20. Визначення поняття права

На сьогодні не існує загальновизнаного визначення понят­тя права, причиною чому є його складна та суперечлива при­рода, що має свій прояв у неоднакових світоглядних позиціях представників різних наук - філософії, соціології, політо­логії, культурології, теології, історії і, безумовно, юриспру­денції (наприклад, у філософсько-правових дослідженнях).

Але частіше саме в навчальній юридичній літературі засто­совуються визначення, які за своїм змістом та методо­логічним характером можна віднести до інтеграційного пра­ворозуміння, що поєднує різні доктринальні підходи до тлу­мачення, з'ясування природи та призначення права у бутті цивілізації.

Право як явище характеризується наступними універ­сальними рисами:

- виражає міру свободи, рівності, справедливості, гуманізму, є моральною засадою розвитку цивілізації та культури;

- має нормативну, регулятивну (функціональну) природу;

- має інтелектуально-вольовий характер;

- виражається у певній офіційній та системній формі;

- має загальнообов'язковий характер;

- виражає волю та інтереси суб'єктів соціальних відносин;

- встановлюється, гарантується, забезпечується і охоро­няється державою, громадянським суспільством та іншими суб'єктами суспільних відносин.

Сутність права полягає у його соціальному призначенні - регулювати відносини в суспільстві, враховуючи надбання розвитку людської культури відповідно до природного стату­су людини в різноманітних умовах її соціального буття.

21. Право в об'єктивному та суб'єктивному розумінні

Конкретизація права як явища в його об'єктивному та суб'єктивному розумінні в юридичній літературі визначається з урахуванням певної взаємодії двох підходів до праворозуміння, а саме - нормативного і доктрини природного права. Норма­тивний підхід концептуально визначає право в його об'єктивно­му значенні, а природно-правовий підхід конкретизує його суб'єктивний зміст. Але в теорії держави та права об'єктивне та суб'єктивне право концептуально поєднуються в певну дихо­томію (від грец. - розтинання навпіл, поділ на дві частини) і та­ким чином вони вступають у діалектичну взаємодію.

Право в об'єктивному значенні характеризується наступ­ними ознаками:

- сукупність загальнообов'язкових, встановлених (санк­ціонованих, гарантованих, забезпечених) державою правових (юридичних) норм, спрямованих на регуляцію відповідних суспільних відносин;

- об'єктивація юридичних норм в офіційних нормативно-правових актах держави приводить до набуття ними незалеж­ного статусу від розсуду окремих індивідів, що реалізується в принципі законності - точному і неухильному дотриманні законів всіма учасниками суспільних відносин;

- є підставою для виникнення суб'єктивних прав та обо­в'язків, які отримають таким чином власне юридичний зміст та значення.

Таким чином, метою функціонування норм об'єктивного права є регулювання суспільних відносин через встановлення юридичних прав та обов'язків суб'єктів і забезпечення цього регулювання певним правовим механізмом.

Право в суб'єктивному значенні розкривається через два підходи:

1. Суб'єктивне право - це певні можливості суб'єкта, спря­мовані на досягнення певних природних та соціальних благ.

Зміст суб'єктивних прав визначається тим, що:

- їх безпосереднім джерелом є індивідуальна та соціальна природа самої людини;

• вони визначаються як невідчужувані, непорушні, їх пе­релік в будь-якому нормативному акті не може бути повністю вичерпаним, а тому норми об'єктивного права не створюють, а лише формулюють, оформлюють ці права;

- суб'єктивне право саме по собі розглядається як певне бла­го і цінність, а тому виникає своєрідне право на суб'єктивні пра­на, що знаходить свій прояв у категорії «правоздатність»;

- є мірою можливої поведінки суб'єкта, від волі якого і за­лежить реалізація чи не реалізація цих можливостей, а тому суб'єктивне право тісно пов'язане з категорією «свобода», що надає певним можливостям людини більш «автономного» статусу стосовно прагнення реалізувати себе як особистість;

- конкретизує певні можливості суб'єкта поводити себе відповідним чином (право на свої дії);

- вимагає відповідної поведінки від інших суб'єктів (пра­во на чужі дії);

- визначається можливістю людини звертатися з вимогою до відповідних суб'єктів державної влади і громадянського суспільства щодо захисту своїх прав та інтересів.

2. Суб'єктивне право - це реальні можливості суб'єкта, які:

- повинні бути передбачені правовими нормами, тобто влас­не правовий характер цим можливостям надає закріплення їх у певних правових формах (наприклад, у Конституції), відповідни­ми суб'єктами державної влади та громадянського суспільства;

- повинні відповідати змісту об'єктивного права, завдяки якому суб'єктивне право знаходить свою форму (правову об'єктивацію), що в свою чергу визначає юридичний зміст правосуб'єктності особи;

- тісно пов'язані з розумінням природи юридичних обов'язків людини, що більшою мірою підкреслюють значен­ня саме об'єктивного права, яке стає юридичною гарантією взаємодії, взаємозв'язку суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Юридичний (об'єктивний) характер суб'єктивних прав перед­бачає, таким чином, не лише ціннісне, а й практичне значення їх у житті суспільства та держави, а тому з необхідністю обумовлює забезпечення реалізації останніх за допомогою певних гарантій.

Гарантії суб'єктивних прав - сукупність засобів та умов, за допомогою яких суб'єкт досягає здійснення і охорони своїх прав та інтересів. Саме концепція гарантій прав і свобод людини діалектично пов'язує право в об'єктивному та суб'єктивному ро­зумінні.

Суб'єктивні права поділяються на особисті (громадян­ські), політичні, соціальні, економічні, культурні та спеціаль­но юридичні (або права - юридичні гарантії).

Визначення особистих прав та свобод як громадянських пов'язано з розумінням людини як соціальної істоти, належ­ності її до певної громади, спільноти, громадянського су­спільства, а в кінцевому рахунку - до людства. Саме це й встановлює певні межі впливу держави на визначення змісту названих прав та природу їх реалізації.