2.2. Загальні принципи формування систем вищої освіти європейських країн

Система освіти, як і культура її народу, є унікальним явищем. Вона глибоко пов´язана з духовними і матеріальними аспектами минулого і сучасного. Тому у кожній країні освіта та її організація мають свої особливості. При реформуванні вищої освіти, з одного боку, враховуються пріоритети збереження культурної різноманітності національних систем освіти, а з іншого – завдання поліпшення міжнародної співпраці, мобільності, працевлаштування студентів у європейському чи міжнародному ареалі, міжнародної конкурентноспромоєжності закладів вищої освіти.

Структура світової вищої освіти видається надзвичайно різноманітною, однак домінують дві тенденції:

1. Унітарна, або єдина, система, коли вища освіта забезпечується університетами чи відповідними до них закладами. Такі заклади пропонують як загальні академічні ступені, так і професійно орієнтовані

11

програми різної тривалості і рівня. В унітарній системі вищої освіти до її складу входять тільки університети (частка інших ВНЗ становить незначний відсоток). Такою є освіта в Італії, Іспанії, Австрії, Фінляндії, Швеції.

2. Бінарна, або подвійна, система з традиційним університетським сектором, що так чи інакше опирається на концепцію Гумбольдського університету та на окремий неуніверситетський сектор вищої освіти, що має чітко окреслену структуру. Така система освіти притаманна більшості розвинутих країн світу, де поряд з університетським сектором існують численні спеціалізовані заклади, які приймають чималу частину молоді. Таку систему мають Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Нідерланди, Норвегія, Німеччина, Франція, Швейцарія та ряд інших.

Тенденції до всебічної (єдиної) університетської системи разом із розвитком сильного сектору вищої освіти неуніверситетського рівня сприяли ширшому тлумаченню поняття “університет”, що відрізняється від визначення, яке традиційно використовується щодо континентального європейського університету, - установа з інтенсивною співпрацею, поєднанням викладання, навчання та успіхів у ньому, де велика увага приділяється індивідуальному навчанню.

Ця тенденція чітко спостерігається сьогодні головним чином в університетах тих країн, які встигли найбільше зануритися у процес створення інформаційного суспільства. Донедавна малоструктуровані системи вищої освіти виконували достатньо обмежену кількість завдань щодо збереження і зміцнення державних структур країни, проведення наукових і технологічних досліджень з одночасною підготовкою науковців, а також забезпечення економіки фахівцями вищої кваліфікації. У більшості країн світу ці завдання ВНЗ виконували шляхом використання моно- (чи мало-) дисциплінарного навчання. Якщо вища освіта була загальною, то фахова підготовка переносилася на робочі місця (класичний приклад – Японія.

2.3. Основні завдання, принципи, підходи та етапи формуванняпростору європейської вищої освіти

Процес формування загальноєвропейського освітнього простору має тривалу історію. Спочатку були сформовані політична воля учасників, правова основа процесу (ст. 149 і 150 Договору про створення ЄС). Після прийняття його мусила бути створена і відповідна соціально-економічна база. Після цього Європейська Комісія (ЄК) виступила з ініціативою створення системи інструментів з метою підвищення мобільності людського капіталу на європейському ринку праці. Одним з таких інструментів є відповідність та можливість академічного визнання кваліфікацій і компетенцій. Після підписання Болонської декларації з’явилися нові інструменти та ініціативи для реалізації цілей формування загальноєвропейського простору вищої школи освіти як наднаціональні, так і національні та інституційні. Найвідоміші та найефективніші програми мають багаторівневий характер. Так, спільні ініціативи ЄК,

12

європейської асоціації університетів з усіх країн-учасниць розробили проекти "Створення сумісних (єдиних, подвійних) дипломів", "Налагодження освітніх структур", "Формування культури якості", "Тенденції розвитку європейських освітніх структур".