іог ЗизіаіпаЬіе t. Geneva, 1997.

161

Великі країни можуть обрати шлях підготовки планів децен­тралізованих або секторальних, а вже потім перейти до загаль­нонаціонального планування. Глибокий аналіз екологічних проблем, включаючи довгострокові перспективи, є невід'ємним компонентом НССР. Чим суттєвішим і глибшим буде цей ана­ліз, тим більше економічних і соціальних проблем мають ста­ти частиною такого аналізу. Цей аналіз — необхідна перед­умова залучення у процес сталого розвитку широких кіл учасників. Йдеться про з'ясування ризиків економічного, соці­ального та екологічного аналізу. Це полегшує транспарентність і сприяє діалогу між різними учасниками цього процесу. Біль­шість стратегій сталого розвитку відображають занепокоєність щодо екологічних проблем (поліпшення якості повітря в міс­тах, запобігання ерозії ґрунту), а також відповідних цільових дій (скорочення транспортних емісій, стабілізація споживання енергії, визначення захищених районів). Все це створює базу для дебатів щодо реформ, законодавчих акцій, секторальної політики, заохочення тощо. Це має бути важливою справою як держави, так і приватного сектору.

Виконання НССР потребує, звичайно, додаткових коштів і зміни розподілу існуючих фондів. Саме тому необхідно з само­го початку планування звертати на це питання найсерйознішу увагу. Йдеться не тільки про належне фінансування, а й про модальність імплементації, про наділення відповідальністю (хто, коли, що, як, де?) в рамках існуючих структур або ство­рюваних нових. Національна стратегія сталого розвитку як новий тип планування передбачає: демократичну орієнтацію, участь широкої громадськості і бізнесових кіл. Це полегшує схвалення стратегії та імплементацію. Але водночас підвищу­ються вимоги до держави, бізнесових і громадських кіл, що своєю чергою створює певні труднощі для досягнення згоди.

Національна стратегія сталого розвитку повинна з самого початку враховувати такі напрямки діяльності:

• Бюрократичні дії — політичні дії.

• Технократичне планування — мобілізація.

• Суверенне прийняття рішень — кооперація і об'єднані дії.

• Відповідальність держави — відповідальність суспільства.

• Політика планування — політика навчання.

• Секторальне планування — інтегроване планування.

162

Остаточне рішення щодо стратегії приймає тільки держава, тільки влада. Що стосується взаємовідносин між державою і громадянським суспільством, то необхідною умовою для розви­тку НССР як нового процесу є мінімальний рівень плюралізму і культури співробітництва. Це стосується здатності висловлю­ватись і вести переговори, а також доступу громадянського суспільства до необхідної інформації.

Виміри стратегій сталого розвитку передбачають такі еле­менти:

• ініціативу і власність;

• статус, інституалізацію та інтеграцію в процесі реформ;

• участь, кооперацію, врегулювання конфліктів;

• прийняття рішень, координацію, оперативні і комуніка­ ційні структури;

• експертизу і методи;

• імплементаційні модальності.

У дебатах щодо співробітництва в розвитку відбувається останнім часом певний ренесанс процесу національного плану­вання. Поглиблюється розуміння необхідності планування роз­витку — хай це і виходить за рамки тільки сталого розвитку. Відбувається процес конвергенції концепцій. Підходи до пла­нування посилюють значення концепцій власності або партнер­ства. Таким чином, визнається рух до нового розуміння ролі громадських організацій¹. А це своєю чергою передбачає, що:

• робиться наголос на плюралістичних формах планування, які б включались в рамки громадянського суспільства;

• всі зазначені підходи є по суті міжсекторальними і холіс- тичними і, таким чином, надають нового стимулу щодо сталого розвитку.

Таке розуміння національного планування несе з собою істотну можливість — як для країн, що розвиваються, так і для країн-донорів. Національні стратегії можуть сприяти гармонізації різноманітності процесів, які відбуваються в кра­їнах, що розвиваються. Як плюралістичні планові процеси вони можуть сприяти зміцненню громадянського суспільства, активізувати політику навчання в галузі стратегічних проблем,

Р оіпіег, еі. ВиіШіп£ сіуіі зосіеіу теогШтеійе: 8ігаіе£іев іог зиссеззіиі соттипісаііопз. — \УазЬ. О. С: СІУІСТІ8, 1997.

163

сприяти пошуку можливостей започаткування інституційних реформ, створенню рамкових умов, сприятливих для процесів розвитку, концентрації інвестицій у пріоритетні сфери. Що стосується організацій в справі розвитку, то вони можуть ство­рити рамки для національних стратегій, програм співробітни­цтва, політичного діалогу й донорської координації і, таким чином, зміцнювати основи для партнерства.

Водночас процес здійснення НССР, з одного боку, та інших стратегій — з другого, показує, що в цих питаннях міжнарод­не співробітництво щодо розвитку ще не досягло спільних ко­ординованих дій. Мало того, розповсюдження і неузгодженість конкретних стратегій замінюється проліферацією низки все-охоплюючих і холістичних стратегій, які конкурують одна з одною навіть в окремих країнах, а не тільки на міжнародному рівні¹.

Згадані стратегії окрім деяких спільних рис мають і важ­ливі відмінності:

• Кожний підхід має свої власні і причому різні рамки (НССР — імплементація "Порядку денного-ХХІ" на рівні країн; СБГ — знаряддя менеджментського характеру, яке має, на думку Світового банку, служити стратегіч­ ними рамками для розвитку співробітництва і донорської координації; РК8Р — спроба забезпечити таке зменшен­ ня заборгованості, яке приведе до конкретних дій щодо скорочення бідності.

• НССР базуються на довготривалому баченні сталого роз­ витку. Проте водночас НССР залишається інституційно головним чином у рамках екологічних структур. Отже, спроби фокусуються головним чином на інтегруванні еко­ логічних аспектів в усіх сферах політики. Ця перспекти­ ва є рудиментарною в СБР і повністю відсутня в РК8Р. А це, на наш погляд, означає, що СБГ і більшою мірою РК8Р являють собою прихований відхід від сталого роз­ витку.

• Формування НССР є метою, що відповідає "Порядку ден- ному-ХХІ", у поєднанні з довгостроковими зобов'язання-

С агіеу апі СЬгізііе. Мапа£іп£ ЗизіаіпаЬіе Веуеіортепі. — Ьогкіоп: ЕагіЬзсап РиЬіісаііопз. 2000.

164

ми донорської спільноти, аби підтримати країни, що роз­виваються. РК8Р, на противагу, є фактично потребою зменшити заборгованість. Водночас Міжнародний валют­ний фонд і Світовий банк зберігають "право" остаточного прийняття і встановлення строків. Формування стратегії сталого розвитку не обов'язково означає розробку нових планів як окремих офіційних документів. Встановлення самого процесу стратегічного планування надає сильний стимул для руху до сталого розвитку. Стратегії скорочен­ня бідності збільшують можливості для країн рухатись до сталого розвитку. Ці стратегії плануються як інструмен­ти, що використовуються державою. Вони розвиваються з широкою участю різних інституцій, державних акцій ключових донорів і банків регіонального розвитку. Зазна­чені стратегії мають працювати згідно з погодженими ці­лями міжнародного розвитку. Зрозуміло, що ця важлива діяльність пов'язана з цілями економічної усталеності. Вона не повинна інтерпретуватися таким чином, що стра­тегії сталого розвитку є в основному економічними плана­ми. Країни повинні послідовно шукати шляхів забезпе­чення, щоб зазначені процеси адресувалися всім аспектам сталого розвитку (економічному, соціальному й екологіч­ному). Ці процеси повинні підтримувати в широких рам­ках стратегії сталого розвитку. А це своєю чергою має означати, що:

комунікації і співробітництво між різними урядовими де­партаментами активізуватимуться;

потрібно використати всі спроби, щоб уникнути розпо­всюдження, проліферації планів. Необхідно розуміти роль НССР як парасольку, яка побудована на існуючих пла­нах, шукати спільних підходів, зближувати різні напрям­ки політики, змінювати співробітництво. Тут йдеться про численних учасників процесу — уряд, неурядові організа­ції, національні і місцеві ініціативи, екологічні та інші секторальні плани, зобов'язання щодо міжнародних дого­ворів;

зобов'язання уряду і всіх його гілок є критичними в тому, щоб мобілізувати можливості стратегії сталого роз­витку для імплементації. Отже, цілі НССР мають бути

165

зрозумілими для максимальної кількості учасників про­цесу;

• часові рамки стратегії повинні розглядатись як чинник стимулювання успіху, а не як жорсткий кінцевий ліміт;

• увагу потрібно насамперед звернути на обрані пріоритет­ ні ініціативи, туди, де можна досягти швидшого і очеви­ дного прогресу;

• НССР — новий тип національної стратегії. Це означає, що на цьому шляху виникають певні труднощі, проблеми для всіх країн. Але, звичайно, особливі виклики чекають на країни, що розвиваються, і транзитивні країни. Отже, вони потребують особливої уваги і допомоги у формуванні НССР та її імплементації. Потрібно залучити інституційні можливості, фактори ефективності, індикатори імплемен­ тації, донорську участь і поліпшену координацію¹.

Створення НССР.

Стратегія сталого розвитку, звичайно, має бути документом, який передбачає пошук, розробку, наукові дослідження. Але зводити все тільки до документа, яким би вдалим і перспек­тивним він не був, не можна. Цього недостатньо. Другий важ­ливий бік справи — розуміння стратегії як процесу, як часо­вої і постійної творчості, удосконалення. І саме такий характер процесу робить перспективу сталого розвитку можливою, ба­жаною і необхідною.

По-перше, стратегія символізує удосконалення знань щодо сталого розвитку.

По-друге, така стратегія дає можливість поліпшувати зв'я­зки між зацікавленими колами, що працюють над проблемати­кою сталого розвитку.

По-третє, НССР сприяє перерозподілу відповідальності між окремими учасниками процесу.

Отже, участь у розробці та імплементації є корінною проблемою, від правильного вирішення якої залежить доля самої стратегії. Можливий такий варіант, коли стратегія на-

апі Вазз. ЗизіаіпаЬіе Веуеіортепі Зігаіе^іез - А Кезоигсе Воок. Іпіегпаііопаі Іпзіііиіе іог Епуігоптепі аші Веуеіортепі. — Ьошіоп: ЕагіЬзсап РиЬіісаііопз Ьіі., 2002.

166

чебто розроблена добре і кваліфіковано, але не забезпечено участі широких урядових і громадських кіл, відтак стратегія зазнає поразки.

Національні стратегії сталого розвитку, щоб бути ефектив­ними, мають характеризуватися широкою участю різних суспі­льних, державних, академічних та інших сил, а також мають бути багато дисциплінарними. Як домогтися цього? Це нелегке завдання і воно потребує встановлення балансу, що найкращим чином відображає різноманітні перспективи і потреби суспіль­ства. Широке коло учасників процесу розробки та імплемента­ції стратегії сприяє більш ефективному виконанню завдань — збиранню інформації, її аналізу, прийняттю рішень, моніто­рингу та оцінці. Тобто йдеться про основні етапи стратеготво-рення¹, державного менеджменту і маркетингу.

Різні умови і ситуація в різних країнах цілком природно потребують і різних підходів до сталого розвитку. Водночас історичний досвід досить переконливо засвідчує, що є дещо істотніше в розвитку, що є спільним, притаманним всім дер­жавам — як розвиненим, так і тим, що розвиваються, а також тим, що перебувають на перехідному етапі, таким як Україна. Ці принципи обговорювалися і були схвалені на багатьох важ­ливих міжнародних форумах.

Згадані принципи можна викласти так:

• Людина має беззастережно і категорично перебувати в центрі будь-якої стратегії розвитку, в тому числі, звичай­ но, і в стратегії сталого розвитку. Стратегія будь-якого характеру має служити інтересам людини, нації, країни. Звичайно, абсолютний пріоритет потрібно віддавати зне­ доленим і маргіналізованим верствам населення.

• Рамки стратегічного планування можуть увінчатися успі­ хом, якщо країна сповідує довгострокове бачення свого майбутнього розвитку. Це, звичайно, аж ніяк не означає, що можна забувати про невідкладні потреби сьогодення або про середньострокові перспективи. Цей генеральний курс має підтримуватися всіма впливовими політичними

З еіепсіог І). Рагіісіраіогу асііоп гезеагсЬ апі зосіаі сЬап^е. — ІіЬаса, N. ¥. Согпеіі University, 1997.

167

силами цієї країни. Йдеться також про необхідність по­слідовності, неухильності, вірності обраному шляху ста­лого розвитку.

• Стратегія сталого розвитку має будуватися на основі ком­ плексності та інтеграційності. Це означає поєднання з то­ чки зору взаємодії економічних, соціальних та екологіч­ них компонентів розвитку. Це основне, це база. Але цим не обмежується комплексність та інтегральність. Вона та­ кож передбачає інституційні реформи, процес демократи­ зації, забезпечення основних прав людини, громадянське суспільство, інноваційні процеси, роль технологій, насам­ перед інформаційних, тощо.

Комплексність та інтегральність передбачають також необ­хідність врахування інтересів майбутніх поколінь, що нале­жить до концептуальних основ сталого розвитку¹.

• Цілі сталого розвитку і, звичайно, ті, які зафіксовані у відповідній стратегії, мають професійно і надійно узгод­ жуватися з продуманими бюджетними пріоритетами. Стратегія сталого розвитку не може бути успішною, якщо вона не буде повністю інтегрована в бюджетний процес і механізм. Йдеться про задовільне забезпечення виконан­ ня наміченого бюджетними ресурсами.

• Стратегія, очевидно, має базуватись на глибокому і все­ бічному аналізі існуючої ситуації і більш віддалених перс­ пектив. Йдеться, зокрема, про аналіз взаємовідносин між локальними, національними і глобальними викликами, а також їх впливу на процес сталого розвитку. Цей аналіз водночас повинен включати тиски зовнішнього характеру на певну країну, зокрема негативні глобалізаційні впли­ ви. Тут, звичайно, багато залежить від надійності інфор­ мації про економічні і соціальні умови, зміни навколиш­ нього середовища тощо.

• В аналізі суттєва роль належить такому предмету, як зо­ бов'язання влади, і як ці зобов'язання виконуються. Це також стосується провідних інституцій, так чи інакше причетних до сталого розвитку. За всієї важливості діяль-

¹ ЕС. Уізіоп 2020: Зиттагу апі Кесоттешіаііопв, Еигореап Соттівзіопз.

Brussels, 1997.

168

ності бізнесу і громадянського суспільства не можна забу­вати, що саме уряд, влада, держава здійснюють ключову роль і в створенні стратегії, і в її імплементації.

• Якими б новаторськими не були стратегії сталого розвит­ ку, безперечним фактом є те, що вони врешті-решт базу­ ються на існуючих стратегіях і відповідних механізмах. Тобто йдеться скоріше про надбудову того, що, як прави­ ло, вже існує, про конвергенцію та узгодження з міжна­ родними плановими рамками і механізмами. Очевидно, що це можливо при ефективному державному менеджме­ нті, який виступає тут як рушій координації процесів та інституцій.

• Важливою умовою успіху стратегії є демократичність процесу її створення, що чималою мірою залежить від того, наскільки широкою і активною є діяльність всіх учасників цього процесу. Широка участь практично гарантує активні дебати щодо нових підходів, ідей, шля­ хів і методів. Ці дебати мають на меті досягнення консен­ сусу щодо надійного забезпечення імплементації. Три сили є визначальними — уряд (влада), бізнес і громадян­ ське суспільство. Уряд має бути учасником і на націона­ льному рівні, і на локальному. А це означає, що діятиме центральна влада і влада локальна. Тут особливе значен­ ня полягає в досягненні ефективної комунікативності і повної необхідної інформації.

• Для стратегії корінним є питання про необхідний зв'язок між національним і локальними рівнями. Стратегія ста­ лого розвитку має бути двостороннім процесом. І це сто­ сується політичних, інституційних, людських, наукових і фінансових можливостей, а також йдеться про особливу роль ринку і громадянського суспільства.

Реалізація зазначених принципів, безперечно, супроводжу­ється значними труднощами. Розглянемо деякі з них:

• Слабкість самого інтеграційного процесу як основного рушія усталеності. В кожному суспільстві ще багато чого не підлягає інтеграції в основний потік сталого розвит­ ку.

• Планування цього процесу часто-густо схоже скоріше на прості побажання, а не на більш-менш продумані й ефек-

169

тивні заходи. Це часто відбувається через те, що сама по­становка цілей не відзначається достатньою ясністю і конкретністю.

• Не вдається розширити достатньою мірою коло учасників процесу. Це з самого початку негативно впливає на хід імплементуючої стратегії.

• Характерне є недостатнє врахування існуючих реалій, зо­ крема наявних можливостей і перспектив. Спостері­ гається гонитва за новизною, яка не має реальних шансів на втілення в життя.

• У деяких країнах, особливо в тих, що розвиваються, спо­ стерігається непотрібне суперництво різних національних стратегій і стратегій, підготовлених міжнародними інсти­ туціями. Тут значна провина лежить саме на останніх. Вони недостатньо кваліфіковано враховують дію існую­ чих планів і стратегій, як і взагалі реальних умов у тій чи іншій країні.

Цій проблемі був присвячений спеціальний форум ООН, скликаний 2001 року в Гані з питань сталого розвитку і ролі в ньому міжнародних інституцій. Форум приділив особливу ува­гу питанням інтеграції економічних, соціальних та екологіч­них цілей, а також балансу між секторами розвитку, терито­ріями і поколіннями¹.

Форум засвідчив необхідність зв'язку в сталому розвитку на різноманітних рівнях і вимірах, а саме:

• між локальними, національними і глобальними;

• між коротко-, середньо- і довготривалими;

• між різними секторами;

• між стратегічними програмами і бюджетами.

Отже, якщо намагатися сформулювати концепцію сталого розвитку, то першим, абсолютно необхідним її елементом є взаємозалежність та інтеграція.

Другим елементом є широка участь всіх учасників, доведе­на до партнерства. Це, зокрема, означає транспарентність і звіт­ність, довіру і взаємну повагу, доступ до інформації, Інститу-

т е ОЕ8А, Керогі оі ап Ехрегі Гогит оп Каііопаі 8ігаіе£іев іог ЗизіаіпаЬіе Веуеіортепі, тееііп£ ЬеШ іп Ассга, СЬапа, 7—9 КоуетЬег 2001. ТІК. N. Y., 2002.

170

ційні канали комунікацій, взаємодію між урядом, громадянсь­ким суспільством, приватним сектором і зовнішніми інститу­ціями.

Говорячи про третю принципово важливу складову концеп­ції сталого розвитку, можна відзначити роль таких елементів, як тверді політичні зобов'язання між учасниками процесу, ви­важене лідерство і добре управління, спільне стратегічне і пра­гматичне бачення, ефективні інституції.

Четверта підвалина зазначеної концепції полягає в розвитку можливостей і захисті навколишнього середовища. Вона перед­бачає побудову сталого розвитку з урахуванням наявних стра­тегій і механізмів, врахування існуючих знань і експертизи.

П'ята підвалина сталого розвитку передбачає фокусування на практичних результатах шляхом необхідної імплементації. Тут мають задіюватись відповідні оцінки і згода щодо пріори­тетних питань, на взаємодію між стратегічними пріоритетами і бюджетом, на взаємодію з приватним сектором, об'єктивність і надійність механізмів оцінки.

Правове регулювання процесу сталого розвитку, яке визна­чається в національному законодавстві, передбачає цілу низку зобов'язань учасників процесу, включаючи, звичайно, уряди, владу. Зокрема тут фігурують такі критерії, як вимога, щоб політика сталого розвитку насамперед відповідала потребам збереження навколишнього середовища. Тут йдеться також про регіональне впровадження економічних заохочень, які ба­зуються на таких інструментах, як податки тощо. Ефективний моніторинг і контроль над імплементацією є пріоритетними в політиці сталого розвитку. Треба назвати і такі критерії, як звітність урядових структур, транспарентність, відкриті мето­ди сприяння процесу сталого розвитку, в тому числі у вирі­шенні конфліктних ситуацій¹.

Наголошується серед згаданих критеріїв і на заохоченні партнерських відносин між різними учасниками процесу ста­лого розвитку.

Принципово важливу роль тут відіграють економічні інстру­менти (податки, субсидії, депозитні схеми тощо). Економічні

¹ Зтеапзоп. РаШп£ ЗизіаіпаЬіе Веуеіортепі іо теогк: Ітріетепіаііоп

Іате аші роіісу. — Еітопіоп, АІЬегіа: Епуігоптепіаі Ьате Сепіег, 1993.

171

інструменти потрібно використовувати таким чином, щоб при цьому не порушувались існуючі стандарти на стимулювання екологічно чистої продукції. З цього погляду цікавий досвід ОЕСР, який схвалив п'ять спеціальних критеріїв, спрямованих на найбільш ефективне збереження навколишнього середови­ща за допомогою відповідних економічних інструментів. Це — екологічна ефективність, економічна ефективність, рівність, адміністративні можливості і вартість прийнятності.

Принципово важливим в усьому процесі сталого розвитку, включаючи й імплементацію, є партнерство всіх його учасників. Адже в такому варіанті рішення будуть більше поважатися, визнаватися і, відповідно, реалізовуватися. Партнерство учасни­ків сприяє вирішенню такої ситуації, коли окремі пріоритетні питання часто-густо перетинаються один з одним, створюючи досить негативний вплив на окремі сектори. Партнерство ефективніше позначається на імплементації порівняно з тим, якби учасники притримувались різних підходів. Співробітницт­во, а ще краще партнерство неодмінно потребує створення структурних механізмів, що керують процесом. Рішення щодо ролі партнерських відносин між учасниками, вірогідно, будуть більш сильними і авторитетними. Ефективним способом досяг­нення такого партнерства є проведення координаційних нарад, круглих столів, одним із важливих результатів яких можуть стати інтеграційні угоди. Прикладом може бути Міжурядова угода щодо навколишнього середовища, укладена в 1992 році в Австралії. Ця угода зокрема передбачає зближення потреб різних учасників, між центральним урядом і штатами, більш успішне сприяння захисту навколишнього середовища¹.

Заслуговує на увагу і цінний досвід Непалу. Відповідна стратегія передбачає побудову основних економічних інститу­цій, встановлення загальних рамок закону щодо сприяння ста­лому розвитку. Йдеться також про розвиток національної сис­теми оцінки навколишнього середовища і контролю за забрудненнями, а також про розвиток національної системи і методів планування².

Сиці, Капотезкі, Расе Ргосіог. Аизігаііа: ЗеШетепі, СопШсіз апі А§геетепІ8. Зіиіу іог ІІЕБ.

^Уогіі Вапк. СотргеЬепзіуе Веуеіортепі Ггатетеогк Соипігу Ехрегіепсе: 1999-2000. — Wash. О. С, 2000.

172

Зважаючи на наведений тут широкий, майже глобальний підхід, не можна водночас при плануванні сталого розвитку намагатися зробити все або майже все. Стратегія, побудована на таких устремліннях, має небагато шансів на успіх. Така стратегія перетворюється на суму численних проектів, про­грам, планів, які не будуть реально виконуватися. Отже, потрі­бен інший підхід — визначення тих цілей, які мають абсолют­ний пріоритет і для яких ви маєте відповідні можливості, ресурси, досвід та ін. Потрібно планувати те, що справді мож­на здійснити. Стратегія потребує активної і широкої підтрим­ки. Вона не може перетворюватись на щось фрагментарне і по­збавлене цілісності, взаємозв'язку, взаємовпливу. Не слід також забувати, що стратегія сталого розвитку — це єдиний процес, а не щось ізольоване й одиничне. Стратегія має бути такою, щоб адаптуватися до змін, які відбуваються в тій чи ін­шій країні. Для стратегії характерна циклічність, де окремі цикли можуть повторюватися.

Варто також наголосити на ще одній умові успіху стратегій сталого розвитку. Це забезпечення на всіх етапах — від побу­дови до імплементації — участі широкого кола громадськості. Тобто йдеться про демократичний характер цього важливого процесу. Адже цінності, знання, технології та інновації, які несуть із собою учасники, є врешті вирішальними чинниками, які забезпечують успіх тієї чи іншої стратегії. Саме учасники несуть з собою важливу інформацію, домагаючись, щоб страте­гія будувалась на загальному розумінні цілей, проблем і шля­хів їх вирішення. Проблема комунікацій — важливий аспект планування і виконання стратегії. При цьому не слід забувати, що вона означає щось більше, ніж план. Це, власне, процес перспективного бачення кардинально важливих напрямків і визначення основних підходів щодо сталого розвитку. При цьому абсолютно необхідно забезпечити участь бізнесу, громад­ських організацій, місцевого самоврядування і урядів.

Якими ж є основні компоненти стратегії? Це принципово важливе питання. Часто-густо стратегії відзначаються надто загальним підходом, декларативністю, відсутністю тих дієвих механізмів, які могли б ефективно сприяти імплементації. Україна, як відомо, не є винятком саме такого характеру створення стратегій сталого розвитку. Про це йтиметься далі.

173

Отже, виокремимо головні елементи будь-якої стратегії, включаючи, звичайно, стратегію сталого розвитку:

• оцінка і діагностування існуючої ситуації щодо розвитку тієї чи іншої країни (основні проблеми, що потребують свого вирішення, гострі і корінні питання, аналіз історич­ ного досвіду тощо);

• програма дій — планування;

• реалізація наміченого — імплементація;

• оцінка зробленого і корекція стратегій.

Для надання допомоги у співтворенні стратегій сталого роз­витку була створена Спеціальна програма в рамках ПРООН — "Можливості-ХХІ"¹.

Історія сталого розвитку свідчить про те, що ця справа по­чиналась і розвивалася з акценту на навколишнє середовище, яке згодом почали розглядати в контексті широкої проблеми розвитку. Отже, це реально означає, що перед творцями стра­тегії сталого розвитку виникає нелегке питання: а що робити з уже діючими стратегіями, зокрема стратегіями екологічного характеру. Дійсність переконливо доводить, що в таких ситу­аціях єдино розумним і перспективним виходом є створення нової стратегії сталого розвитку, яка має вибудовуватися на базі вже існуючих (чи існуючої) стратегій. Свіжі ініціативи ма­ють бути пов'язані з тими процесами, які вже відбуваються. Не можна дублювати або ігнорувати існуючі стратегії або пла­ни, бо це підриває послідовність розвитку.

Власне, треба говорити не про створення нового (по суті окремого) процесу, а про поліпшення (часом значного), удоско­налення вже існуючого процесу розвитку. Національні страте­гії сталого розвитку мають бути повністю інтегровані в існую­чі стратегії і плани. Звичайно, це завдання аж ніяк не є простим чи легким. Йдеться про досить складні нововведення, які, як відомо, не всіма верствами суспільства сприймаються однаково позитивно.

Оцінюючи роль і місце стратегій усталеного розвитку, не можна оминути увагою таке принципово важливе питання, як протидію тих кіл (і політичних, і економічних), які побоюють­ся будь-яких значних змін, включаючи, звичайно, й зміни, що

¹ Ехр1огіп£ ЗизіаіпаЬіе Оеуеіортепі. \УВС8О. СіоЬаі Зсепагіоз 2000-2050. Зиттагу. Сепеуа, 1997.

174

пов'язані з усталеним розвитком. До цього треба додати і про­блеми фінансування альтернативних підходів, і, нарешті, недостатню підготовленість тих, хто займається зазначеною проблемою¹.

З огляду на шляхи і методи подолання цих труднощів вва­жаємо, що необхідно запроваджувати в практику публічні дис­кусії, переговори і посередництво між зацікавленими групами і колами, розвиток і досягнення політичного консенсусу. Як­раз національні стратегії усталеного розвитку можуть стати тими рамками, де, ймовірно, відбуватимуться згадані дебати і досягнення консенсусу. При цьому необхідно враховувати вже існуючі стратегічні ініціативи в галузі економічного, соціаль­ного й екологічного розвитку тієї чи іншої країни. Стратегії усталеного розвитку мають при цьому сприяти розгляду і ви­рішувати зазначені проблеми інтегровано. Йдеться про поліп­шення процедур, законодавства, інформованості і досягнення консенсусних рішень. Стратегії сталого розвитку не є, звичай­но, панацеєю. Але, безсумнівно, вони пропонують принципово нові підходи до вирішення корінної проблеми розвитку. Ця но­визна передбачає певну суперечність (контраверсійність) і саме тому потребує терпіння, особливого менеджменту. Не будемо за­бувати, що з моменту опублікування Комісією Брундтланд (1987 р.) минуло не так вже й багато часу. Відтоді прогресивна частина людства може не так швидко, але неухильно і поступо­во просувається по шляху сталого розвитку. Виконано також суттєву і ґрунтовну роботу в тому, що таке сталий розвиток і як його досягти. Така діяльність переконливо доводить, що людсь­ка система є і буде інтеграційною частиною екосистеми. Суспі­льства є усталеними тільки тоді, коли людські умови задовіль­ні або поліпшуються. І навпаки, якщо одна з цих складових незадовільна або погіршується, то суспільство є неусталеним. Отже, генеральний напрямок усталеного розвитку полягає в по­ліпшенні і підтриманні благополуччя як людей, так і екосистем водночас.

Що ж означає на практиці благополуччя людей? А те, що всі члени суспільства спроможні визначити і задовольнити свої

. Ап АрргоасЬ іо Аз8Є88Іп£ Рго£ге88 Тотеагіз ЗизіаіпаЬііііу: — АрргоасЬ, МеіЬоіз, Тооіз апі Ехрегіепсе. Зтеіігегіаші, 1997.

175

потреби і мають достатній вибір і можливості реалізувати свій потенціал. Благополуччя екосистем досягається тоді, коли вони підтримують високу якість і різноманітність з тим, щоб змогти адаптуватися до змін і мати широке коло варіантів на майбутнє.

При розробці стратегії сталого розвитку необхідно врахову­вати, що розвиток ставатиме усталеним, якщо він поліпшує якість людського життя. Стратегія має допомогти людям зро­зуміти свої потенціали в досягненні благополуччя. При цьому треба розуміти, що економічне зростання є лише однією скла­довою розвитку. Люди вбачають у понятті розвитку різні еле­менти. І все ж таки серед них виокремлюють такі основні, як тривале і здорове життя, освіта, доступ до ресурсів, потрібних для пристойних стандартів життя, політична свобода, гаранто­вані права людини, свобода від насильства, можливість творчої праці. Отже, розвиток має сприяти поліпшенню ситуації в усіх аспектах життєдіяльності.

Але розвиток повинен містити і другу принципово важливу сторону — захист навколишнього середовища. Розвиток пови­нен захищати структуру, функції і різноманітність світових природних систем. Розвиток не може не опікуватись екологіч­ними процесами, які формують клімат, очищенням повітря і води. Йдеться також про посилення біологічної різноманітнос­ті тощо¹.

Стратегії сталого розвитку мають будуватися з обов'язковим врахуванням негативного впливу таких перешкод, як бідність, неефективне використання ресурсів, забруднення, глобальні зміни клімату, заборгованість. Цілком очевидно, що стратегії мають спрямовуватися на вирішення зазначених серйозних проблем.

Для того щоб підвищився добробут людей і поліпшився стан екосистем, суспільства мають удосконалити шляхи і методи відповідей на соціальні й екологічні зміни. Йдеться насамперед про суспільні цінності, які так само важливі як у відносинах між людьми, так і між людьми і екосистемами. Цінності, які базуються на повазі і піклуванні один про одного і про навко-

С азігі, Уоипез., еіз. Віоііуегзііу, зсіепсе апі іеуеіортепі: Тотеагіз а пете рагіпегзЬір. — \Уа11іп£Іог(1, ЇЖ: САВ Іпіегпаііопаі, 1996.

176

лишнє середовище, є фундаментом сталого суспільства. Корін­ним тут є те, як самі люди оцінюють свої потреби і пріорите­ти, як вони поводяться, чи готові вони до нових зусиль.

Важливим чинником у створенні стратегій і їх реалізації є знання, наявність необхідної інформації, відповідні дані щодо функцій і перспектив екосистем¹. Екологічні, соціальні й еко­номічні проблеми є, як відомо, комплексними, складними. їх взаємодія не є простою з точки зору їх визначення і постійних змін. Для того щоб впоратися з цими нелегкими завданнями, треба мати солідну наукову, економічну, політичну і філософ­ську підготовку, вміння. Розуміння характеру і сутності еко­систем, суспільства, їх взаємодії потребує постійної і наполег­ливої наукової діяльності. Результати цієї роботи мають широко розповсюджуватися через засоби масової інформації. І тут особлива роль належить передовим технологіям як у дослідженні згаданих вище проблем, так і в їх розповсюджен­ні. Велику увагу потрібно звернути на зміцнення і удоскона­лення організацій, причетних до стратегічного планування ста­лого розвитку. Вважається, що єдиним порятунком у політиці є освіта. Стосовно сталого розвитку на національному і глоба­льному рівнях це є абсолютною істиною.

СгеісЬеп еіз. КаіигаРз зепгісез: Зосіеіаі іерешіепсе оп паіигаі есозузіетз. — ^УазЬ. О. С: Ізіаші Ргезз, 1997.

177