2.5. Риторика - інструмент стилеутворення

На відміну від стилістики, що розглядає стиль як факт і безпосередньо найважливіший предмет вивчення, риторика розуміє стиль як одне із завдань, які повинна вирішувати дана наука.

Висока гідність думки потребує достойного слова, що виражає її. Адже далеко не всі великі ідеї стилістично оформлені абсолютно. Стиль не самовираження, яке в кращому випадку породжує тільки стилізацію. Ритор робить стиль напруженим бажанням відобразити думку. Це виходить вдало лише тоді, коли він вибудовує досконалий вираз; зміст має ідеальну форму, що досягається лише за умови певних вимог, необхідних для повного розуміння слухаючою аудиторії постановленої проблеми.

Робота над стилем включає:

1) відбір і використання слів та словосполучень, які становлять основу змісту тексту і не суперечать обраному стилю, оскільки лексичне значення слова має великий вплив на формування стилю;

2) оформлення і смислове угруповання думок у риторичних фігурах;

3) формування окремо взятих елементів тексту, які створюють рух думки в слові, тобто ясне і осмислене розуміння нової інформації щодо повідомленого раніше (актуальне розчленовування пропозицій);

4) забезпечення зв'язності тексту у вигляді упорядкованої залежності подальших пропозицій від попередніх (прогресія і дискурсивна послідовність);

5) смислове розчленовування тексту на конструктивно організовані виділені думки, які є окремими і в цілому завершеними. Ритмічні та смислові частини даної думки мають узгоджуватися;

6) розгортання окремих думок шляхом їх необхідного доповнення (ампліфікації), оскільки можуть виникнути деякі двузначні ідеї, які, безумовно, потрібно пояснювати та доповнювати;

7) організація і розчленування тексту, співвідношення способів вираження і усунення повторів, заповнення смислових прогалин.

Слово поєднане за значенням, звучанням, будовою з іншими словами. У мовній системі воно включене водночас до кількох рядів слів, що зіставляються або об'єднуються за якимись ознаками. Такі ряди бувають бінарними: ряди слів, з яких вибирається необхідне слово, І ряди слів, з яких вибирається доречне слово, відкиданий інші, недоречні. Відповідно, необхідно також досконало володіти лексичними рядами слів, тому що неможливо підібрати найбільш відповідний вираз слова, не знаючи повного ряду. Основна проблема полягає в тому, що лише досконало володіючи лексикою, можна найточніше передати думку тому, хто слухає.

Теми для обговорення

1. Риторика як науковий предмет.

2. М. В. Ломоносов і риторика.

3. Місце риторики: відношення до граматики і стилістики.

4. Література і риторика.

5. Риторика і стилістика.

Завдання і Тренінг. Ігри

• Побудуйте логічні визначення п'яти понять на вибір з наведеного списку: "мова" ("мовна діяльність"), "текст", "культура мови", "комунікабельність" ("товариськість"), "артистизм", "поет", "судова риторика", "наказ", "університетська лекція'*, "заїкання", "перекладач", 'Телеканал "Культура"", "консультація".

• У роботі над бібліографією з риторики і культури мови (як і в будь-якій іншій галузі наук) рекомендуються такі наступні джерела:

1. Класичні праці: Аристотеля, Демосфена, Цицерона, філософів Гегеля, Канта, староруське красномовство.

2. Наукові (дослідження) праці, що створюють теоретичну базу предмета, що вивчається: А.Ф. Лосев, С.С. Аверинцев, Л.С. Виготський.

3. Література у суміжних науках: лінгвістика - загальне мовознавство, стилістика, культура мови; теорія літератури, поетика, літературно-художні тексти як зразки мовної майстерності тощо.

4. Навчальна література з риторики, теорії мови, культури мови, зі стилістики, граматики та ін.

5. Збірники зразків мовної майстерності — промови великих ораторів, праці мислителів, збірники, листів і документів і ін..

6. Словники та довідники (з української мови та іноземних мов; різних предметів: психології, логіки, літературознавства; театру тощо).

Самостійно виберіть тему; складіть до цієї теми бібліографію для:

а) реферату, виступу на семінарі; б) ґрунтовного вивчення.

Вправи для вдосконалення лабільності

Вправи допомагають навчитися швидко перемикатися з одного виду діяльності на іншій, не припускаючись помилок, • "Брито — стрижено"

Пригадаєте казку, де уперта дружина наперекір чоловікові робила все навпаки. Всі учасники гри стають у круг і, уважно слухаючи команди ведучого, виконують все навпаки: якщо ведучий підніме руку, всі повинні її опустити, якщо вій розведе долоні, всі - зводить, він швидко махне справа наліво, всі - зліва направо тощо. Експерт стежить за правильністю рухів усіх учасників і визначає кількість помилок.

•"Заборонені рухи"

Усі учасники гри стають у круг. Ведучий стоїть у центрі і виконує рухи руками, головою, корпусом тіла, час від часу називаючи заборонені рухи: вгору, в праву/леву сторону; вниз. Всі інші мають повторювати рухи ведучого, за винятком тих, які він оголошує.

• "Пошукач"

Усі виходять з аудиторії, за винятком ведучого. Ведучий розкладає на найвидніших місцях таку кількість дрібних предметів (крейда, ключ, каблучка, значок), яка відповідала б числу участників; предмети мають лежати між речами, звичайними для аудиторії: книги, зошити, приладдя, сумки і тощо. Включається магнітофон із записами танцювальних мелодій. Кожен студент повинен увійти до аудиторії, пройти танцювальними па один круг між столами, читаючи одночасно будь-який вірш, і побачити "зайву" річ. Ведучий стежить за точністю виконання всіх дій.

• "Переключення уваги"

I варіант. Вправа виконується протягом 15-20 хвилин у домашній обстановці. Включіть телевізор і розкрийте незнайому вам книгу (для початку краще взяти художню або публіцистичну). Спробуйте одночасно читати книгу і "краєм ока" дивитися та слухати телевізор. Простежте за собою: через скільки хвилин ви відчуєте себе стомленим? Потім спробуйте для себе на папері стисло відтворити те, що ви читали, і відновити побачене на екрані. Мірою того, як часто ви практикуватимете такі вправи, щоразу ви ефективніше перемикатимете свою увагу.

II варіант. Виконайте арифметичні дії з цифрами, потім через 3-4 хвилини одразу ж почніть читати складний газетний текст протягом 5-7 хвилин. Зупиніться. .Погляньте, скільки помилок ви зробили при виконанні арифметичних дій, а також спробуйте якомога повніше та детальніше відтворити прочитаний текст.

• Вправа на позбавлення аудиторного шоку (сценічного страху) Вправа виконується систематично індивідуально (краще вдома

перед дзеркалом). Заготовте для себе набір карток, на яких напишіть назви тварин, знайомих вам за зовнішністю (наприклад, вовка, зайця, лева, лисиці, бегемота, змії). Навмання вийміть одну з карток і програйте в позах і рухах роль тварини, відміченої на ній. Потім візьміть іншу картку. Добре, якщо ви дозволите собі бути абсолютно вільним в міміці і пантомімі, можливо, навіть трохи смішним.

• Познайомтеся з характеристиками індивідуальних мовних типів, запропонованими С.Ф. Івановою у книзі "Специфіка публічної мови" (М., 1978). До якого типу ви належите? Визначте, що вам необхідно для вдосконалення мовних здібностей.

Раціонально-логічний тип. До цієї групи належать люди, емоційна сфера яких часто залишається прихованою від стороннього погляду, хоча їх стриманість зовсім не означає відсутності емоційності. Вони більше схильні до аналізу явищ, до міркувань і чіткої аргументації своїх і чужих вчинків. їх підготовка до будь-якого вислову відрізняється послідовним відбором і чіткою систематизацією матеріалів, обдумуванням і розробкою детального плану. Цей виношений план як би "сидить у них всередині", і, як правило, оратори такого типу під час виступу не користуються ним. їх часто турбує інше: як би свою промову зробити яскравішою, емоційнішою і які підібрати приклади, що ілюстрували, б і аргументували б основну думку, аби зацікавити аудиторію. Спостереження показують, що найчастіше "логіками" бувають люди сангвінічного темпераменту (сангвінік — людина з помітною психічною активністю, що швидко відгукується на навколишні події, прагнучи до частої зміни вражень, такий, що порівняно легко переживає невдачі та неприємності, живий, рухливий, з виразною мімікою та рухами).

Емоційно-інтуїтивний тип. Люди цього типу говорять пристрасно, захоплено, пересипаючи свою мову гостротою і каламбурами, але не завжди можуть устежити за жорсткою логічною послідовністю мови і "звести кінці з кінцями". Оратори цього типу, якщо не запасуться чітким планом, що враховує жорсткі тимчасові межі, можуть "занестися", втратити думку і в результаті звести нанівець ефект своєї блискучої промови - залишається враження емоційного базікання. План своїх виступів пишуть не завжди, вважаючи, що він їх сковує. Спостерігається збіг емоційного типу оратора з холеричним темпераментом (холерик - людина дуже енергійна, здатна віддаватися справі з особливою пристрасністю, швидка та норовиста, схильна до бурхливих емоційних спалахів і різких змін настрою, із стрімкими рухами).

Філософський тип. Люди, які належать до цієї групи, найважче піддаються опису, оскільки бувають більш-менш емоційні, більш-менш схильні до аналізу; іноді бувають дуже організованими в своїй роботі, а іноді без будь-якої видимої організації з'ясовують яке-небудь питання, докопуючись до кореня, і раптом, як променем світла, осяваються знайденою ідеєю. Усіх їх об'єднує, не зважаючи на приватні індивідуальні відмінності, прагнення до дослідження, глибокого осмислення явищ прямо на очах у слухачів, бажання та уміння залучити в цей процес аудиторію. Та все ж варто наголосити, що в мові індивідуальність "філософів" різко невиражена, оскільки в людях цього типу з різною мірою переважання виявляються і здібність до аналізу, і внутрішня емоційність, і навіть ліризм. Найчастіше до цієї групи належать люди флегматичного темпераменту (флегматик - людина незворушна, і з стійкими прагненнями і настроєм, з постійністю і глибиною відчуттів, з рівномірністю дій і мови, із слабким зовнішнім виразом душевних станів).

Ліричний, або художньо-образний тип. Натури, які художню мислять більше образами, а ніж логічними категоріями. Хоча це зовсім не означає, що логіка в їх міркуваннях відсутня. Глибока емоційність, своєрідний ліризм, внутрішнє хвилювання, гостра вразливість, проникливість - ось риси, характерні для людей цього типу, хоча в приватних проявах оратори цього роду можуть досить сильно відрізнятися один від одного. Найчастіше цей тип має в своїй основі характер меланхолійний, витончений (меланхолік - людина вразлива, з глибокими переживаннями, вразлива, але така, яка зовні слабо реагує на те, що її оточує, і з стриманими рухами та приглушеною мовою).

Мудрість від мудрих

АРИСТОТЕЛЬ Риторика (фрагменти)

Риторика - мистецтво, відповідне до діалектики, тому що обидві вони торкаються таких предметів, знайомство з якими може певною мірою вважатися спільним надбанням усіх і кожного і які не відносять до галузі якоїсь певної науки. Внаслідок цього усі люди певним чином причетні до обох мистецтв, бо усім так чи інакше доводиться як розглядати, так і підтримувати якусь думку, як виправдовуватися, так і звинувачувати. У цих випадках одні чинять випадково, інші діють відповідно до своїх здібностей, які розвинуті звичкою. У зв'язку з тим, що можливі обидва шляхи, то, очевидно, можна звести їх у систему, оскільки ми можемо розглядати, внаслідок чого досягають мети як ті люди, які керуються звичкою, так і ті, які діють стихійно, а що подібне дослідження є справою мистецтва, з цим, очевидно, погодиться кожний. .

Риторика корисна, тому що істина й справедливість за своєю природою сильніші за свої протилежності...

Якщо хто-небудь скаже, що людина, яка несправедливо користується подібною здатністю слова, може принести багато шкоди, то це зауваження можна (до деякої міри) однаково віднести до усіх благ, виключаючи доброчинності, і переважно до тих, які найбільш корисні, як наприклад, до сили, здоров'я, багатства, воєначальства: людина, користуючись цими благами як належить, може принести багато користі, але несправедливо користуючись ними, може зробити дуже багато шкоди.

Отже, очевидно, що риторика не торкається якогось окремого класу предметів, але, як і діалектика, має відношення до усіх галузей, а також, що вона є корисною і що справою її є - не переконувати, але у кожному даному випадку знаходити способи переконання...

Крім того, очевидно, що до галузі того самого мистецтва належить вивчення як дійсно переконуючого, так і удавано переконуючого...

Отже, визначимо риторику як здатність знаходити можливі способи переконання відносно кожного даного предмета...

Із способів переконання бувають "нетехнічні", інші ж - "технічні". "Нетехнічними" (аіесЬпоі) я називаю ті способи переконання, які не нами винайдені, але існували раніше (поза нами); сюди належать: свідки, показання, дані під катуванням, письмові договори і т. п.; "технічними" ж (епіесНпоі) я називаю ті, які можуть бути створені нами за допомогою методу і наших власних засобів, отже, першими з доказів треба лише користуватися, другі ж треба (попередньо) знайти.

Що стосується способів переконання, які надаються мовленням, то їх є три види: одні з них знаходяться у залежності від характеру мовця, другі - від того чи іншого настрою слухачів, треті — від самого мовлення. Ці останні виявляються у дійсному чи уявному переконанні.

Переконання досягається за допомогою морального характеру (мовця) у тому випадку, коли промова проголошується так, що викликає (навіює) довіру до людини, яка її промовляє, тому що ми взагалі й швидше віримо людям хорошим, а у тих випадках, де немає нічого ясного, де наявні вагання,- тим більше...

Переконання знаходиться у залежності від самих слухачів, коли останні збуджуються під впливом промови, тому що ми приймаємо різні рішення під впливом вдоволення і невдоволення, любові чи ненависті.

Нарешті, сама промова переконує нас у тому випадку, коли оратор доводить дійсну чи уявну істину із доказів, які виявляються наявними для кожного даного питання.

Оскільки доведення здійснюється саме такими шляхами, то, очевидно, ними може користуватися лише людина, здатна до умовиводів і до дослідження характерів, доброчинностей та пристрастей,- що таке кожна з пристрастей, якою вона є за своєю природою і внаслідок чого і яким способом з'являється,- тому риторика виявляється начебто галуззю діалектики і тої науки про натуру, яку справедливо називають політикою.

... Є три види риторики, тому що є стільки ж родів слухачів. Промова складається з трьох елементів: із самого оратора, з предмета, про який він говорить, та з особи, до якої вій звертається; вона ж і є кінцевою метою усього (я маю на увазі слухача). Слухач буває необхідно або простим глядачем, або суддею, при тому суддею або того, що звершилося, або ж того, що може звершитися. Прикладом людини, яка розмірковує над тим, що може бути, може слугувати член народного зібрання, а розміковуючої про те, що вже було,- член судилища; людина, яка звертає увагу (тільки) на обдаровання (оратора), є простий глядач. Таким чином, природно виявляється три роди риторичних промов: дорадчі, судові, епідейктичні. Справою промов дорадчих є прихиляти чи відхиляти, бо як люди, яким доводиться радитися у приватному житті, так і оратори, які проголошують промови публічно, роблять одне з двох (чи схиляють, чи відхиляють).

Що стосується судових промов, то справою їх є звинувачувати чи виправдовувати, тому що позивачі завжди роблять неодмінно що-небудь одне з двох (чи звинувачують, чи виправдовують).

Справою епідейктичної промови є хвалити чи осуджувати. Що стосується часу, який мається на увазі в кожному з указаних родів промови, то людина, радячись, має на меті майбутнє: відхиляючи від чогось чи схиляючи до чого-небудь, вона дає поради щодо майбутнього. Людина — позивач має справу з минулим часом, тому що завжди з приводу подій, які вже відбулися, один звинувачує, а другий захищається. Для епідейктичного оратора найбільш важливим вважається теперішній час, тому що усякий проголошує похвалу чи хулу з приводу чогось існуючого; проте оратори часто зверх того користуються й іншим часом, згадуючи минуле чи роблячи передбачення стосовно майбутнього. У кожної з цих трьох родів промов є відмітна мета: у людини, яка дає поради, мета - користь і шкода: один дає пораду, стимулюючи до кращого, інший відмовляє, відвертаючи від гіршого; Інші розуміння, як-от: справедливе й несправедливе, прекрасне й потворне — тут на другому плані.

Для позивачів метою служить справедливе й несправедливе, але й вони приєднують до нього інші міркування.

Люди, які промовляють хвалу чи хулу, керуються прекрасним і потворним, хоч сюди також привносяться й інші міркування.

Те, про що люди радяться і з приводу чого висловлюють свою думку оратори, зводиться, можна сказати, до п'яти головних пунктів.

Вони такі: фінанси, війна і мир, захист країни, ввезення й вивезення продуктів і законодавство.

У кожної людини зокрема й усіх разом є, можна сказати, відома мета... ця мета, коротко кажучи, є щастя (еисіаіпіопіа) з його складовими частинами.

Визначимо щастя як добробут, поєднаний з доброчинністю, або як задоволення своїм життям, або як найприємніший спосіб життя, поєднаний з безпекою, або як надлишок майна і рабів у поєднанні з можливістю охороняти її і користуватися ними. Адже, можна сказати, усі люди згодні визнати щастям одну або декілька з цих речей.

Якщо насправді щастя є щось подібне, то одним з його головних чинників має бути благородність походження, численна кількість друзів, дружба з хорошими людьми, багатство, хороші й чисельні нащадки, щаслива старість, крім того, ще переваги фізичні, якими є здоров'я, краса, сила, ставність, спритність у змаганнях, а також такі достоїнства, як слава, почет, удача, тому що людина найбільш щасливою є тоді, коли вона володіє усіма благами, що знаходяться у ній самій та поза нею; інших же благ поза цими немає. У самої людини є блага духовні й тілесні, а поза нею - благородність походження, друзі, багатство і почет. До цього, на нашу думку, слід приєднати могутність й удачу, тому що у такому випадку можна користуватися у житті найбільшою безпекою.

Мета промови дорадчої - користь, користь - благо. Визначимо благо як щось таке, що бажане само по собі, заради чого ми бажаємо й іншого, до чого прагне усе або, принаймні, усе, здатне відчувати й наділене розумом, або якщо воно було б наділене розумом. Благо є те, що відповідає указаниям розуму; для кожної окремої людини благо є те, що їй вказує розум стосовно кожного окремого випадку; благо - щось таке, присутність чого робить людину спокійною й самозадоволеною; воно є щось самодостатнє, щось сприятливе для виникнення й продовження такого стану, яке заважає протилежному стану і відхиляє його.

Таким чином, благом слід визнати щастя, тому що воно бажане само по собі й має властивості самодостатності; крім того, заради нього ми обираємо багато чого. Справедливість, мужність, помірність, великодушність, щедрість і тому подібні якості, тому що це - доброчинності душі. Краса, здоров'я і тому подібне - також блага, тому що все це - доброчинності тіла... Уміння говорити й майстерно діяти, тому що все подібне створює блага. Сюди ж належать пам'ять, розумність, кмітливість й усякі подібні якості, тому що вони створюють блага. Подібним чином сюди належать усі галузі знання і всі мистецтва. Саме життя є благо, тому що якби з ним не було пов'язане ніяке інше благо, воно є бажане саме по собі. Нарешті, справедливість є також благо, тому що вона корисна усім.

Прекрасне — те, що, будучи бажаним саме заради себе, заслуговує ще похвали, або що, будучи благом, приємне тому, що воно є благо.

... У зв'язку з тим, що сама риторика існує для винесення рішення - адже й у дорадчих справах приходять до певного рішення, і суд також виносить своє рішення,- необхідно не лише турбуватися про те, щоб промова була переконливою й збуджувала довір'я, але також показати себе людиною певного складу і настроїти певним чином суддю, тому що для переконливості промови досить важливо (особливо у промовах дорадчих, а потім і у судових), щоб оратор здавався людиною певного складу і щоб (слухачі) зрозуміли, що він до них ставиться певним чином, а також, щоб і вони були до нього прихильні відповідним чином.

Є три причини, що викликають довіру до мовця... через які ми віримо без доказів,- це розум, доброчинність і благонастроєність...

Переконуючі промови використовуються заради вирішення (бо для того, що ми знаємо і стосовно чого прийняли відповідне рішення, не треба ніяких промов), а це буває у тому випадку, коли хто-небудь за допомогою промови схиляє чи відхиляє якусь окрему особу, як, наприклад, роблять люди, умовляючи й переконуючи, бо одна людина є все-таки суддя; взагалі кажучи, той суддя, кого треба переконати... Таким же чином слід чинити і в епідейктичних промовах, бо промова передбачає начебто суддю у слухачеві.

Є три пункти, що мають бути обговорені щодо ораторського мовлення: по-перше, звідки виникають способи переконання, по-друге, про стиль (Іехіз), по-третє, як належить будувати частини мови.

... Недостатньо знати, що слід сказати, але необхідно сказати це так, як треба; це значною мірою сприяє тому, щоб промова справила необхідне враження.

... Достоїнство стилю полягає в ясності (зарЬе); доказом цього служить те, що, коли промова не є ясною, вона не досягає своєї мети.

(Стиль не повинен бути) ні занадто низьким, ні занадто високим, але повинен відповідати предметові мовлення...

Слова загальновживані, які належать рідній мові, метафори - ось єдиний матеріал, корисний для стилю прозаїчного мовлення.

Метафора високою мірою має бути ясною, приємною і чарувати новизною і не можна запозичувати її від іншої особи.

Чотири причини, які сприяють холодності стилю: вживання складних слів, незвичних виразів, надмірне користування епітетами, використання невідповідних метафор.

Стиль буде відповідно якісним, якщо він наповнений почуттями (раіпеіісе), якщо він відображає характер (еїпісе) і якщо він відповідає істинному станові речей. Останнє бува тоді, коли про важливі

речі не говориться злегка, і про пусте не говориться урочисто, і коли до простого імені (слова) не приєднується прикрашання; у противному випадку стиль здається клоунівським...

Стиль мовлення писемного - самий точний, а мовлення полемічного - самий акторський. Існує два види останнього стилю: перший етичний (зачіпає нрави), другий патетичний (збуджує пристрасті).

Промова має дві частини, бо необхідно назвати предмет, про який ідеться, й довести його... перша з цих двох частин є виклад (ргоіпе$і$), друга - спосіб переконання (різііз), як начебто хтось розділив промову на частини, з яких перше - завдання, друге - розв'язання... Отже, необхідні частини промови - виклад і спосіб доведення; вони становлять її невід'ємну приналежність, але частіше бувають: передмова, виклад, спосіб доведення, висновок...

Що стосується жартів, які, очевидно, мають певне місце у дебатах, то, як каже Горгій, слід серйозність супротивника відбивати засобами жарту, а жарти - засобами серйозності.

При складанні епілогу оратору необхідно: по-перше, постаратися викликати добре ставлення слухачів до себе і погане—до супротивника, по-друге, застосовувати перебільшення й применшення, по-третє, розпалити пристрасті слухачів, по-четверте, нагадати, для чого проголошено промову.