17. Василь стефаник у приватних листах

Унікальність Стефаникової епістолярії за влучним висловом Михайлини Коцюбинської полягає в особливостях «Стефаникового типу листування – творення себе в листах»[1, с.172].

Епістолярна спадщина Василя Стефаника окреслена 1888-1935 роками і налічує сьогодні понад триста листів (найбільша частка їх – 312 – уміщено в третьому томі повного зібрання творів, решта – представлена в різних періодичних виданнях і збірниках, присвячених його творчості.

Основу епістолярії становить приватне листування з друзями: Левом Бачинським (приятель із часу навчання в гімназії), Вацлавом Морачевським (доктор біологічних наук, перекладав новели Стефаника польською мовою), Софією Морачевською (дружина Вацлава Морачевського), Ольгою Гаморак (з 1904 року – дружина письменника), Миколою Шухевичем (приятель), Ольгою Кобилянською та з Михайлом Павликом.

Дещо спорадично він підтримував епістолярні зв’язки з Осипом Маковеєм, Михайлом Коцюбинським, Іваном Франком, Михайлом Рудницьким, Оленою Кульчицькою, Андреєм Шептицьким, Денисом Лукіяновичем, Михайлом Яцківим, Ієронімом Калитовським, родиною Гамораків, зокрема з батьком Ольги Кирилом та її братом Віктором. А отже, саме це коло адресатів визначало мовну поведінку Василя Стефаника.

Листування як один із можливих засобів підтримки міжособистісних взаємин того часу було водночас для пана Стефаника важливим засобом реалізації себе як мовної особистості, своєрідною творчою лабораторією: в багатьох листах бачимо фрагменти, начерки майбутніх творів, опис реальних подій, які склали їх сюжетну канву. Невипадковість такого змістового наповнення листів пояснює сам Стефаник в одному з листів до Ольги Гаморак: «Я не маю часу тепер що писати і звичайно свою жилку писарску згоню на листах. То коштує мало часу і не мучить, за півгодини готово. А все помахаєся пером» [2, с. 175]. Почасти листи додавали йому впевненості у власних силах: «Сегодни я такий до нічого, що би-м не годен слова написати, якби не Ваш лист. Читаю раз, читаю другий раз та й радуюся, що маю такого друга, що так пише…», – до Вацлава Морачевського [2, с. 107]. Однак у хвилини смутку й душевної тривоги навіть вони не могли принести бажану рівновагу: «Мене не обходить нічого білий світ – лишень я, і тому я тепер майже не пишу листів» [2, с. 187].

З особливим нетерпінням чекав Василь Стефаник листів від Вацлава Морачевського, про що свідчать прості й розгорнуті порівняння, що стосуються його кореспонденцій. Зокрема, він порівнював листи Морачевського

- з росою, яка є благодаттю для кожної рослини: «Мій дорогий друже, пишіт, Ваші письма для мене що траві роса» [2, с. 42];

- з розцвілою черешнею: «Ваш лист, то як файна на весну розцвіла черешня. Цвіту, зеленого листя багато, а так від опівночі є галузка і на однім листочку єї слеза. Лиш одна слеза. Чи Вам, дужому і файному другови мому, не зависла одна слеза на віях? Бо лист Ваш то такий, як коли би віщував великий плач у Вашій душі» [2, с. 94];

- їх читання із ходінням по зеленій ниві: «Читаю Ваш лист, та й як коли би-м по ниві, по зеленій ходив. Сонце гріє, земля свідома родючости свої, вигрівається, а трава і цвіти вилазять із землі, аби попігратися. Нахожу і у Вашім листі такої сили богато, що ще раз радуюся, що Ви мій. Будьте Ви моїм другом, але все будьте і тримайте мене простісінько, як земля тримає березу, під небо, високо» [2, с. 107].

Це дає підстави говорити про пана Стефаника як людину з дуже тонкою душею та відчуттям. Вище названі порівняння із природою говорять про спорідненість письменника із нею саме, починаючи, з його дитячих років (народився на Покутті, пас овець).

До свого найближчого кола оточення Василь Стефаник ставився по особливому тепло та ніжно. Так, найулюбленіші Стефаникові звороти, – зокрема в листах до Морачевського, – виступають друже і приятелю – в поєднанні з пояснювальними словами: дорогий, любий, коханий, добрий, єдиний тут поєднуються із друже (наприклад, Дорогий друже! Мій друже! Коханий друже! Мій друже коханий ! Мій друже дорогий! Дорогий друже мій ! Друже любий! Мій єдиний друже! Друже мій єдиний! Єдиний друже мій! Мій друже єдиний, єдиний друже!), а мій дорогий, любий, добрий з приятелем (наприклад, Мій приятелю! Дорогий приятелю! Дорогий мій приятелю! Любий приятелю! Добрий приятелю!). Якщо звернути увагу на загальну манеру його листів до Морачевського, то побачимо, що він до нього звертається переважно, говорячи єдиний друже. Така конструкція була спершу адресувана виключно Морачевському, а це у свою чергу засвідчує особливість їх дружніх взаємин, котрі були на дуже високому рівні (не те, що зараз). Цікаво, що у їх спілкуванні можна навіть віднайти архаїчну форму други (добрі други мої), що надає спілкуванню урочисто піднесеної тональності.

Досить незвичним у мовній поведінці Стефаника є функціонування епітетів коханий (у значення дорогий, любий) і добрий з оцінним забарвленням. Це так само спостерігається в листах до Морачевського, до якого він звертається як до коханого, єдиного, любого друга. Вражає неодноразове використоння форми пошанної множини: Дорогі! Щасливі, дорогі Ви мої! Мої добрі, кохані мої, які є традиційними для мовної поведінки українців. Водночас вони відображають прихильність і шанобливе ставлення, що були, можливо, обопільними між комунікантами. У червні 1897 року Василь Стефаник писав Морачевському: «Ще Вам із серця дякую за прихильність до мене. А вже самі судіт тепер і на будуче, чи варт я тої прихильности і великої дружби. Від себе скажу, що не можу сказати, чи більше Вас шаную, чи більше люблю. Най останеся пошанівок і любов в парі – разом будуть мати добру дорогу» [2, с. 112].

Значно привертає нашу увагу певні звороти, зокрема у листі до Вацлава Морачевського в 1897 року, де Стефаник називає останнього білий брате ясний («Ой, друже мій єдиний, ой, білий брате ясний, коби я міг бути із Вами!» [2, с. 128]). Це звертання є, очевидно, трансформованим із народнопісенної творчості. Щоправда, уснопоетична традиція передбачає здебільшого сполучення ясний з іменниками зоре, зоренько, зірочко, а тут маємо ласкаве, приязне звертання до чоловіка. Вигук ой у такому контексті відтворює невимушене спілкування і несе у собі народнорозмовний характер, відтворюючи, таким чином, особливий психологічний стан самотності, про що свідчить контекст: «Я бідний та такий замучений! Відірвався від свого пня, від мужицтва і як лист дубовий не даюся ще осени, але в’яну, ой жовтію» [2, с. 128].

До дружини Вацлава, Софії, Стефаник звертався зазвичай добра пані або добрі, це пояснюється дружніми й товариськими взаєминами між ними.

Цікавим здається факт, коли письменник Буковини звертається в листах до Ольги Гаморак як товаришко, це наштовхує на думку спілкування друзів-ровесників другої половини ХІХ – поч. ХХст.: Шановна товаришко, добра товаришко, моя добра товаришко, дорога товаришко. Вживає й інші лексеми: дорога пані, високоповажана Пані, приятелько, добра приятелько, патріотко, сестро добра. Усе це відображає передусім ознаки мовного етикету цього періоду.

Ольга Гаморак навчалась разом із Василем у Дрогобицькій гімназії, мала заміжню сестру, до якої у письменника палке почуття зайнялося, – пізніше у Євгенії бачився йому найвищий ідеал жінки. Фактично навчаючись у Кракові, Василь Стефаник листувався з Ольгою, ділився з нею усім, що хвилювало. Проте таке дружнє листування з року в рік стало переростати у любов і завершилося одруженням. Потребу у спілкуванні з дружиною відчував досить гостро: «Я все бажав собі великого тепла, цілого сонця, — а все чув студінь погорди і злости. Але я мав гарну, чорну одіж смутку молодого, і загортався, і тепло мені було. А нині та одежа подерлась з надмірного ужитку… І весна мені не приносить радости і глядить на мене, як на страченого конкурента. І смутно, ой як смутно!.. Пишіть до мене щодня. Добре? Щодня! Я так дуже потребую, аби ви писали. Дуже, дуже!» [2, с. 156].

Пані Ольга стала для Стефаника спочатку другом, потім надійним супутником життя. У ній він бачив своє існування, сенс взагалі буття чоловіка: «Знаєте, що зі всіх людей, що жиють, — ви мені найблисші, і сестра, і мама, і — все. Якби я мав не вас, то здавало би ся мені, що земля, де би по ній ступав, всюди підо мною потавала, і я би робив денно всього десять кроків. Я мушу мати чоловіка найблисшого і для скарги, і для радости» [2, с. 162].

Дуже ніжними є звертання до дружини і взагалі тон листів: він сумує за нею, нібито впадаючи в сп’яніння від розлуки, яка розділяє їх як глибоке урвище. Стільки болю і бажання хоча б на день побачити споріднену душу: «Дорога Ольго! Ну, а як ви маєтеся? Я цілу ніч ось не спав, а все думав за то, як ви виглядаєте тепер, і хотів вас зараз видіти. Навіть уложив собі вночи, аби ви приїхали на добу до Львова. Та нині, при сонцю, я протверезів, хоть хотів аби з неділі ви приїхали і аби ми хвилю разом перебули» [2, с. 167].

У звертаннях до Ольги Кобилянської спостерігається виразна повагова дистанція: зазвичай офіційне пані чи дружнє товаришко, щоправда, поряд із шановна, високоповажна, вельмишановна Стефаник нерідко використовував форми: добра моя пані, наша пані, добра товаришко. Проте є й інші листи пана Василія до Ольги Кобилянської, зокрема лист від 1 жовтня 1898 року, де вже манера їхнього спілкування набуває досить інтимного характеру. Це наштовхує на думку, що письменник мав певні любовні почуття до письменниці. Він навіть паралельно переписувався із Ольгою Кобилянською та Ольгою Гаморак ще до одруження.

Любовні настрої письменник виражає до Ольги Кобилянської, говорячи про лілію, ружу та осінь: «Ваша лілія тепер моя. Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я єї купав у керничці,як малу дитину». Письменник досить ліричний та інтимно-зверенений «Ви лиш так єї уздрите. Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волосся і приведу Вас до неї. Мої руки будуть, як галузє дуба, а волосє Ваше буде як шовк коло дуба. Мій товариш, вітер, буде зі мною гратися - а шовк буде плакати - тихонько, ніжно — як шовк знає» [2, с. 148].

У Стефаника дуже тісно переплітаються його внутрішні почуття з природними явищами. На його думку, саме природа може лише передати той складний внутрішній стан душевний, психологічний його аспект: «Хотів би м на Вас пімститися і чую, що сили мені хибує. Ваш лист так мене мордує, що єго закопаю. І прийшло Вам на душу говорити так, як осінь говорить!! Я люблю осінь, але як вона балакає - то… Треба бути духом, аби самоту і тишину любити. Мене тишина виносить на такі висоти, що мені голова в'яне і я скочуюся, як камінь у долину. Мені тогди треба дуже білих рук, аби мене гладили по голові, і губів грубих, аби хухали на мене і казали: не бійся, я тебе не дам» » [ 2, с. 149].

Відповідь на це читаємо в листі Ольги Кобилянської до Стефаника, написаному вже в квітні 1931 року, де фактично письменниця пояснює символ білої квітки як маркування їх минулої зустрічі: «Давно це було, як ми ще були молоді, як одного року перебувала я під час ферій в селі Белелуя у моїх свояків Сінгалевичів, а ти прийшов відвідати мене. Ми ходили довго по гарнім саді і оглядали розкішний зільник під вікнами приходства. Про що говорили — не пригадую — може про літературу і писання. Ми були потрохи змішані. З зільника я подала тобі перед прощанням білу цвітку з помеже широкого буйного листа, що пахла оп'яняючим запахом… В моїм цвітнику виростає і та біла цвітка, яку я тобі тоді передала…» [2. с. 184].

Цікаво, що всі ті перипетійні почуття, котрі вирували між двома людьми, не переходили у ненависть чи щось подібне, вони все розуміли, розуміли життя: «Я Вашого листа не спалю, бо нема єго защо, такого гарного і сердечного, палити. Най він собі стоїть поруч із другими Вашими письмами, я колись знов єго буду читати, буду читати й гадати собі то само, що тепер гадаю. Добре мати доброго товариша, що такий він, як ота пані біленька, як павутинка, що нагадує собою синяве небо, як мамина рука, що спокійно гладить по волоссю», – пише Стефаник у листі 5 червня 1899 року [2, с. 184].

З пані Кобилянською письменник не тільки говорив про внутрішні почування, але й висловлював свою громадянську позицію, інтереси та життєву мету – писали для простого люду, творити виключно заради них: «Я не люблю інтелігенцію. Для неї я не маю серця. Писати для неї не буду. Не можна любити те, що вродилося тому п’ятдесят років і є маленьке та до того миршаве. Оправдати я годен, але любити не можу. Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерті не бояться. За них я буду писати і для них» [2, с. 190]. Фактично він розумів значення народу у формуванні цілої історичної традиції, цілої культури.

Він іронічно іноді говорив, проте мав рацію про Ольгу Кобилянську – вона й справді була непересічною жінкою. Проте їхні стосунки ніколи не заходили далі від романів у листах: «Добра товаришко! Так файно, що я Вам цілу ніч снився, весело, що мене любите і пестите, і силу чую, як Вас, такого доброго товариша, маю. Ви — то така жінка, така жінка, що хіба пари Вам нема — легоньку маєте руку і такі-сте правдиві дуже. Я би хотів і Вас попестити, але не вмію так, як Ви» [2, с. 195].

26 лютого 1900 року пані Ольга писала йому: «Пане Стефаник. Мені здається, що межи нами струна урвалася і що біла лілія вже зів’яла. Тогди мені жаль стає і я питаюсь: "Чому?" Ви повинні завжди моїм товаришем остатися. Дуже жаліла-м, що не застались-те мене тогди, як відвідували мене. Я хтіла Вам руку стиснути і сказати: "Пане Стефаник..." і більше нічого... Чуєте, пане Стефаник?» [2, с. 201]. Цей лист є свідченням дружніх стосунків на все життя, про підтримку, яку так тонко відчував письменник.

Досить цікавими є взаємини між Лесею Українкою та Василем Стефаником. В цих листах він виступає іншої людиною. Часто поетеса передає йому вітання не у своїх власних листах, а через подругу: «Стефаника привітайте від мене, як побачите…» [2, с. 416], «Будьте ласкаві, подякуйте п. Стефаникові за його «Синю книжечку»… я зробила б це сама, та не знаю його адреси…» [2, с. 142]. В. Стефаник передав Лесі Українці свою збірку не сам, а через пана Морачевського, оскільки довгий час вони не були особисто знайомі.

Поетеса співчуває його долі, коли розповідає, що зустрічалася з письменником у Чернівцях і він їй здався на вид здоровий, а в дійсності хворий та сумний. У той час на основі однойменного оповідання він написав драму «Палій» та хотів, щоб її у Чернівцях поставили на сцені, але нічого з того не вийшло.

Леся Українка співчуває пану Стефанику, що за браком коштів йому довелось залишити навчання в університеті, він не мав роботи, грошей, хворів та мав якісь нервові розлади: «Дуже шкода, що справи д. Стефаника так зле стоять, але, може, вони ще якось поправляться, – він людина з таланом, то чей же не загине» [2, с. 199].

Існує невеличкий лист до самого Василя Стефаника від 27 серпня 1901 року, де поетеса має надію з ним зустрітись, і звертається у дуже ввічливій формі, називаючи його високо поважним паном товаришем, що свідчить про велику шану до нього.

Взагалі, перечитуючи листи Стефаника, можна побачити певні формули, що нібито наближають його біографічні думки до цілісних творів: «Моя веселість йде до мого серця як жебрак. Стає перед чорними думами, що там здавна засіли, і жебрає маленької монети. І вона стоїть, стоїть і тихонько виходить, аби дверима не рипнути, аби газди не гнівалися, – і виходить без нічого. І стоїть за дверима, і вмирає поволи. Ой, ти, веселосте моя!» [2, с. 241].

Окрім того, у листах письменник вдається і до відтворення деяких локально-звертальних одиниць, наприклад вуячку, братя,а поросту звертається, використовуючи лексеми дитинко, ласкава пані, діти мої любі та й миліі. Такі збереження є дуже цінними з погляду мовознавства і свідчать вони навіть про певні історичні зміни у самій мові.

Підсумовуючи, варто сказати, що у листах Василь Стефаник постає сильною, унікальною, непересічною особистістю. Зі всіма своїми друзями він стриманий, про що свідчать певні мовні звороти, проте у спілкуванні з найближчими спорідненими душами, він виливає на листок паперу усього себе, свою душу.

Його епістолярний ідіостиль має тенденцію до тяжіння у плані передачі конструкціями з описами природи чи природних явищ рослинного світу. Це дає підстави говорити про перебування пана Стефаника у гармонії з природою, що тільки за допомогою природи можна передати якнайточніше свої внутрішньо-психологічні почуття та відчуття.