Леся Українка ( 1871-1913) ( Лариса Петрівна Косач, в одруженні - Квітка)

Родина. Дід по матері – Яків Драгоманов – декабрист. Дядько – Михайло Драгоманов – відомий публіцист, критик, історик, активний громадський діяч, якого переслідував уряд. Виїхавши за кордон, зробив у Женеві вільну друкарню, де українські автори друкували свої твори. Мати – Лариса Петрівна Косач, відома українська письменниця Олена Пчілка – мала величезний вплив на доньку, сама вибрала їй псевдонім – Українка. Батько – людина передових поглядів, за що ще в студентські роки його було виключено з університету. Сім’я Косачів приятелювала з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким.

Лесі подобалося жити у тітки по батькові Олени Косач, яку за революційну діяльність було вислано в Олонецьку губернію. Перший вірш Лесі був присвячений тітці ( « Надія»).

У 1881 році в Луцьку Леся з братом пішли на річку Стир подивитися, як святять воду, застудилася і захворіла. Хвороба дала ускладнення. Пізніше виявилося, що у дівчинки туберкульоз кісток.

У 1884 році у Львівському журналі « Зоря» з’явилася перша Лесина публікація – вірш « Конвалія».

Михайло і Леся переклали українською мовою « Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя, вийшла книжка під псевдонімами Михайло Обачний та Леся Українка.

У 1893 році вийшла перша Лесина збірка – « На крилах пісень», друга збірка – « Думи і мрії».

Написала підручник для молодшої сестри « Стародавня історія східних народів». Цікавилася філософією, пробувала себе в публіцистиці, відвідувала лекції в Київському університеті, завдяки чому стала найосвіченішою жінкою в тогочасній Європі.

Особисте життя. Кохала Сергія Мержинського, доглядала його до самої смерті, але він її не кохав. Поему « Одержима» вона написала в ніч смерті коханого. Про поетесу піклувався фольклорист Климентій Квітка, який став пізніше її чоловіком.

Під впливом італійської письменниці Альбіни Бізе почала писати драми у віршах.

У березні 1913 року написала заяву до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка прийняти її твори в депозит. Померла 19 липня.

«Contraspemspero!» (Без надії сподіваюсь)

Написана була в 1890 році, наснажена пристрасним пафосом заперечення тужливих настроїв. Героїня вірша ставить запитання про місце особистості в суспільному житті, відкидає думку про жалі й голосіння, протиприродні молодості. Лейтмотив вірша: бажання позмагатися з чорними, реакційними силами. Вона збирається сіяти « квітки на морозі», сіяти « на вбогім, сумнім перелозі», поливати їх гіркими, гарячими сльозами. Вірить, що її бажання створять диво: від сліз розтане крижана кора і зійдуть квіти. Вся поезія побудована на антитезах, які звучать як крилаті вислови. Утверджує незламність духу людини.

Гетьте, думи, ви хмари осінні! То ж тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть - і настане Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.*

В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей - Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей.**

Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть, думи сумні!