9. Лист кін. 19-поч. 20ст.

ФАКТИНА ВІДПОВІДЬ:

Піднесення епістолярної культури спостерігалося в Україні в ХІХ – на початку ХХ ст. Воно було спричинене складними суспільно-політичними обставинами, зокрема пануванням суворої цензури на друковану продукцію, відсутністю достатньої кількості спеціальної української періодики. Тому саме листування в той час відігравало важливу комунікативну роль і значною мірою сприяло духовному зближенню багатьох діячів української культури, поширенню серед них прогресивних ідей. Епістолярій також певним чином впливав і на мовотворчий процес. Саме тому листування стає цінним джерелом вивчення історії української мови та українознавства в цілому.

Листи XIX – початку XX ст. відзначаються широтою і різноманітністю тематики. У цей період в епістолярії обговорювалося коло суспільно важливих мовознавчих питань, які також висвітлювалися в наукових розвідках, на сторінках періодичних видань того часу. Так, у листах зазначеного періоду висвітлювався ряд важливих лінгвістичних питань, що стосуються розв’язання проблем походження, самобутності української мови, обговорювалися особливості її суспільного функціонування, з'ясовувалися шляхи, перспективи розвитку нової української літературної мови.

Українські культурні діячі зверталися до проблеми самостійності української мови, її функціональної повноцінності. При цьому автори листів обговорювали деякі моменти походження української мови. Зокрема, А. Кримський у листах до Б.Грінченка (від 17 вересня 1895 р.) та П. Житецького (від 7 січня 1896 р.) спростував необґрунтованість поглядів П. Лавровського та О. Соболевського, які спиралися на хибну гіпотезу російського історика М. Погодіна, за якою до 1240-го року корінним населенням Київщини були великороси. Право української мови на самостійність відстоював М. Максимович у “Новых письмах к М. Погодіну”, І.Срезневський у листі до професора І.Снєгірьова, М.Костомаров у листі до Аксакова, М.Старицький у листах до Л.Мордовцева. Обстоюючи самостійність рідної мови, українські діячі вказували і на необхідність її широкого суспільного використання (листи П.Куліша до О.Кониського, М.Старицького до П.Зеленого та ін.).

Особливо помітну увагу приділяли автори листів проблемі викладання у школах рідною мовою (Д.Танячкевич до М.Драгоманова (від 27 грудня 1876 р.), О.Кониський до О.Барвінського  (від 12 грудня 1892 р.), О.Барвінський до М.Пачовського (від 5 грудня 1893 р.), та ін). При цьому наголошувалось, що освіта здійснювалася чужою для українців мовою: російською – у Східній Україні, польською, німецькою, румунською, угорською мовами – у Західній. Такий стан шкільної справи для українських культурних діячів був неприйнятний, бо з мови починається нація.

Найхарактернішою рисою цього епістолярію є те, що у ньому відображені факти нормувальної практики. Він містить значну кількість конкретних рекомендацій щодо функціонування одиниць різних рівнів мовної системи. Це засвідчує особливу цінність листів як історичного джерела, що виявляє важливі моменти становлення й утвердження єдиних норм нової української літературної мови. Так, найпомітнішою є насиченість епістолярію пропозиціями, що стосуються звукової, морфемної, словотвірної будови слів, а також їх правильного вживання (листи В.Самійленка, Б.Грінченка, І. Франка, А. Кримського, та ін.). Менша кількість синтаксичних та морфологічних рекомендацій. Інтерпретація мовних явищ із погляду доцільності чи недоцільності використання певних форм, конструкцій, лексем є подекуди дискусійною, що відбиває різні підходи авторів листів до нормалізації.

Не всі з наявних у листах пропозицій знайшли відбиття у кодифікованих нормах сучасної української літературної мови. Деякі з них виглядають недостатньо обґрунтованими чи вмотивованими. Проте більшість із рекомендованих авторами виправлень були спрямовані на утвердження такого формо- та слововживання, яке виявляло структурну, семантичну специфіку української мови.

Висвітлення та обговорення важливих мовознавчих і суспільних проблем в епістолярії значною мірою сприяло тому, що в свідомості української інтелігенції поглиблювалося та утверджувалося сприйняття української мови як самобутньої поліфункціональної комунікативної системи.

ОТЖЕ, матеріал цього епістолярію засвідчує пильну увагу відомих українських мовознавців, письменників, інших діячів культури до формування української літературної мови, її єдиних норм. Саме він дозволяє простежити, як діяльність широкого кола українських інтелігентів сприяла поступальному розгортанню цих мовотворчих процесів.

ДЕТАЛЬНІША ІНФОРМАЦІЯ:

В епістолярії простежується з’ясування певних тенденцій формування нової української літературної мови на народній основі. У цьому процесі активну роль відіграли видатні українські майстри художнього слова, які свою позицію, свої погляди на мову висвітлювали і в листах, зокрема, Г.Квітка-Основ’яненко до М.Максимовича. На необхідності вживання рідної мови українцями наголошував і Т. Шевченко (листи до брата Микити). Поет вважав, що для створення нової української літературної мови важливі як народні елементи, так і старокнижні та іншомовні (лист до А.Козачковського (від 14 квітня 1854 р.)). Він досконало володів мовою, відчуттям стилю і вимагав цього від інших (листи до А.Лизогуба, Я.Кухаренка та ін.). Саме Шевченкова творчість спрямувала розвиток української мови в тому напрямку, який у майбутньому забезпечив її широке літературне функціонування.

У частині листів адресанти зверталися до питань становлення нової української літературної мови в Галичині, де розгортання мовотворчих процесів відзначалося, як відомо, певними особливостями. Одна зі спроб утвердити тут літературну мову призвела до появи горезвісного "язичія”, яке більшість українських діячів критикувала, зокрема і в листах. Поряд із цим у листуванні виявлено і протилежні погляди, насамперед представників реакційної москвофільської течії. Батьком “москвофільства” в Галичині був Д. Зубрицький, думки якого про літературну мову виразно простежуються в епістолярії (лист до Г.Раковського від 2 квітня 1852 р., до В.Ґанки від 27 грудня 1853 р. та ін.). Перенесення російської літературної мови на галицький ґрунт шкодило розвиткові української культури. Проте згодом і в Галичині поступово утверджується українська літературна мова на народній основі.

У листах згаданого періоду поряд з іншими лінгвістичними проблемами помітне місце посідає питання про збагачення української літературної мови, сформованої на народнорозмовній основі. Більшість письменників розуміла, що народнорозмовна мова, якою б багатою вона не була, не здатна повністю задовольнити усі функціональні потреби літературного вжитку (лист П.Грабовського до І.Франка від листопада 1891 р., МДрагоманова до О.Борковського від 1897 р.). Проте були й такі автори, які ототожнювали народність із простонародністю (див. листи І.Нечуя-Левицького до І.Луценка від 17 липня 1894 р., П.Стебницького від 7 лютого 1905 р., Панаса Мирного від 25 грудня 1905 р., а також “Листи із Парижу’’ Марка Вовчка).

У листуванні виявлено гострі суперечки щодо діалектної основи літературної мови.

У другій половині XIX - на початку XX ст. письменники, мовознавці та інші діячі української культури щораз активніше виступали за подолання варіантності української літературної мови, що виразно засвідчують листи цього періоду. Це завдання в той час було важко здійснити з багатьох причин, особливо через багатовікове міждержавне роз’єднання України та політику денаціоналізації українців у кожній з частин, що відчутно сповільнювало розвиток нової української літературної мови. В епістолярії видно, що значна увага приділялася нормалізації нової української літературної мови. При цьому простежувалася виразна орієнтація передовсім на наддніпрянські мовні норми, до яких привертали увагу Б. Грінченко, П. Куліш, а також І.Нечуй-Левицький (лист д П. Стебницького від 7 лютого 1905 р.), М. Костомаров (лист до О. Кониського, датований 1863 роком). Інші діячі - Олена Пчілка, С.Смаль-Стоцький, А.Кримський (лист до Б.Грінченка від 23 лютого 1892 р. та від 29 серпня 1892 p.), М.Коцюбинський (лист до В.Гнатюі* від 22 листопада 1899 p.), І.Франко (лист до С.Єфремова від 28 жов-ня 1901 р.) - пропонували поєднати наддніпрянські мовні риси з певними західноукраїнськими. Так, А.Кримський, листуючись Б.Грінченком, зазначав: “Мені думалось і думається, що примушувати галичан жертвувати рідною, і що найголовніше: простонародною мовою задля української - це буде несправедливість.

Характерною рисою листів другої половини XIX - початку XX ст. є те, що в них міститься значна кількість практичних пропозицій нормувального характеру. Виявлено фонетичні, лексичні, морфемно-словотвірні, граматичні та інші рекомендації, які засвідчували певні тенденції нормалізації української літературної мови. В основному вони, зводяться до того, що замість одних звуків, лексем, словоформ, конструкцій, які вважалися неправильними, не зовсім відповідними, пропонувалися інші, що визнавалися правильними, відповіднішими у певному контексті їх уживання. Найбільше подібних замін - це виправлення, пов’язані з явищами морфемного та словотвірного рівнів, зі звуковим складом слів та їх уживанням. Менш поширені рекомендації синтаксичного та морфологічного характеру, а також ті, що стосуються милозвучності мови.

Так, наддніпрянські автори (В.Самійленко, Б.Грінченко), а також дехто з галичан (І.Франко) у листах заперечували написання букви «ї» після літер, що позначають зубні приголосні. Однак більшість західноукраїнських учених, а також і наддніпрянець А.Кримський виступали за вживання літери ї, вважаючи, що це відбиває звукову ознаку, характерну для української вимови.

Помітний пласт аналізованих виправлень стосується особливостей слововживання. Більшість авторів дбала про чистоту української мови і з цього погляду пропонувала, замість одних лексем, частіше запозичених, вживати інші. Так, І.Нечуй-Левицький виправляв: чистим українським язиком на чистою українською мовою (лист до М.Грушевського), «мішає робити – заважає», «пособи – поможи» (лист до Б.Грінченка). М.Старицький у листі до П.Мирного від 6 квітня 1898 р. пропонував замінити "московсько-купецьке” слово кутити на гуляти, бенкетувати. Звертались до цієї проблеми також О.Кониський (лист до О.Барвінського від 25 січня 1886 р.), В.Самійленко (лист до Б.Грінченка від 27 липня 1583 р.), А.Кримський (лист до Б.Грінченка від 9 грудня 1893 р.), В.Щурат (лист до К.Студинського від 10 липня 1922 р.).

Так, в епістолярії простежувалося намагання очистити українську мову від русизмів та інших не завжди потрібних запозичень, які руйнували лексичну самобутність української мови. Зазначимо, що українські культурні та громадські діячі не лише виступали проти зайвих лексичних запозичень, а й звертали увагу на слововживання поза стосунком до цієї проблеми.

Крім того, листування дало змогу виявити вплив Наддніпрянщини та Галичини на розвиток українського правопису. Найхарактернішою ознакою процесу його становлення було протистояння етимологічних та фонетичних засад, які згодом стали провідними. За “фонетику’’ виступали Л.Боровиковський, і.Вагилевич, М.Гатцук, Я.Головацький, Ф.Ґартнер, М.Драгоманов, Є.Желехівський, П.Куліш, О.Павловський, С.Смаль-Стоцький, М.Шашкевич та інші. Значно зашкодило фонетизації українського правопису запровадження "максимовичівки“ та “єрижки”. Саме правопис М.Максимовича зазнав гострої критики в епістолярії (лист П.Гулака-Артемовського до М.Максимовича, датований травнем 1827 р., І.Нечуя-Левицького до П.Стебницького від 2 січня 1906 р.).