Тема 7. Духовні пошуки в українській культурі XIX ст.

Мета. Розкрити передумови національної консолідації українців у кінці XVIII – XIX ст. та основні фактори формування української національної самосвідомості. Проаналізувати розвиток науки, літератури, образотворче мистецтво, музику, театр, архітектуру XIX ст. в Україні.

Основні терміни та поняття

Неокласицизм — течія в літературі та мистецтві XVIII — початку XX ст., що базувалася на стилізації зовнішніх форм античного мистецтва, італійського Відродження і частково класицизму.

Реалізм (лат. — дійсний) — художній метод у літературі і мистецтві, що відображає реалістичну картину подій, явищ і т. ін.

Романтизм — художній метод, що склався наприкінці XIII — на початку XIX ст. й поширився як напрям (течія) в літературі й мистецтві Європи та США. Романтики виступали проти раціоналістичних догм класицизму, ставили на перший план духовне життя людини. Вони зображали незвичайні явища та обставини, особливих героїв з сильним характером і пристрастями.

Символізм — модерністський літературний напрям кінця XIX—XX ст. Виник у Франції. Символісти відмовилися від зображення реалій життя і метою своєї творчості вважали пошук прихованої краси світу. На місце художнього образу вони ставили художній символ, що містить у собі ряд значень. Намагалися надати своїм творам музикальності, співзвучності, бо тільки музику вважали мистецтвом.

План вивчення

1. Передумови національної консолідації українців у кінці XVIII – XIX ст.

2. Формування української національної самосвідомості.

3. Розвиток науки та університетської філософії.

4. Українська література XIX ст.

5. Роль творчості Т.Г. Шевченка у формуванні української національної культури та свідомості. (СРС)

6. Образотворче мистецтво, музика, театр, архітектура XIX ст. в Україні.

Методичні рекомендації щодо вивчення теми

1. Вивчаючи перше питання, зверніть увагу на такі головні передумови національної консолідації українців у кінці XVIII – XIX ст.:

• Лівобережна козацька старшина денаціоналізується та включається до російського дворянства (поміщиків), селяни закріпачуються (з 1783 р.).

• Носіями української культурної традиції та мови стають селяни – кріпосні.

• Російський уряд бере під контроль освіту, науку та друкарство (русифікація в цих сферах).

• Православне духівництво русифікується, входить до складу РПЦ.

• Літературною мовою стає російська (на Лівобережжі), польська та латина (на Правобережжі). Українська – мова спілкування простого народу.

• Асиміляторська політика російського самодержавства у двох напрямках: політичному та ідеологічному.

• У XIX ст. культуротворчою силою стає нова українська інтелігенція – вихідці із різних верств (міщан, дрібних дворян, духовенства)

• Внаслідок розвитку капіталізму пожвавлюється освіта та наука, імперські університети всупереч асиміляторській політиці уряду стають осередками дослідження української культури та формування національної свідомості.

2. При вивченні другого питання необхідно усвідомити такі головні фактори формування української національної самосвідомості:

• Літературною мовою стає російська (на Лівобережжі), польська та латина (на Правобережжі). Українська – мова спілкування простого народу.

• Асиміляторська політика російського самодержавства у двох напрямках: політичному та ідеологічному.

• У XIX ст. культуротворчою силою стає нова українська інтелігенція – вихідці із різних верств (міщан, дрібних дворян, духовенства)

• Внаслідок розвитку капіталізму пожвавлюється освіта та наука, імперські університети всупереч асиміляторській політиці уряду стають осередками дослідження української культури та формування національної свідомості

• Виступи окремих українських поміщиків на захист простого народу та його культури (напр., діяльність Василя Капніста – автора “Оди на рабство”).

• Твори української тематики О.Пушкіна, М.Гоголя, декабриста К. Рилєєва.

• Дослідження з історії України (першим здійснив Микола Маркевич), української лінгвістики (О. Павловський, 1818) та фольклористики (М. Цертелєв, 1819; Мих. Максимович, 1827; І. Срезневський, 1834).

• Наукова та культурницька діяльність Мик. Костомарова.

• Творчість Т. Шевченка (1840 р. – вихід “Кобзаря”, що пробудив національну гідність українців як на Ліво- так і на Правобережжі).

• Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Гулак) – “Книга битія України”, заклик до соціального та політичного визволення українців.

• Вихід українознавчого журналу “Основа” в Петербурзі (друкували мефодіївці після відбуття заслання). Журнал став осередком пропаганди української національної свідомості та культури.

Слід також звернути увагу на поняття “українське національно-культурне відродження”, яке відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVIII – початку XX ст.

Студентам варто знати, що українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVІІI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали “захисну реакцію”, поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху.

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії і сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя. За власне відродження, починаючи з межі XVIII–XIХ ст. боролись усі слов’янські народи, за винятком хіба що росіян. Об’єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність – рідну мову.

Необхідно акцентувати увагу студентів на періодизації процесу українського національного відродження :

- період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVІІІ – 40-і рр. XIX ст.);

- українофільський або культурницький етап (40-і рр. XIX ст. – кінець XIX ст.);

- політичний етап (з кінця XIX ст.).

3. Вивчаючи третє питання, зверніть увагу, що для науки XIX століття було характерне зростання ваги природничих наук, так як відбувається промислове зростання. З'являються нові науки і напрямки. Серед видатних науковців цього періоду можна назвати багатьох людей.

У 1813 - 1820 рр. ректором Харківського університету був Т.Ф.Осиповський, який написав тритомну працю "Курс математики", що тривалий час була основним підручником для студентів. Слід відмітити діяльність Михайла Остроградського в галузі математики. За свої досягнення він був обраний членом Петербурзької, Паризької, Туринської та Римської Академій наук. Автор багатьох підручників з математики.

Михайло Максимович (1804 - 1873), перший ректор Київського університету, написав понад 100 наукових праць з історії, ботаніки, зоології, фізики, хімії тощо.

Великий хірург М. І. Пирогов (1810 - 1881), який вперше здійснив операцію з анестезією, дав новий поштовх освітянського руху на Україні. Він був попечителем Київської навчальної округи, підтримував гуманні і прогресивні начинання  в педагогічній справі.

В Україні складається низка наукових шкіл, які мали високий науковий рівень і впливали на умонастрій суспільства. Школа з хімії створюється в Київському університеті, в Харкові.

Відомим був Ілля Ілліч Мечніков (1845 - 1916), випускник Харківського університету. Викладав в Одесі, був членом Громади. У 1888році переїхав до Пастерівської лабораторії в Париж. Лауреат Нобелівської премії (за відкриття фагоцитозу).

У 70 - ті роки професором фізіології Новоросійського університету був І. М. Сєченов (1829 - 1905), який став засновником вітчизняної фізіологічної школи. В праці "Рефлекси головного мозку" він висвітлив питання про діяльність головного мозку, "душевне життя" з позиції науки.

17 років кафедру механіки Харківського університету очолював професор Олександр Ляпунов (1857 - 1918), який створив загальну теорію сталості руху механічних систем, написав ряд робіт з теорії імовірності.

На новий рівень у середині XIX століття вийшли гуманітарні науки.

Етнографія, тобто пізнання побуту, культури народу, стала одним з основних каменів будівлі українського національного культурного відродження, яке відбувалося на межі XIX - поч. XX ст.

Початок української етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777р. d Петербурзі "Опис весільних українських обрядів".

Більш повне і систематичне дослідження української етнографії під назвою "Малоросийские народные песни" склав у 1827 році Михайло Максимович, майбутній ректор Київського університету. Ця збірка вплинула на формування творчості О.Пушкіна, М. Гоголя, на вибір життєвого шляху П. Куліша і М.Костомарова.

Справу Максимовича продовжив Ізмаїл Срезневський. У 1831 році він видав "Український альманах" - збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами, а у 1833 – 1838 рр. - видав шість випусків "Запорожской старины".

Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням як українських так і російських архівних матеріалів, була 4 - томна "История малой России" Д. Бантиш - Каменського. Головну увагу автор приділив діяльності історичних осіб, зовнішньополітичним подіям.

У 1842 - 43 рр. вийшла 5 - томна "Історія Малоросії" Миколи Маркевича: в своїй праці він відстоював право українського народу на самостійний національний розвиток, обґрунтовував правомірність відтворення автономії України.

Михайло Максимович виступав проти норманської теорії походження Русі, досліджував історію козацтва.

Одним із видатних істориків XIX століття був Микола Костомаров (1817-1885). Більшість праць видані у його творі "Історичні монографії та дослідження". Також до видатних дослідників історії України можна віднести В. Антоновича та М. Драгоманова.

Наприкінці 19 століття почалася дослідницька робота видатного українського історика, громадського і політичного діяча України Михайла Грушевського (1868 - 1934).

У галузі філософії йшла боротьба поглядів між матеріалістами та ідеалістами, в політекономії - між дворянсько - буржуазними вченими та ліберальними народниками.

4. Розглядаючи четверте питання, слід звернути увагу на те, що престиж української мови, віру в її можливості стверджувала нова українська література. “Батьком” нової української літератури часто називають Івана Котляревського (1769–1838). Поема Котляревського “Енеїда” (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.

Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя.

Гумористично-сатирична форма літературної творчості І.Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами.

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843) є основоположником української художньої прози. В його прозі виділяються дві основні стильові течії: перша – це потяг до сентименталізму (у творах “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов”, “Козир-дівка” переважають життєві почуття та переживання, християнсько-релігійний світогляд); друга – це перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях “Солдатський патрет”, “Конотопська відьма”, “Мертвецький великдень” Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії.

З творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка пов’язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П’єси І. Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, комедії Г. Квітки “Сватання на Гончарівці” та “Шельменко-денщик” до цього часу зберегли популярність у театральному репертуарі.

Першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належить Миколі Гоголю (1809–1852). Два цикли його повістей “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1831–1832) та “Миргород” (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі.

Розглядаючи питання розвитку літератури в ХІХ ст., необхідно зосередити увагу на творчості Т. Г. Шевченка. Поява у 1840 р. “Кобзаря” Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому. Т. Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу. Починав Шевченко свій літературний шлях як романтик. Головними опорними символами його поетичної творчості виступають “слово” (національна культура), “слава” (культурно-національна спадщина) і “правда” (загальнолюдська мета-ідеал).

Студентам варто знати, що Шевченка вважають також основоположником критичного реалізму в українській літературі. Його побутові поеми (“Катерина”, “Наймичка”, “Сон”), суспільно-політичні (“Єретик”, “Сліпий”, “Кавказ”, “Посланіє…”) безжально таврували кривдників народу. Поезія Шевченка будила національно-патріотичні настрої української молоді. Творчість Т.Шевченка – настільки велике явище в історії української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців ХІХ – першої половини ХХ ст.

Відбувається кількісне зростання визначних письменницьких індивідуальностей, збагачується тематика літературних творів, розширюється жанрове коло, зростає зв’язок зі світовим досвідом через переклад та художній синтез.

50–60-і рр. XIX ст. стали підготовчим етапом до періоду “великого реалізму”. Після смерті Т.Шевченка провід у літературній праці перейняв Пантелеймон Куліш. Поруч з П. Кулішом відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Стороженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.

70-і – 80-і рр. XIX ст. – початок епохи “великого” реалізму. Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на житті селян, український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. У літературі представлені прозаїки європейського рівня: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б. Грінченко, І. Франко.

Студентам треба знати, що видатною особистістю цього періоду був Іван Франко (1856–1916). Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма й комедія, переклади літературних творів й редагування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія – все це стало полем його багатогранної діяльності. Найвиразніше роль І.Франка проявлена в літературній творчості. Він творив у широкому діапазоні тем і жанрів.

6. При підготовці шостого питання плану студентам треба приділити увагу розвитку образотворчого мистецтва.

У другій половині XIX ст. народно-ужиткове мистецтво розвивалося за законами консервативного збереження усіх його видів і форм. Українському народно-ужитковому мистецтву притаманні оригінальні композиції з фантастичних квітів, звірів та птахів, вибагливий рослинний та геометричний орнамент, різьбляні інкрустації (бісером, перламутром, рогом, різнокольоровим деревом), барвистість вишиванок і килимів. До найвідоміших осередків народного мистецтва названого періоду відносять Решетилівку на Полтавщині (килимарство), Ічню на Чернігівщині (гончарство), Косів на Івано-Франківщині (кераміка, різьбярство), Кам’яні броди на Житомирщині (фаянс).

Художники вперше докладно зупиняються на народних типажах і яскравих особистостях з народної маси, намагаючись передати їх багатий внутрішній світ, довести, всупереч соціально-майновим відмінностям, рівноцінність для мистецтва простих людей та еліти суспільства. Українська тематика активно розробляється не тільки власне українськими художниками (друзями Т. Шевченка А. Мокрицьким, І. Сошенком, В. Яненком, Г. Васьком), а й росіянами, що певний час жили й працювали в Україні, – В.Тропініним, К. Павловим, М. Сажиним.

Найбільш прикметною в живописі першої половини ХІХ ст. постаттю визнаний В. Тропінін, якого обрано академіком Петербурзької академії мистецтв. Художник створив узагальнений образ представника українського народу (“Українець”, припускають, що на портреті зображено Устима Кармелюка), низку портретів селян-кріпаків (“Українка”, “Молодий український селянин”, “Пряля” та ін.). Справжнім шедевром портретного мистецтва є його “Дівчина з Поділля”.

Продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка у живописі були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Неповторним і самобутнім явищем у світовому мистецтві стала творчість Івана Айвазовського, який уславився передусім як метр вражаючих маріністичних полотен, але писав також надзвичайно характерні пейзажі українських степів (“Чумацька валка”, “Комиші на Дніпрі” та ін.). На західноукраїнських землях одним із найвидатніших майстрів живопису був Ю.Брандт (“Приборкання дикого коня”, “Пісня перемоги”, цикл акварелей “Козаки” та ін.).

Студентам бажано знати, що великого значення для українського образотворчого мистецтва набув рух “передвижників” – Товариства пересувних художніх виставок (1870). Одним із основоположників руху передвижників був Костянтин Трутовський, який присвятив українській тематиці безліч робіт (“Майська ніч”, “Сорочинський ярмарок”, “Танок кріпачок перед поміщиком”, “Дівчата біля криниці”, “Вибілювання полотна” та ін.).

До “передвижників” належали талановитий передекспресіоніст Микола Ге (картини філософсько-релігійної тематики: “Христос перед Пілатом”, “Розп’яття”), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії: “Стрілецький бунт”, “Сокольничий”), Микола Ярошенко (портрети та “ідейні” полотна “Крізь життя”, “В’язень”), Ілля Рєпін (картини з історії “Козацької вольниці”, “Мотря Кочубеївна”, “Козацькі тили”, “Запорожці пишуть листа турецькому султану”, “Бокша).

Сергій Васильківський, творчість якого тісно пов’язана з Харківщиною, відкрив український живопис Європі; він був удостоєний честі виставляти свої картини у паризькому салоні «поза чергою». З Парижем пов’язана також творчість талановитої художниці з України М. Башкирцевої.

Український монументальний живопис у цю добу представлений досить слабко, але його здобутки значні. Великою художньою цінністю відзначаються розписи інтер’єру палацу митрополита у Чернівцях (Й. Бокшай), реставрація фресок у Кирилівській церкві (М. Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (С. Васильківський, В. Кричевський), розпис Володимирського собору Києва (М. Пимоненко, Васнєцов та ін.).

Щодо монументальної скульптури, то в цей період з’являються пам’ятники Володимиру Святому (Клодт і Демут-Малиновський), Б. Хмельницькому (М. Микешин), І. Котляревському і М. Гоголю в Полтаві (Л. Позен). Для пам’ятника І. Котляревському Л. Позен виконав горельєфи на теми “Енеїди”, “Наталки-Полтавки”, “Москаля-чарівника”, де тонко відтворив характери відомих літературних персонажів. Цей скульптор створив також низку реалістичних композицій станкового характеру на теми з життя українського села та історії (“Кобзар”, “Запорожець у розвідці”, “Скіф”).

При розгляді архітектури цього періоду, необхідно підкреслити, що у добу романтизму архітектура тяжіє до відродження традиційних стилів минулого, які переосмислюються вже як національні. У Західній Європі знов повертаються до ґотики й романського стилю, в Росії – до візантійського і московського стилю ХV–ХVІ ст.

Творчий розвиток традицій національної архітектури в Україні, у свідомості українців пов’язаних передусім з “козацьким бароко”, було загальмовано офіційними розпорядженнями. Офіційно схвалюваними архітектурними стилями залишалися на той час класицизм та російський ампір, які в Україні набули певних національних особливостей. Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були Меленський (церква-ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац). Серед українських архітекторів східноукраїнських земель виділяються харків’янин П. Ярославський і чернігівець П. Дубровський. У класицистичній манері будуються численні споруди в західноукраїнських містах. Романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних архітектурних пам’яток характерні для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків. Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню – осідок графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.; на Харківщині - осідок Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря.

В архітектурі з середини ХІХ ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х рр. XIX ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. Загальний вигляд забудови визначали особисті смаки замовників – власників землі.

Можливість застосування нових будівельних матеріалів спричиняє раціоналістично-практичний напрям (за принципом “вигідно й зручно”), а еклектизм дозволяє поєднувати різні стилі в одній будівлі. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Одеський та Львівський оперні театри (Г. Гельмер, Ф. Фельнер), Володимирський собор (І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов), Львівський університет (раніш крайовий сейм – Ю. Гохбергер). Серед різних фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюються віденські неоренесанс і необароко. Загальне архітектурне обличчя центральних частин українських міст – Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Чернівців, Перемишля тощо – завдячує переважно саме цій віденській моді.

Завдання для самостійної роботи з методичними рекомендаціями

Завдання 1. Роль творчості Т.Г.Шевченка у формуванні української національної культури та свідомості. (Питання № 5 Теми 7).

При виконанні завдання, необхідно мати на увазі, що у духовній історії України Шевченко посів і досі беззастережно посідає виняткове місце. Значення його творчої спадщини для української культури важко переоцінити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української літератури і мови, а його живописна і граверська творчість стала визначним явищем не тільки українського, а й світового мистецтва. Поезія Шевченка, при всьому зв'язку з усною народною творчістю, попередньою українською та європейською літературами, була явищем наскрізь оригінальним і новаторським. Літературознавець О. Білецький, редактор академічних видань творів Шевченка, справедливо підкреслив у нього особливий тип художнього пізнання, не повторений ніким і не повторюючий нікого у всій історії світової літератури. Творчість великого поета внесла в українську літературу незнане багатство тем, жанрів і формальних особливостей. Вивівши українську літературу на шляхи, якими йшов розвиток великих європейських літератур, Шевченко надав їй загальноєвропейського, а разом з тим і світового значення.

Поєднавши у своїх поетичних творах живу розмовну мову з словесно-виразовими засобами книжної мови, Шевченко підніс українську літературну мову на новий, якісно вищий ступінь. У поетичних творах Шевченкова українська мова набула незвичайного багатства барв та відтінків, а також можливостей передачі не тільки найтонших настроїв, почуттів і думок, а й глибоких філософських та політично-суспільних узагальнень. Широко користуючись лексикою різних галузей науки й мистецтва, Шевченко заклав основи термінологізації української лексики, підносячи цим самим українську літературну мову до рівня найрозвиненіших мов світу.

Провідним мотивом творчості Шевченка, що пронизує також весь його життєвий шлях, була самовіддана любов до України і нерозривно пов'язана з нею ненависть до всіх її гнобителів. Його революційний заклик «… вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте» був зовсім новим словом не лише в українській літературі. У розвитку національної і соціальної самосвідомості українського народу творчість Шевченка відіграла величезну роль.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Які були умови та причини виникнення національно-культурного відродження в Наддніпрянській Україні?

2. Охарактеризуйте національне відродження та його особливості в першій половині ХІХ ст.?

3. Які особливості суспільно-політичного розвитку України в ХІХ ст. ви можете назвати?

4. Які особливості характерні для розвитку класичної української літератури (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка)?

5. У чому виявився творчий геній Т. Г. Шевченка?

6. У чому полягає реалістичний напрям в українській літературі?

7. Як відобразились ідейні та моральні принципи народної культури у творчості І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської?

8. Як відбилися ідеї етнографії, мовознавства, історії України в наукових працях М. Драгоманова, В. Антоновича, М. Грушевського, О. Потебні, В. Винниченка?

План семінарського заняття

1. Суспільно-економічні, політичні, духовно-ідеологічні процеси в Україні на початку ХІХ ст. Процес становлення національної самосвідомості.

2. Формування класичної української літератури. Розвиток науки.

3. Образотворче мистецтво, музика, театр, архітектура XIX ст. в Україні.

Проблемні питання для обговорення на семінарському занятті

• Чому Кирило-Мефодіївське товариство вважалося показником процесу пробудження національної самосвідомості?

• Чому Т.Г. Шевченко є уособленням національного генія?

• Спробуйте визначити основні тенденції світової культури XIX ст.

• Сформулюйте місце української культури кінця XIX ст. у світовому процесі.

Теми доповідей

1. Культурницька діяльність Василя Каразіна.

2. Масонство в Україні: ідеологія, організації, діяльність.

3. Класицизм в Україні: європейський вплив чи елемент російської імперської ідеології?

4. Архітектурні пам’ятки класицизму в українських містах.

5. «Софіївка» – шедевр українського садово-паркового мистецтва.

6. Романтизм та сентименталізм в українській літературі XIX ст.

7. Т. Шевченко як творець міфологізованої національної свідомості.

8. Творчість М. Лисенка – засновника української музичної класики.

9. Художники – передвижники в Україні.

10. Українські імена у світовій науці XIX ст.

11. Родина Тобілевичів та її внесок у розвиток українського театрального мистецтва.

12. Стилі та імена в українському живописі XIX ст.

13. Творчість Л. Українки: від реалізму – до модернізму.

Література

Основна

1. Історія української культури / За заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994.-С. 162-184; 282-424; 538-592; 596-602; 631-648.

2. Історія світової та української культури: підручник для вищ. закл. освіти / В.А. Греченко, І.В. Чорний та ін. – К.:Літера ЛТД, 2005 – С. 392-430.

3. Марков О.В. Українська та зарубіжна культура: навч. посібник для самостійного вивчення дисципліни. – Харків: ХФ УАБС, 2003. – С. 92-102.

4. Українська та зарубіжна культура: навч. посіб. / За ред. М.М. Заковича. – К.: Знання, 2001. – С. 444-474.

5. Шейко В.М., Білоцерківський В.Я. Історія української культури: навч. посіб. – К.: Знання, 2009. – С 94-115.

Додаткова

1. Абрамович С. Д. Світова та українська культура / С. Д. Абрамович. – Львів: Світ, 2004. – С. 300–316.

2. Жаборюк А.А. Український живопис останньої третини XIX – початку XX ст. – Київ – Одеса: Либідь, 1990.

3. Забужко О. Шевченків міф України. – К., 1998.

4. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. — К., 1993.

5. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX—XX століть. — К., 1993.

6. Кордон М. В. Історія української культури: Навч. посібник / М. В. Кордон. – Львів: Магнолія, 2011. – С. 141–155, 158–180, 185–212.

7. Костомаров М. Закон Божий (Книга буття українського народу). – К., 1996.

8. Лекції з історії світової та вітчизняної культури / За заг. ред. А. В. Яртися, С. М. Шендрика, С. О. Черепанової. – Львів: Світ, 1994. – С. 351–389.

9. Лобановський Б. Б., Говдя П. І. Українське мистецтво другої половини XIX ст. — поч. XX ст.

10. Овсійчук В. Класицизм і романтизм в українському мистецтві / НАН України, Інститут народознавства. – К.: Дніпро, 2001.

11. Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 308–331, 448–462.

12. Роточенко А. Уманское чудо. – К.: Будівельник, 1980.

13. Рубан В. Український портретний живопис першої половини XIX ст. – К., 1988.

14. Савицкая Л. На путях к обновлению. Искусство Украины в 1890-е - 1910-е годы. – Харьков: ТО «Эксклюзив», 2003.

15. Слабошпицький М. Українські меценати. Нарис з історії української культури. – К.: Ярославів вал, 2001.

16. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій / А. К. Бичко, Б. І. Бичко, Н. О. Бондар та ін. – К.: Либідь, 1992. – С. 191–211.

17. Українське мистецтво та архітектура кінця ХІХ - початку ХХст. / НАНУ. Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського. – К.: Наук. думка, 2000.

18. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. Л. Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів: Бескид Біт, 2005. – С. 191–205, 231–247.

Тема 8. Українська культура XX ст. та доби Незалежності.

Мета. Проаналізувати соціально-економічні та політичні умови розвитку української культури ХХ ст. та періоду Незалежності, виділити сприятливі та несприятливі фактори розвитку вітчизняної культури цієї доби. Виділити трансформаційні зрушення в українській культурі, зумовлені процесами глобалізації, окреслити перспективи розвитку української культури в майбутньому.

Основні терміни та поняття

Абстракціонізм (лат. abstractus — відокремлений, відірваний) — напрям у модерністському мистецтві XX ст., що цілком відмовляється від реалістичного зображення предметів і явищ.

Авангардизм (фр. avante-garde — передовий загін) — узагальнюючий термін для позначення новаторських напрямів у художній культурі XX ст., для яких характерний пошук нових, нетрадиційних засобів вираження.

Експресіонізм (фр. expression — виразність, вираження) — напрям у європейській літературі та мистецтві перших десятиліть XX ст. Головним в експресіонізмі проголошувалося вираження суб´єктивних уявлень митця, що зумовило потяг до ірраціональності, загостреної емоційності та гротеску.

Кубізм (фр. cubisme, від cube — куб) — модерністська течія в західноєвропейському образотворчому мистецтві початку XX ст., представники якої зображували реальний світ у вигляді комбінацій геометричних форм (куба, кулі, циліндра, конуса тощо) та деформованих фігур.

Масова культура — напрям у культурі другої половини XX ст., розрахований на доступність широким верствам населення, знижений рівень сприйняття, розважальність.

Модернізм (фр. moderne — сучасний, новітній) — узагальнююча назва художніх напрямів XX ст. Модернізму властивий розрив з ідейними і художніми принципами класичного мистецтва, пошук нових художніх форм і виражальних засобів.

Неореалізм — напрям в італійському кіно і літературі 40—50-х pp. XX ст. Визначними рисами неореалізму є демократизм і гуманізм, увага до життя простої людини, наявність документальної основи твору (принцип вірності факту).

Поп-арт (англ. pop art, скорочено від popular art — популярне мистецтво) — неоавангардистський напрям у 60-х pp. XX ст., що на противагу абстрактному мистецтву має предметний характер. Митці цього напряму використовують у своїх композиціях побутові предмети, промислові відходи тощо.

Постмодерн (те, що йде після модерну) — напрям у сучасній культурі, що сформувався у 70-х pp. XX ст.

Станкове мистецтво — термін, яким визначають твори образотворчого мистецтва, що мають самостійний характер; у живописі — картина, у скульптурі — статуя, погруддя та ін.

Супрематизм (лат. supremus — найвищий) — різновид абстракціонізму; твори супрематизму є комбінаціями кольорових геометричних фігур (квадрат, трикутник, коло).

Сюрреалізм (фр. surrealism, буквально — надреалізм) — модерністська течія в літературі і мистецтві XX ст., яка намагається джерела творчості знайти в підсвідомості.

Футуризм (лат. futurum — майбутнє) — авангардистський напрям у літературі і мистецтві, представники якого намагалися створити мистецтво майбутнього, відкидали класичну художню спадщину, насаджували ідеї фантастики, урбанізму, крайнього формалізму.