55. Своєрідність зображ.Дітей і учителів в с.Васильченка.

Художні твори Степана Васильченка, які стали відомі читачам у 1910 році, позначенні яскравою майстерністю, оригінальністю; вони свідчать про тонкий художній смак автора. Матеріалом Васильченкової творчості була сучасна йому дійсність; народна пісня "озвучувала" роздуми його героїв, створювала у читача настрій, який відповідав ідеї твору. рацюючи в школах, Васильченко зібрав багатий матеріал про життя сільської інтелігенції, зокрема вчителів. Його серце обкипало кров’ю, коли він бачив, як учитель поневіряється, але замість протесту іноді ламає шапку перед начальством, згинається в три погибелі перед попом та жандармом, запобігає ласки в багатіїв, пристосовується до підлоти. Таким вивів письменник героя оповідання "Вова". У нього "русяві кучері, сірі соромливі, повні темного огню очі, юнацьке лице та ніжний на губах пух". Всього кілька портретних барв, але вони дають читачеві змогу чітко уявити зовнішність юнака, сповненого світлих надій і поривань до прекрасного і благородного життя.Приїхавши в село працювати вчителем, Антін Вова хоче познайомитися з місцевою інтелігенцією. Але після того, як пани "інтелігенти" з погордою і зневагою відвернулись від нього, селюка, Антін Вова опиняється в гурті п‘яниць і розпусників. Письменник не виправдовує свого героя. Учитель мусить бути борцем, подвижником, іти до трудового народу, до своїх братів по класу, з ними єднатися, їм, темним і зневаженим, нести "розумне, добре, вічне". Вова тільки на якийсь час знехтував своїми обов’язками справді народного вчителя і жорстоко поплатився за це. Правда, поки що він ступив тільки перший крок по слизькій стежці. Новела не викликає безнадійно-песимістичних почуттів. Людина здібна, чесна й правдива, Вова, може, видряпається з прірви, в яку почав сповзати. («Вечеря», «Над Россю», «Про Феодосія Райка»)

Гірка, часом трагічна доля героїв Васильченка залежить не від них самих, а від оточення, обставин, суспільного ладу, які й визначають їхній життєвий шлях. Діти - герої Васильченкових оповідань – жваві, дотепні, сповнені енергії, кмітливі, допитливі. Життя бідняцьких дітей – безхлібне й невеселе, від недоїдання вони худі аж світяться, стають сумними й зажуреними, але досить їм ласкаве слово сказати, приголубити, і вони щиро, по-дитячому втішаються. Та це лише початок шляху, на якому їх чекатимуть розчарування, зіткнення з соціальною кривдою і боротьба за людську гідність. Дитячий світ маленьких героїв, немов крапля чистої джерельної води, вбирає в себе і віддзеркалює промені сонця і хмари життєві.

Дівчина Устина ("Волошки") з любов’ю збирає букет ніжних польових волошок, щоб подарувати його вчителеві. Але, довідавшись про його аморальність, шпурнула квіти до порога. Чиста дитяча душа виповнилася гнівом і почуттям рішучого протесту. Устина піде з дому, наймитуватиме, аби не бачити нікчемних людей, які облипли брудом.

56. Твори для дітей д.Окийченка.

Данило Окийченко (Яків Олександрович Вознюк) народився 4 листопада 1916 року в селі Андрієвичах Ємільчинського району Житомирської області в багатодітній селянській родині.  З шістнадцяти років за призовом комсомолу почав учителювати. Водночас заочно навчався в Черкаському педагогічному інституті. Восени 1939 року пішов у Червону Армію. У званні лейтенанта, як начальник полкової розвідки, брав участь у Великій Вітчизняній війні. Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями. В 1947 році демобілізувався з лав армії і відтоді жив у Житомирі.Після закінчення Житомирського педінституту (1949 р.) завідував районним відділом народної освіти, був директором школи, протягом десяти літ очолював відділ культури та шкіл в редакції обласної газети "Радянська Житомирщина". Саме на сторінках цієї газети і з'явилось вперше ім'я Данило Окийченко, яким підписував він свої перші публікації - прозові та віршовані гуморески. Згодом Яків Олександрович працював старшим редактором Житомирського обласного видавництва.  Перші нариси й вірші Д.Окийченко опублікував ще до війни. В повоєнні роки продовжував літературну діяльність, а також займався перекладами на українську мову. Але справжнє письменницьке визнання прийшло до нього з появою повісті "Перші кроки Миколки Підберезного" (1960) - тоді, як автору було вже за сорок. Факт сам по собі цікавий, але й зрозумілий: хто знає, чи зміг би подарувати письменник нашим юним читачам таку симпатичну повість, коли б не мав багатолітнього досвіду роботи в школі, пильних і зацікавлених спостережень за дітьми. В 1966 році Д.Окийченко переклав на українську мову повість Зої Воскресенської "Крізь льодяну імлу". Його перу належать збірки гуморесок "Од села до села" (1965), оповідань "Оленчине щастя" (1970) і "Сталевий кубок" (1974), а також переклади ряду п'єс, які були поставлені на сцені обласного музично-драматичного театру.  Для письменника, який активно почав писати після сорока років, це не так і мало. Нажаль, зараз немає з нами цієї талановитої людини. Яків Олександрович помер у віці 85 років.