2. Причини провалу економічної реформи

Причини провалу економічної реформи:

1) реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи, мала не комплексний характер, не змінювала структурної, інвестиційної політики;

2) партійно-державний апарат не міг, та й не хотів відмовитися від звичних методів управління економікою.

Економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом, відставання в НТП від розвинених країн Заходу. Продуктивність праці була нижчою, ніж у США: в промисловості – у 2 р., у сільському господарстві – у 5 разів.

Збільшився бюрократичний апарат. Щорічно апарат управління зростав на 300-350 тис. осіб, досягнувши у 80-х рр. 18 млн. Посилилася безгосподарність і безвідповідальність, корупція, організована злочинність і “тіньова” економіка. До того ж екологічне забруднення. Україна , яка складала 2,6% території СРСР, одержувала більше чверті всіх забруднень.

Протягом 60-80-х рр. спостерігалося певне зростання добробуту народу, підвищення заробітної плати. Проте цей добробут був відносним: за рівнем життя Україна на поч. 80-х рр. знаходилася серед країн, які займали 50-60-і місця у світі. Дефіцит промислових і продовольчих товарів, черги у магазинах.

Згортання демократії. Відбувся поворот до неосталінізму:

- відновлено “престиж” Сталіна;

- порушувалися громадянські права і свободи;

- демократична активність людей визнавалася за інакомислення;

- здійснювалися незаконні репресії.

Адміністративно-командна система робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор. Гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності – радянського народу. На практиці – тотальна русифікація в Україні. Будь-яка спроба українського керівництва діяти без вказівок із Москви розцінювалася як націоналізм і нещадно каралася. Перший секретар ЦК КПУ П.Шелест (1963-1972 рр.), який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в певних сферах, зокрема у визначенні інвестицій в її економіку, у мовній і культурній сферах, був усунутий з посади за звинуваченням у “м’якості” до українського націоналізму та потуранні економічному “місництву”.

З приватної розмови П.Шелеста з Л.Брежнєвим: “... ви в центрі створили неймовірно непробивну центропробку. Нас у республіці так затиснуло, що ми й дихнути самі не в силі. Скажімо, десь треба перекинути греблю через річку – запитуй у Москви... Дітям потрібен піонерський палац – без Кремля ані кроку... Доводиться переобладнати якесь виробництво – знову тільки дозвіл згори. Ось до чого ми дожилися...”.

Наступником П.Шелеста став В.Щербицький (1972-1989 рр.), вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України. Спираючись на допомогу В.Маланчука (секретар з питань ідеології) та В.Федорчука (голова КДБ), В.Щербицький здійснив “чистку” КПУ, виключивши із неї 37 тис. членів.

У цих умовах як протест проти антинародних дій партійно-державного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський рух.

2. Дисидентський рух

Дисидентський рух виник в Україні в сер. 50-х рр. і був загальноукраїнським явищем: охоплював різні соціальні прошарки населення всіх регіонів республіки. Дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху (Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський, І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, А.Горська, В.Стус, В.Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, брати Горині, генерал П.Григоренко та інші).

Етапи дисидентського руху:

1) Сер. 50-х рр. – 1968 р. – зародження дисидентства, його ідеологічне та організаційне оформлення. На цьому етапі основним проявом дисидентства стали протести, звернення на адресу керівників країни, які стосувалися національної проблеми. Поширилася безцензурна література “самвидав” і “тамвидав” (І.Дзюба “Інтернаціоналізм чи русифікація”, М.Брайчевський “Приєднання чи возз’єднання”, В.Мороз “Репортаж із заповідника ім. Берія”). Утворюються легальні групи дисидентів. У 1959 р. на Львівщині виникла Українська робітничо-селянська спілка на чолі з Л.Лук’яненком, яка вимагала виходу України із складу СРСР згідно з Конституцією. За доносом групу заарештували, Л.Лук’яненко отримав вирок – 15-річне ув’язнення. 1967 р. – викрито діяльність “Українського національного фронту” (з 1964 р.).

2) 1968-1976 рр. – піднесення дисидентського руху і тимчасовий вихід його із підпілля. У 1970-1974 рр. у Львові виходив самвидав чий журнал “Український вісник” (головний редактор – В.Чорновіл). У 1975 р. відбулася нарада з безпеки та співробітництва Європі. Радянський Союз підписав Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод. У 1976 р. в Україні для сприяння і контролю за реалізацією Гельсінського Акта була створена Українська Гельсінська Група, яку очолив письменник М.Руденко. це була перша легальна дисидентська організація (В.Чорновіл, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, В.Стус, Ю.Шухевич і ін.). Влада вчинила погром групи.

3) З середини 80-х рр. – з початком перебудови – діяльність дисидентів активізується. Створюються умови для національно-державного відродження.