Історія літератури

Шістдесятники— творче молоде покоління шістдесятих років XX ст., сформоване в період тимчасової «відлиги» радянського режиму, засудження сталінізму й часткової реабілітації деяких представників «розстріляного відродження». Виникнувши спочатку у вигляді куль­турницького руху (Клуб творчої молоді в Києві, 1959; «Пролісок» у Львові, 1961), цс явище невдовзі перетворилося на опозицію до влади, набуло загальнонаціонального значення. Найповніше воно проявилося в літературі, що зазнала оновлення художніх форм, патетики романти­зованого гуманізму. Подіями тих літ стали неординарні дебюти І. Драча, М. Вінграновського, В. Симоненка, В, Голобородька. Творче покоління шістдесятників не обмежується одним десятиліттям. До них належать автори, які ввійшли в літературу в 50-х роках (Д. Павличко, Л. Костенко) або розкрили можливості свого таланту на межі 60-70-х років (Б. Олій­ник). Термін «шістдесятники» стосується також прозаїків (Є. Гуцало, Гр. Тютюнник, І. Дзюба).

Дмитро Павличко «Два кольори»

Вірш. Майстерно зображена символіка «двоколірності» світу: «червоне – то любов, а чорне – то журба». Вірш став улюбленою піснею українців:

Мене водило в безвісти життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги

Олесь гончар

(1918-1995)

Народився в слободі Суха на Полтавщині в сім’ї робітників, помер у м. Києві, похований на Байковому цвинтарі.

Письменник.

Найвідоміїиі твори: романи «Прапороносці», «Тронка», «Собор», «Людииа і зброя», «Циклон», «Твоя зоря», новела «За мить щастя».

Новела «За мить щастя» (1964)

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Гема; зображення кохання з першого погляду й страшної розплати за мить щастя.

Головна ідея: оспівування краси й сили почуття кохання.

Головні герої: артилерист Сашко Діденко, мадярка Лорі (Лариса), її чоловік, комбат Шадура.

Сюжет: на жнив’яному полі зустрілися Сашко Діденко й мадярка Лариса, їх охопило неймовірне почуття кохання - - молоді люди відда­лися пристрасному бажанню — несподівано з’явився розлючений, із гострим серпом у руці чоловік Лариси, хотів накинутися на них, але Сашко зупинив його смертельним пострілом — Дідепка посадили па га­уптвахту — він і досі перебуває в полоні щасливої миті, Лариса ж інтуї­тивно передчуває трагічну розв’язку — військовий трибунал, зважаючи на міжнародний резонанс Дідепкової справи, не переймається долею зовсім молодого Сашка й виносить смертний вирок.

Літературознавці про твір. Перед нами постають звичайні люди — артилерист Сашко Діденко та його несподівана кохана Лорі чи Лариса, яку він зустрів на жнив’яному полі. Раптовий спалах пристрасті під палючим сонцем як неймовірний злет людської душі, вивільнення її од земних умовностей і засторог. Чи ж можливе це в недосконалому світі? Війна скінчилася, попереду демобілізація, повернення додому, там нове життя, у якому люди, що бачили віч-на-віч смерть, будуть гуманніші, благородніші, добріші й насамперед щасливі, бо навчилися цінувати кож­ну мить. Мрія от-от стане реальністю. До неї впевнено наближається Сашко. Він готовий до зустрічі з коханою. Про цс йдеться в експозиції твору.

Нарешті ми бачимо свято душі, її розкріпачення, яке щойно відчули хлопець і його мадярочка. Шалена пристрасть кохання, яке пережива­ють герої, передається цілою низкою відповідних деталей, епітетів: «па­лаюче літо», спрага, що мучить Сашка-водовоза, свіжі снопи... Перший погляд хлопця вихоплює «живе полум’я» — одну зі жниць. Проте серед цих палаючих барвів Лариса все ж особлива, хоч і є мовби невід’ємною

и

часткою жнив'яного пейзажу. її портрет має такі деталі: «червона як жар» кофтина, «загорілі ноги», темне волосся, «карті сонцем налляті очі», «густовишпеві губи» — уже від такої портретної характеристики створюється настрій жаги, шаленства, романтичної піднесеності. Він по­силюється описом: «Вона ніби тільки й ждала цього пориву, шпарко охо­пила хлопця руками і, відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поці­лунками спраглості, вдячності й відваги. Це таки було живе полум'я, що опалило його, обняло, засліпило. Снопи розлазились, розтікались під ними, як золота вода, п'янили обох, вона лежала горілиць — жарка, незнайома! —

і очі її були повні щасливого п'яного сонця».

Кульмінація новели: на тлі цього любовного шаленства несподівано з’являється вкрай розлючений її чоловік із гострим серпом у руці. Письменник свідомо «згущує» тут барви, напруження наростає: «чорне обличчя», «божевільна каламуть в очах» (як контрастна до сонячності в очах Лариси!), важке дихання і постріл, який один у змозі зупинити цю страшну лавину, здатну в одну мить знищити найсвітліше, що може бути в житті. Ця кульмінаційна сцсна має важливий притчевий під­текст, який утілює головну ідею: життя таке коротке, однак кожна мить може відкрити перед нами вічність. Про це не каже вголос О. Гончар, він це передає через художні образи, через назву. Уже ця особливість нове­ли «За мить щастя» підносить ЇЇ до високого рівня художності.

Напруженість сюжету дедалі посилюється, адже Сашко вбив чоло­віка Лариси, тепер його будуть судити. Ще ніхто не знає, як розплатить­ся хлопець «за мить щастя» і мить смерті, але, певно, то буде так само несподівано. Теперішні барви описів, портретів контрастують із по­передніми. Насамперед звернімо увагу, якою виглядає Лариса. Вона вже не зваблива «переможниця» життя, а ніби безпомічна жертва обста­вин — «змучена, перестраждана жінка з темним проваллям очей, що го­рять, як у хворої», «темно вбрана, боса, зарошена, і волосся на голові кучмилося недбало».

Зате Сашко ще перебуває в полоні миті щастя. Зовсім не перейма­ється тим, що знаходиться в «арештантському курені», під вахтою, не переймається тим, яка розплата його чекає. Для нього відкрилося справжнє безмежжя світу любові. Усі помітили, як хлопець «із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів!.. Наче напоєний чарами, тіїьки й жив він тепер своїми золотіти видіннями, отими снопами, її красою, тільки й ждав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки».

Отже, обидва образи закоханих ніби доповнюють один одного, ство­рюючи єдиний повнокровний образ любові, яка завжди має поєднувати в собі піднесеність і страждання. Але чи переможе така любов усе, чи по­долає фатум? Безперечно, письменникові хотілося б саме це довести — це вже було в новелі «Модри Камснь». Але в 1960-х роках романтизм молодого Гончара набуває «реалістичнішого озвучення», досвід» час зро­били інші наголоси. Чи візьме повоєнне суспільство на свій прапор таку любов? — чується за тестом риторичне запитання автора. Його герой ще живе наче в неземному світі, для нього розкрилася важлива життєва істина, але не дійшла до свідомості страшна небезпека — вирок військо­вого трибуналу. Є в новелі два речення, за якими криється досить ціка­вий зміст і суть справжньої трагедії: «Тепер тільки одна людина в державі могла помилувати його. Справа дійшла до Москви». Любов не виправда­но, престиж держави перевищує всяку гуманність — справа набула між­народного розголосу. Але чого варта ця держава, якщо вона така байдужа до долі конкретної людини? Що насправді понесла вона в Європу на своїх прапорах? Хоча О. Гончар цих акцентів і не розставляє (і дуже добре!), проте вони звучать із підтексту, через зображення «живих» людей, їхніх почуттів. Як митця, письменника тепер насамперед цікавить внутрішній стан хлопця напередодні страти, він прагне достовірно й водночас експре­сивно передати напруженість ситуації, «розхвилювати» читача, розтри­вожити його розум, емоції, уяву. Автор навіть дозволяє собі помріяти, створивши умовну ситуацію, як то було в «Модри Камені», кидає легкий мазок художника: стається чудо — Сашка помилувано, всі щасливі: вій­ськові, виноградне містечко, а найголовніше — він і вона. Але останній, завершальний мазок художника вертає нас до реальності, опускає на землю: «Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося все, що мусило статись»