Іван Франко

Видатний український поет, письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч Іван Франко (1856—1916) був одним із організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні її друкованих органів, видавав журнал «Житє і слово». За політичну діяльність переслідувався австрійською владою. Є автором близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць. Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму. Світогляд поета формувався в умовах загострення боротьби трудящого селянства й робітництва Західної України проти соціального гніту. Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він пов'язував з виникненням приватної власності та суспільних класів. Найважливішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства. Всі експлуататорські держави були і є відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові й панує над ним. Буржуазна держава також не є винятком. Характерними її рисами є наявність міцної армії як опори існуючого політичного ладу, бюрократичного апарату, посилення виконавчої влади і зниження ролі представницьких органів. У такій державі відбувається концентрація багатства в руках нечисленної пануючої верхівки, тоді як мільйони трудівників не можуть задовольнити свої елементарні життєві потреби. Конституційність, парламентаризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент насправді представляє інтереси заможних верств суспільства, а буржуазне право захищає ці інтереси і робить трудящих фактично безправними. Слід розрізняти формальну і реальну рівність, бо юридична рівність, що не спирається на економічну та освітню рівність, залишається на папері, а в повсякденному житті вона для нижчих верств нездійсненна. Ці погляди І. Франка на державу визначили і його негативне ставлення до марксистської ідеї держави диктатури пролетаріату. Така держава також матиме чиновницько-адміністративний апарат, який стоятиме над народом, і соціальна нерівність не буде подолана. У зв'язку з цим соціалістичне суспільство І. Франко уявляв як співдружність людей праці, засновану на господарській рівності, повній громадянській і політичній свободі, несумісній з державою. Політична свобода полягає у відсутності політичного тиску та управління зверху, держави як органу примусу. Народ знизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам здобуває освіту й захищається. У майбутньому суспільстві утвердиться справжнє народовладдя. Головними осередками влади народу будуть громади, що виконуватимуть усі функції управління суспільством. І. Франко віддавав перевагу безпосередній демократії, хоча не заперечував необхідності і представницької демократії. Органи представницької демократії утворюються на рівні вільного союзу громад, представники яких формують єдиний представницький орган для вирішення важливих питань — зовнішньої торгівлі, суду, оборони та ін. Щодо шляхів і засобів переходу до соціалізму І. Франко висловлював різні думки. В одних працях він обстоював правомірність застосування трудящими радикальних засобів для звільнення від експлуатації і здобуття свободи, в інших — схилявся до мирних форм політичної боротьби. Рушійною силою цієї боротьби визнавалися не тільки пролетаріат, а й інші категорії трудівників. І. Франко не поділяв марксистської ідеї про історичну місію пролетаріату, за якою йому належить очолити боротьбу за соціалізм усіх трудящих. Він говорив про «робітництво», під яким розумів усіх, хто працює, — робітників, дрібних селян, ремісників, інтелігенцію. На відміну від марксизму І. Франко прагнув до того, шоб його соціалізм спирався на загальнолюдські, а не на суто класові цінності. Це мав би бути самоврядний, недержавний соціалізм. Велику увагу І. Франко приділяв національному питанню. Він закликав інтелігенцію сприяти формуванню української нації, здатної до самостійного культурного й політичного життя і спроможної активно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки. І.Франко виступав за політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою політичної незалежності соціально звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації. І. Франко обстоював ідею федерації політично рівноправних народів з демократичною, республіканською формою правління, заснованою на громаді як первинному самоврядному територіальному об'єднанні. На його думку, вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї нації над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. На федеративних засадах мають будуватися відносини між народами як у межах окремих країн, так і у всесвітньому масштабі. Відстоюючи федералізм, І. Франко водночас виступав як проти космополітизму М. Драгоманова, так і проти інтернаціоналізму марксизму. У працях останніх років він різко критикував тих діячів, для яких загальноєвропейські ідеали соціальної рівності заслонили ідеал національної самостійності, та тих, хто за гаслами інтернаціоналізму приховує нелюбов до власного народу. Хоча І. Франко багато в чому поділяв марксистські погляди на проблеми суспільного розвитку, він виступав проти абсолютизації марксистського вчення, закликав сприймати його як продукт певної епохи, а не як керівництво до дії на всі часи.

В'ячеслав Липинський, Стефан Томашівський, Василь Кучабський

Наприкінці XIX—на початку XX ст. в українській політичній думці переважали ідеї соціалізму. Лібералізм в Україні не набув такого поширення, як у країнах Західної Європи. Ідеї лібералізму в українській політичній думці пов'язують почасти з творчістю М. Драгоманова, а особливо — Б. Кістяківського й М. Туган-Барановського. Більш помітне місце в історії української політичної думки посідають ідеї консерватизму, які особливо активізувались у XX ст. Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю обгрунтування його політико-правових підстав, доведення наступництва монархічно-гетьманських традицій. По-різному це робили три найбільш відомі представники українського консерватизму — В. Липинський, С. Тома-шівський і В. Кучабський. Найбільш впливовим представником українського консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (1882—1931). Належав до заможного шляхетського роду. Закінчив філософський факультет Краківського університету, під час Першої світової війни служив офіцером у російській армії. Виступив одним із організаторів Української демократичної хліборобської партії. У 1918 - 1919 pp. був послом гетьманського уряду та УНР у Відні. Перебуваючи в еміграції, працював професором Українського наукового інституту в Берліні. Автор понад 200 наукових праць, найвідомішими з яких є «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму» (1926), «Україна на переломі 1657—59» (1920), «Замітки до історії українського державного будівництва у XVII столітті» (1920) та ін. В. Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності. Він вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В. Липинського є слова: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Відповідно до цього власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народу України свої погляди як світогляд, здатний перетворити пасивну територіальну спільноту в політично організовану націю. Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Питання про форму державного правління — монархічну чи республіканську — було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917— 1920 pp., він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка розуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад і отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності для України В. Липинський шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію. На думку В. Липинського, кожний народ мусить пройти період монархії, відсутність якої на теренах України була причиною неоформления власної державної організації впродовж століть. Ідея монархії має виступати консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій іще Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом. Висновок на користь такої монархії В. Липинський зробив на основі аналізу виокремлених ним трьох основних форм і методів державного правління: демократії з республікою; охлократії з диктатурою; класократії з правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою» — монархією. Демократичний метод властивий республіці і заснований на відкритій конкуренції в боротьбі за владу, яка точиться між різними групами суспільства. Охлократичний метод характерний для диктатури і заснований на владі окремих суспільно-політичних груп (класу чи партії) над суспільством. Лише за класократії, яка складається з провідних представників усіх суспільних класів і верств, держава існує для нації. Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський називає аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український консерватизм і релігійний етос. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними й суспільними справами здійснює аристократія — найкращі представники нації, незалежно від їх соціального походження. В аристократії існують статична й динамічна складові. Першу представляють такі елементи, які наявні у будь-який історичний період, — шляхта і хліборобський клас. Аристократія завжди повинна поновлюватися, інтегруючись з іншими соціальними верствами, які складають монархічну державу. Такі особливості формування аристократії забезпечують представництво у її складі всіх суспільних класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники), хліборобського (поміщики, селяни, сільськогосподарські робітники), купецького і фінансового (всі, хто живе з обміну продуктами), комунікаційного (залізничники, водії), інтелігенції. В результаті аристократія виступає як класократія — влада найкращих представників усіх суспільних класів і станів. Класократія як спосіб організації державної влади, на думку В. Липинського, забезпечує єдність нації і заперечує буржуазний парламентаризм, соціалізм і націоналізм. Перший роз'єднує націю за партійною ознакою, другий — за класовою, а третій — за етнічною. Нація у В. Липинського виступає не як етнічна, а як політична спільність, що включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Забезпеченню єдності нації слугує й територіальний патріотизм — усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно від їх походження, соціально-класової та етнічної належності, віросповідання тощо. Кожна нація є соціально-диференційованою і охоплює як прогресивні, так і консервативні елементи. Консервативні елементи — це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля. Важливою умовою побудови держави і формування української нації В. Липинський вважав її релігійну єдність. На його думку, тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Наголошуючи на животворній силі релігії, яка може примирити українство, спрямувати його до зміцнення держави, він водночас застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури, наголошував, що тільки та церква може піднести священний національний прапор боротьби за волю, яка не служить політиці. Відстоюючи незалежну українську державність, В. Липинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу суверенної Української національної держави з Росією і Білоруссю.

Якщо М. Міхновський був засновником українського націоналістичного руху, то публіцист і громадсько-політичний діяч Дмитро Донцов (1883—1973) виступив його головним ідеологом. Він був членом Української соціал-демократичної робітничої партії, Партії хліборобів-демокра-тів, редактором низки періодичних видань, автором численних творів, найвідомішими з яких є «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944). Філософським фундаментом поглядів Д. Донцова був ідеалізм з його приматом духовного над матеріальним. Відповідно до своєї філософської позиції мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Ідея добробуту й матеріального блага приноситься ним у жертву ідеї честі та слави, благополуччя одиниці — величі нації в цілому, тому що тільки в межах національного організму існують і творяться духовні цінності. Ідея примату духовного над матеріальним обґрунтовує і принцип ієрархічності у внутрішньому устрої держави. Належність до того чи іншого стану визначається не за соціальною, а за психологічною ознакою. Д. Донцов заперечував традиційний український націоналізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї. Натомість він сформулював концепцію нового — інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Інтегральний націоналізм передбачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, покликаною об'єднати населення в народ і перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає дійовість, а не пасивну споглядальність. Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя. Росіянам, доводив Д. Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишилася з Європою. Тому основною заповіддю зовнішньої і внутрішньої політики України мусить бути «повна сепарація від Росії». У праці «Підстави нашої політики» Д. Донцов стверджував, що призначення України — бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він вбачав зміст української національної ідеї. Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці «Націоналізм». У ній він писав, що починаючи з XVIIT ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій — інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, раціоналізму, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування. Воля має бути зорієнтована на боротьбу за поширення української ідеї та національне визволення. Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям. Розуміючи, що традиції минулого українців не дуже сприяють державотворенню, Д. Донцов переорієнтовує увагу на майбутнє. Головною ознакою нації стає ідеал політичного владарювання, державної незалежності. На відміну від В. Липинського, для якого створення держави було підставою для формування нації, для Д. Донцова саме поява нації, її прагнення до самостійного політичного життя є необхідною передумовою створення власної держави. Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та аморальності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм характером відчуттям, що в історії часто постає у формі різних легенд і міфів. Фанатизм випливає з релігійного характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керуються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім власними інтересами, що виправдовує існуюча мораль. Аморальність у політиці означає можливість використання будь-яких засобів для досягнення політичних цілей. Необхідною умовою національного поступу, перетворення маси в націю Д. Донцов вважав формування національної політичної еліти як державотворчого елемента. Цей елемент він називає по-різному: аристократією, провідною верствою, ініціативною меншістю, правлячою кастою. Говорячи про головну причину всіх історичних бід українців, Д. Донцов зазначає, що вона полягає не в географічному розташуванні України, не у власне національній свідомості широких мас, а у виродженні державотворчого елемента, відсутності власної провідної верстви. У найвідповідальніші історичні моменти українська еліта виявлялася не гідною свого народу і свого призначення. Тому першочерговим завданням українського націоналізму є формування саме провідної верстви, гідної завдань, що стоять перед нацією. Провідна верства має визначитися своїм окремим становищем у суспільстві та окремими, тільки їй притаманними, державотворчими функціями. Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства — це аристократи духу, для яких земля — передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем. Крім відчуття духу землі, для належності до провідної верстви необхідні ще й інші ознаки. Це, по-перше, шляхетність, яка виявляється в домінуванні духовного над матеріальним, прагненні до високих ідеалів, цінуванні ідеалів честі, слави й морального обов'язку. По-друге, мудрість, здатність до розуміння тих одвічних законів, на яких тримається світ у цілому й суспільство зокрема. По-третє, мужність, що проявляється здатністю жертвувати своїм життям в ім'я загального блага, виконувати своє призначення, незважаючи ні на що. Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути «творче насильство», що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність. Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки і вважав, що політичний сепаратизм, спрямований насамперед проти російської державності, є необхідною умовою виживання української нації. Д. Донцов поділяв нації на панівні і непанівні і вважав, що сильніші нації мають перемогти слабших і «накинути» їм свій спосіб життя. Він виходив з того, що гуманізм і демократія несумісні з національною волею, національною ідеєю і тому на них не слід зважати. У 20—30-х роках, коли в Європі поширювалася фашистська ідеологія і в деяких країнах були встановлені фашистські режими, ідеї Д. Донцова набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеологічною основою програми Організації українських націоналістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналістичних організацій.

Політична наука у Великій Британії

Політична наука у Великій Британії    Англійська політична наука має багаті історико-філософські традиції, пов´язані з іменами Т. Гоббса, Дж. Локка, І. Бентама, Г. Спенсера, Дж. Бентама. Ідеї саме цих мислителів стали вихідним пунктом багатьох сучасних політологічних досліджень. Але, як уже підкреслювалося, якщо до кінця 19 ст. у світовій політичній науці домінували концепції європейських мислителів, то в 20 ст., особливо в другій його половині, лідерами стають американські вчені. Отже, сьогодні англійська політологія позначена певним провінціалізмом у тому розумінні, що основою досліджень учених Великої Британії, як правило, стають концепції їх колег із-за океану. Незважаючи на це, англійська школа вже не раз доводила, що може створювати сильне культурне поле, яке впливає на політологію всієї Європи.    Тривалий час, майже до початку 50-х років 20 ст., в англійській політології домінували два напрями розуміння поведінки людини — соціологічний та економічний. "Соціологи" вважали політичну поведінку особи результатом впливу культурної традиції. Система цінностей цієї традиції підпорядковує поведінку людей. "Економісти" розглядали політику як сферу раціональної діяльності людей із незмінними цілями, суть яких полягає в тому, щоб діставати максимальну користь. Після другої світової війни соціологічний напрям став теоретичною основою консерватизму. Дальшому розвиткові економічного підходу сприяли успіхи формальних методів економічного аналізу.    Перевага емпіричного підходу в межах соціологічного та економічного напрямів політології була зумовлена, з одного боку, потребами політичної практики, а з іншого — впливом американського досвіду. Але емпіризм в Англії має противників. Серед них професор Ліверпульського університету Ф. Рідлі та його оксфордський колега Дж. Лайвлі. Так, Ф. Рідлі висловив думку, що природа існуючих інститутів, відображена в законодавстві, найбільшою мірою впливає на політичну поведінку, а не навпаки, як вважають біхевіористи. І сьогодні дискусії з тих чи інших питань ведуться переважно в межах двох основних напрямів — соціологічного та економічного.    Одна з найважливіших проблем англійської політології — проблема влади. Вона охоплює такі питання, як поняття влади, природа влади, авторитет впливу. Дж. Лукас, наприклад, так атестує владу: "Хтось має владу, якщо після його слів "нехай щось буде виконано" це обов´язково виконуватиметься. Якщо хтось має авторитет, то з цих його слів належить, що дію треба виконати, а якщо цей "хтось" може справляти вплив, то після його слів інші люди повторюватимуть "нехай щось буде виконано".    Прихильниками економічного напряму був запропонований інший шлях. Так, Б. Баррі виділяє економічний тип влади, який здійснюється шляхом погроз та обіцянок. Політолог П. Данліві кваліфікує владу (слідом за Р. Далем) як можливість А примусити Б зробити те, що Б не робив би без примусу.    Відомий політолог Б. Бране пише, що окрема чи колективно діюча особа має владу тією мірою, якою існуючі порядки піддаються її керівництву. Соціальну владу мають ті, хто користується правом управляти соціальною дійсністю на власний розсуд. Володіння владою — це володіння правом свободи дій; здобути владу — здобути таке право; втратити владу — втратити це право. Підкреслюючи, що влада індивіда фактично залежить від здатності до дії інших осіб, Б. Бране порівнює такого індивіда з водієм автомобіля. Його влада полягає в самому автомобілі, залежить від того, як працює двигун і т. ін. Водій правує і, можна сказати, володіє автомобілем. Аналогічно індивід має владу лише якоюсь мірою.    Традиційно питання про владу пов´язується з аналізом понять держави й суверенітету. Так, У. Різ виділяє три головних значення терміна "держава" в політологічній літературі: по-перше, це "політично організоване й територіально обмежене суспільство"; по-друге, це "суспільство, організоване політично відповідно до моральних ідеалів"; по-третє — "уряд як установа, інституція". Останнє значення, підкреслює дослідник, у наші дні використовується дедалі частіше. Політолог Дж. Філд виділяє таку ознаку держави, як володіння верховною владою на даній території. У такий спосіб він пов´язує поняття держави з поняттям суверенітету.    Тривалий час в англійській політології домінувала теорія не-обмеженого суверенітету Т. Гоббса. Першим, хто почав її атакувати, був Г. Ласкі. Він вважав, що держава є лише однією з багатьох форм регулювання поведінки людини. Цю ідею підтримували Є. Баркєр, Дж. Лукас та деякі інші політологи. Наприклад, Дж. Філд писав, що теорія необмеженого суверенітету в демократичних суспільствах нездійсненна, оскільки владу держави обмежує влада інших громадських асоціацій — партій, профспілок, церкви, а також міжнародних організацій (ООН, ЄЕС). Необмеженість юридичного суверенітету можна розуміти таким чином, що орган, який його має, не контролюється іншими установами й може здійснювати зміни конституції.    Важливе місце в політологічній науці Великої Британії займає проблема класифікації політичних режимів. Після другої світової війни вона розглядалася в контексті дискусії про майбутнє демократичної системи Заходу. Є. Баркєр підкреслював, що розмежування між державою й суспільством є основою демократії. Дж. Паррі писав наприкінці 60-х років, що різниця між демократією й тоталітаризмом полягає в більшій незалежності партій, груп тиску, об´єднань тощо.    Найбільш значною спробою політико-філософського осмислення проблеми співвідношення демократії й тоталітаризму є концепція "відкритого" суспільства, яку тривалий час розробляв К. Поппер. На його думку, західна демократія, атрибутами якої є вибори, референдуми, тобто сфера індивідуальних рішень, що постійно розширюється, — це перехідна форма на шляху до "відкритого" суспільства. Хоча іноді ситуація може скластися таким чином, що, відстоюючи свою індивідуальну незалежність, людина наштовхується на зовнішній тиск. Після цього у неї виникає бажання звільнитися від особистої відповідальності, замінити її на групову чи колективну. Це веде до відродження "закритого" суспільства, яке характеризується тотальною безвідповідальністю індивідів, тиранією сильної особи, яка контролює інтереси й політичні переконання. Таке суспільство, вважає К. Поппер, пропонує теорія К. Маркса.    Різниця між демократією й тиранією полягає в тому, що інститути першої забезпечують зміну уряду мирним шляхом, а другої — шляхом насильства. Тому К. Поппер пропонує на місце питання "хто повинен правити?", поставити питання "як можна уникнути таких ситуацій, коли поганий правитель може заподіяти шкоду?". Отже, принцип демократичної політики полягає в тому, щоб створювати й розвивати установи, які дають змогу здійснювати громадський контроль за правителями, а якщо потрібно, то усувати їх. Один із можливих шляхів — створення двопартійної системи на зразок тієї, що існує в Сполучених Штатах. За такої системи партія, зазнавши поразки на виборах, починає критично переосмислювати свої цілі, реформувати ідеологію, шукати нові ідеї.    Проблемам демократії й тиранії приділяє увагу відомий філософ М. Оукшотт. Він стверджує, що в чистому вигляді немає ні демократії (громадської асоціації), ні тиранії (цільової асоціації). У Західній Європі йде процес трансформування "цільового" об´єднання епохи середньовіччя в громадську асоціацію. Але можливі ексцеси повернення до режиму "цільової" асоціації. Головний засіб боротьби з ними М. Оукшотт бачить у європейській культурній традиції. На думку політолога І. Терліна, демократію характеризує "негативний" ідеал політичної свободи, коли ніхто не заважає людині, яка може й хоче діяти. Авторитаризмові притаманна "позитивна" свобода. Вона декларує право людини на самоврядування й самовизначення. Але здійснення цих принципів передбачає спільну дію великих груп — класів, народів тощо. На практиці це веде до авторитаризму.    Головне завдання політичного режиму Б. Крік і Г. Іонеску вбачали у розв´язанні суперечності між необхідністю порядку й різноманітністю інтересів членів суспільства. Автократія намагається розв´язати її шляхом підтримання однієї групи інтересів, пригнічуючи при цьому інші сили суспільства. Тоталітарний режим реорганізовує суспільство таким чином, щоб ліквідувати корені конфлікту інтересів.    Б. Крік виділяє ще кілька відмітних рис кожної з форм правління. Автократія жадає пасивної покори громадян, її офіційна доктрина — релігійна чи націоналістична ідеологія. Соціальна структура вирізняється наявністю класів і каст, елітних груп закритого типу. За тоталітарного режиму від громадян вимагається масова участь у державних справах. Офіційна доктрина — революційна ідеологія, яка претендує на науковість. У соціальній структурі швидко йде вирівнювання відмінностей.    Республіка потребує добровільної особистої участі громадян в управлінні суспільними справами. Офіційну доктрину замінюють утилітарні "уявлення". У соціальній структурі переважає "середній" клас. Елітні групи мають відкритий характер. З функціонуванням демократії тісно пов´язана проблема партисипації (від англ. participation — участь). Слід зауважити, що політологи реформістського напряму розглядають партисипацію як особисту участь людини у прийнятті рішень і контролі за їх виконанням. Представники консервативного табору зводять її до участі в голосуванні. Політологи шукають відповідь на питання, як пов´язати деякі ознаки демократії (рівність партисипації та ін.) з фактом визнання еліти. Політолог Т. Ботомор, наприклад, вважає, що наявність еліт не суперечить демократичному політичному режимові. Але ступінь відкритості еліт є показником демократичності суспільства. Інший політолог — Т. Тенкер — пише, що політична еліта Великої Британії постійно конкурує з елітами локальними, груповими. Вони є основними носіями протесту, й тому політична "виховна" еліта змушена шукати з ними спільної мови.    Багато важать для аналізу політичного життя Англії дослідження виборчих кампаній, виборчої стратегії політичних партій. На думку Р. Роуза, партія — це дуже складна організація. До неї входять такі інститути, як парламентська фракція, головний штаб, окружні відділення. Дуже часто вона об´єднує людей, які знаходять спільну мову лише щодо деяких політичних заходів.    Найважливіші функції партії у Великій Британії зосереджені навколо формування уряду. Для партійного правління необхідні, по-перше, політична програма, яку партія, якщо стане правлячою, втілюватиме в життя; по-друге, декларування цілей і принципів майбутнього правління (без повідомлення про методи їх досягнення); по-третє, призначення через партію керівників уряду, наявність у цих керівників необхідної кваліфікації для контролю за діяльністю бюрократичного апарату; й, нарешті, відданість цих керівників цілям партії.    Теорію виборів як сфери економічної конкуренції двох чи більше партій розробив професор Д. Робертсон. Головна її ідея, яку він перейняв у Е. Даунса, — порівняння суперництва партій на виборах з ринковою конкуренцією. Д. Робертсон вважає, що ідеальний тип конкуруючої партії має бути позбавлений ідеологічних забобонів. Мета партії — не зміна існуючих соціальних умов, а прагматичне здійснення політики в межах цих умов. Однак ідеологія є дуже важливим аспектом виборчої стратегії, невід´ємною частиною культури кожної людини, у тому числі й політика. Саме ідеологія в діяльності політика обмежує вибір політичних методів.    Партійна програма знайомить виборців із проблемами майбутнього уряду, а також із шляхами їх вирішення. Але на практиці, підкреслює Д. Робертсон, ми бачимо порушення системи конкуруючої демократії. Інформацію стосовно проблем виборці одержують від політиків, які перекручують її собі на користь. Опозиція не торкається проблем, які існуючий уряд успішно вирішив. Правляча партія не згадує про невирішені питання. Складається така ситуація, коли виборцям дуже важко розібратися в тонкощах політичної боротьби.    Про роль груп тиску у виборчому процесі пише У. Маккензі. На його думку, посилення цих груп веде до зниження ролі партійних програм на виборах. Адміністративна система стає сферою дій організованих груп, що мають формальну структуру, спільні інтереси і справляють вплив на діяльність адміністративних органів. Групи тиску можна розрізняти за типом державних органів, на які вони впливають (центральні, локальні та регіональні), а також за внутрішньою структурою (демократичні й олігархічні). Методи дії груп тиску — вплив на політичні партії, апелювання до громадської думки, використання експертних знань. Водночас у їх намірах залишається привернення на свій бік політичних діячів і державних службовців. Деякі депутати парламенту, зазначав У. Маккензі, діють як представники груп тиску. Вони постійно виступають на захист певних інтересів. Хоча відомо, що за такі виступи, як правило, обіцяють високооплачувану посаду, ніхто не вважає такі дії протизаконними.    Політолог Е. Берг оцінює діяльність груп тиску як канал для ознайомлення "верхів" із громадською думкою. Однак багато англійських учених вважають, що активізація та зростання впливу груп тиску таять у собі загрозу для демократії.    Чимало досліджень політологів Великої Британії присвячено проблемі зростання політичної апатії (І. Бадж, Т. Тепмен, Ф. Грінстайн, В. Хермен та ін.). Вони підкреслюють, що рівні можливості впливу громадян на політичні рішення — важлива умова існування демократії, тому рекомендують ретельніше дбати про політичне виховання громадян.    Велику увагу англійські політологи (Д. Батлер, Д. Стоуне, Дж. Блаймлер, Д. Макквейл, М. Харрісон та ін.) продовжують приділяти вивченню впливу засобів масової інформації на формування громадської думки.

 Політична наука в Німеччині

   Політична наука в Німеччині почала розвиватися в 19 ст. як дочірня дисципліна традиційних наук, насамперед філософії та юриспруденції. Тому до останнього часу вона мала переважно філософський характер, перебувала під сильним впливом ідейної спадщини Ф. Гегеля, І. Канта, Фіхте. Але в 70—80-ті роки, як підкреслює М. Вебер, німецька політологія почала дедалі більше переключатися на емпіричний розгляд політики із застосуванням "жорстких" кількісних методів, орієнтуючись на відомого німецького політолога Г. Майєра. Сучасна політична наука має методологічну гостроту й переконливість емпіричних спостережень унаслідок обмежування своїх завдань. Відмінність між старою й новою політичною наукою полягає в тому, що сучасні політологічні студії роблять акцент на з´ясуванні причин, а не мети політичної діяльності. Вони також відмовляються (можливо, тимчасово) від проблематики цінностей. Застосовуючи кількісні методи досліджень і обмежуючи вивчення причинними зв´язками, політологія діє у звуженій сфері на вищому науковому рівні.    Деякі вчені стверджують, що нині в Німеччині немає єдиної думки щодо предмета і завдань політичної науки. Так, М. Вебер пише, що в його країні не існує єдиної політичної науки, є лише різні сфери інтересів, різні галузі досліджень і різні методи. Політолог К. Ленк виділив деякі сучасні політологічні напрями. Одна група політологів вважає, що політична наука — це державознавство, яке доповнюється аналізом динаміки державних інститутів. Друга група заперечує єдність предмета політичної науки, веде мову про політичні науки — історію, соціологію, економіку в їх політичних аспектах. Третя група розглядає політологію як один із аспектів соціології. Міркування четвертої групи зводиться до того, що завдання й мета політології полягає в історико-герменевтичному аналізі сучасності. Але головна відмінність між усіма політологічними напрямами полягає в підходах до вирішення проблеми співвідношення науки й політики. Прихильники розуміння політичної науки як практичної дисципліни доводять, що вона повинна філософськи осмислювати соціальну дійсність і орієнтувати політичну діяльність на певні соціальні та моральні цінності. Дуже великий інтерес прихильники "практичної" політології виявляють до історії політичної думки. Вони закликають повертатися до норм, що є найвищою цінністю політичного мислення й випливають із релігійної та філософської самосвідомості.    Прихильники "чистої" політичної науки спираються на неопозитивістську методологію й гносеологію. Вони переконують у тому, що слід постійно розділяти сферу цінностей і сферу фактичного. Науковому аналізові підлягає тільки сфера фактичного, але багато авторів піддавали критиці неопозитивістську інтерпретацію політичної науки. Типовим аргументом противників цієї концепції була теза про те, що неопозитивісти розуміють прогрес лише як перманентне вдосконалення теорії й поглиблення її змісту. Внаслідок цього історії, в тому числі й політичній, відмовлено в праві на існування.    Своє трактування поняття "політична наука" висловили Р. Лепсіус і П. Ноак. На думку першого, вона досліджує політичний устрій суспільства та його принципи, охоплює феномен політичного процесу, який надає людині форми політичної екзистенції в суспільстві. Однак політологія не є енциклопедичною наукою, не розчиняється в сукупності наук, вона поділяє з ними об´єкти дослідження, але не об´єкт пізнання.    У своїй книжці "Що таке політика? Вступ до науки про неї" П. Ноак заявляє про необхідність нової політичної науки, яка б створила для людини можливість знайти себе і своє місце в державі, суспільстві. Він підкреслює, що нині політологія бореться за статус самостійної науки. Ця боротьба ведеться за чотирма напрямами:    1) проти пересуду, що політика — це мистецтво, тому до неї не можна застосовувати наукові категорії;    2) проти переконання в тому, нібито політична ситуація — це щось одноразове, неповторне, й тому, аби її пізнати, достатньо історичної науки;    3) проти упередження, що політика має справу з формами панування, хоча це стосується компетенції загального державного права;    4) проти тих, хто заперечує її самостійність.    Отже, проблема політичної теорії, її статусу — одна з найважливіших у сучасній політології Німеччини.    Питання політики й політичних відносин традиційно розглядалися в межах філософії держави, сама політологічна наука виникла на початку 20 ст. як соціологія держави. Всі політичні процеси в цілому розглядалися в межах державознавства, до нього також входили питання державного управління. Сучасна політологія Німеччини намагається поєднати філософське осмислення держави з дослідженням конституційних і політичних реалій. Але центральний об´єкт усіх політологічних досліджень — держава, яка є, на думку Р. Лепоуса, найсуттєвішим носієм політичного порядку. До цього часу в політичній науці переважає тенденція розгляду поняття "держава" як центрального. До того ж політологи переконані, що політику взагалі можна пізнати лише через державу. Проте це не означає обмеження предмета політичної думки тільки державою.    Водночас у німецькій політології існують різні трактування самого поняття держави. Деякі дослідники намагаються показати, що держава — це елемент соціальної системи. Але більшість учених традиційно характеризує її як носія "трансцендентального розуму", "вічних цінностей", а також як сферу реалізації свободи (концепції Е. Фортхоффа, X. Куна, Е. Хіппеля).    Останнім часом серед політологів Німеччини стала модною концепція створення "сильної" держави. Ще на початку 70-х років М. Вебер підкреслював, що в політиці, коли мова йде про індивідуальну та політичну свободу й демократію, головне — це посилення державності.    У другій половині 80-х років ідея "сильної" держави дістала розвиток у працях представників так званого неоконсерватизму (К. Хорнунг, А. Молер, Г.-К. Кальтенбрунер та ін.). Взагалі, одна з головних "конституційних" ідей політичної філософії неоконсерватизму в Німеччині — підпорядкування індивіда державі. Пріоритетність сильної влади обґрунтовується представниками неоконсерватизму насамперед тим, що лише вона може здійснити найвищу мету — самоствердження держави, нації. На думку К. Хорнунга, не можна абсолютизувати волю більшості. Громадська думка формується цілеспрямовано, її можна піддавати різним маніпуляціям. Тому не варто надавати демократичній більшості дуже великої влади. Концепція "обмеженої" демократії в політичній філософії неоконсерватизму має, як підкреслював А. Френкін, такі джерела. Внаслідок функціональної комплектності сучасного суспільства, його плюралістичності, різноманітності культур політична єдність стала неможливою. Не можна гарантувати, що в суспільстві існує єдина, одностайна громадська думка. Тому доцільно вилучити частину політичних рішень зі сфери демократії, приймати рішення владним порядком.    Характеризуючи німецьку політологію, треба обов´язково зупинитися на творчості видатного мислителя сучасності Н. Лумана. Свою теорію політичної системи він розвиває, спираючись на традиційну для соціально-політичної думки Німеччини ідею співвідношення суспільства й держави. До речі, в німецьких наукових колах це співвідношення зводять до діалектики економіки й політики. Твердження Н. Лумана ґрунтуються на тому, що політика, політична система незалежні від інших систем суспільства. Головні функції політичної системи полягають у тому, що вона виробляє рішення, обов´язкові для всього суспільства, формує апарат влади, підтримує консенсус і виконує політичні рішення. Економічна система повинна виробляти рішення стосовно задоволення потреб або мати право відкладати прийняття рішень. Діалог між політичною та економічною системами відбувається на основі принципу невтручання.    Стару структуру влади, яка ґрунтувалася на розмежуванні законодавства, судочинства та управління, втрачено. Щоб повернутися до цього поділу влади, належить, на думку Н. Лумана, виконати чотири умови:    1) суворо контролювати систему управління, адже адміністрація часто приймає рішення без відома громадськості, в її руках сконцентрована велика влада;    2) волевиявлення в державі звільнити від тиску малих груп спеціалістів, а також від капіталу;    3) капітал (наслідок попередньої праці) доручити тільки досвідченим людям, але серед них не може бути державних чиновників;    4) виховання й освіта мають бути незалежними від держави сферами самоврядування вчителів, науковців, діячів культури.    Щодо питань демократії доктрину Н. Лумана можна кваліфікувати як консервативну. Для нього конкретна участь індивідів у процесі прийняття рішень — це утопія, хибна ідея. У політичній системі народ може виконувати лише певну роль — виборця. Отже, сама демократія стає виключно технічною функцією, яка існує для підтримки політичної системи.    Проблема демократії й демократизації суспільства займає велике місце і в творчості іншого німецького соціолога й політолога Р. Дарендорфа (нині працює у Великій Британії), який писав: "Демократія — це не просто розмаїття думок, не просто форум, де будь-який погляд входить в обіг; демократія — це система правління, її мета — забезпечити тим, хто керує, підтримку народу, принаймні на старті, і демократія повинна надавати можливість правити. Демократія — це уряд: його обирає, а якщо потрібно, то й зміщує народ. Крім того, демократія — це уряд, який має власний курс".    Щоб розвиток політичної системи Німеччини відповідав "європейським стандартам", щоб уникнути загрози тоталітаризму, слід мати, на думку Р. Дарендорфа, два великих політичних угруповання: консервативне, яке захищає бюрократичну систему, і прогресивне, орієнтоване на реформістсько-ліберальний курс. По обидва боки цих угруповань розташовані більш радикальні партії. Така система дає можливість існування повному спектрові інтересів.    Досліджуючи питання демократизації суспільства, Р. Дарендорф також вивчає проблему активної й пасивної громадськості. Він вважає, що рівень демократії в суспільстві визначає активність населення у вирішенні деяких політичних проблем. Але "постійна участь усіх в усьому" не сприяє процесові демократизації суспільства, навпаки, фактично є свідченням повного застою. Активна громадськість — це важлива сила політичного процесу. Вона є своєрідною елітою, а наявність конкуруючих еліт — це умова життєспроможності демократії. Але радикалізація активної частки громадськості може бути небезпечною для представницького правління. Тому, гадає дослідник, функція цієї групи населення — політичний контроль. Він також є істотним аспектом політичного процесу.    Поділяючи думку Р. Дарендорфа про необхідність громадського контролю над державою, інший німецький мислитель — Ю. Хабермас водночас наполягає, що такий контроль можуть здійснювати лише політичні спілки та партії. Тільки громадськість, об´єднана організаційно, може брати участь у процесі соціальної комунікації, контролювати державно-політичну бюрократію.