1.3. Принципи сталого розвитку

У будь-якому суспільстві чи екосистемі важливо мати мож­ливість зазирнути в майбутнє, визначити перспективи. Це, без­перечно, стосується і сталого розвитку. Тим більше, що цей процес новий, незнайомий і тому викликає не тільки багато питань, а й побоювань — а чим це все може завершитися, яки­ми можуть бути результати орієнтації на усталеність? Не буде­мо забувати, що цей процес відбувається в суспільстві, де діють різні спільності, класи, верстви, організації, партії, країни. У них різні, а часто дуже різні інтереси і відповідно позиції. А це означає, що різними можуть бути і цілі.

Отже, стаючи на нелегкий шлях сталого розвитку, очевид­но, маємо почати з принципу, який би поєднав бачення і цілі. Це і є Принцип перший, розроблений на важливій міжнарод­ній зустрічі експертів в Італії (Белладжіо, 2000 р.), — "Керів­ні бачення і цілі". Принцип цей означає, що оцінка прогресу щодо сталого розвитку повинна базуватись на ясному баченні цього курсу і цілях, що визначають це бачення¹.

Звичайно, не можна забувати, що концепція сталого розвит­ку пов'язує, об'єднує людей з навколишнім світом. А це зок­рема означає: оцінка прогресу щодо сталого розвитку передба­чає, що необхідну інформацію треба збирати й аналізувати — і про людей, і про навколишнє середовище. Ці системи харак­теризуються існуванням ієрархічної структури, де одні складо­ві містяться в інших. У такій ситуації великого значення на­бувають процеси комунікації і контролю, які мають сприяти адаптації різних елементів. Для того щоб оцінити стан такої адаптації і перспектив, потрібні індикатори або аналогічні ме­тоди вимірювання. Треба мати на увазі, що загальна життє­здатність не може бути визначена за допомогою незалежного аналізу частин. Заходи ж для того, щоб пристосувати систему, можуть бути ефективними, якщо розглядається інтегрований набір чинників, які впливають на систему.

Все це означає, що оцінка прогресу щодо сталого розвитку справа дуже складна своєю комплексністю, багатофакторністю,

Ргіпсіріез. Аз8Є88Іп£ зизіаіпаЬіе іеуеіортепі: ргіпсіріез іп ргасіісе. IISD. Canada, 1997.

69

які обов'язково треба враховувати. Сталий розвиток містить багато таких взаємин між окремими частинами, процесами, чинниками, які буває важко збагнути. Це приводить нас до Принципу другого — "Холістична перспектива" (перспектива загальності). Цей принцип передбачає, що оцінка прогресу щодо сталого розвитку повинна:

• включати огляд як усієї системи, так і її частин;

• розглядати життєдіяльність соціальної, екологічної і еко­ номічної підсистем, їх стан, а також напрямок і рівень змін їх складових і взаємодію між ними як єдність;

• розглядати як позитивні, так і негативні наслідки людсь­ кої і екологічної систем як у грошових, так і в не грошо­ вих вимірах.

Холістична перспектива потребує оцінки ролі людей і нав­колишньої екосистеми, як позитивних, так і негативних нас­лідків людської діяльності. Це передбачає розгляд повного життєвого циклу з повною оцінкою вартості діяльності не тіль­ки людей, а й екосистем. Але тут постає серйозна проблема. Вона полягає в тому, що багато чинників, які потребують роз­гляду, не піддаються вимірюванню економічним способом. А це означає, що необхідно використовувати як грошові, вартіс­ні, так і не грошові форми оцінки. Все це потрібно врахувати при реалізації Принципу третього — "Суттєві елементи". Оцінка прогресу сталого розвитку відповідно до цього принци­пу повинна розглядати:

• рівність і нерівність у сучасному суспільстві, а також між нинішнім і майбутнім поколіннями, маючи на увазі зане­ покоєння щодо використання ресурсів, надспоживання, бідності, права людини, доступ до послуг тощо;

• екологічні умови, які б сприяли захисту життя;

• економічний розвиток, а також неринкові види діяльнос­ ті, які сприяють соціальному добробуту.

Холістична перспектива також означає, що ви приймаєте ча­совий горизонт, який поєднує часові виміри (людські і екосис-темні). Часова різниця між людським чинником і екосистемним є одним з найважливіших викликів, який треба подолати, якщо ви хочете перевести сталий розвиток з теорії у практику.

Проте не будемо при цьому забувати, що основна тема ста­лого розвитку — це питання про майбутні покоління, як і про

70

сучасне, а також про екосистеми і про людей, про різні краї­ни. Тут потрібен час, і досить значний. Необхідно розробити особливу техніку механізму оцінки відносин між нинішнім і майбутнім поколінням, між різними за рівнем розвитку краї­нами.

Треба враховувати, що природа, характер людської діяльно­сті зараз така, що дії в одному місці можуть мати наслідки для людей і екосистем, які перебувають далеко від цього місця. Тут суттєву роль відіграють міжнародна торгівля, інвестиції, міжнародна допомога щодо проблем забруднення повітря, води, ґрунту. Тобто йдеться про необачливу діяльність людини в сфері екології. Це потребує виняткової виваженості дій від людини щодо екосистем. Наприклад, Румунія часто забруднює ріки Тису, Дунай, чим завдає шкоди Україні.

Необхідно врахувати певні витрати та інші чинники, які ін­тегруються при прийнятті рішень, встановити фізичні рамки, межі для відповідного проекту щодо екосистем. Це є предме­том Принципу № 4 — "Адекватні рамки". Керуючись цим принципом, оцінка прогресу щодо сталого розвитку повинна:

• включати прийняття часового горизонту, який поєднує часові виміри людські і екосистемні, маючи на увазі голо­ вне — забезпечення того, щоб потреби прийдешніх поко­ лінь відповідно враховувалися при прийнятті рішень практичних, пов'язаних із сьогоденням;

• визначати простір, іноді досить значний, щоб включати не тільки локальні, а й віддалені впливи екосистеми на людей;

• ґрунтуватися на історичних і діючих умовах, щоб перед­ бачувати майбутні умови — куди ми хочемо йти, куди ми могли б іти.

Потрібно враховувати широкі масштаби, які відповідають можливостям імплементації запланованого. Має бути прийнят­ним концептуальний підхід, який визнає ліміт щодо ниніш­нього розуміння, не зазіхаючи безпідставно на далеку перспек­тиву. Щоб поліпшити процес оцінки, необхідно бачити:

• причини і наслідки лінкіджу між людською діяльністю, вигоди і стреси на людей і екосистеми, людські й еколо­ гічні умови потрібно вивчати глибше;

71

• потрібно докладати більше зусиль, щоб зберегти ступінь транспарентності в оцінці умов і змін, що допоможе вчи­ тися на помилках минулого;

• як техніку вимірювання, так і доступність фактичних да­ них потрібно удосконалити;

• ширше використовувати корпоративні механізми, що по­ ліпшать процес оцінки;

• необхідно повніше використовувати міждисциплінарний підхід.

Отже, існують досить реальні ліміти щодо людських, фінан­сових і часових ресурсів. А це означає, що необхідно зосереди­тись абсолютно на головному і вирішальному. Це якраз і міс­титься у контексті Принципу № 5 "Практичний фокус". Оцінка прогресу щодо сталого розвитку повинна базуватись:

• на наборі категорій і рамок, які поєднують бачення і цілі щодо індикаторів і критеріїв оцінки;

• на обмеженій кількості ключових питань для аналізу;

• на обмеженій кількості індикаторів і комбінації індикато­ рів для визначення ясних сигналів прогресу;

• на стандартизації вимірювань, де це можливо, щоб мати змогу порівняти;

• на порівнянні ціннісних чинників в індикаторах.

Великий набір чинників наголошує на необхідності спеціаль­ного підходу до оцінок. Тут, по-перше, потрібно враховувати масштаби і кількість питань, що базуватися на національних концепціях сталого розвитку. Обмеження нашого розуміння системи потребує розгляду ефективного зв'язку з потребами щодо прийняття рішень зацікавленими урядовими колами. В результаті необхідно, щоб ця діяльність була відкритою і ши­рокопредставницькою .

Треба мати на увазі, що невизначеність, неясність можуть підривати прийняття правильних і перспективних рішень. Вирішальне значення тут має транспарентність, демократич­ність і відкритість. Це і є Принцип № 6 "Відкритість". Оцін­ка прогресу щодо сталого розвитку з урахуванням цього принципу повинна:

• забезпечити, щоб методи і дані, які використовуються, були б доступні для всіх;

• зробити точними всі оцінки, припущення, неясності в да­ них та інтерпретаціях.

72

Комунікації є суттєвим викликом у будь-якому процесі оцін­ки. Весь цей процес є нормативним, питання складні, слова не завжди точно передають зміст. Вихід один — ця діяльність має бути транспарентною, повністю детермінованою і точно ко-мунікованою. Структура і формулювання ідей мають бути про­стими за формою. Треба мати на увазі відмінність у культурах, що існує в будь-якому суспільстві і між суспільствами. Це зо­крема корпоративна культура, культура прийняття рішень. Кожна з них має відігравати важливу роль у досягненні про­гресу щодо сталого розвитку. Ефективна система — з індика­торами — буде чутлива до різниць з огляду на дві причини: 1) мінімізацію вартості за допомогою ідентифікації спільних потреб і 2) забезпечення результатів, які сприятимуть прий­няттю рішень. Тут ми підійшли до Принципу № 7 — "Ефек­тивні комунікації". Оцінка прогресу щодо сталого розвитку по­винна:

• бути призначеною, щоб адресуватися потребам спожива­ чів інформації;

• базуватися на індикаторах та інших механізмах, які спричиняють і обслуговують процес прийняття рішень;

• прагнути з самого початку до простоти структури і вико­ ристання ясної і чіткої мови.

До широкої участі інших зацікавлених верств мають праг­нути самі автори рішень. Без цього процес значно ускладню­ється. Крім того, без широкої участі неможливо оцінювати, враховувати різний характер і зміст вартості, що існують у цьому суспільстві. Оцінки не будуть виваженими. Не буде від­повідей на виклики майбутнього. Вони обмежуватимуться най­ближчими викликами, нагальними людськими й екологічними потребами. Отже, залучення максимально широких зацікавле­них кіл є основоположним для сталого розвитку. Ці учасники несуть повну відповідальність за згаданий процес. Цьому спри­ятиме залучення їх до прийняття рішень. Участь у цьому про­цесі неодмінна. Процес оцінки містить два підпроцеси — "цін­нісну експертизу" і "технічну експертизу". Ці субпроцеси діють одночасно, це єдиний процес. Пов'язані між собою "з низу до верху " і "з верху до низу" ці процеси є відповідно важливими, щоб забезпечити ефективний розгляд великої ни­зки ціннісних категорій, а також, щоб учасники визнали роль,

73

яку вони відіграють насамперед у створенні проблеми, і полег­шити здатність вирішити проблеми, що виникають. Отже, це і є сутність Принципу № 8 "Широка участь". Оцінка прогресу щодо сталого розвитку повинна:

• дістати широку репрезентативність ключових професій­ них, технічних і соціальних груп, включаючи молодь, жі­ нок, корінне населення, щоб забезпечити визнання різно­ манітних цінностей;

• забезпечити неодмінну участь тих, хто приймає рішення.

Процес діяльності щодо сталого розвитку є, зрозуміло, три­валим. Він складається з багатьох етапів. Потреба продовжува­ти оцінку полягає в тому, що, по-перше, це стратегічна потре­ба моніторингу успіху дій щодо сталого розвитку. По-друге, це корінна потреба поглибити наші знання. Людське суспільство існує як частина глобальної динамічної системи, значну части­ну якої багато хто може розуміти неправильно. Це і становить сутність Принципу № 9 "Продовження оцінки", що передба­чає необхідність:

• розвивати можливість для повторних вимірювань, щоб встановити тенденцію;

• бути демократичною, адекватною і реагувати на зміну і невизначеність, тому що системи є складними і часто змі­ нюються, а через те потрібні нові спроби оцінок;

• сприяти розвитку навчання і удосконаленню знань для тих, хто приймає рішення.

Зазначена повторюваність, постійність оцінок потребує по­дальших витрат ресурсів. Важливо тут зібрати нові дані, нову інформацію. Для цього потрібно створювати інституціональну базу. А це передбачає тверді зобов'язання щодо провадження в життя сталого розвитку. Тут може допомогти плідна діяль­ність бізнесу, зокрема схвалення ним корпоративної політики і стратегічного плану. Принципи Белладжіо щодо оцінки ви­знають необхідність реструктуризації організацій, зміни ролей і відповідальності створення інформаційної управлінської сис­теми, стратегій звітності, доповідей та інших видів діяльності. Саме це лежить в основі Принципу № 10 "Інституційні мож­ливості". Оцінка прогресу щодо сталого розвитку повинна за­безпечуватися :

74

• чітко визначеною відповідальністю і наданням постійної підтримки процесу прийняття рішень;

• забезпеченням інституційної можливості щодо збирання інформації, її доступності;

• підтримкою місцевих можливостей щодо оцінки.

На наше переконання, з урахуванням значення наведених вище принципів Белладжіо необхідно враховувати їх зближен­ня, взаємозв'язок. Адже саме це створює цілісність і комплекс­ність систем сталого розвитку. Взаємодія систем — це головне в усталеності. Ізольованих систем не існує. Кожна з них так чи інакше залежить від іншої або від інших. Отже, життєздат­ність цих підсистем в остаточному підсумку створює життє­здатність всієї системи в цілому. Це і є передумовою сталого розвитку.

В еволюції комплексних систем (а сталий розвиток — це безперечно комплексна система) працюють два організуючих принципи — ієрархічний і забезпечуючий. Ієрархічний прин­цип означає певну послідовність, пріоритетність субсистем, їх певний порядок. Що ж до забезпечуючого принципу, то він передбачає для кожної підсистеми свою, властиву тільки їй відповідальність і засоби її реалізації.

Повністю вся система життєздатна тільки тоді, коли такою є кожна субсистема, що входить до неї. Відповідно треба іден­тифікувати підсистеми, які є суттєвими для нормального функціонування всієї системи. Коли ми говоримо про життє­здатність системи, ми маємо на увазі прості речі, а саме, що ця система може вижити, бути здоровою і може діяти у своєму се­редовищі. Зрозуміло, що система може існувати і діяти тільки тоді, коли її структура і функції адаптовані відповідним чином до навколишнього середовища.

Про стан системи нас мають інформувати відповідні індика­тори. Оскільки цей стан суттєво залежить від середовища сис­теми, то наші індикатори повинні надійно охоплювати важли­ві аспекти взаємодії системи з її навколишнім середовищем. Індикатори — кількісні і якісні — орієнтують нас на певні дії, певну поведінку. Отже, їх можна назвати орієнтирами. Те ж саме відбувається і з сталим розвитком. Він є властивістю пев­ної життєздатної системи. Якщо система є життєздатною у своєму навколишньому середовищі, то вона буде сталою. Отже,

75

передусім ми повинні подивитись на орієнтири життєздатнос­ті системи в цілому — глобальної системи.

Все сказане є предметом порівняно нової спеціальної теорії (з'явилась у 70-ті роки XX ст.) — орієнтирної теорії. Вона на­магається визначити й аналізувати різноманітні бачення майбут­ніх нормативних інтересів різних суспільних секторів.

У системних підходах до сталого розвитку необхідно врахо­вувати різні підсистеми. Вони є органічною частиною системи і перебувають у досить складних відносинах одна з одною.

Індивідуальний розвиток — охоплює такі доленосні питан­ня, як громадянські, політичні й економічні права людини, рівність всіх громадян перед законом, самовизначення, право на працю, соціальна інтеграція, планування сім'ї, відпочинок тощо. Сюди також потрібно зарахувати рівність країн незважа­ючи на їх розміри і могутність.

Соціальна система — розвиток народонаселення, його еко­номічний склад, розподіл прибутків, класова і соціальна струк­тура, соціальні групи та організації, соціальна безпека, охоро­на здоров'я, пенсійне забезпечення, доля людей похилого віку, професійна підготовка, дослідження і розвиток, інтеграція, глобалізація.

Економічна система — виробництво, споживання, фінанси, торгівля, праця, зайнятість, прибутки, ринки, міжнародна торгівля.

Ресурси і навколишнє середовище — природне навколишнє середовище, атмосфера і гідросфера, природні ресурси, екосис­теми, невідновлювані ресурси, відновлення ресурсів, абсорбція залишків, забруднення, деградація навколишнього середови­ща, які мають усталено підтримуватись.

Всі названі сектори об'єднуються в три підсистеми — люд­ську (індивідуальний розвиток, уряд), підтримуючу (економі­ка, інфраструктура) і природну (ресурси, навколишнє середо­вище).

Названі три підсистеми обслуговуються трьома категоріями капіталу — людським, інтелектуальним, структурним і природ­ним. Суттєві проблеми тут виникають через складність і неви­значеність самого поняття "сталий розвиток".

Дещо обмежене за масштабом визначення поняття "сталий розвиток" дав Комітет сприяння розвитку Організації економіч-

76

ного співробітництва і розвитку (ОЕСР): "Стратегічний і обго­ворюваний процес аналізу, дискусій, посилення здатності, пла­нування і акцій сталого розвитку"¹. Намагання дати точну і од­нозначну дефініцію поняття "сталий розвиток" не увінчались успіхом. Консенсусу з цього питання поки що не досягнуто. Але при цьому треба зазначити, що існує загальне розуміння щодо трьох принципових вимірів сталого розвитку — економіч­ного зростання, соціального прогресу і захисту навколишньо­го середовища.

Економічний вимір означає, що добробут суспільства має бути максимізовано, бідність ліквідовано завдяки оптимально­му і ефективному використанню природних ресурсів. Абсолют­ний пріоритет надається при цьому світовій бідності. Ми вва­жаємо, що в нинішніх умовах економічний вимір повинен включати також синхронізацію та збалансоване економічне зростання, зменшення розриву в рівнях економічного розвит­ку країн.

Соціальний вимір стосується відносин між природою і лю­диною, підвищення добробуту людей, полегшення доступу до основних охоронно-оздоровчих і освітніх служб, поваги основ­них людських прав і свобод. Тут враховуються розвиток різних культур, плюралізм, демократія і громадянське суспільство.

Зазначимо, що питання справедливості, включаючи розпо­діл благ і доступ до ресурсів, має залишитися суттєвим компо­нентом як економічного, так і соціального вимірів сталого роз­витку.

Екологічний вимір зосереджується на консервації, захисті і розвитку фізичної і біологічної ресурсної бази та екосистем².

У центрі операційності сталого розвитку перебуває пробле­ма менеджменту складних взаємовідносин між економічними, соціальними та екологічними цілями. Економічне зростання стає можливим завдяки творчій силі людини, що сприяє такій трансформації природи, яка служить потребам людини. Проте

ТЬе ВАС Сшіеііпез: 8ігаіе£іс іог ЗизіаіпаЬіе Веуеіортепі: Сиііапсе іог Веуеіортепі Соорегаііоп, Веуеіортепі Соорегаііоп Соттіііее, ОЕСО. Paris, 2001.

Моіеіз іог Каііопаі Зігаіе^іез: ВиіШіп£ Сарасііу іог ЗизіаіпаЬіе ТІпііееі Каііопз Веуеіортепі Рго^гатте, Кете Уогк. — N. У., 2000.

77

іноді така трансформація спричиняє забруднення (особливо транскордонне), зміни клімату, перешкоди біорізноманітності. Отже, політик, який керує цим процесом, мусить приймати не­прості і відповідальні рішення. Йдеться про встановлення пра­вильного балансу між економічними, соціальними і екологіч­ними цілями. Сталий розвиток потрібно здійснювати таким чином, щоб використаний природний капітал неодмінно замі­нювався таким самим новим капіталом. Треба рівномірно під­тримувати спільний капітал і таким чином забезпечувати спра­ведливість, рівність у відносинах між поколіннями і між країнами. Отже, ті, хто започатковує і проводить політику стало­го розвитку, мають усвідомлювати необхідність її далекосяж­ності та інституційних реформ. Сталий розвиток неможливий, коли дбають про один сектор. Сталого розвитку також не буде, коли піклуються тільки про сьогодення, нехтуючи майбутнім. Отже, національні стратегії сталого розвитку мають базувати­ся на згаданих вище постулатах. Йдеться про координований, повторюваний і циклічний процес мислення і дій, щоб досяг­ти економічних, екологічних і соціальних цілей збалансованим та інтегрованим способом. Цей процес має включати ситуати­вний аналіз, формулювання політики і планів дій, імплемен­тації, моніторингу і регулярного огляду. Важливо зрозуміти, що сталий розвиток не може обмежуватися національним рів­нем. При цьому треба пам'ятати, що не існує єдиного задано­го підходу, єдиної формули, за якою має будуватися націо­нальна стратегія сталого розвитку. Кожна країна мусить сама визначити, як найкраще підійти до підготовки та імплемента­ції своєї власної національної стратегії сталого розвитку, вра­ховуючи політичні, економічні, історичні, культурні й еколо­гічні обставини. При цьому важливо послідовно провадити в життя основоположні принципи і забезпечувати, щоб економі­чні, соціальні й екологічні цілі були збалансовані й інтегро­вані.

Необхідно при цьому зважати на такі важливі аспекти, як удосконалення самого процесу прийняття рішень, мобілізація ресурсів, ефективний їх розподіл, інтеграція різних секторів, врегулювання конфліктних ситуацій у суспільстві, побудова інституційних можливостей, гармонізація політики і стратегій

78

тощо. Очевидно, що цей процес означає додаткові асигнуван­ня. Реформаторські закони та інституції, залучення громадян­ського суспільства і приватного сектору до процесу розробки стратегії, розвиток нової технології означає додаткове фінансо­ве нагромадження. Проте, як свідчить вже нагромаджений сві­товий досвід, вигоди від процесу сталого розвитку набагато пе­реважають витрати¹.

Нагромадження чималого національного досвіду зокрема виразилося появою низки різних стратегій розвитку. Йдеться про такі з них:

• Стратегії, що мають справу з економічним відродженням і зростанням. Вони спрямовані на зміцнення виробничих можливостей, відновлення фінансової і монетарної рівно­ ваги, запровадження бюджетної дисципліни, сприяння лі­ бералізації і приватизації.

• Стратегії соціального плану, орієнтовані на зменшення бідності.

• Стратегії, спрямовані на інтеграцію чинника навколиш­ нього середовища в розвиток. Ці стратегії передбачали всеохоплюючий міжсекторальний аналіз консервації і ре­ сурсного менеджменту з тим, щоб інтегрувати ці екологі­ чні занепокоєності в процес розвитку. На жаль, на між­ народному (інтегральному) рівні успіхи у сфері сталого розвитку обмежені².

Практика національного планування, пов'язана із сталим розвитком, демонструє багато різноманітних підходів і механіз­мів. Розглянемо деякі з них.

Плани дій щодо національного навколишнього середовища були скеровані ідентифікацією основних причин екологічних проблем і формулювання політики й дій у цьому напрямку.

Національний "Порядок денний-ХХІ" активізував підго­товку національних стратегій сталого розвитку. Важливу роль відіграла ПРООН в допомозі країнам, що розвиваються, у фор­мулюванні цих стратегій і їх імплементації.

¹ Вгоюп Ь. Зіаіе оі іЬе \Уог1с1 2001, \Уог1с1теаісЬ Іпзіііиіе. — Ьошіоп, 2001.

² Вег£Є8оп, Рагтап апі ТЬоттеззеп. УеагЬоок оі Іпіегпаііопаі Соорегаііоп оп Епуігоптепі апй Веуеіортепі, 2002/2003. Тгііііоі Напзеп Іпзіііиіе,

— London, 2003.

79

Субнаціональні і регіональні стратегії — продемонстрували посилення розуміння того, що локальні стратегії дають можли­вість національним стратегіям доходити до базового рівня¹.

Тож у який спосіб відбувається реалізація національних стратегій сталого розвитку? На це запитання повинен був дати відповідь Саміт Ріо + 10 в Йоганнесбурзі (2002 р.). Йшлося про деякі природні висновки майже десятилітнього "Порядку денного-ХХІ". Тим більше, що вони мають неабияке значення в справі використання країнами, в тому числі Україною, цьо­го важливого світового досвіду. Стосовно транзитивних країн у цілому підсумок досить неоднозначний. Спостерігалися пев­ні зрушення в сферах економічного відродження. Тривав про­цес осмислення самого підходу сталого розвитку, включаючи створення його механізмів, ухвалення відповідного законодав­ства. Майже сто країн світу вже мають певні інституції — На­ціональні ради, комітети, департаменти, що опікуються про­блемами сталого розвитку. Україна значно відстає в цьому напрямку. Основна причина — відсутність політичної волі діючої влади.

Значну роботу з проблем сталого розвитку провадять міжна­родні організації, зокрема системи ООН. Протягом 90-х років по лінії ООН відбулося 12 великих міжнародних конференцій з проблем розвитку. ООН організовує масштабну роботу щодо використання рішень цих принципово важливих форумів. їх результат, зокрема, полягав у поширенні розуміння серед чле­нів ООН очевидної потреби інтегрованого, взаємозалежного і послідовного виконання цілей і принципів "Порядку денно­го-ХХІ". Економічна і Соціальна Рада ООН стала керівним ор­ганом, який опікується роботою всієї системи міжнародних ор­ганізацій у сфері сталого розвитку. Адміністративний комітет з координації (АКК), який складається з глав спеціалізованих організацій і установ на чолі з Генеральним секретарем, був призначений Економічною і Соціальною Радою організувати систему навколо пріоритетів і цілей названих міжнародних фо­румів і надати керівництво операціями ООН щодо розвитку на національному рівні.

Б ілорус О. Г. Глобалізація і національна стратегія України. — К. 2001. — 302 ñ.

80

Віддаючи належне досягнутому щодо сталого розвитку і від­повідно реалізації "Порядку денного-ХХІ", потрібно визнати, що десятиріччя після Ріо характеризувалося також суттєвими недоліками. Відчувалася відсутність чіткого і прагматичного глобального бачення сталого розвитку. При його плануванні на 20—25 років допущено відрив від корінних проблем сьогоден­ня. Саме це досить очевидно в плануванні сталого розвитку багатьох країн, особливо тих, що розвиваються. Негативно по­значилася на цих процесах відсутність або обмеженість дер­жавної власності в більшості країн. У багатьох країнах надзви­чайно велика увага приділялася розробці національних стратегій, а питання їх імплементації відходили на другий план. Негативно позначилася також слабка участь громадсько­сті, давала про себе знати обмеженість у розвитку громадянсь­кого суспільства і його впливу на процес розвитку. Багатьом стратегіям не вистачало головного — інтеграції, взаємодії і взаємозалежності секторів економічного зростання, соціально­го прогресу і екології. Гальмом у цих процесах залишається недостатня увага до моніторингу й оцінки. Не створено ефек­тивної системи міжнародної координації¹.

Досвід багатьох країн продемонстрував необхідність реаль­ного врахування основоположних принципів сталого розвитку. Йдеться, зокрема, про тверді політичні зобов'язання як на на­ціональному, так і на локальному рівні. Це власне ключ до ус­пішного здійснення реформ. Необхідне також стратегічне і прагматичне бачення, яке б відображало історію тієї чи іншої країни, корінні цінності і прагнення народу. Стратегії не мо­жуть ніким нав'язуватися ззовні. Це повинна вирішувати сама країна, її уряд, її громадськість. До уваги треба обов'язково брати традиційні цінності країни, нагромаджений досвід, знан­ня, національні інституції. Важливо, щоб стратегії сталого роз­витку будувалися на основі вже діючих стратегій, створюючи єдину, взаємопов'язану систему з ефективним менеджментом, який би забезпечував сильну координацію всіх відповідних ме­ханізмів і процесів. У цьому сенсі виявилося, що конче необ-

¹ Ап АрргоасЬ іо Аззезвіп^ Рго£ге88 Тотеагіз ЗизіаіпаЬШіу

АрргоасЬ, МеіЬоіз, Тооіз апі Гіеіі Ехрегіепсе ГОСК Іпіегпаііопаі Аз8Є88тепі Теат, Сіаші, Зтеіігегіаші.

81

хідно створити відповідну інституцію високого рівня, досить впливову (комісія, рада, департамент, міністерство), яка б ре­ально і конкретно опікувалася процесом імплементації націо­нальної стратегії сталого розвитку. Як відомо, в Україні також немає організаційної системи сталого розвитку.

Стратегії сталого розвитку будуть неефективними у разі від­сутності широкої підтримки й участі громадськості — грома­дянського суспільства, бізнесу, муніципалітетів, академічних наукових кіл і, звичайно, уряду. їхня роль тут вирішальна, особливо уряду, бо саме він забезпечує керівництво, розподіляє фінансові ресурси тощо. На жаль, багато урядів, у тому числі уряд України, пасивно ставляться до проблем сталого розви­тку.

У цьому зв'язку очевидна необхідність розробити систему, яка б гармонізувала економічну, соціальну й екологічну полі­тику. Це сприяло б уникненню суперечностей між окремими секторами і забезпечувало їх взаємну підтримку. Очевидно прийшов час мати інтегровані міністерства сталого розвитку зі стратегічним минулим. Все це, звичайно, не означає примен­шення ролі приватного сектору в усіх елементах процесу ста­лого розвитку. Йому належить тут важливе, а часом і виріша­льне місце. Йдеться як про формулювання стратегії, так і про її імплементацію. Імплементація національної стратегії стало­го розвитку передбачає необхідність чіткого визначення ролі і відповідальності різних інституцій. Імплементація повинна відбуватись згідно з конкретними планами дій, що визначають часові параметри. Політика імплементації може вимагати но­вих законів або суттєвих змін до вже існуючих¹.

Отже, навіть з цього досить фрагментарного огляду видно, що процес, пов'язаний з національною стратегією сталого роз­витку, є циклічним і тривалим щодо навчання, планування, дій. Він потребує ефективних механізмів, правильної політи­ки, а також правових та інституціональних рамок для коорди­нації та інтеграції економічних, соціальних і екологічних ас­пектів.

К Ьозіа, ТЬе Коаі ігот Кіо іо ^ЬаппезЬиг^, МШеппіит Рарег Іззие 5, Гогит, Ьогкіоп.

82

Ми також мало знаємо про глибинні процеси усталеності і особливо про так званий лінкідж (зв'язок, взаємодію) між еко­номічними, соціальними і екологічними системами. І саме тому набувають такого особливого значення індикатори, покаж­чики, які поки що потенційно, а згодом і реально зможуть сприяти вищенаведеним вимірам — для виявлення справжньо­го прогресу, а також для просування цілей і завдань сталого розвитку.

На міжнародному рівні поки що не вдалося удосконалити цю справу: існуючі індикатори є здебільшого незадовільними через те, що або відсутні вихідні дані, або вони неповні. І це попри збільшення обсягу інформації і знань. Отже, наука і до­слідження нині не можуть відповісти на багато важливих і складних питань сталого розвитку. Зокрема, йдеться про дослі­дження змін і небезпек на цьому новому і незнайомому шля­ху. Невизначеність щодо майбутнього глобального і національ­ного розвитку — одна із суттєвих причин, чому певні кола часто протидіють реформам або чому повільно і недостатньо за­стосовують нові технології. І тут варто навести як приклад до­свід ОЕСР, де все більше орієнтуються на такі підходи, як оці­нка сталого розвитку, регулярний аналіз впливів, інтегральні оцінки і оцінки ризиків. Це сприяє удосконаленню якості по­літичних і адміністративних рішень. Але вказана організація об'єднує лише найрозвиненіші країни Заходу¹.

Оцінка ризику та його аналіз застосовуються як важливий засіб сприяння регулятивному впливу. Таким чином, можна назвати вигоди, які очікуються від вживання нових регуляти­вних засобів, що допомагатимуть ідентифікувати найбільш серйозні перешкоди на шляху сталого розвитку. Важливим уроком досвіду ОЕСР є те, що ефективні і координовані дії держав-учасниць скеровані на реформування субсидій, подат­кових привілеїв та інші спеціальні акції. Ці привілеї надають­ся точно визначеним групам країн і на певний час. Це вже має ознаки міжнародної стратегії, хоч вона й обмежена за масш­табами.

Як вже згадувалося, сталий розвиток базується на трьох визначальних вимірах — економічному, соціальному і еколо-

О ЕСО ОАС, Оеуеіортепі Соорегаііоп Керогі, ОЕСО. Рагіз, 2000.

83

річному. Це означає, що центральним у реалізації зазначеного підходу є розвиток кожного з цих вимірів. Але цього недостат­ньо. Така обмежена діяльність не в змозі дати очікувані пози­тивні результати. Тобто необхідний пошук найефективніших шляхів до взаємодії названих трьох складових сталого розвит­ку. Ефективна і перспективна політика щодо сталого розвит­ку — і насамперед з боку влади, урядів — має відповідати та­ким основним критеріям:

• участь у процесі максимально широких верств населення;

• стратегія бачення;

• верховенство закону;

• транспарентність;

• відповідальність;

• здатність реагувати на виклики;

• орієнтири на консенсус;

• рівність і справедливість;

• ефективність;

• звітність, відповідальність;

• демократичність.

Політика сталого розвитку включає відповідальність бага­тьох урядових агентств, міністерств, які передбачають необхід­ну діяльність щодо тіснішої ефективної інтеграції економіч­них, соціальних і екологічних цілей (тобто в специфічних секторах, які залежать від природних ресурсів). Оцінка ризи­ків і управління ризиками є важливими при виробленні полі­тики, що веде до сталого розвитку. І тут суттєво підвищується роль урядів. Але успіх залежить значною мірою також від уча­сті і підтримки широких кіл громадськості, споживачів, бізне­сових кіл і громадянського суспільства.

Що таке §ОVе^папсе управління? ПРООН визначає це понят­тя як реалізацію економічної, політичної і адміністративної влади (повноважень), щоб керувати справами держави на всіх рівнях. Управління включає механізми, процеси та інструмен­ти, через які громадяни і групи висловлюють свої інтереси, реалізують свої законні права, виконують свої зобов'язання, обов'язки.

Світовий банк визначає §ОVе^папсе як спосіб, підхід, через який реалізується влада щодо управління (менеджменту) еко-

84

номічними і соціальними ресурсами. Світовий банк визначив різні аспекти §0Vе^папсе¹.

Всі названі складові сталого розвитку повинні ефективно підпорядковуватися управлінню. Нагромаджений світовий до­свід досить переконливо засвідчує, що система ООН є єдиним універсальним форумом, який здатний надати інституційного характеру співробітництву заради сталого розвитку. Цей меха­нізм використовується незадовільно через певну бюрократиза­цію ООН.

Уряди відповідно формулюють свою внутрішню політику та імплементаційний процес з неодмінним врахуванням вимірів сталого розвитку. Йдеться про удосконалення своїх і сусідських можливостей щодо підтримки сталого розвитку за допомогою транспарентних і виборчих механізмів у взаємодії з громадян­ським суспільством. Для цього конче необхідно забезпечити, щоб ключові економічні, соціальні й екологічні елементи були інтегровані в секторальний аналіз політики. Все це неодмінно має стати предметом структурного аналізу на всіх рівнях уря­дової політики — до того, як будуть прийматися відповідні, особливо потрібні наукові поради щодо усталеності. Бізнес може відігравати важливу роль у схваленні і поширенні прак­тики сталого розвитку в широкому світовому масштабі і в багатьох випадках може йти попереду уряду в тому, що стосу­ється імплементації. Організовані групи громадянського сус­пільства відіграють роль в ідентифікації ключових викликів і в полегшенні імплементації. Уряди відповідальні за встанов­лення умов, які необхідні, щоб заохотити поведінку на користь сталому розвитку, і за сприяння доступу до інформації, потріб­ної для ефективної участі.

Для того щоб заповнити прогалини щодо знань, досвіду, вміння імплементувати, необхідна всеохопна стратегія. Політи­ку сталого розвитку потрібно робити більш ринково-орієнтова­ною, більш інтегрованою. Прогрес вимагає сфокусованого по­рядку денного із специфічним пріоритетами, які мають надаватися сферам, де ризики неусталених зразків розвитку є найвищими, зокрема таким, як зміна клімату і управління природними ресурсами.

\ Уог1с1 Вапк, Аз8Є88Іп£ £ІоЬа1ігаііоп. — ^УазЬ. О. С, 2000.

85

Роль ОЕСР сьогодні є значною, особливо як приклад відпо­відальності її окремих країн-членів. Тут вже розробляється спільна стратегія, збирається і поширюється цінна інформація, періодично оцінюється прогрес, досягнутий на шляху сталого розвитку. Але для цієї міжнародної організації характерний надмірний економізм та ізольованість.

Порівняно з відносним прогресом в екології меншим, част­ковим був прогрес соціальний. Але найбільшою слабкістю про­цесу сталого розвитку є недостатня інтеграція економічного, соціального і екологічного вимірів. Процес сталого розвитку не став достатньо комплексним, єдиним, цілісним, де один ком­понент співпрацює з двома іншими і навпаки. Корінна пробле­ма полягала і полягає у фрагментарності самого процесу стало­го розвитку. Окрім того, він поки що не набув глобального характеру. Чимало країн все ще не охоплені цим процесом¹.

Цікавою у контексті сталого розвитку є поява такої тенден­ції, яку можна назвати "глокалізація", що поєднує (чи справ­ді поєднує?) глобалізацію і локалізацію. І чи сприяє сталому розвитку зміцнення ролі громадянського суспільства?

Саміт у Йоганнесбурзі (2002 р.) виявив слабкість багатосто­ронньої системи в тому, що стосується самого підходу до ста­лого розвитку як комплексного процесу. Йдеться про опозицію різних сил, коли має налагоджуватись інтеграція економічних, соціальних і екологічних вимірів сталого розвитку. Це означає слабкість інституційних змін і веде до втрати ефективності.

Як вже зазначалося, всі підсистеми сталого розвитку мають узгоджуватись із станом навколишнього середовища і особли­вими типами власності з тим, щоб бути життєздатними й існувати усталено. Кожна підсистема передбачає такі типи поведінки: існування, ефективність, свобода дій, безпека, адекватність, репродуктивність, психологічні потреби, відпові­дальність. Кожний з цих типів поведінки передбачає певне на­повнення, конкретику тих дій, які, власне, і створюють той чи інший тип.

Однак тут спостерігаються не тільки певні збігання сучас­них цілей, а й очевидні довгострокові перспективи. Цю ситуа-

А ге8ІІ8, Ваііеіеу апі МсСотЬіе, СіоЬаіігаііоп, ге^іопаіізт апі есопотіс асііуііу. — СЬеііепЬат, ЇЖ, 2003.

86

цію аж ніяк не можна ідеалізувати, не помічаючи серйозних проблем. Йдеться, зокрема, про бідних людей і цілі країни, які прямо залежать від використання природних ресурсів. Бідність змушує цих знедолених людей і цілі країни застосовувати такі методи експлуатації ресурсів, які шкодять навколишньому се­редовищу. Отже, тут треба дбати як про скорочення бідності, так і про долю навколишнього середовища. Треба знаходити відповідні шляхи, які б ефективно вели до вирішення згада­них вище складних проблем. Це можливо лише на міжнарод­ному рівні¹.

Проблематика навколишнього середовища не випадково пе­ребуває на першому плані в усьому комплексі сталого розвит­ку. Проте це аж ніяк не означає, що ця проблематика має пра­цювати окремо, ізольовано. Питання сталого розвитку — як і інші аспекти, напрямки, сегменти розвитку в цілому — мають обов'язково бути інтегровані в процес глобального розвитку. Без цього нема і не може бути цього принципово важливого і безперечно перспективного вирішення сучасних проблем люд­ства.

Основна мета — сприяти створенню міцних, всеохоплюючих і взаємовигідних рамок для процесу розвитку. При цьому не­обхідно удосконалювати інституційні і політичні умови в кра­їнах, що стали (чи стають) на шлях сталого розвитку. Важли­во при цьому збільшувати транспарентність і координацію донорської діяльності. Все сказане виконує роль рушія не тіль­ки сталого розвитку, а й вирішення доленосного питання — скорочення глобальної бідності.

Актуальність цього останнього питання настільки велика, що необхідно, шукаючи шляхів до його якнайшвидшого вирі­шення, дбати про можливість взаємодії проблематики біднос­ті, навколишнього середовища і сталого розвитку, висуваючи проблему бідності на перший план. Генеральна лінія сталого розвитку на добробут людини у сьогоденні і для прийдешніх поколінь робить потрібним і необхідним збігання цілей стало­го розвитку. "Порядок денний-ХХІ" містить як принцип № 1

О уеп, ЕІ8Є, МШег апі Зуеі АЬіиз Затаі. Роуегіу: а £ІоЬа1 НапіЬоок оп іпіегпаііопаі роуегіу гезеагсЬ. — Озіо, Когтеау: Зсашііпауіап Шіуегвііу Ргевв, 1996.

87

таке: "Людські істоти є центром занепокоєностей щодо стало­го розвитку. Вони мають право на здорове і продуктивне жит­тя в гармонії з природою".

"Порядок денний-ХХІ" є глобальним планом дій заради ста­лого розвитку. Він містить понад 100 програмних сфер. Врахо­вуючи винятково велике значення екологічних проблем, нав­колишнього середовища, в Ріо (1992 р.) була прийнята спеціальна Декларація, яка містить 27 основних принципів, які спрямовані на сприяння інтеграції політики щодо навко­лишнього середовища і розвитку. В цьому ж напрямку діють такі принципово важливі документи, як Заява про принципи щодо лісів, Рамкова конвенція щодо кліматичних змін, Кон­венція щодо біологічної різноманітності¹.

Сталий розвиток робить абсолютно обґрунтований акцент на поліпшенні якості життя для всіх і насамперед на розумному використанні природних ресурсів, уникненні надмірностей на цьому відповідальному шляху. Це потребує розуміння того, що як бездіяльність, так і надмірна діяльність мають негативні на­слідки. Тут особливо важливим є пошук інноваційних шляхів, щоб змінити застарілі інституційні структури.

Від часу Конференції ООН з питань охорони навколишньо­го середовища і розвитку (1992 р.) сталий розвиток став широ­ко прийнятним баченням, яке спрямовує діяльність Організа­ції економічного співробітництва і розвитку. Суттєву роль у розробці цього курсу почав відігравати орган ОЕСР — Комітет допомоги розвитку. Те ж саме можна сказати і про Європейсь­кий Союз. Ці дві міжнародні організації спрямували співро­бітництво між собою на підтримку країн, що розвиваються, у справі формування та імплементації політики сталого розвит­ку. З початку 90-х років це значно активізувало інтерес бага­тьох країн до сталого розвитку. При цьому треба зауважити, що домінувало в цьому процесі навколишнє середовище. Від­значимо у зв'язку з цим "Рамки всеохоплюючого розвитку" (автор Світовий банк) і "Стратегію скорочення бідності" (автор Міжнародний валютний фонд і Світовий банк). Обидві ініціа­тиви мали на увазі вирішення також проблеми зовнішньої за-

Р еггіп£8 СЬагіез. Есопотісз оі есоіо^ісаі гезоигсез. Кете Ьогігопз іп епуігоптепіаі есопотіс зегіез. — N. ¥.: Еітеагі ЕІ£ег, 1997.

боргованості країн, що розвиваються. Ці дві стратегії побудо­вані на тих самих принципах, що й стратегія сталого розвит­ку, а саме — на приватній власності, широкій участі, цілісно­му і комплексному підході.

Аби своєчасно і якісно реагувати на занепокоєння щодо ста­лого розвитку, необхідно повніше застосовувати науку і техно­логію. Зокрема важливо, щоб технологічна політика була тіс­ніше інтегрована з екологічною політикою. А урядові технологічні програми мають бути конкретніше орієнтовані на здійснення екологічних і соціальних цілей. Тим більше, що технологічні зміни, як відомо, спричинюють іноді неочікувані, несподівані економічні, соціальні й екологічні наслідки.

Тим часом наукові дослідження, технології та інновації були, є і залишаються основним рушієм сталого розвитку і зокрема поліпшення продуктивності праці і життєвих стан­дартів.

Нові технології та інновації дають надійну перспективу для усунення впливу деградаційних процесів навколишнього сере­довища на економічне зростання. Але очевидно, що немає і бути не може гарантії, що інновації обов'язково зреагують там і тоді, де вони особливо потрібні. Тут визначальна роль нале­жить уряду, владі, особливо у фінансуванні справді пріоритет­них базових досліджень і підтримці ініціатив приватного сек­тору. Отже, необхідно постійно й ефективно заохочувати інновації і поширювати передові технології, щоб підтримувати процес сталого розвитку. Одним з головних є напрямок поши­рення ринково базованих підходів щодо політики у сфері нав­колишнього середовища.

Міжнародні санкції за забруднення навколишнього середо­вища, квотування, запровадження міжнародного екологічного податку — це лише деякі приклади, які свідчать про ще не ви­користані можливості глобального контролю й управління.

89