2. Еволюція політичного устрою Київської Русі.

Після смерті Олега (912 р.) київським князем став Ігор Рюрикович. Посиливши централізовану владу у боротьбі з волелюбними древлянами, він виступив проти печенізьких орд, які нападали на Русь. А у 941 і 944 роках здійснив не дуже вдалі походи на Візантію, після чого Русь втратила контроль на Чорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра і до того ж зобов’язувалася надавати військову допомогу Візантії. У 945 році, намагаючись двічі поспіль зібрати данину з древлян, князь Ігор був убитий.

Синові Ігоря Святославові на той момент було три роки, тому влада перейшла до вдови Ігоря – княгині Ольги. Насамперед вона жорстко помстилася древлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень разом з частиною городян. Ольга намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини і встановила більш суворий порядок управління. За часів Ольги зміцнилась економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет. У 957 р. відбулася дипломатична місія Ольги до Константинополя, де вона охрестилася. У 959 р. руське посольство було виряджене до імператора Священної Римської імперії.

У 957 р. син Ігоря та Ольги Святослав досяг повноліття і став фактично великим київським князем. Проте Ольга до самої смерті (964 р.) залишалася радницею свого сина. За заслуги перед Київською державою і християнством княгиню Ольгу пізніше було канонізовано.

Святослав ще більше зміцнив позиції Київської держави, розгромивши Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, приєднавши в’ятичів, придунайські міста, Тмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію.

Задля зміцнення влади київських князів на землях племінних князівств Святослав започаткував адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополка намісником у Києві, молодшого, Олега, – в Овручі, де були сильні сепаратистські настрої, а позашлюбного сина Володимира послав правити від свого імені в Новгород Великий, який постійно прагнув відділитися від Києва.

У 968 р. Святослав знову спробував посилити свій вплив на Балканах, організувавши другий болгарський похід. Але на цей раз йому не поталанило. Після тримісячної оборони у м. Доростолі Святослав був змушений підписати мир з Візантією, зрікшись своїх володінь на Балканах. Повертаючись на батьківщину (972 р.), на острові Хортиця князівське військо натрапило на печенізьку засідку і цілком загинуло. Поліг і сам Святослав.

Як і його попередники, Святослав посилив позиції Русі на важливих торговельних шляхах, зміцнив кордони і підніс міжнародний авторитет своєї держави.

Але найбільшої могутності досягла Київська Русь за Володимира Великого (978–1015) і Ярослава Мудрого (1019–1054).

Володимир повернув Русі землі хорватів і дулібів, радимичів і в’ятичів, фактично завершивши формування державної території. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном і Західною Двиною, на півночі — Чудським, Ладозьким та Онезьким озерами, на півдні – річками Південним Бугом, Доном, Россю, Сулою. Враховуючи, щовлада в удільних князівствах, з яких складалася Древньоруська держава, фактично належала місцевим племінним династіям, які протистояли великому київському князю в його прагненні об’єднати під своєю владою племінні князівства, Володимир продовжує розпочату батьком адміністративну реформу. Він замінив племінних вождів своїми синами, яких у нього було 1, та вірними боярами. Ті в свою чергу створили апарат управління нижчого рангу. Це зумовило консолідацію держави, підірвало сепаратизм місцевої племінної знаті.

Для зміцнення оборонної могутності держави Володимир провів військову реформу, встановивши феодальну організацію війська – службу за право володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Окрім цього, створив досить розгалужену систему фортець, валів, опорних пунктів у прикордонних землях.

Важливим напрямом діяльності Володимира було вдосконалення системи права, пристосування його до умов свого часу.

Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною (старослов’янською).

Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після поразки від Болгарії вирядив до Києва послів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославич погодився в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) – опору візантійського панування в Криму – і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.

Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з’явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала в ряд провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними.

На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство.

Отже, православ’я стало фундаментом для створення централізованої держави, а християнізація Русі є однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.

У період правління Ярослава Мудрого розширилися кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів’їв Волги та Дону на сході.

Завершилось будівництво Давньоруської держави. було остаточно зламано місцевий сепаратизм, вдосконалювався державний апарат. Князь доклав багато зусиль для створення нових і розбудови існуючих міст (площа Києва за його правління зросла у 7 разів). Інтенсивно розвивалося землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилась внутрішня і зовнішня торгівля. З ім’ям Ярослава Мудрого пов’язаний і розквіт давньоруської культури, насамперед книжності.

Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкою Казимира, інший – з візантійською принцесою, ще двоє – з німецькими княжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша – за норвезького короля Гаральда, а наймолодша Анна – за французького короля Генріха І.

Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам Київської Русі. За його правління була проведена кодифікація юридичних норм, які існували, а також постав перший письмовий звід норм давньоруського права „Руська правда“, які захищали приватну власність і власника.

Ярослав призначив на вищу церковну посаду – митрополита – не грека, як то було раніше, а слов’янина – Іларіона.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи.

Проте після смерті Ярослява Мудрого розпочався період міжфеодальних усобиць, період поступового політичного ослаблення Київської Русі.

За своїм політичним устроєм Київська Русь була ранньофеодальною державою з монархічною формою правління. Протягом IX–XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляв себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри.

3. Період феодальної роздрібненості.У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). В руках Великого київського князя було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності він спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої („отроки“, „діти боярські“, „пасинки“) дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов’янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом „вето“, боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Віче – це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжив слов’янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися.

Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності, основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної, які діяли на Русі.

4. Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі. У Київській державі сформувалася і досягла високого рівня її своєрідна і неповторна культура. Побудована на традиціях землеробської культури східних слов'ян, вона увібрала в себе кращі досягнення Заходу і Сходу.

За часів Володимира започатковують освіту, відкривають періпі школи. Літопис про це сповіщає так: «Послав і почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку, а матері цих дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися у вірі, плакали, як за мерцями». Князь Ярослав запроваджує обов'язкове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для майбутньої ДІЯЛЬНОСТІ.

Шкільну справу у свої руки взяла церква, що надало освіті певної однобічності. Навчали за допомогою богословської літератури, передусім Псалтиря.

Не цуралися знань і князі. Так, Ярослав Мудрий заснував першу бібліотеку при Софії, Володимир Мономах написав літературні повчальні твори, уславився як філософ волинський князь Володимир Василькович. Писемність поширювалась і серед простого люду. Це підтверджують знайдені в Новгороді «берестяні грамоти» і велика кількість написів, які робили на своїх виробах ремісники. Математичні знання зводилися до чисто практичних — чотири дії, дроби, обчислювання відсотку.

Популярністю користувалися різного роду переклади з латині і грецької мови. Це були візантійські хроніки, історія Олександра Македонського та ін. Спочатку оригінальні літературні твори являли собою переробку перекладацьких мотивів. Згодом вводяться місцеві сюжети — «Моління Данила Заточника» (збірка життєвих і політичних порад новгородському князю Ярославу), славнозвісне «Слово про закон і благодать» київського митрополита Їларіона (середина XI ст.). Вершиною літературної творчості було «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.), в якому широко представлено народну символіку, міфологію та звичаї, на основі котрих формулювалися основні моральні вимоги до захисників Русі, заклики до об'єднання роздроблених князівств у спільну боротьбу проти зовнішніх ворогів, утверджувалися лицарські чесноти творців держави.

У монастирях ченці вели літописи. Найвідомішим серед них є «Повість временних літ», започаткована (близько 1039 р.) ченцем Києво-Печерського монастиря; продовжував літопис Никон, а впорядкував у 1112 р. Нестор.

Народ відтворював Історичні події у казках, билинах, піснях.

Великого поширення набули медичні знання, які почи-"акіть витісняти знахарство і ворожбитство. Згідно з літописом У Києво-Печорському монастирі в другій половині XI ст. перебували відомі лікарі — Дем'ян, Пресвітер та Агопіт Лічець. Поширюються й знання з географії. Найбільшу популярність мала праця чернігівця «Ходіння Даниїла», в якій автор описав землі, що бачив під час подорожі до Палестини (кінець XI— початок XII ст.).

Значного розвитку в Київській державі набула архітектура. Перебуваючи під впливом Візантії, Малої Азії І Балкан, давньоруські архітектори виробили так званий візантійський стиль, відповідно до якого побудовано храм св. Софії в Києві, а також храми в Полоцьку, Чернігові, ВишгородІ, у київських монастирях — Видубецькому і Києво-Печерському. Про могутність оборонних споруд свідчать залишки Золотих воріт у Києві і замкового будівництва в Галичині.

Високого рівня досягає малярство. Цьому свідчать як великомасштабні високохудожні розписи церков, так і мініатюри в рукописах. Далеко за межами своєї батьківщини були відомі київські ювеліри, Іконописці, зброярі. Багато з ювелірних прийомів (чернь, фініфть, зернь) залишалися секретом київських майстрів.