Консерватизм

Однією з впливових політичних течій ось уже понад два століття виступає консерватизм, - визначальний характер та напрям суспільного розвитку в країнах Заходу та Сходу. Консервативність (англ. conservation - збереження) завжди допускає турботу про збереження даності як чільної цінності суспільного буття. Її основна ідея, з точки зору її прихильників, полягає в тому, що, примножена досвідом і мудрістю багатьох поколінь людей, "даність" більш правильна, аніж новації та перетворення, що виступають модним захопленням сучасності. Консерватори віддають перевагу порядку політичної системи, що склався.

Що ж таке традиційний і новий консерватизм? Консерватизм - суспільно-політична течія, що характеризується прихильністю до стійких суспільних порядків, соціальної та політичної спільності, певним ставленням до традицій і звичаїв, системи духовних і політичних цінностей, раціональністю, стриманістю здійснення соціальних змін, протистоянням, постійною реалізацією і радикальністю перетворень, утвердженням поступального розвитку. Поштовхом до формування консервативних переконань у ХVІ сторіччі став виклик, кинутий ідеями Реформації та її релігійно-конфесійними конфліктами і війнами. Мислителі Роберт Хукер, Томас Гоббс та ін. відстоювали ідею суверенності та абсолютності існуючої держави у суперечці з першими політичними дисидентами - релігійними радикалами, що вважали можливими політичні потрясіння з метою поширення та встановлення нової релігії. Фундаментальні основи консерватизму як політичної ідеології сформульовані англійським мислителем Едмундом Бьорком. Саме поняття консерватизм введене після заснування французьким письменником Френсісом Шатоб-ріаном журналу "Консерватор" (1815 р.). Фундатори консерватизму протиставили висунутим Просвітництвом та Французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну і цілісну систему. Реалізація таких ідей призведе до знецінення успадкованих від нащадків традицій і нерозумного руйнування моральних та матеріальних цінностей суспільства.

Безпосереднє оформлення консервативної ідеології викликане ексцесами Французької революції. Едмунд Бьорк вважав, що радикали переоцінюють раціональний початок у людині, спираючись на її розважливість. Щоб стримувати темний та стихійний початок у людині, століттями створювалися інститути державної влади, виховувались традиції та основи моралі. Якщо їх раз і назавжди зруйнувати, то перш ніж виникне нове, "правильне", що організує початок, енергія руйнування призведе до хаосу, що сприятиме створенню тиранії, гіршої за ту, проти якої радикали почали боротися. Встановлення нового порядку за допомогою гільйотини вилилось у логіку взаємознищення, а якобінська диктатура закономірно привела до реставрації монархії. Трепетний мотив суспільних інтересів - воля, рівність, братерство, їх цінність і значення - консерватизм трактує з позицій іншого пріоритету - ідеї традиціоналізму, наступності, ієрархічності й аристократизму. Політичним наслідком таких переваг стала повага до свободи як свідомої слухняності та лояльності громадян держави, а також природної вдачі соціальної нерівності, властивої суспільству.

Власне, консервативними, на думку політолога Зенона Лейтона Генрі, виступають лише дві ідеології: консервативно-реформістська та класична консервативна. Якщо консервативно-реформістська ідеологія допускає поступову зміну суспільства шляхом реформ зі збереженням природи існуючих інститутів влади і привілеїв, то класична консервативна ідеологія допускає збереження статус-кво всіх суспільних і державних порядків, традиційних правил, норм, ієрархії влади, опозиційність будь-яким змінам. ідеологи консервативної ідеї прагнуть провести якомога більш глибоку борозну між консерватизмом, з одного боку, реакцією й екстремізмом, - з іншого. Разом з тим консерватори схильні применшувати відмінності між більш правим класичним і більш помірним реформістським консерватизмом, зближуючи їх до таких меж, де саме реформістський консерватизм представляє взагалі консерватизм. існує ідеологія екстремістського консерватизму з притаманними їй праворадикальними рисами. Радикальний консерватизм займає місце на стику первинних різновидів консерватизму та правим радикалізмом, крайньою формою якого виступає фашизм. У політичній науці в Україні тлумачення консерватизму не завжди збігалося з розумінням ідей консерватизму в політичній теорії Заходу. В Україні історично консерватизм виник як усвідомлення необхідності обґрунтування політико-правових основ монархічно-гетьманського ладу, як спроба надати владі гетьманів монархічної спадковості (Богдан Хмельницький, Павло Самойлович, іван Мазепа та ін.). Наприкінці ХуШ - на початку ХіХ ст. консерватизм став ідеологічною платформою дворянства Малоросії у боротьбі за збереження національних і станових привілеїв. У другій половині ХіХ ст. серед представників консервативної думки в Україні - політичні діячі Григорій Галаган і Василь Тарновський, Григорій Милорадович, а пізніше - Федір Уманець, Володимир Горленко, Андрій і Микола Стороженки та ін. В 20-х роках ХХ ст. ряд учених України прагнули обґрунтувати необхідність і правомірність політико-правових основ монархічного гетьманського ладу в Україні (В'ячеслав Липинський, Степан Томашівський, Володимир Кучабський). Їх концепції державності України оформились у науково-завершені теорії вже в період еміграції.

Сучасний неоконсерватизм став результатом характерних для еволюції уявлень в межах головної системи цінностей консерватизму. Первісно поняття неоконсерватизм адресоване "перебіжчикам", групі американських ліберальних ідеологів, які перейшли на консервативні позиції. Неоконсерватизм означає реальний процес поновлення політики, здійснюваної в межах колишніх пріоритетів та названої "новою консервативною хвилею". Не випадково неоконсерватизм згадується паралельно з іменами конкретних політичних лідерів - Маргарет Тетчер і Рональда Рейгана, а звідси - тетчерізм і рейганізм. Всім різновидам сучасного консерватизму притаманне засудження того соціально-економічного та політичного курсу, синонімом якого виступає поняття держава загального добробуту. Консерватори називають таку державу розподіляючим центром, що завдає суспільству шкоду тому, що спонукає одних індивідів паразитувати за рахунок досягнень інших. Та характерна особливість такої держави - яскравий ідейно-політичний активізм. На передній план висувається відродження моральних цінностей, поданих державою загального добробуту. Рішуча ідеологізація та опора на морально-ціннісні фактори сприяли підсиленню націоналістичних тенденцій в усіх різновидах сучасного неоконсерватизму.

Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології, не проголошує себе відкритим ворогом будь-яких змін, тим більше - простого повернення до минулого. Вся система цінностей консерватизму базується на певності, що минуле ефективніше, раціональніше, ніж сучасне. Звідси прагнення до змін, але ретроградними (реакційними) методами протистоянням прогресу. Все це визначає основні риси світосприйняття сучасного консерватизму (Генріх Карл Кальтенбруннер). Спадщина та вірність традиціям і цінностям, а, отже, турбота про створення умов, за яких традиції та спадщина сприймалися б та реалізовувалися суспільством. Стабільність - головна умова утвердження істотної ціннісної орієнтації на людину. Звідси - необхідність протистояти згубному процесу визволення людини від інституціонального обґрунтованого порядку, істотна риса якого - державний авторитет, встановлення такого порядку, коли, базуючись на лояльності громадян, вимагається захист державного суверенітету. Держава повинна бути сильною, здатною чітко відображати політичну волю людей. Важливою рисою є також принцип волі, спроможність здійснювати індивідуальну й суспільну ініціативу в межах правових норм. Влада не може бути підпорядкована якійсь функціональній меті соціальної справедливості, рівності, волі тощо.

Зміст влади, на думку соціолога Роберта Скрутоні, зводиться до того, щоб командувати і впокорювати тих, хто в іншому випадку займався б реформами та руйнуванням. Залежно від того, в якій мірі державній владі вдається пов' язати в політиці авторитет і традиції, складається її міцність та ефективність. Звідси й зневажливе ставлення до ліберально-реформістської держави загального добробуту. Суспільне напруження, незадоволення мас знімається в суспільстві не рівністю, а наданням законної сили нерівності. Власність - основа розкриття людиною її соціальної суті. На переконанні у безнадії, неспроможності людської природи, у обмеженні сфери людського розуму і складається органічна нерозумність і гріховність людини, а, отже, необхідне і важливе значення має універсальний моральний порядок, на цьому базується підхід неоконсерватизму до організації суспільного життя. І все це санкціонується і підтримується релігією. Традиції, символіка і навіть забобони набувають особливого значення.

Прогрес суспільний, соціальний, науково-технічний заперечується консерватизмом. І це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи гостро постало питання про цінність і важливість прогресу, його взаємодію з соціальним і, насамперед, науково-технічним. Ускладнювалася взаємодія науково-технічного, суспільного прогресу з соціальним прогресом. Постала проблема виживання й збереження роду людського. Глибинні зрушення в усіх сферах примусили замислюватися над тим, чи виправданий прогрес, що веде до відчуження, руйнування традиційних зв' я-зків. Звідси - прагнення людей до вічних моральних і релігійних цінностей, традицій. Виникає сприятливий психологічний клімат для розповсюдження консервативних ідей. Серед постулатів неоконсерватизму виділяється природна та вічна (фізична й розумова) нерівність людей, необхідність суспільних класів і соціальних верств, а, отже, абсурдність спроб соціального рівняння всіх за допомогою законів, недосконалість правління більшості, що схильна до потенційної тиранії, необхідність активної участі аристократії у державному управлінні, важлива роль приватної власності - гаранта особистої свободи та соціального порядку. Все це свідчить, що неоконсерватизм - дуже складне й суперечливе явище і що спрощений його аналіз може ввести в оману.

"Ретроградні" ідеї та засоби безпосередньо спрямовані на зміну основи основ функціонування будь-якого суспільного організму - відносин власності. Проголошене неоконсерваторами гасло "демократія власників" стало реалізовуватися шляхом всілякого заохочення дрібного бізнесу, поширення різного роду систем участі у прибутках, розпиленні акцій, особливо в галузях і компаніях, які зазнали денаціоналізації, а також шляхом сприяння переходу ряду підприємств та фірм у власність зайнятого у них персоналу. На початку 90-х років в Англії, внаслідок проведених заходів приватизації та розпилення власності, частка осіб, що володіють акціями серед дорослого населення, збільшилася до 32 %, у порівнянні з початком 80-х років (7 %). До середини 90-х років на 70 % зросла кількість самостійних власників, тобто осіб, що мають власну справу, але які не користуються найманою працею та ін. Аналогічні зміни сталися у ряді країн Західної Європи, США та Латинської Америки.

Важливою стороною процесу обмеження втручання держави у дебюрократизацію стали в 90-х роках зміни у функціонуванні самої державної влади і державних владних структур та державного апарату. В США, Англії, частково у Франції, Німеччині деякі з державних і муніципальних служб передані на контрактних основах бізнесменам. Ще одним істотним напрямком діяльності неоконсерваторів стало їх активне сприяння поширенню різноманітних систем участі персоналу у підвищенні якості продукції, у вдосконаленні технології виробництва і навіть у прийнятті керівних рішень тощо. Здійснення нововведень означало досить масштабні й глибокі зміни у сфері виробничих відносин і відносин власності. Їх головний зміст полягає в помітному послабленні відчуження власника і робітника від засобів виробництва, процесу та результатів праці. У сфері соціальної політики корекція виявилася менш істотною. Неоконсерватизм відкинув питання про соціальні втрати модернізації. Повністю ігноруються проблеми відчуження мас від політичних інститутів. Відкидається принцип рівності тощо. Неоконсерватизм перебуває на етапі певної кризи, що створює умови для існування і розвитку інших ідейно-політичних концепцій та доктрин.

. Українська політична думка козацько-гетьманської доби (друга половина XVII — кінець XVIII ст.) Конституція П. Орлика як втілення української державницької ідеї. У другій половині XVII ст. на політичній карті Європи з'явилася українська козацька республіка з яскраво вираженими демократичними рисами політичного устрою та соціально-економічних відносин. Її поява пов'язана з іменем видатного політичного й державного діяча Богдана Хмельницького. Богдан Хмельницький (1595—1657) першим серед політичних діячів не лише поставив завдання створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти всі етнічні українські землі, а й зробив усе можливе для його розв'язання. У Гетьманській державі були наявні елементи республіканської форми правління: гетьман обирався безпосередньо народом, свої дії мав погоджувати з генеральною старшиною. Найвища влада в державі поєднувала риси монархії (гетьман), аристократії (рада старшин) і демократії (генеральна рада). Найяскравішим виявом демократичних традицій залишалася виборність посадових осіб. Але в практичному втіленні за Богдана Хмельницького влада багатьма рисами тяжіла до монархії. За інших гетьманів — до аристократії чи станової демократії. У 1648—1649 pp. Богдан Хмельницький висунув ідею самовизначення України в межах давньоруської держави на чолі з єдиновладним, самодержавним гетьманом — монархом. Зваживши на конкретні історичні умови середини XVII ст. Богдан Хмельницький, пішовши на Переяславську угоду (1654 p.), навколо якої донині не вщухають гострі дискусії, обрав оптимальний варіант із усіх можливих: угода передбачала входження української держави до складу Росії на конфедеративних засадах. Це давало можливість зберегти завоювання українського народу в роки визвольної війни. За гетьманування Богдана Хмельницького на території української козацької республіки було ліквідовано магнатське та шляхетське землеволодіння, кріпосницькі відносини. Значна більшість селян отримала волю, право спадкоємного володіння землею, а також можливість вступати до козацького стану. Богдан Хмельницький був полководцем європейського масштабу. Саме він створив одну з найсильніших армій у тодішній Європі, зумів належним чином озброїти її. Гетьман завдав Речі Посполитій найтяжчих за всю її історію поразок. Не можна не відзначити й виняткові дипломатичні здібності Богдана Хмельницького. За короткий час він зумів налагодити дипломатичну службу, яка уважно стежила за подіями в Східній та Південно-Східній Європі. До столиці Гетьманської держави Чигирина, який став визнаним центром міжнародного життя середини XVII ст., прибували посольства з Польщі, Росії, Кримського ханства, Османської Порти, Молдови, Швеції, Австрії, Бранденбурга. Натомість до цих країн виряджались українські місії та посольства. Безперечно, Богдан Хмельницький був однією з найвидатніших постатей в українській історії. Викликають повагу висока освіченість гетьмана, його глибоке знання життя, культури й історії рідного народу. Разом з тим нині можна бачити непослідовність і половинчастість дій гетьмана, часом нелогічність його вчинків, відсутність певних ціннісних орієнтирів, зокрема це виявилось у ставленні до селян. Але все це треба узгоджувати з контекстом тогочасної епохи. Уся історія українського народу є виявом його демократизму. Своє перше юридичне осмислення, оформлення й утілення цей ідеал здобув у «Пактах і Конституціях законів та вольностей Війська Запорозького», укладених 16 квітня 1710 року між гетьманом Пилипом Орликом зі старшиною й запорожцями, очолюваними кошовим Запорізької Січі К. Гордієнком. Пилип Орлик (1672—1742) — представник старшинського роду, генеральний писар (1702—1708). Після поразки шведів під Полтавою разом із гетьманом Іваном Мазепою втік до Туреччини. Невдовзі, 22 вересня 1709 року, І. Мазепа помер. На козацькій раді 16 квітня 1710 року Пилипа Орлика було обрано гетьманом. Хоча Конституцію 1710 р. не було запроваджено (приймалася в період російсько-шведської війни, в якій запорозькі козаки виступали на боці шведів), проте вона має певне значення, бо вперше в історії України на юридичному ґрунті зафіксовано принципи, що кладуться в основу державно-політичного устрою. Конституція 1710 р. містить такі основні статті: Перша. Затверджуються права православної церкви під зверхністю Царгородського патріархату. «Оскільки серед трьох богословських чеснот перше місце посідає віра, то й перший пункт нехай буде про Віру Православного Обряду. Тому теперішній новообраний Ясновельможний Гетьман буде зобов'язаний і примушений у законному порядку дбати про те, щоб жодна чужинська релігія не запроваджувалася на нашій Руській батьківщині.., докладаючи особливих зусиль, щоб вовіки міцніла одна єдина Віра Православного Східного Обряду під священним Апостольським престолом у Константинополі». З погляду сучасної людини, такий підхід грубо порушував природні права католиків, уніатів, мусульман, іудеїв, але для початку XVIII ст. був ідеологічно неминучий. Друга — третя. Треба повернути давній кордон козацької держави. Подібно до того, як будь-яка держава існує та міцніє завдяки недоторканій цілісності кордонів, так і наша батьківщина Мала Русь нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами. Четверта. Всі поточні державні справи гетьман вирішує спільно з радою Генеральної старшини: «...постановляємо в акті обрання Його Ясновельможності навічно зберігати у Війську Запорожському такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині... Цій Генеральній старшині, полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому Ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинно ні починатись, ні вирішуватись, ні здійснюватись. Через це вже тепер при обранні Гетьмана за одностайною ухвалою встановлюються три Генеральні ради, які щороку збиратимуться в Гетьманській резиденції. Перша — на свято Різдва Христового, друга — на свято Великодня, третя — на Покрову Найблагословеннішої Богорівної... Якщо ж, однак, поза цими вищеназваними Генеральними радами з наперед визначеним терміном виникне потреба у вирішенні, зміні чи виконанні якихось невідкладних справ, тоді Ясновельможний Гетьман наділяється певною свободою влади і впливу, щоб вирішувати такі справи за порадою старшини... І якщо буде помічено щодо Ясновельможного Гетьмана щось супротивне справедливості й таке, що відхиляється від законів або завдає шкоди вольностям і небезпечне для батьківщини, тоді старшина, полковники і радники можуть скористатися свободою голосу, щоб чи приватним чином, чи коли (цього) вимагатиме надзвичайна й безвихідна необхідність, публічно на Раді висловити докір Його Ясновельможності, однак без лихослів'я і без найменшої шкоди високій Гетьманській честі. За ці докори Ясновельможному Гетьману не належить ображатись чи мститися, а навпаки — він мусить подбати про виправлення порушень». П'ята. Справи про кривду Гетьманові та провини старшини судить не Гетьман, а Генеральний суд, який «повинен винести рішення не поблажливе й нелицемірне, таке, якому кожен мусить підкорятись, як переможений законом». Шоста. Державний скарб відокремлюють від гетьманського й передають під опіку Генерального Скарбника; для утримання Гетьмана призначаються окремі землі. Сьома. Завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою. Восьма. Гетьман має пильнувати, щоб на козаків і посполитих людей не накладали надзвичайних данин і робіт, «бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв, за межі рідної землі, аби полегшити подібні тягарі й шукати життя кращого, спокійнішого і легшого». Гетьман має забезпечити вдів козаків та дітей — сиріт. Дев'ята. Окрема комісія має провести ревізію державних земель, якими користується старшина, а також повинностей підданих. Десята. Силою цього Виборчого Акта ухвалюється, щоб столичне місто Русі Київ та інші міста України зберігали недоторканними й непорушними всі свої справедливо отримані закони й привілеї. Характерним для Конституції 1710 р. було те, що в ній фактично продовжувалися традиції Запорозької Січі — козацької республіки. Автори Конституції виклали на папері те, що втілилося на практиці та пройшло багатолітнє випробування. Конституція Пилипа Орлика не набула чинності, вона залишилася тільки проектом політико — правового документа. Тому некоректно вважати її першою українською Конституцією, подавати її як попередницю прийнятої в 1787 році Конституції США — першого в історії чинного основного закону держави. Трагедія П. Орлика та його соратників полягає й у тому, що їхні погляди відображали інтереси виключно козацької старшини, до того ж не всієї, а лише невеликої її частини, зорієнтованої на протекторат шведського та польського короля, турецького султана й кримського хана.