92. Основні етапи та методи розробки і прийняття політичних рішень.
Пол. рішення (як результат) – певні документи, де фіксуються ці пол..рішення.
Полі. рішення (як процедура) – процес визначення завдань пол.. дії, етапів, способів їх досягнення у зв’язку з реалізацією влади.
Основні етапи розробки і прийняття політичного рішення ( за Саймоном ):
1. Інформаційна активність – дослідження вирішуваної проблеми;
2. Конструктивна діяльність (розробка намірів по вирішенню проблеми );
3. Альтернативна діяльність (оцінка і вибір конкретного варіанту рішення );
Основні етапи розробки і прийняття політичного рішення ( за Симоновим ):
1. Оцінка ситуації;
2. Виявлення проблеми;
3. Постановка та розробка проблеми;
4. Вибір мети та засобів її досягнення;
5. Вибір методу прийняття рішень;
6. Прийняття рішень;
Методи: Ч.Ліндбльом. З точки зору пізнання і реалізації:
1) кореневий метод (раціонально-універсальний). Спрямований на ухвалення раціон.рішення, що базується на розумінні цінностей та цілей та на чітких процедурах. Виконавець має чітко дотримуватись на кожному з етапів прийняття рішень розроблених процедур. Метод передбачає наявність у розробників рішень об’єктивної інформації, а також їх неупереджене ставлення до проблеми.
2) метод гілок (обмежених послідовних порівнянь). Полягає в ухваленні послідовних маленьких кроків для досягнення цілей з подальшим їх зіставленням, порівнянням з реальними потребами, настановами суспільних груп, політичних сил, тощо. Цей метод виходить з неможливості “робити політику раз і назавжди”, і тому пропонує постійне корегування політичного курсу.
3) змішано-скануючий метод. Своєрідне поєднання 1) і 2). Він уможливлює раціон. аналіз найважл., ключових моментів і менш детальне дослідження другорядних аспектів. Він сприяє адаптації пол..ї сис-ми до швидкоплинної ситуації в поєднанні з необхідною гнучкістю процесу ухвалення рішень відповідно до конкретних умов.
Політика української держави в умовах глобалізаціїсуспільно-політичного житт
Економічна роль та функції держави в умовах глобалізації
В умовах глобалізації економіки стратегічною метою держави стає модернізація економіки і суспільства в напрямку, що забезпечує досягнення стійкої конкурентоспроможності. Держава як інституціональний суб'єкт зобов'язана створювати умови підвищення конкурентоспроможності національних компаній на світовій арені, визначати і просувати пріоритетні з погляду входження у світову економіку сфери і галузі господарювання, враховувати загальносвітові тенденції при визначенні пріоритетів інституціонального розвитку.
Сучасний період економічного розвитку характеризується фундаментальними змінами. Відбувається перехід від інтернаціоналізації господарського життя до глобалізації світового господарства. Процес глобалізації характеризується зростаючою економічною взаємозалежністю країн усього світу, змінами в динаміці світової економічної системи: виникненням нових виробничих, транспортних та комунікаційних технологій, небачених у минулому форм організації й управління з одночасним загостренням конкуренції. Виник інтегрований глобальний ринок як цілісність всепланетарного обсягу. Процес глобалізації надзвичайно прискорив темпи інновацій і виявив необхідність створення гнучких ринків праці, товарів, капіталу, зміну існуючих принципів регулювання та управління. З-під контролю виходять функції щодо національного регулювання своїх економік. Унаслідок наростання взаємозалежності розпочався перехід світогосподарських відносин в цілісну економічну систему, яка все більше визначає "правила гри" для національних господарств. Глобалізація світової економіки по-новому порушує питання про роль держави в економіці, її життєздатність як політичного інституту. Основні причини, що обумовлюють необхідність регулювання міжнародних економічних відносин (МЕВ), наведено на рисунку 15.1.
Сьогодні в дослідженнях світової економіки глобалістична проблематика стає домінуючою, а глобалістика виокремлюється у самостійну галузь науки. Прояви і тенденції економічної глобалізації, сучасні її напрямки у фінансовій сфері аналізуються і вітчизняними науковцями. Значна увага в працях учених відводиться розгляду місця і ролі національних держав в умовах глобалізації, їх ролі в становленні і регулюванні ринкової економіки.
Проблеми "держава-економіка", державного управління і регулювання останні десятиліття постійно знаходились на порядку денному економічної науки. Дослідження зосереджувались на тому, чому і за яких умов ринки функціонують добре чи погано, чому ринковий механізм може приводити до недовиробництва в одних сферах і до перевиробництва - в інших.
Рис. 15.1. Причини регулювання міжнародних економічних відносин
Найбільш драматичними відмовами ринкового механізму вважаються такі періодичні зриви, як рецесії і депресії, що приводять до безробіття та не завантаженості значної частини виробничих потужностей. Йдеться не тільки про коригування провалів ринків. Держава відповідальна за забезпечення соціальної справедливості, за орієнтацію економічних процесів на розвиток людського потенціалу. Все більше вчених погоджується з тим, що вона має сприяти ефективному та гуманному функціонуванню будь-якого суспільства і будь-якої економіки. Крім того, скрізь, де інформація на ринку є недосконалою, необхідне втручання держави. Взаємовідносини держави та ринків мають бути взаємодоповнюючими. В той же час держава має бути більш ефективною і чутливою, спеціальні інтервенції якої, як кращий спосіб боротьби з провалами ринку, мають запобігати виникненню проблем і якщо з'являються, має їх коригувати.
Отже, зміна умов господарювання, посилення впливу зовнішнього світу на національну економіку ні в якій мірі не означають відмирання держави. Мова може йти лише про часткову зміну функцій і необхідний пошук якісно нових механізмів впливу на економіку. Виклики глобалізації вимагають нових підходів у національній економічній політиці. Україна має знайти своє місце в глобальній економіці, використовуючи для цього сильні сторони свого економічного, науково-технічного й інтелектуального потенціалу. Ключову роль у вирішенні цієї довгострокової задачі має відіграти і вітчизняне підприємництво: на світових ринках, як відомо, конкурують не стільки країни, скільки конкретні фірми і корпорації. Саме від діяльності вітчизняного бізнесу в першу чергу буде залежати успіх чи неуспіх технічного переозброєння промисловості, освоєння прогресивних технологій, впровадження сучасного досвіду управління. Так само і зміцнення позицій України на зовнішніх ринках у кінцевому підсумку буде залежати від спроможності вітчизняних ділових кіл вибирати оптимальну стратегію розвитку своєї фірми, організовувати маркетинг, тісну взаємодію з клієнтами, мобілізовувати такі необхідні в умовах конкуренції фактори, як капітал, ресурси, кваліфікований персонал, інформацію тощо. Першочергові об'єкти зовнішньоекономічної політики можна зобразити наступним чином (рис. 15.2).
Рис. 15. 2. Об'єкти зовнішньоекономічної політики
На нинішньому етапі розвитку України не обійтися без державної підтримки і посилення захисту вітчизняного виробника і споживача. Це необхідно для того, щоб допомогти потенційно здатним підприємствам, секторам і галузям економіки витримувати конкуренцію. Не йдеться про встановлення високих тарифів чи різноманітних нетарифних бар'єрів на шляху проникнення іноземних товарів, послуг і капіталу на український ринок, тому що в цьому випадку неминуча консервація технічної відсталості та високої ресурсомісткості вітчизняного виробництва, збереження непридатних у ринкових умовах форм управління й організації господарської діяльності. Захист, природно, не повинен перешкоджати "вибракуванню" неефективних виробництв, повній або частковій заміні імпортом окремих видів вітчизняної продукції і послуг. Принципи зовнішньоекономічної політики держави зображено на рис. 15.3.
Рис. 15.3. Принципи зовнішньоекономічної політики
Отже, держава має всіляко підтримувати свої компанії, ставати активною учасницею світогосподарських відносин. Слід враховувати й те, що на міжнародній арені широко використовуються неекономічні методи вирішення підприємницьких проблем.
Звідси очевидною стає необхідність того, що економічно і політично сильна держава нині необхідна не тільки для гарантування дотримання "правил гри" на внутрішньому ринку, але й для підтримки національного підприємництва на світовому рівні.
Приєднуючись до СОТ, кожна країна закріплює у своєму законодавстві правила цієї організації. У відносинах із СОТ (як і в рамках двосторонніх торгових переговорів) країни-учасниці прагнуть максимально враховувати інтереси національного бізнесу. Асоціації виробників, численні незалежні дослідницькі центри постійно аналізують ситуацію на всіх більш-менш важливих товарних ринках і в секторах економіки. Обґрунтована думка бізнесу враховується при змінах митного законодавства, здійсненні поточної торгової політики.
У зв'язку з приєднанням до СОТ Україна взяла на себе зобов'язання щодо зниження ставок митного тарифу і тим самим на подальше відкриття внутрішнього ринку. У цій ситуації акценти в захисті вітчизняних виробників прийдеться змістити на використання заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічних зв'язків, прийнятих у світовій практиці, у тому числі так званих технічних бар'єрів і різних видів мит (спеціальних, компенсаційних і антидемпінгових).
Характер діючих у СОТ багатобічних домовленостей у принципі дозволяє розраховувати на те, що, ставши повноправним учасником цієї організації, Україна отримає певні вигоди. Зокрема, з'являться можливості розширити доступ вітчизняної продукції на зовнішні ринки, покращаться умови реалізації товарів на цих ринках. Україна включиться в загальноприйняті процедури розв'язання торгових суперечок, а також зможе брати участь у розробці нових норм, що регулюють міжнародний обмін ресурсами. Захист українського ринку і вітчизняних виробників буде здійснюватися цивілізованими засобами, прийнятими в міжнародному співтоваристві.
Одночасно необхідно враховувати й те, що при нинішній структурі економіки, відносно низькому рівні конкурентоспроможності вітчизняних галузей і сфери послуг, скористатися перевагами, що дає членство у СОТ, країна в найближчій перспективі навряд чи зможе. В результаті приєднання до СОТ експансія закордонних товарів і послуг (зокрема, страхування, банківська справа, туризм) може, якщо не прийняти відповідних заходів, погіршити стан ряду галузей і підприємств, викликати ріст безробіття і загострення соціальних проблем. Через це форсувати вступ до СОТ навряд чи доцільно.
Одним із важливих напрямів економічної діяльності української держави в умовах економічної глобалізації, який сприяв би нарощуванню обсягів фінансових ресурсів, необхідних для розвитку економіки, має стати формування ефективного механізму взаємодії з транснаціональним капіталом. Сьогодні транснаціональні корпорації (ТНК) - це 60 тисяч основних (материнських) компаній і майже 500 тис. їх зарубіжних філій в усьому світі. Ядро світогосподарської системи складають 500 ТНК, які зосередили величезну економічну владу. ТНК виробляють 40% світової продукції, контролюють половину світового промислового виробництва, 63% зовнішньої торгівлі, а також приблизно 4/5 патентів і ліцензій на нову техніку, технології та "ноу-хау". П'ять найбільших ТНК контролюють більше половини світового виробництва товарів тривалого користування, літаків, електронного обладнання, автомобілів та іншої продукції.
Слід зазначити, що провідні національні економіки - США, Японії, західноєвропейських країн - є глибоко транс націоналізованими. Внутрішня економіка і міжнародна конкурентоспроможність, наприклад, Південної Кореї тримається на декількох ТНК. Тоді як світова економіка інституційно розвивається у руслі транс націоналізації, в Україні процес створення транснаціональних промислово-фінансових груп ще не набув належних масштабів.
Слабкість національного капіталу закриває для нього можливість серйозної участі у приватизації великих промислових підприємств та індустріальної інфраструктури. В той же час подальше "притримування" потенційно прибуткових об'єктів української економіки в переформованому вигляді з розрахунком на "дозрівання" вітчизняного капіталу призводить до прискореної деградації і повної зупинки промисловості, провокує зростання соціального напруження. Однак і "не грошове" роздавання власності вітчизняним олігархічним і впливовим бізнес-групам, яким не передбачено реалізації інноваційно-інвестиційних проектів, приводить до остаточної деградації промислових об'єктів. У таких умовах стимулювання і притік іноземного транснаціонального капіталу в українську економіку, що означає залучення їх фінансових ресурсів, експерти вважають чи не єдиним способом, якщо не зупинити, то принаймні загальмувати процес деіндустріалізації і, відповідно, - соціальної деградації в Україні.
У той же час, на думку багатьох економістів, процес появи транснаціональних корпорацій у вітчизняній економіці матиме неоднозначні наслідки. Цілком очевидно, що, з одного боку, поява ТНК - це позитивний чинник для вітчизняної економіки, оскільки корпорації демонструють високий рівень продуктивності праці й капіталу, "приводять" у країну значні фінансові ресурси, нові технології та ефективний менеджмент, з іншого - транснаціональні корпорації абсолютно байдужі до українського економічного комплексу в цілому. Вони орієнтуються на включення лише високоприбуткових сегментів української економіки в систему міжнародного поділу праці. Такий підхід загрожує цілковитою депресією менш дохідним галузям економіки.
Внутрішній ринок України освоюють також транснаціональні корпорації західних країн - США, Німеччини, Великобританії, Франції. Інструментом освоєння вітчизняною ринку у цьому випадку є міжнародні фінансові організації (МФО). Загальновідомо, що МФО тісно пов'язують надання фінансової допомоги з реалізацією українським урядом певної моделі економічних перетворень. Крім того, міжнародні фінансові організації, що працюють з Україною (МВФ, Світовий банк та ін.), через інституціоналізовану й розгалужену мережу впливу на діяльність структури виконавчої влади фінансують і підтримують проекти створення тих ринкових інституцій та інструментів (інфраструктура фондового сектора, реструктуризація в електроенергетиці та у фінансовому секторі, управління процесом великої приватизації тощо), без яких входження західних капіталів на національні ринки пострадянських країн досить проблемне.
Отже, цілком очевидно, що в Україні поступово формується така економічна структура, у якій значну роль відіграватиме транснаціональний капітал. Тому постає завдання: створити цілісну стратегію та політику держави щодо діяльності ТНК, адже за період реформ не сформовано комплексного законодавства, що визначало б національний режим функціонування ТНК в Україні. Розрізнені юридичні норми, що регламентують діяльність іноземного капіталу в Україні, не узгоджені з нормами та стандартами міжнародного законодавства. Фактично, Україна ще тільки повинна підключитися до міжнародних механізмів, що регламентують відносини ТНК і національних держав як на двосторонній основі, так і на багатосторонньому рівні.
Виходячи з викладеного, можна зробити наступні узагальнення.
Глобалізація - об'єктивна закономірність сучасної епохи. Процес глобалізації актуалізує питання про роль держави в економіці, її відповідальність за історичну долю своєї країни, реалізацію національних інтересів. Економічним базисом, який визначає роль держави в захисті національних інтересів, е її участь в процесі суспільного відтворення, забезпеченні економічної могутності країни, її безпеки та благополуччя громадян. Саме цим в кінцевому рахунку обумовлюються само існування сучасної держави, її функції.
Ключовим завданням держави є досягнення стійкого економічного розвитку, високої ефективності використання ресурсів, конкурентоспроможності продукції, зростання доходів населення, покращення якості його життя. Такий підхід важливий для подальшої стратегії розвитку України, відповідає її вищим національним інтересам.
Усвідомлюючи реальності глобалізації та її наслідки, діючи в напрямку використання її можливостей, необхідно протидіяти імперіалістичній формі її здійснення. Мова йде про небезпечні спроби використати глобалізм проти вищих національних інтересів тих чи інших країн для розвалу за його допомогою вітчизняного виробництва і науки, для прихованого нав'язування нового поділу світу на багатих і бідних. При чіткому визначенні методології розуміння сучасних проблем ми отримуємо надійний орієнтир у вирішенні прикладних питань, у тому числі про вступ України до СОТ.
У суперечливій системі економічних інтересів держава покликана, як правило, реально здійснювати пріоритетний захист вищих національних інтересів. Якщо інтереси окремих корпорацій переходять певні межі, то вона має використовувати свою силу для необхідної протидії.
Перед українською державою постає завдання створити цілісну стратегію та політику щодо діяльності транснаціональних корпорацій. У процесі створення механізму взаємодії з транснаціональним капіталом важливо скористатися досвідом інших країн, адже сьогодні у світі нагромаджено значний обсяг інструментів і важелів економічного впливу, які регулюють діяльність іноземного капіталу.
В умовах глобалізації українська держава має трансформуватися в більш гнучкий і складний інструмент, відігравати активну роль в процесі інтеграції нашої країни у світовий економічний простір, поєднуючи різні напрями, форми, методи та засоби регулювання, які забезпечували б стратегічну взаємодію національного господарства зі світогосподарською сферою.
Сучасні радикальні зміни політичного, економічного, соціального, духовного, екологічного характеру, яких світ зазнав на зламі тисячоліть, ускладнення глобальних процесів, ставлять важливі й невідкладні завдання перед науковцями і політиками в переосмисленні наукових позицій, виробленні ефективних рішень, пов’язаних з виживанням людства. Дві головні тенденції сучасного процесу глобалізації, а саме: безпрецедентно тісна взаємопов’язаність новітніх соціально-економічних явищ та процесів (глобалізація економічного розвитку, глобальний характер екологічних проблем) та національний (локальний) характер інших соціальних явищ і процесів(політична і правова системи, культурна специфічність) (універсалізація та фрагментація), визначають характер глобальних трансформацій, породжують певні суперечності світового розвитку, усунення яких можливе лише за умови пізнання їхньої суті та ефективного і справедливого використання державами всіх наявних ресурсів. Як і інші країни, Україна нині не зможе вирішити власні проблеми без врахування впливу глобальних факторів й імперативів нової світової доби, сутність і походження якої перебувають за межами національних кордонів.
Багатоаспектність та масштабність проблем політичної, економічної і соціальної глобалістики визначили необхідність, з одного боку, комплексного вивчення зазначених проблем, а з іншого – різновекторність наукового пошуку. Нині ми ще не маємо вичерпних відповідей щодо характеру та наслідків глобальних трансформацій, водночас не викликає заперечень, що зростаюча взаємозалежність світу робить глобальні проблеми актуальними для кожного окремого регіону, кожної держави, врешті-решт – кожної окремої людини. Такий взаємозв’язок глобальних і локальних проблем об’єктивно обумовлює необхідність наукового пошуку з метою розробки конкретних форм і методів політичної стратегії, які були б адекватними сучасним реаліям, відповідали б життєвим інтересам суспільства. Науково обґрунтованою і стратегічно вірною у цьому сенсі є позиція Президента держави В. Януковича. Наша спільність, наша ідентичність, зазначається у Посланні Президента до Українського народу, формуються на засадах громадянства, єдності і культурного розмаїття, широкого діалогу. Саме проблеми діалогу щодо спільного майбутнього обговорювалися лідерами держав на вересневому 2010 р. Саміті ООН „Цілі розвитку тисячоліття”, на якому вперше здійснена спроба знайти спільні, загальнолюдські рішення щодо проблем глобалізованого світу. Фундаментом для такого діалогу, на думку Президента, мають стати гуманістичні ідеали та цінності; соціальний прогрес в інтересах усіх народів та держав на основі послідовного вирівнювання розвитку; толерантність, терпимість та взаємовідповідальність. Це має бути діалог народів, об’єднаних у глобальну спільноту, що інтегрує та зберігає різні культури і цивілізації. Діалог культур – ось той стрижень, який дійсно забезпечить унікальність нашої держави в Європі і світі.
Глобалізація світового розвитку не є чимось випадковим, непередбачуваним. Історично світ глобалізується й інтегрується в процесі всього періоду його розвитку. Про існування і дію об’єктивного закону глобалізації, як історичного явища і процесу, думали та інстинктивно здогадувались і писали ще наші великі попередники. Маловідомим аспектом історичної ролі видатного українського філософа Г. Сковороди залишається його зв'язок з одним з найвпливовіших напрямів філософської думки – „руського космізму”. Можна стверджувати, що на наших теренах у суто філософському аспекті космологічна думка зароджувалася в Україні в стінах Києво-Могилянської академії ще в ХVІІІ ст., саме в працях Г. Сковороди.
Вершиною світової тріади творців космополітичної філософської думки більше як через століття став видатний російський філософ В. Соловйов, з ім’ям якого і пов’язується утвердження феномена „руського космізму”. Подальший розвиток космополітичної думки пов’язаний з іменами таких мислителів, як П. Юркевич, М. Булгаков, М. Бердяєв, С. Франк, К. Ціолковський, О. Чижевський, С. Подолинський, В. Вернадський та ін.
Так, М. Драгоманов ще наприкінці ХІХ ст. писав: „Уся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Інакше той рух піде проти нас, розчавить нас”. Права людини і громадянина, місцеве самоврядування у М. Драгоманова – найважливіші умови свободи людини, нації в державі, а політична свобода – засіб для повернення української нації в сім’ю націй культурних. Про світ „правди і науки” мріяв Т. Шевченко. Ще задовго до появи таких понять, як „глобалізація” чи „глобальний корпоративізм”, у своєму незакінченому творі „Юродивий”(1857), пристрасно картаючи гнобителів свободи, поет формулює вистраждане питання: „Коли // Ми діждемося Вашінгтона // З новим і праведним законом? // А діждемось-таки колись!”. Цим самим він не лише сформулював ідеал для України – республіку за зразком США із „праведним законом”, а й передбачає, на нашу думку, можливість цивілізованого співіснування таких держав у світі.
Наприкінці ХІХ ст. видатний український вчений М. Туган-Барановський першим у тогочасному світі розробив вчення про закономірність циклічності економічної динаміки, пов’язаної з періодичністю промислових криз як фактора, що впливає на зміни у народному житті. Він запропонував нереволюційні шляхи подолання таких негативних явищ, як безробіття і бідність у капіталістичному суспільстві, чи не вперше звернув увагу на необхідність саме соціальної, а не політичної спрямованості економічного розвитку шляхом посилення соціальної політики через гармонізацію диференційованих суспільних груп. Теорію економічних криз Туган-Барановського блискуче розвинув його вдячний учень – видатний російський вчений М. Кондратьєв, який доповнив її аналізом довгострокових трендів і відкрив великі цикли кон’юнктури, що увійшли в світову науку під назвою кондратьєвських „довгих хвиль”(з періодом коливання понад півстоліття – 54-55 років).
Щодо теорії глобалістики, про що наголошувалося попередньо, то вона ще не достатньо розроблена. Але останніми роками чимало зроблено для того, щоб підвищити її теоретичний рівень. Так, у 1992 році Конференція ООН прийняла Програму дій ‹‹Порядок денний на ХХІ століття›› і відповідна структура з такою назвою створена в Україні. Напередодні нового тисячоліття в Києві створено Інститут сталого розвитку (президент – І. Юхновський), Міжнародний інститут глобалістики (директор – О. Білорус). Уперше розроблений і опублікований науковий глосарій і бібліографія глобалістики,а також видання наукового часопису ‹‹Глобалістика›› на базі НАН України.
Досягнення Україною незалежності й подальша розбудова її державності пред’явили нові вимоги до проблем адаптації та інтеграції держави у сучасному світі. У 1995 р. з ініціативи член-кореспондента НАН України О. Білоруса в системі НАН України було започатковано новий науковий напрям – глобалістику, в тому числі у рамках організованого професором О. Білорусом Міжнародного інституту глобалістики. В 1998 р. була видана фундаментальна колективна монографія „Глобальні трансформації і стратегії розвитку”, а у 2000 р. вийшло російськомовне видання цієї монографії(„Глобальные трансформации и стратегии развития”). Підготовлено і видано ще низку індивідуальних монографій з цієї проблематики, в тому числі О. Білоруса („Глобалізація і національні інтереси”, 2000), О. Зернецької („Глобальний розвиток системи масової комунікації і міжнародні відносини”, 2000), О. Скаленка („Глобальні резерви поступу: інформація, інтелект, інновації”, 2000).
Завдяки колективним зусиллям вітчизняних дослідників в останні роки в Україні видано чимало монографій і статей з проблем глобалістики та глобалізаційного розвитку. Так, результатом співпраці колективу авторів (О. Білорус, М. Гончаренко, В. Зленко, О. Зернецька, А. Кудряченко, Д. Лук’яненко, Ю. Мацейко, В. Новицький, Ю. Пахомов, М. Павловський, О. Плотніков, В. Сіденко, С. Сіденко, О. Бодрук, І. Вітер, В. Врадій, Е. Лісіцин, Н. Маслова-Лисичкіна, Т. Перга, О. Скаленко, С. Толстов, І. Гузенко, В. Шлимко) є монографія „Глобалізація і безпека розвитку” (2001). Грунтуючи свої погляди на досягненнях попередників – В. Вернадського, М. Кондратьєва, Н. Туган-Барановського, Н. Ремерса, О. Флехтхайма, Д. Медоуза, В. Леонтьєва, А. Поччаї, Дж. Сороса, К. Поппера, З. Бжезінського, К. Боулдинга, П. Дракера, Д. Форрестера, Д. Гвішіані, М. Месаровича, Д. Гінбергена, Е. Пестеля, О. Ласло, О. Кінга та ін., автори монографії розробили оригінальні концепції стратегій безпечного розвитку країн і запропонували конкретні рекомендації щодо розбудови української державності в контексті постіндустріального етапу розвитку. В монографії чи не вперше нетрадиційно, по-новому поставлені питання про безпеку глобального і національного розвитку. Вони розглядаються на основі проголошення безумовного пріоритету людини як центру орієнтації і як найвищої соціальної цінності в процесах виживання і розвитку. Інтелектуалізація розвитку поставлена авторами в центр уваги.
Важливо, що в основу монографії покладена концепція нового глобального гуманізму, взаємозв’язаності трансформаційних процесів, які охопили весь світ. Основним принципом дослідження став комплексний підхід до аналізу трансформації і глобальних проблем сучасності в їхньому взаємозв’язку, з погляду політики, економіки, соціології, екології, на етапі пошуку шляху справедливої глобалізації для всіх народів і для всіх громадян світу, формування світової солідарності, єднання світу, глобальної інтеграції, глобальної справедливості і глобальної демократії. Науковці не лише розглядають основні концепції процесів глобалізації, моделювання та прогнозування майбутнього розвитку, досліджують проблеми глобального управління і менеджменту, а й, що надзвичайно важливо, гостро ставлять проблему розробки і впровадження національних стратегій сталого розвитку на основі уявлень про глобалізацію як процес, що охоплює не лише економічну, соціальну, а й духовно-інтелектуальну сферу. Глобальні, регіональні, міжнародні та національні стратегії розвитку, на думку вчених, займуть особливе місце у системі майбутнього глобального управління світом. Серед методологічних особливостей колективного дослідження слід виділити системність розгляду глобальних проблем і необхідність їх комплексного вивчення; дослідження глобальних проблем не в статиці, а в динаміці світового розвитку, тобто в процесі глобальних трансформацій і глобалізації розвитку; надання пріоритету в дослідженні не природним, а антропогенним проблемам, тобто таким, що виникли в результаті розвитку світового суспільства і, очевидно, у майбутньому відіграватимуть провідну роль.
Відзначаючи тенденцію відмови сучасних глобалістів-дослідників від ідеалізму й еклектики в методології глобалістики і глобалізації, автори монографії відносять проблеми глобального моделювання і прогнозування до інтегральної проблеми глобального управління. На їх думку, провідна роль у світовій політиці, економіці та соціології належатиме експертам з управління глобальними процесами, а головна і „вічна” проблема полягатиме у підвищенні ефективності функціонування суспільної системи у світовому масштабі. Дотримуючись комплексного і системного підходу, але виходячи з відомих ресурсних обмежень, дослідники надають перевагу шляху самообмежень, тобто об’єктивно неминучого селективного підходу. Нова глобальна цивілізація, на думку вітчизняних дослідників, справді, повинна стати цивілізацією самообмеження для багатьох народів, цивілізацією нової, нематеріальної, духовної якості життя. Це і буде глобальною компенсацією для Заходу. Інакше світ загине в глобальному конфлікті бідних країн з багатими за виживання. Для уникнення цього потрібні глобальні стратегії і глобальна система управління. Одночасно глобальне управління не повинно означати встановлення світового уряду чи глобальної держави. Концепція глобальної держави не може бути виведена з концепту нації-держави, бо вони якісно різнорідні. Еволюція націй-держав, з точки зору глобального менеджменту, повинна привести до особливих форм, нових типів і структур пост-націй-держав і відповідних систем урядування в регіональному розрізі, типу Європейського Союзу. З інтенсифікацією глобалізованої економіки і суспільної інтеграції будуть розвиватися наднаціональні механізми управління. В результаті дії цих механізмів людство перейде на нову еволюційну стадію розвитку, в чому і вбачається роль глобального. Крім того, виникнуть нові глобальні організації типу ООН, Міжнародного валютного фонду, Світового банку, які будуть забезпечувати глобальне управління політичними методами. Паралельно виникнуть глобальні організації типу СОТ, які будуть структурами глобального управління з використанням фінансово-економічних методів впливу.
Альтернативу неоліберальній концепції світового управління через глобальну економіку (держава стала непридатною для глобального домінування економічного прогресу, а влада держави повинна бути замінена владою глобальних ринків) дослідники вбачають у тому, щоб держава, як форма національного, міжнаціонального і глобального колективного, демократичного управління, соціалізувалася, і взяла на себе, як головні, функції соціального розвитку, а не забезпечення інтересів глобальних корпорацій.
Колективний демократичний державний контроль глобалізації, забезпечення її справедливості, пом’якшення диктатури глобалізації через відповідні форми глобального управління – все це стоїть на порядку денному людства ХХІ ст. Світова система управління повинна забезпечити поетапне, поступове, через відповідні структури типу Європейського Союзу переведення і виведення громадянської (державної) влади на наднаціональний рівень. Глобальні ринки повинні жорстко контролюватися і регулюватися за єдиними правилами глобального управління.
Слід виробити новий Кодекс поведінки глобальних корпорацій, систему нових багатосторонніх угод під егідою ООН. Політичне керівництво націй-держав має відмовитися від старої однобічної орієнтації „ліві-праві” й сприйняти орієнтацію нового, глобального управління – „ефективна глобальна інтеграція чи деградуюча локальна самоізоляція”. Це має особливе значення для старих і нових країн Європи, яка повинна запропонувати світу глобалізацію європейського зразка, через регіональну інтеграцію і демократичне колективне управління процесами глобалізації. Глобалізм чи локалізм – це вибір національних стратегій і національного державного правління. Країни не можуть не відповісти на цей вибір-виклик.
Метою демократичного глобального управління повинна стати організована у всесвітньому масштабі соціальна трансформація, за якої людство поступово, поетапно, без насильства інтегрується в єдину світову соціальну систему. На відміну від „глобальних лібералів”, які обстоюють мету забезпечення повного панування глобальних ринкових сил у всьому світі, автори монографії вважають, що глобальне управління повинно ввести глобальну конкуренцію і глобальне суперництво в нові цивілізаційні рамки. Тому надзавданням націй-держав в умовах насильницької глобалізації є не пристосування і виживання у дедалі жорстокіших умовах, а вплив на процеси глобалізації, посилення цього впливу в напрямку більшої соціалізації, інтелектуалізації і гуманізації глобального розвитку. Країни, яких селективно „глобалізують” світові лідери в своїх інтересах, мають самоорганізуватися і через систему глобального управління забезпечити дійовий міжнародний контроль за глобалізацією, перерозподіл ресурсів для справедливого розвитку і добробуту для всіх.
Фундаментальною працею серед сучасних наукових досліджень проблеми глобальних трансформацій, результатом комплексного осмислення їх генезису, цивілізаційної структури світу в площинах світ-системного та регіонально-цивілізаційного аналізу, глибинних перетворень, що нині мають місце в цивілізаціях Заходу і Сходу, є трьохтомна колективна монографія „Цивілізаційна структура сучасного світу”. Теоретичні розробки щодо композиції, взаємодії і трансформації цивілізаційних систем, регіонального аналізу цивілізаційної структури сучасного світу, особливостей розвитку традиційних цивілізацій представлені в ній вітчизняними вченими: С. Кримським, Ю. Пахомовим, Ю. Павленком, С. Сіденко, О. Плотніковим, О. Шевчуком, М. Шепєлєвим та ін.
На думку Ю. Пахомова, у сучасному світі культура є основою успіхів і невдач країн і народів. У культурі, яка розглядається з позицій конкурентоспроможності, на перший план виступає її ядро, представлене системою цінностей. Зростаюче (на грунті глобалізації) включення глибинних ціннісних механізмів урегулювання суспільного розвитку справляє потужний вплив на долю не лише окремих країн, а й великих світових спільнот. Більше того, зазначає вчений, можна передбачити, що саме на грунті ціннісних взаємодій у другій половині ХХІ ст. відбудуться радикальні зміни світового простору – сходження з арени одних цивілізацій (наприклад, євроатлантичної) і панування інших. При цьому чітко проглядається ситуація, за якої кордони, що відокремлюють у масштабах планети успіх від занепаду, вже нині проходять по лініях розламів цінностей культури. Головним фактором, який зводить донизу Захід і піднімає Азійський Схід по східцях невдач і успіхів, виступають саме цінності культури. Це якраз і свідчить про те, що центр тяжіння у сфері глобальної конкурентоспроможності зміщується в культурно-ціннісне русло, тобто сферу духу, а не матерії. Деградація духу і цінностей в Україні набула форми відходу від лінії прогресу, тобто форми регресу. Що проявилося в її периферизації, примітивізації і деградації економіки, торкнулося багатьох найважливіших сфер життя суспільства.
Вагомим внеском у дослідження глобальних процесів сучасності є праці українського вченого М. Шепєлєва. Зокрема, його монографія „Глобалізація управління як мегатенденція сучасного світового розвитку” є розробкою теоретико-методологічних засад концепції мондіалізації як політико-управлінського виміру глобалізації. В ній аналізуються сутність, передумови формування, процес функціонування і розвитку світового порядку, основні тенденції та закономірності глобалізації управління, досліджуються геоцивілізаційні засади глобалізаційного процесу та системи глобалізму.
Можна зробити висновок, що вітчизняні вчені здійснюють дослідження глобальних проблем у межах напрямів, що склалися в ході розвитку світової наукової думки. Так, економічна проблематика трансформаційного розвитку ґрунтовно опрацьована О. Білорусом, І. Вітром, М. Павловським, В. Сіденком, Д. Лук’яненком, В. Новицьким, Ю. Пахомовим, О. Сараною, С. Сіденко, О. Плотніковим, О. Швиданенком, О. Шевчуком та ін. Чимало вітчизняних науковців логічно пов’язують зазначену тематику з етапом переходу до сталого розвитку, місцем і роллю в цьому процесі України. Серед них В. Вовк, Б. Гаврилишин, К. Дергачова, М. Згуровський, О. Кіндратець, С. Ніколаєнко, В. Трегубчук, Ю. Щербак. В українському суспільстві, зазначають В. Вовк та Б. Гаврилишин, поступово формується, особливо серед молоді, потреба в політиці, що органічно поєднує прагнення політичної і економічної свободи, соціальної справедливості та екологічної безпеки. Стратегічним завданням влади має стати формування екосоціальної ринкової економіки, спрямованої на забезпечення добробуту всіх членів суспільства при дотриманні балансу економічних, екологічних і соціальних чинників. Здатність національного бізнесу знайти адекватний баланс між отриманням прибутку, соціальною справедливістю та збереженням довкілля буде одним із вирішальних чинників для успішного переходу до сталого розвитку України.
Багатовимірність процесів глобалізації зумовлює неоднозначність їхнього впливу на економіку та соціально-трудові відносини. Міграційні процеси – один із проявів глобального середовища. Вплив глобалізаційних процесів на розвиток міжнародної трудової міграції, демографічні аспекти формування трудової міграції, формування трудової міграції в умовах політичних і соціально-економічних змін в українському суспільстві та інші проблеми глобалізаційного розвитку досліджуються у монографії Н. Тиндик „Трудова міграція в епоху глобалізації: інтеграція у світ чи втеча від бідності”.
Як вид міграції, що являє собою сукупність територіальних переміщень людей, пов’язаних із зайнятістю та пошуками праці, трудова міграція, відзначає Н. Тиндик, є складним і масштабним явищем, з неоднозначними результатами: ліквідуючи дефіцит робочої сили в окремих галузях та регіонах, вона загострює конкуренцію на ринку праці, даючи можливість отримання надприбутків, створює додатковий тиск на соціальну сферу країн-реципієнтів. Парадоксальність новітньої трудової міграції полягає у тому, що, коли перша хвиля української трудової міграції припала на добу нашої бездержавності, то четверта хвиля виникла в суверенній Українській державі. У розвиток тенденцій, які спостерігаються у глобалізованому світі, дослідниця прогнозує, що у майбутньому дедалі більше людей із таких країн, як Україна, від’їжджатимуть на заробітки до найбільш економічно розвинених країн світу.
Трудова міграція, з одного боку, відкриває можливості для взаємозбагачення культур, а з іншого – створює проблему збереження національної самобутності як іммігрантів, так і місцевого населення. Країнам-донорам трудова міграція сприяє у вирішенні проблем безробіття і, водночас, спричиняє втрату якісно кращої національної робочої сили. Завдання політики у сфері трудової міграції, що випливають із загальновизнаних міжнародних норм, полягають у реалізації права громадян на свободу пересування; сприянні скороченню безробіття та поліпшенню ситуації на національних ринках праці; підвищенню добробуту трудящих; запобіганнію відтоку інтелектуального потенціалу країни за кордон; захисті прав та інтересів працівників-мігрантів у країнах перебування.
Визначаючи глобалізацію як процес, пов’язаний із зростаючою економічною відкритістю, взаємозалежністю країн і народів, В. Клочко акцентує увагу на головній ознаці цього феномена – комплексності, яка має не лише економічні, а й політичні, правові, соціальні, екологічні, духовні та культурні виміри. Саме в дотриманні універсального підходу і полягає критерій розуміння об’єктивної необхідності, причин, сутності та недоліків цього процесу.
Новітній етап соціокультурної трансформації у нашій державі, викликаний глобалізацією, пов’язаний з істотною модифікацією системи національних культурних цінностей. Національні уряди, відстоюючи суверенітет у політичному і соціально-культурному житті під тиском масової культури та вестернізації, водночас не повинні відгороджуватися від надбань світової культури. Значення останніх як основа взаємозбагачення особливо зростає у зв’язку з тим, що процеси національної і етнічної самоідентифікації нині відбуваються одночасно із дедалі зростаючою глобалізацією, зміною пріоритетів соціально-економічного розвитку і регулювання.
Серед праць вітчизняних науковців у галузі глобалізаційних досліджень слід виокремити низку робіт І. Алєксєєнко. Її монографія „Національні держави в умовах глобалізації світу (політичні і правові асперкти)” є суттєвим науковим доробком в дослідженні глибини сучасних багатовимірних глобалізаційних трансформацій, місця і ролі в них суверенної національної держави, яка ще зовсім недавно була головним суб’єктом міжнародної політичної системи. Глобалізація, відзначає автор, не скасовує національну державу, а трансформує її функції і ролі. Процеси, пов’язані з глобалізацією, зменшують можливості національних урядів контролювати ситуацію і управляти нею на території своїх держав. Багато функцій переходять до транснаціональних корпорацій, інститутів громадянського суспільства. Держава певною мірою втрачає монополію на реалізацію владних повноважень, влада „розтікається” серед численних її центрів, що постійно збільшуються. Якщо не юридично, то де-факто відбувається ерозія внутрішнього суверенітету окремих держав, їх здатність із власної волі формувати свої суспільства і вирішувати внутрішні проблеми.
В умовах глобальних трансформацій залишається актуальною і набуває нового звучання проблема дослідження громадянського суспільства в Україні, осмислення особливостей його формування, тенденцій та перспектив розвитку, адже джерелом соціального прогресу і заснованої на ньому національної безпеки слід визнати громадянське суспільство, яке втілює прогресивну соціальну культуру громадян. Серед вітчизняних дослідників, які останнім часом активно досліджують дану проблематику М. Баймуратов, О. Долженков, В. Бебик, В. Безродна, В. Вовк, Л. Гаєвська, В. Горбатенко, Л. Горенко-Баранівська, Ф. Рудич, Р. Балабан, Ю. Ганжуров, Л. Токар, В. Халамендик, Р. Черноног, Ю. Якименко та ін.
Спектр питань, які порушують науковці в рамках проблематики громадянського суспільства, надзвичайно широкий. Так, Л. Гаєвська, обстоюючи ідею нероздільності освіти та суспільства як єдиної системи, шлях до громадянського суспільства вбачає саме у розвитку освіти, вихованні зрілого громадянина, створенні можливостей для розвитку особистості як важливого чинника не лише трудової діяльності, а й суб’єкта гуманних соціальних, демократичних відносин. Саме система освіти, на її думку динамічно реагуючи на суспільні й цивілізаційні проблеми, спроможна і зобов’язана справляти суттєвий вплив на розвиток тих чи інших тенденцій у суспільстві, підтримувати чи, навпаки, гальмуючи їх, знаходити свої специфічні можливості вирішення глобальних чи локальних соціальних проблем, попереджати небажаний розвиток подій.
Відомий дослідник В. Бебик запропонував для обговорення концепцію управління глобальним громадянським суспільством. Оскільки вже настав час говорити про політологію глобального світу, відзначає вчений, яка має досліджувати закономірності функціонування і розвитку політичної сфери і політичного життя планетарного суспільства на глобальному, цивілізаційно-територіальному, державно-національному, регіональному і локальному рівнях, то виникає потреба дослідження громадянського суспільства на відповідних рівнях. Глобальне громадянське суспільство учений пропонує розглядати як планетарну сукупність усіх громадян світу, їх вільних об’єднань і асоціацій, пов’язаних суспільними відносинами, що перебувають за межами новостворюваної глобальної держави (наддержавних, міждержавних і державно-національних політичних структур), її директивного регулювання і регламентації, що гарантуються й охороняються політичними структурами глобального світу. Основні функції глобального громадянського суспільства полягають у забезпеченні життєдіяльності соціальної, соціокультурної і духовної сфер, їх самовідновлення і спадкоємності.
Проблема характеру співвідношення моралі й політики як можливості держави, інститутів влади оптимізувати, погодити, збалансувати інтереси людей, забезпечити на цій основі стабільну соціальну злагоду, стала предметом дослідження й інших вітчизняних учених. Найважливішим „виміром” політики, критерієм її ефективності є мораль – форма суспільної та індивідуальної свідомості. І мораль, і політика – це організаційні, регулятивні, контрольні сфери суспільства, але їх функціонування істотно відрізняється. Ідентичністю є усвідомлення власної причетності до людського роду, загальнолюдських цінностей. Необхідність використання моральних критеріїв у політиці диктується й міркуваннями глобального масштабу. Екологічні катастрофи, найгостріші міжнаціональні конфлікти, голод, кризовий стан культури – всі ці реалії ставлять під сумнів саме існування людського роду на планеті. Тому науковці ведуть мову про нову „глобальну” політику, головним імперативом якої є визнання людського життя, свободи особи, її права на гідне життя. Підставою щирої політики були й залишаються правила моральності й честі.
Тематика глобальних трансформацій політичних інститутів і процесів стає останнім часом дедалі більш актуальною, що виявляється в активному пошуку шляхів вирішення сучасних проблем на глобальному і локальному рівнях. Свідченням цього є численні праці вітчизняних науковців, які увійшли до збірок матеріалів семінарів, конференцій, круглих столів та інших наукових форумів. Коло проблем, пов’язаних із формуванням культурного середовища сучасних суспільств, духовної реформації людини, поряд із зарубіжними вченими обговорюють В. Баранівський, О. Гомілко, О. Рубанець, О. Шинкаренко та ін.
В розвиток ідей духовної реформації та діалогу культур і цивілізацій як найбільш перспективного і продуманого шляху виходу світового співтовариства з кризи, глобальної антропокультурної кризи, осердям колізій глобалізації, О. Рубанець розглядає нові типи протистояння, що мають когнітивний вимір, між країнами, що виробляють знання і країнами з дефіцитом знання, між країнами-донорами людського капіталу і країнами-реципієнтами, як культурні протистояння глобалізму. Їх належність до культури не викликає сумніву, адже йдеться про культуру мислення, моделювання, виробництва і використання знання. Це означає, що технологічний розвиток визначається мірою культурного розвитку. Водночас це дає змогу розглядати новий світовий порядок, що народжується в процесі глобалізації, як новий тип культури – культури з невизначеними гуманітарними цінностями. Формування цієї культури означає, що людство входить в нову еру – еру культурних протистоянь. Останні розкривають глибинний зміст процесу зникнення старого і виникнення нового світового порядку третього тисячоліття, а також низку найбільш небезпечних протистоянь, в яких боротьба з наднаціональною, універсальною культурою може набути форми екстремізму й навіть тероризму.
Невизначеність гуманітарних цінностей, яка надає новій універсальній культурі якогось надлюдського, а подекуди й нелюдського характеру, ослаблює її культурні функції (це одна з головних причин, чому на поверхні видно тільки технологічний розвиток, а не розвиток культури). Ця нова культура поки що неспроможна стати основою світу цінностей і виконувати функції надання сенсу предметним формам існування людини та її діяльності. Існуючі в національно-державних рамках культури тут виступають поза конкуренцією. А це означає неминучість суперечностей між об’єктивними процесами глобалізації, якими супроводжується процес народження нового світу третього тисячоліття, і культурними з їх глибинними релігійними і світоглядними засадами. Автор зважує на необхідність дослідження механізмів відтворення культурної самототожності та їх трансформації в процесі входження традиційних культур у глобалізаційні процеси. Оцінка ж глобалізації тільки як позитивного явища, а протистоянь їй - як негативного не адекватна ні реальному стану співвідношення глобалізму і культури, ні настроям широких верств населення і стану масової свідомості.
Об’єктивний процес глобалізації зумовлює необхідність розробки теоретичних проблем впливу цього феномена як на міжнародне, так і національне право, його окремі галузі. Ліберальні ідеали, закладені в основу права західноєвропейської та північноамериканської цивілізаційної системи можуть бути поширені й в інших цивілізаційних системах, однак їх штучне перенесення на національні підґрунтя, як свідчить практика, не завжди дає позитивний ефект. Слід неодмінно враховувати, що кожна країна має власні національно-історичні особливості й традиції, що не може не відзначатися на змісті та формі різноманітних правових інститутів. Це зумовлено дією тенденції до інтернаціоналізації правового розвитку, оскільки йдеться про зближення різних правових сімей. У межах гармонізації не слід допускати стирання відмінностей правових систем, зближення законодавства має відбуватися за умови збереження національних особливостей. Ці та інші проблемні аспекти юридичної науки не лише свідчать про необхідність спеціальних досліджень щодо ролі права, шляхів та напрямів його подальшого розвитку, а й вимагають в умовах глобалізації вироблення правової політики, яка заснована на єдиних принципах і яка мала б реалізовуватися однаковими засобами, базуватися на єдиних пріоритетах. Певним внеском у розробку даної тематики є праці І. Біласа, О. Кресіна, Н. Крестовської, В. Муравйова, О. Гріненко, М. Савчиншина, І. Сліденко, О. Толкачова та ін.
Трансформація інституту національної держави і права є одним з найпомітніших феноменів світового розвитку на початку третього тисячоліття, явищем глобального характеру. Загострення суперечностей глобалізаційного розвитку сприяло посиленню наукового інтересу до осмислення цих процесів, обговоренню основних парадигм (реалістська, неоліберальна, неомарксистська) в обґрунтуванні сутності глобалізації, вибору методологічного інструментарію і концептуальних підходів до аналізу впливу глобалізації на національну державу і право, який дав би можливість виявити закономірності, за допомогою яких можна розкрити стан, сутнісні характеристики, тенденції та перспективи розвитку держави і права в умовах глобалізації. Активний науковий дискурс даної проблематики продовжує й вітчизняна політична і правова думка. Провідна роль у цьому належить ученим Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, серед яких І. Кресіна, О. Костенко, Н. Оніщенко, Є. Перегуда, Я. Шевченко, Ю. Шемшученко, О. Ющик . Аналіз теоретико-методологічних підходів до вивчення процесів трансформації інституту національної держави в умовах глобалізації, розкриття змісту та сутності теорій щодо обмеження державного суверенітету, їх наукове обґрунтування та доповнення, систематизація концепцій створення системи глобального управління, визначення тенденцій розвитку національних правових систем з метою забезпечення їх функціонування відповідно до вимог сьогодення – далеко не повний перелік питань у науковому доробку дослідників.
На думку дослідників, характерними особливостями трансформації національної держави і права в сучасних умовах є відносне домінування процесів уніфікації, упорядкування й диверсифікації. Це пов’язано з формуванням глобальної економіки й нової світової політичної системи. Діалектика процесів уніфікації й диверсифікації визначає і механізми взаємодії народів та держав. Період зближення, інтеграції цих історичних суб’єктів пов'язаний з уніфікацією, універсалізацією різних інститутів і відносин, поширенням певних стандартів поведінки в межах нових структур. Цей період закономірно змінюється періодом домінування диверсифікаційних процесів, коли накопичені на периферії розмаїтість, локальні „збурення” визначають розвиток соціального середовища. Тому глобалізація є закономірним етапом соціальної еволюції, пов’язаним з уніфікацією різних структур у світовому масштабі, становленням нового світового порядку, глобальної спільноти. Не випадково релевантними одиницями в цьому процесі можуть виступати політичні та правові інститути, відносини, якості й цінності, соціально-економічні, політичні процеси й культурні феномени.
Найбільш доцільним і евристично результативним, на думку вчених, є аналіз трансформації інституту національної держави в контексті неоетатизму і пов’язаних із ним нових принципів організації державності. Адже в цих умовах національна держава повинна сприяти інтеграції національної економіки і громадян у світове господарство. Інститут національної держави потребує корекції соціально-політичного й інституціонально-правового статусу, звуження функцій до найнеобхідніших задля подолання суперечностей з інтересами громадянського суспільства та міжнародного розвитку. В контексті основних тенденцій глобалізації і забезпечення сталого розвитку за національною державою зберігаються центральні позиції і переваги у вирішенні таких завдань, як національна безпека, включаючи боротьбу з міжнародним тероризмом, транскордонною злочинністю; надання соціальних послуг; регулювання ринку; контроль за видобутком природних ресурсів; регулювання міграції; вирішення міжетнічних проблем тощо. Стратегія національних держав у пошуках адекватних відповідей на виклики глобалізації ґрунтується на активній участі у регіональному й глобальному інтеграційному процесах. Ізоляціонізм та наступальний інтервенціонізм є помилковими векторами розвитку національних держав в умовах глобалізації.
Перехідний період до ринкових відносин в Україні характеризується безпрецедентною „тінізацією” економіки, що сприяло криміналізації суспільних відносин. Особливо небезпечними для розбудови держави, формування громадянського суспільства є суттєві зміни, у структурі злочинності, яка дедалі більше набуває організованого характеру, зокрема ознак транснаціональної організованої злочинності як глобальної проблеми для світового співтовариства. Транснаціональна злочинність виступає ключовим елементом її взаємозв’язків з економічною і політичною злочинністю, тіньовою економікою, корупцією, тероризмом і екстремізмом. Крім того, вона сприяє криміналізації легальних економічних відносин, що зумовлює нагнітання соціальної напруженості, продукує деструктивні процеси у легальній економіці, девальвує привабливість законного бізнесу.
На початку ХХІ ст. майже в усіх країнах представники державних структур, наукових кіл та правозахисних організацій віднесли транснаціональну злочинність до найбільш небезпечних загроз національній безпеці окремих держав та міжнародній спільноті, визнали такою, що створює небезпечні перешкоди для діяльності всіх сфер життєдіяльності як окремих держав, так і міждержавних відносин, позбавляє людство почуття захищеності від злочинних посягань.У листопаді 2010 р. виповнилося 10 років з часу прийняття Організацією Об’єднаних Націй „Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності”, яка передбачає для держав-учасниць, якою є, зокрема, Україна, проведення відповідних програм досліджень і підготовки кадрів, покликаних забезпечити обмін спеціальними знаннями у сферах, пов’язаних з попередженням транснаціональної організованої злочинності з використанням відповідних регіональних та міжнародних конференцій тощо. Зазначеній проблематиці присвячені праці вітчизняних науковців А. Берлача, М. Вербенського, В. Горбачевського, О Джужи, В. Мисливого, О. Негодченка, Д. Никифорчука, П. Біленчука, М. Гуцалюка, В. Крутова та ін. Водночас, враховуючи процеси, у сфері транснаціональної злочинності, вимагають дослідження такі питання, як: соціологічна інтерпретація та вимір цього виду організованої злочинності; механізм її функціонування; основні різновиди транснаціональної злочинності й прогнозування її нових форм; визначення системи кримінологічних взаємозв’язків і процесів її легалізації; створення законодавцем досконалого правового поля та оптимізація правового інструментарію, що дають змогу вчасно й вірогідно відслідковувати зміни ситуації у цій сфері; діяльність органів внутрішніх справ щодо протидії транснаціональній злочинності; можливості міжнародного співробітництва щодо протидії транснаціональній злочинності; аналіз та адаптоване запозичення позитивного досвіду зарубіжних країн у протидії цій злочинності.
Аналіз досліджень глобалізації та пов’язаних з нею трансформаційних процесів дає підстави відзначити не лише унікальність даного явища, а й говорити про проблеми та недоліки функціонування сучасного цілісного світу, а головне, моделювати майбутнє нової світової цивілізації з урахуванням існуючих нині викликів і проблем. У складній ситуації, коли глобалізація у нинішньому її проекті має більше недоліків, ніж досягнень, а результати глобальних досліджень лише частково враховуються при прийнятті політичних рішень як національних держав, так і на рівні світової спільноти, особливої актуальності набуває політичний аспект.. В центрі уваги світобачення постійно перебувають політологічні Політика дедалі більше набирає цінності в сенсі глобальності проблеми, пов’язані з усталеними уявленнями про національну державність, народний суверенітет, представництво інтересів і демократичні процедури. Посилення актуальності політичного ефекту в умовах цілісності світу дає підстави висунути гіпотезу про необхідність проведення поглиблених досліджень політологічного напряму як найбільш плюралістичного і здатного до комплексного відтворення картини політичної системи майбутнього світоустрою, вироблення за участю світової спільноти, на основі демократичних процедур, політики забезпечення загальних інтересів.