6.Предмет,завдання і основні категорії дидактики

Дидактика (від грецького "didacticos" - навчальний) - галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти, навчання і виховання у процесі навчання. Термін "дидактика" запровадив у науковий обіг німецький педагог В. Ратке (1571-1635), який надав своєму курсу лекцій назву "Короткий звіт з дидактики або мистецтво навчання Ратихія".

Виникнення і розвиток дидактики

У розвиток дидактики вагомий внесок зробили французькі просвітники-педагоги XVIII ст. Клод-Андріан Гельвецій (1715—1771), Дені Дідро (1713—1784), Жан-Антуан Кондорсе (1743—1794), Жан-Жак Руссо (1712—1778) та ін. Вони закликали враховувати вікові особливості учнів у навчальному процесі, виступали за активізацію методів навчання, опиралися на досвід та спостереження за учнями, перебудову школи, демократизацію освіти в інтересах народу.

Швейцарський педагог Йоганн-Генріх Песталоцці (1746—1827) спробував поєднати дитячу працю з навчанням; розробив теорію елементарної освіти, згідно з якою процес виховання має бути спрямований від простого до складного, а навчальний процес — побудованим на основі чуттєвих сприймань..

Німецький філософ і педагог Йоганн-Фрідріх Гербарт (1776—1841) розробив теорію ступенів освіти; намагався вирішити проблему виховуючого навчання, в процесі якого виникають різнобічні інтереси; залишив багато цінних дидактичних порад щодо розвитку в учнів уваги, спостережливості, пам'яті, мови.

Значний внесок у дидактику в XIX ст. зробив німецький педагог Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістервег (1790—1866), який очолював рух прогресивних учителів проти так званих регулятивів — реакційних освітніх законів прусського уряду, проголошував прогресивні принципи дидактики: природодоцільності, культуродоцільності, самодіяльності; створив дидактичні засади розвиваючого навчання. Він вважав, що засвоєння учнями знань можливе лише за умови виявлення ними активності у процесі навчання.

Російський педагог К. Ушинський (1823—1881) в основу свого бачення завдань педагогіки поклав ідею природодоцільності, народності початкового навчання. Він наполягав, щоб навчання будувалося з урахуванням психологічних особливостей учнів, від учителів вимагав глибоких знань, які виходили б за межі окремого предмета, дотримання таких дидактичних принципів як систематичність, послідовність, наочність, міцність засвоєння знань. Його прогресивні дидактичні принципи і методи викладання сповідували В. Водовозов, М. Корф, О. Остроградський та ін.

В Україні у XIX ст. помітною була постать Олександра Духновича (1803—1865), який у Закарпатті, що тоді було у складі Австро-Угорської імперії, створював підручники для народних шкіл, брав активну участь у культурно-освітній діяльності. Його твори «Книжица читальная для начинающих», «Краткий землепис для молодых русинов», «Сокращенная грамматика письменного русского языка», «Народная педагогия» певним чином допомогли у відкритті на Закарпатті понад 70 початкових шкіл.

Основні дидактичні категорії

Категорія (від гр. каtehorіa — ствердження; основа й загальна ознака) — загальне поняття, що відображує найбільш суттєві властивості й відношення предметів, явищ об'єктивного світу; розряд, група предметів, явищ, які об'єднані спільністю певних ознак.

У дидактиці виділяють такі категорії: навчання, освіта, знання, вміння, навички, методи, прийоми, засоби, форми навчання; принципи та правила навчання; функції навчання.

• Навчання – впорядкована взаємодія педагога з учнями, спрямована на досягнення визначеної мети. Навчальний (дидактичний) процес містить наступні головні ланки взаємодії:

• Уміння – оволодіння способами (прийомами, діями) використовувати засвоєні знання на практиці.

• Освіта – система набутих у процесі навчання знань, умінь, навичок, способів мислення.

• Знання – сукупність ідей людини, в яких виражається теоретичне оволодіння певним предметом.

• Навички – уміння, доведені до автоматизму, високого ступеня досконалості.

• Метод – шлях досягнення мети і завдань навчання.

• Засіб – предметна підтримка навчального процесу. Засобами є голос (мова) вчителя, його майстерність в широкому розумінні, підручники, шкільне обладнання і т.д.

• Результат (продукти навчання) – це кінцеві наслідки навчального процесу, ступінь реалізації визначеної мети.

Загальна теорія навчання і методика викладання окремих предметів як основ наук

Основні Закономірності навчання окремої навчальної дисципліни (предмета):

• залежність основної мети та завдань навчання від рівня, темпів, потреб і можливостей суспільства, рівня розвитку педагогічної науки і практики;

• залежність результативності навчання від поєднання внутрішніх (особистісних) мотивів з зовнішніми (суспільно-економічними) умовами;

• залежність рівня продуктивності навчання від матеріально-технічного та методичного забезпечення навчального процесу, оптимального застосування засобів та методів навчання, форм його організації;

• обумовленість результативності навчання інтенсивністю зворотних зв'язків, врахування результатів попередніх етапів.

Методика навчання — спосіб організації діяльності учнів з навчальним матеріалом. М.н. визначає, що і як саме роблять учні з навчальним матеріалом, які властивості і зв'язки між об'єктами розкривають вони. Метод є центральною ланкою детермінації процесу навчання зовнішніми обставинами.

Сукупність методів викладання того чи іншого предмета є методикою викладання.

Методика навчального предмета - це галузь педагогічної науки, яка досліджує закономірності вивчення певного навчального предмета. До змісту методики як часткової дидактики входять:

• установлення пізнавального й виховного значення даного навчального предмета та його місця в системі шкільної освіти;

• визначення завдань вивчення даного предмета та його змісту;

• вироблення відповідно до завдань і змісту навчання методів, методичних засобів та організаційних форм навчання.