защєю, комп'ютеризацією, індивідуалізацією і диференціацією вищої освіти, переходом до масової вищої освіти, створенням науково-навчальних — виробничих комплексів. Вони специ­фічні для сучасної вищої школи й інтегрують науку, освіту і виробництво. Посилилася тенденція до автономізації і перехо­ду вищих навчальних закладів на самоврядування. Зростають вимоги до професіоналізму викладацького складу, виробля­ються критерії оцінки діяльності, відроджується дидактика, підвищується значущість педагогіки і психології вищої школи.

Утворюється система регулярного оцінювання роботи вищих навчальних закладів з боку суспільства й Міністер­ства освіти і науки України.

Ці та інші тенденції у розвитку вищої школи по-різному виявляються в різних країнах, що залежить від національних особливостей, економіки країни, традицій у системі освіти.

§ 2. Реформування системи освіти -соціальне замовлення сучасного суспільства. Нова парадигма освіти. Національна доктрина розвитку освіти України у XXI ст.

11. Особливості нинішнього етапу розвитку людської діяль­ності.

12. Рух за реформу освіти у різних країнах світу.

13. Криза традиційної вищої освіти.

14. Нова парадигма освіти. Національна доктрина розвитку освіти України XXI століття.

15. Концепція розвитку вищої освіти в Україні.

1 Загальновизнаним фактом є те, що майбутнє будь-якої країни і людської цивілізації в цілому визначається її системою освіти.

Особливості нинішнього етапу становлення людської цивілізації пов'язані з загостренням комплексу ключових проблем розвитку суспільства. До них належать економічні, екологічні, енергетичні кризи, а також соціальні й національ­ні конфлікти. Техногенний тип культури, технократичне мислення, що на перших етапах сприяли суспільному прогре­су, нині активно породжують засоби знищення цивілізації. У структурі особистості починають домінувати прагматизм, духовне зубожіння й антинаукові забобони, спостерігається зниження престижу освіченості й наукової грамотності. Фа­хівці твердять, що джерела дефіциту духовної культури і ра­ціонального наукового мислення у нашій країні слід шука­ти, поряд із важким економічним станом та політичними

проблемами, у вадах освітньої системи. Спеціалісти вважа­

ють, що школа сьогодні не менш, ніж суспільство і держава

винна в загрозливому зростанні масової аморальності та без­відповідальності, у поширенні на планеті смертоносних епі­демій, насильства, наркобізнесу, міжрелігійного і міжнаціо­

нального антагонізму. Ця обставина є підставою для пошуку шляхів реформування освіти, яка нині не виправдовує свого . громадського призначення¹.

Вирішальне значення для економічної ефективності і кон­курентоспроможності тієї чи іншої країни, забезпечення її інтелектуальної самостійності і гідного місця в сучасному світі мають наукові й технічні знання, високі моральні якості особистості, її інтелектуальний і творчий потенціал, вина­хідливість, ініціативність, чуття нового, здатність адаптува­тися до умов, що змінюються, не лише певних груп, а й на­селення загалом.

Ці вимоги суспільства до особистості зумовлені тим, що І за наявності таких досконалих технологій, які має людство на початку XXI ст., ефективне використання їх, не кажучи вже про створення і вдосконалення нового, можливе лише за наявності працівників із зазначеними якостями.

Щодо інтелектуального потенціалу особистості і країни в цілому, то, як зазначив І. Я. Лернер на Міжнародному сим­позіумі в листопаді 1989 р., розуміти під цим терміном лише сукупність обдаровань певної частини населення, еліти не­правомірно. «Гадаємо, нині всі цивілізовані країни підго­товлені до розуміння інтелектуального потенціалу як сукуп­ності обдаровань усього покоління в цілому, всієї молоді і здорової частини суспільства»².

Більшість фахівців, громадських міжнародних організацій

дійшли думки, що ключ до майбутнього, до розв'язання су-}

часних проблем виживання людського роду, розвитку сус­пільства в інтересах людини — в освіті усього населення і в постійному підвищенні його освітнього рівня (відповідно до

принципу безперервності освіти).

1988 р. в рішеннях Паризької конференції нобелів- 2 ських лауреатів було записано: «Освіта повинна мати

абсолютний пріоритет у бюджетах усіх держав і сприяти роз-витку всіх видів творчої діяльності»³.

Нині, як ніколи, стали актуальними слова Герберта Уелл-са: «Людство щодалі більше нагадує біг наввипередки між освітою і катастрофою».

Ми вступили в нове століття, яке часто називають інфор­маційним, комп'ютерним. Постіндустріальне суспільство переростає в інформаційне, за яким починають вимальову­ватися обриси суспільства знання та освіти. Перед системою освіти постають нові завдання, пов'язані з виробленням пе­дагогічної стратегії в умовах масової комп'ютеризації та інформатизації всіх аспектів життя.

Зазначені вище чинники спонукали в останні два десяти­річчя всі розвинені країни світу шукати нових парадигм ре­формування освіти, її нових моделей і технологій.

Загострення проблем освіти призвело до того, що вже на початку 70-х років XX ст. ЮНЕСКО віднесло реформуван­ня освіти до глобальних проблем людства. Більшість дослід­ників погоджуються з твердженням відомого американ­ського соціолога Д. Белла і визнають, що провідною нацією буде та, яка створить ефективну систему освіти, щоб макси­мально розвивати потенціал своїх молодих співвітчизників.

1983 р. у США вийшла друком урядова доповідь «Нація у небезпеці: необхідність реформи освіти», де констатувало- ся, що нація у небезпеці, оскільки освітні підвалини суспіль- ства нині дедалі більше підточує хвиля посередності, яка за- грожує майбутньому нації і країни загалом. Якби ворожа держава спробувала нав'язати Америці таку пересічну сис- тему освіти, яка існує нині, то це було б розцінено як акт війни.

Учені стверджують, що в історії цивілізації ще не було прикладу, коли країна збагачувалася б при одночасному занепаді освіти, науки і культури.

1984 р. у США було опубліковано документ «Освіта для американців XXI сторіччя», а 1990 р. губернатори штатів на чолі з президентом Дж. Бушем розробили перспективну програму розвитку шкільної освіти «Америка-2000». У цій програмі було висунуто головне завдання — повністю охо- пити молодь 12-річною середньою освітою.

Нині 85 % молоді віком від 25 до 29 років уже здобули таку освіту. Серед стратегічних напрямів програми — до­сягнення світового рівня навчання математики і природни­чих наук. У документі також зазначалося, що до 2000 р. аме­риканські школярі найкраще у світі знатимуть математику, вмітимуть міркувати, обґрунтовувати свої твердження.

У 1994 р. у США було розроблено федеральну програму реформи освіти «Цілі 2000 року», підтриману Б. Клінтоном.

У Японії освіта посідає одне з провідних місць у суспільній системі цінностей. 1984 р. там опубліковано документ «По­шук моделі освіти для XXI сторіччя». За відомостями Міністерства освіти Японії в 1988 р. старшу школу (X— XII класи) відвідувало 96,2 % учнів, які закінчили молодшу середню школу. У вищих навчальних закладах у той час на­вчалося 32,4 % випускників старшої школи. Витрати на ос­віту становили 6,5 % бюджету (для порівняння: у США — 6,7 %).

Нині в Японії час, упродовж якого молода людина на­вчається в середніх навчальних закладах, становить у серед­ньому 14,5 р. (для порівняння: в Росії і в Україні — 10,5; лише в останнє десятиріччя ця цифра почала збільшувати­ся). На 2000 р. у Японії 68 % молодих людей здобували вищу освіту, а освітня політика країни спрямовувалася на перехід до загальної вищої освіти.

У 1985 р. Німеччина ухвалила програму «Освіта для 2000 року», а Франція — програму «Освіта майбутнього». У своїх працях такі видатні економісти світу, як Т. Шульц та І. Бенсон, зазначають, що інвестиції на освіту забезпечу­ють понад 50 % річного приросту національного прибутку.

Отже, ідеї пріоритетної ролі освіти, як середньої, так і вищої, необхідності реформування її системи для забезпе­чення міцних позицій на світовому ринку, а також неперерв­ності освіти стали провідними в освітній політиці високо-розвинених країн. «Наша головна стратегія, — зауважуєть­ся в документі про реформу освіти в Японії, — перехід до неперервної освіти, яка розвиватиме і збагачуватиме люди­ну все життя» (1989).

Пріоритетну роль освіти в розвитку держави спостеріга­ємо і в зарубіжному історичному процесі. Повоєнна Німеч­чина і Японія розв'язували найскладніші завдання власно­го виживання, відродження й розвитку на шляхах ринкової економіки, розглядаючи сферу вищої освіти як пріоритет­ну. Нині ці дві країни — серед лідерів світової спільноти.

Реформаторська діяльність уряду російського царя Олек­сандра II була пов'язана з державною підтримкою освіти, і насамперед вищої. Результати не забарилися — вже в 90-х роках XIX ст. капіталістична Росія не знала собі рівних за темпами промислового зростання.

Тепер у всьому світі визнано, що всі юнаки й дівчата, всту­паючи у життя, мусять мати солідну природничо-матема­тичну підготовку, а предмети цього циклу мають вивчати всі без винятку протягом усього періоду навчання в середній школі.

Водночас у середній і вищій школі посилюється значення гуманітарної освіти. Курси природничо-математичного цик­лу мають охопити матеріал, що розкриває взаємозв'язок науки, технології та суспільства і допомагає усвідомити відповідальність людини за збереження життя на планеті. Має розширюватися коло знань про людину та її розвиток, мотиви поведінки, способи спілкування в умовах щасливо­го і плідного життя.

Криза традиційної середньої і вищої освіти в Україні 3 є виявом глобальної світової кризи. За оцінками спе- ціалістів, вона виявляється, зокрема, в суперечностях між по- требами сучасного суспільства та рівнем підготовленості ви- пускників шкіл і вищих навчальних закладів, між новими цілями й завданнями та застарілими формами управління і функціонування вищої освіти, у розбіжностях інтересів і можливостей суб'єктів освітнього процесу. Відомий спе- ціаліст Д. Бок (колишній президент Гарвардського універ- ситету) зазначав, що головна вада сучасних університетів полягає у їхній відносній ізольованості від суспільства, у не- достатньому врахуванні потреб життя, що постійно розви- вається. Серйозною залишається проблема підготовки і підвищення кваліфікації викладачів. У країнах СНД фах «викладач вищого навчального закладу» не був конститу- ційований: немає документа державного зразка на право викладання у вищій школі; не були вказані вимоги до спе- ціальних знань, умінь і способів діяльності викладача вищої школи; не були визначені групи спеціальностей, зі складу яких міг би формуватися педагогічний корпус різних вищих навчальних закладів; не було спеціальних навчальних підрозділів, що забезпечували б підготовку до викладацької діяльності у цих закладах.

ґ~ Організаційні та юридичні основи для розвитку середньої і вищої освіти створені нині Законом України «Про освіту», Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), Концепцією розвитку національної (після середньої) освіти України, Законом України «Про вищу осві­ту», Національною доктриною розвитку освіти в Україні та нормативними документами Міністерства освіти і науки

^України, які розглядатимуться в наступних розділах.

л І Аналіз процесів реформування освітніх систем уроз-_ І винених країнах засвідчує, що всі вони зумовлені не­обхідністю формулювання нової парадигми освіти. При цьо­му у зв'язку з інтеграційними процесами, створенням світо­вого освітнього простору така парадигма у своїй основі має бути актуальною і в загальних рисах спільною для всього

світу. Саме тому в межах ЮНЕСКО в 1992 р. створено Міжнародну комісію з освіти XXI ст. на чолі з Жаком Дело-ром і Всесвітню комісію з культури і розвитку на чолі з Пере­сом де Куельяром. Цим комісіям було доручено підготувати й опублікувати до 1995 р. свої доповіді, які мали допомогти країнам у розробленні розрахованої на XXI ст. політики в галузях науки, освіти та культури. Це пов'язано з тим, що розв'язати сучасні загальнолюдські проблеми самотужки не здатна жодна країна, хоч би яку потужну економіку вона мала. Для виконання таких завдань потрібно поєднати еко­номічні, інтелектуальні й духовні можливості усього світо­вого співтовариства.

Термін «парадигма» (від грец. лсхра'&іуца — приклад, взірець) означає — теорія або модель порушення проблеми, прийнята за зразок розв'язання дослідницьких завдань пев­ним науковим співтовариством. Принципи загальноприй­нятої парадигми — методологічна основа єдності певного наукового співтовариства (школи, напряму), що значно полегшує їхню професійну комунікацію¹.

У праці С. Подмазіна «Особистісно орієнтована освіта» поняття «парадигма» тлумачиться так: «Парадигма являє собою модель, що використовується для розв'язання не лише дослідницьких, а й практичних завдань у певній галузі діяль­ності. Потреба в новій парадигмі виникає у зв'язку з пере­ходом до нових типів мислення і нових способів перетво­рення дійсності»².

Нова парадигма як пріоритетне завдання освіти (загаль­ної середньої та вищої) передбачає орієнтацію на інтереси особистості, адекватні сучасним тенденціям суспільного розвитку.

Освіту можна вважати спрямованою на інтереси особис­тості, якщо через неї можна розв'язувати такі завдання:

• гармонізувати стосунки людини з природою через за­своєння сучасної наукової картини світу;

• стимулювати інтелектуальний розвиток і збагачення мис­лення, творчість через засвоєння сучасних методів і засо­бів наукового пізнання;

• виходячи з того, що людина живе в суспільстві, домогти­ся її успішної соціалізації шляхом занурення в існуючу культуру, зокрема й техногенну, в комп'ютеризоване се­редовище;

¹ Гончаренко С. Український педагогічний словник. — К.: Либідь, 1997. — С. 248.

² Подмазин С. И. Личностно-ориентированное образование. — Запоріжжя: Просвіта, 2000. — С. 10.

• враховуючи, що сучасна людина живе в умовах насиче­ного активного інформаційного середовища, навчити її жити в його потоці, створити умови для безперервної ос­віти;

• зважаючи на інтегративні тенденції розвитку науки й тех­ніки та потребу в новому рівні наукової грамотності, ство­рити умови для здобуття широкої базової освіти, яка дасть змогу доволі швидко переключатися на суміжні галузі професійної діяльності.

Нова освітня парадигма передбачає стосовно вищої осві­ти також набуття компетентності, ерудиції, формування творчості, культури особистості. У цьому головна відмін­ність її від старої парадигми, що в цілому була спрямована на навчання, гаслами якої були: знання, вміння, навички і виховання.

Пошук шляхів запровадження нової парадигми і відпо­відних нових моделей освіти не зводиться до збільшення об­сягів змісту навчальних дисциплін або подовження термінів навчання. Йдеться про досягнення принципово нових цілей освіти, які ніколи раніше не ставилися і які полягають у до­сягненні нових, вищих рівнів освіченості кожної особистості та суспільства в цілому.

/-^Національна доктрина розвитку освіти в Україні (за­тверджена Указом Президента України 17 квітня 2002 р., № 327/2002) — державний документ, який визначає систему концептуальних ідей і поглядів на стратегію та головні на­прями розвитку освіти у першій чверті XXI ст.

Мета державної політики в галузі освіти полягає у ство­ренні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, виховання покоління лю­дей, які будуть ефективно працювати і навчатися протягом життя, зберігати й примножувати цінності національної культури і громадянського суспільства, розвивати й зміцню­вати незалежну, демократичну та правову державу як не­від'ємну складову європейської та світової спільноти.

Пріоритетними напрямами державної політики в галузі

освіти є:

V с?

міський педагогічнії!;

м. Б.Д. Грінченкя

• її особистісна орієнтііШ^вс£*""

• формування націонш ьцих і загальну людських цінностей

О створення для грома іян^рі^^м^жп^срі^й^^обутті

освіти

О

якості, оно

постійне підвищення!

іВЛЄННЯ змюту тй форм

організації навчально-виховного процесу; □ розвиток системи безперервної Ьсвіти та навчання про-

тягом життя;

• пропаганда здорового способу життя;

• розширення україномовного освітнього простору;

• забезпечення освітніх потреб національних меншин;

• забезпечення економічних і освітніх гарантій для профе­сійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;

• розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої ос­віти у сільській місцевості, професійно-технічної освіти;

• запровадження освітніх інновацій, інформаційних техно­логій;

• створення індустрії сучасних засобів навчання й вихован­ня, повне забезпечення ними навчальних закладів;

• створення ринку освітніх послуг та його науково-методич­не забезпечення;

• інтеграція вітчизняної освіти в європейський та світовий освітній простір.

У Національній доктрині розкрито обов'язок держави щодо забезпечення основних напрямів діяльності освітніх установ, наголошено на національному характері освіти і виховання, рівних можливостей для здобуття якісної освіти, накреслено шляхи забезпечення безперервності освіти, на­вчання протягом життя, підкреслено необхідність застосу­вання інформаційних технологій в освіті. Чітко сформульо­вано вимоги до сучасного управління освітою, до економіки освіти, вказано на необхідність поєднання освіти і науки, підготовки педагогічних і науково-педагогічних кадрів, які були б здатні забезпечувати соціальні гарантії учасникам на­вчального процесу. В Доктрині визначено стратегічні завдан­ня освітньої галузі у сфері міжнародного співробітництва.

В останньому розділі Національної доктрини прогнозу­ються очікувані результати: «Реалізація Національної до­ктрини забезпечить перехід до нового типу гуманістично-інноваційної освіти, що сприятиме істотному зростанню інтелектуального, культурного, духовно-морального потен­ціалу особистості та суспільства. В результаті цього відбу­дуться потужні позитивні зміни у системі матеріального виробництва та духовного відродження, в структурі полі­тичних відносин, побуті й культурі.

Зростуть самостійність і самодостатність особистості, її творча активність, що зміцнить демократичні основи гро­мадянського суспільства і прискорить його розвиток.

Активізуються процеси національної самоідентифікації особистості, підвищиться її громадянський авторитет, а та­кож статус громадянина України у міжнародному соціокуль-турному середовищі.

Освіта, здобута в Україні, стане конкурентоспроможною в європейському та світовому освітньому просторі, а люди­на — захищеною і мобільною на ринку праці.

Зростаючий освітній потенціал суспільства забезпечить упровадження новітніх виробничих та інформаційних тех­нологій, що дасть змогу протягом наступних 10—15 років скоротити відставання у темпах розвитку, а надалі істотно наблизитися до рівня і способу організації життєдіяльності розвинутих країн світу»¹.

5У 1995 р. на других академічних читаннях Міжнарод- ної академії наук вищої освіти (Київ) міністр освіти Ук- раїни М. Згуровський у доповіді «Вища освіта України сьо- годні та завтра» визначив головні риси нової національної моделі вищої освіти в Україні, які фактично стали підвали- ною концепції вищої освіти:

• відповідність суспільним потребам, що змінюються;

• перехід від жорстких, уніфікованих схем до багатоманіт­ності форм власності, джерел фінансування навчання та наукових досліджень, організаційних структур;

• багатоваріативність навчально-методичної роботи: само­стійне визначення вищими навчальними закладами форм і методів навчального процесу, впровадження прогресив­них педагогічних технологій та різних форм контролю знань студентів, використання прискореного навчання за індивідуальними навчальними планами;

• демократизація управління вищою освітою: розширення прав та повноважень вищих навчальних закладів, удо­сконалення їх структури, розробка правил та проведення прийому студентів, вирішення кадрових питань, органі­зація виробничої та комерційної діяльності, здійснення міжнародного співробітництва;

• єдність системи вищої освіти: поєднання демократизації управління з єдиними державними вимогами, із впрова­дженням єдиних освітніх стандартів з єдиними критерія­ми оцінки діяльності вищих закладів освіти та визначен­ня їхнього статусу;

• інтеграція освіти та науки, активізація наукових підроз­ділів, співробітництво з НАН України та галузевими ака­деміями наук;

• удосконалення формування контингенту студентів. По­шук, підтримка та стимулювання розвитку обдарованих дітей, підлітків, юнацтва, диференційоване навчання об­дарованих студентів;

Національна доктрина розвитку освіти // Освіта. — 2002. — 1 трав.

• формування механізму розподілу та соціального захисту випускників, розробка відповідної нормативної бази, зо­крема відповідальності сторін за невиконання своїх обо­в'язків;

• посилення виховної роботи, розробка концепції вихован­ня студентської молоді; суворе дотримання закону про світський характер державної освіти;

• подальша інтеграція української вищої школи та науки до європейського та світового освітнього і наукового про­стору, співробітництво з міжнародними, регіональними та національними фондами, налагодження взаємовигід­них зв'язі.із із закордонними партнерами, заохочення за­кордонних інвесторів до участі у розвитку вищої освіти та науки в Україні¹.

Пізніше зазначені концептуальні положення були доку­ментально відображені в Законі України «Про освіту», На­ціональній доктрині розвитку освіти в Україні, Законі Ук­раїни «Про вищу освіту», нормативних документах Міні­стерства освіти і науки України.

§ 3- Основні принципи розвитку вищої освіти

16. Про основні принципи розвитку освіти, визначені Законом України «Про освіту».

17. Принцип фундаментальності.

18. Принцип варіативності та альтернативності.

19. Принцип гуманізації навчально-виховного процесу у вищій школі.

20. Принцип гуманітаризації змісту освіти.

21. Принцип демократизації всього освітнього простору.

До основних принципів розвитку системи як середньої,

так і вищої освіти слід віднести всі 12 принципів, що

зазначені у ст. 6 Закону України «Про освіту»:

• доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

• рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, талантів, усебічного розвитку;

• гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

• органічний зв'язок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями;

' Вища освіта: проблеми та перспективи розвитку // Міжнар. АН вищої освіти. Другі академ. читання. —К.: МО України, 1993. — 202 с.

• незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

• науковий, світський характер освіти;

• інтеграція з наукою і виробництвом;

• взаємозв'язок з освітою інших країн;

• гнучкість і прогностичність системи освіти;

• єдність і наступність системи освіти;

• безперервність і різноманітність освіти;

• поєднання державного управління і громадського само­врядування в освіті.

У зв'язку зі специфікою вищої освіти виокремлюють ще два принципи: принцип фундаментальності та принцип ва­ріативності й альтернативності.

Розгляньмо докладніше зазначені принципи розвитку вищої освіти.

Застосування принципу фундаментальності пов'язане з тим, що вся система знань про світ, людину і суспіль- ство нині має бути переглянута. У певному розумінні дове- деться повернутися, хоч і на вищому витку еволюції знань, до цілісного знання, єдиної картини світу. Іншими словами, потрібно забезпечити фундаменталізацію освіти, ґрунту- ючись на єдності її природонаукової і гуманітарної складо- вих. Світова культура, екологія, інформатика, країнознав- ство, релігієзнавство, математика, фізика, біологія, хімія та інші предмети мають складати програму знань людини, ме- тою діяльності якої буде «цілісне знання», «цілісний світ», про який писав В. Вернадський.

Необхідність фундаменталізації знань пов'язана також із тим, що розвиток світового співтовариства дедалі настій­ніше ставить у центр системи освіти особистість. Форму­вання високоосвіченої особистості потребує вирішення низ­ки взаємопов'язаних завдань: гармонізації стосунків люди­ни з природою, створення умов для занурення в культуру через засвоєння історії, права, культурології, економіки, філософії, адаптації людини до умов життя в насиченому інформаційному середовищі. Особистість має жити у зла­годі сама з собою. Для цього їй потрібні знання в галузі пси­хології, фізіології, літератури, мистецтва.

Отже, необхідність розв'язання глобальних проблем люд­ства, забезпечення нагальних потреб особистості зумовлює застосування принципу фундаменталізації освіти, завдання якої — забезпечити оптимальні умови для формування у молоді гнучкого, багатогранного наукового мислення, різ­них способів сприйняття дійсності, виробити внутрішню потребу в саморозвитку і самоосвіті впродовж усього життя.

Фахівці роблять висновок, що підґрунтям цього процесу мають бути фундаментальні наукові знання. У зв'язку з цим мають бути сформульовані якісно нові цілі освіти, принци­пи добору і систематизації знань. Потрібно створити фун­даментальні наукові курси з традиційних природничо-нау­кових і гуманітарних дисциплін, узгоджені між собою. Гума­нітарну освіту слід доповнити циклом загальних природни­чо-наукових дисциплін і відповідно природничо-наукову й технічну освіту — гуманітарними дисциплінами. Вища школа України в останні роки веде інтенсивні пошуки шляхів фундаменталізації освіти саме в подібному розумінні цього принципу. Ще в 1995 р. учасники других академічних читань Міжнародної академії наук вищої освіти у Києві доповідали про організацію гуманітарних кафедр і факультетів у Вінниць­кому та Київському політехнічних інститутах, Дніпропе­тровському гірничому та металургійному, Макіївському інженерно-будівельному, Одеському інституті харчової про­мисловості та інших вищих навчальних закладах. Зрозумі­ло, що у вищих педагогічних навчальних закладах, де є філо­логічні факультети і кафедри психології, для реалізації прин­ципу фундаменталізації створено кращі умови. Проте це ще не означає, що вони належним чином використовуються.

ЗПринцип варіативності та альтернативності підготов- ки кадрів через систему вищої освіти певною мірою

відображений у його назві. Варіант (від лат. уагіаш (уагіап-Ііз) — змінний, такий, що змінюється) — це видозміна, різно­вид будь-чого; альтернативний (від лат. аііегпаїіуш — та­кий, що чергується) — той, що допускає одну з двох або кількох можливостей.

У теоретичному та практичному плані застосування прин­ципу варіативності та альтернативності відкриває молоді можливість широкого вибору різних закладів освіти і освіт­ніх програм, а також шляхів оволодіння такими програма­ми. Зрештою він має забезпечити:

22. рівність і свободу професійного вибору в умовах ста­новлення ринкових відносин;

23. дальшу фундаменталізацію змісту підготовки кадрів, приведення його у відповідність до сучасних досягнень на­уки й техніки;

24. вихід до загальної світової системи вищої освіти і на міжнародні стандарти.

Варіативність та альтернативність можуть виступати у двох формах: зовнішній і внутрішній. Перша випливає з не­перервності процесу підготовки кадрів через профільну підготовку на рівні середньої освіти, а також через різні типи

інноваційних вищих навчальних закладів певного профілю чи близького до нього. Успішна реалізація принципу варі­ативності та альтернативності в системі безперервної осві­ти можлива лише за умов сумісності та нормативної визна­ченості різнорівневих технологій підготовки кадрів.

Щодо внутрішньої форми вияву принципу варіативності та альтернативності, то тут на перший план виходить на­вчально-виховний процес тих чи тих вищих навчальних за­кладів, його організація, зміст, форми контролю. Норма­тивною основою тут мають бути освітні стандарти, в яких науково визначено функціонально визнаний мінімальний рівень освіченості випускника, що нині зіставляється зі світо­вими стандартами. л І Принцип гуманізації навчально-виховного процесу є ' 1 актуальним у зв'язку з тим, що на новому етапі роз­витку людської цивілізації істотно змінюються погляд на лю­дину, її місце і роль у розвитку суспільства, уявлення про формування людини, пріоритетів її особистіших якостей, життєвих установок і цінностей.

Ще недавно найбільшою вадою сучасної середньої і ви­щої школи була їх знеособленість. Адміністративно-бюро­кратичний стиль управління, технократизація змісту освіти призвели до того, що майже на всіх рівнях педагогічного процесу було випущено з уваги головне — саму людину. Підхід до учнів і студентів як до об'єкту впливу спричинив їхнє відчуження від процесу учіння й усього життя закладу, в якому вони навчалися. Внаслідок цього знання, навички й уміння виявилися далекими від реального життя учнів і сту­дентів, їхніх потреб та інтересів.

Через розбіжність цілей, психологічні перепони, що ви­никали між наставниками й учнями, підлітки та юнацтво були витіснені у вуличні стихійні об'єднання. Дещо відчуже­ні від навчального процесу вчителі та викладачі вищої шко­ли. Вони позбавлені можливості самостійно ставити мету навчання, виховання і розвитку, вибирати методи, засоби та організаційні форми навчання. У навчально-виховному процесі було втрачено головний орієнтир професійної діяль­ності — повноцінний, різнобічний розвиток особистості учня, студента. Гуманізація освіти покликана усунути такі недоліки.

Гуманізація — це поворот середньої і вищої школи до особистості учня, студента, вияв поваги й довіри до них, розуміння їхніх запитів, інтересів, цілей, і водночас відпо­відний вплив на процес їхнього формування. Гуманізація освіти передбачає створення максимально сприятливих умов

для самовизначення особистості, розкриття й розвитку її здібностей, уважне ставлення до складності і неоднознач­ності її внутрішнього світу, турботу про здоров'я. Це, на­решті, органічне поєднання особистісного і колективіст­ського, що робить суспільно корисне особисто значущим для підростаючого покоління, дає можливість усвідомити, що «вільний розвиток кожного є умовою вільного розвит­ку всіх».

Головним змістом педагогічного процесу стає розвиток учня, студента. Якість і ступінь такого розвитку є показни­ком якості роботи педагога, школи, вищого навчального закладу, всієї системи освіти.

Гуманізація освіти спрямована також на виховання гу­маністично орієнтованої особистості — людяної, високомо­ральної, милосердної.

Принцип гуманізації реалізується, зокрема, шляхом по­слідовної індивідуалізації педагогічного процесу — змісту, методів і форм навчання та виховання. Він передбачає їхню відповідність наявному досвідові й рівню досягнень учнів та студентів, спрямованості особистості, структурі її інте­ресів. Відповідно до принципу гуманізації невід'ємною ри­сою педагогічного процесу стає врахування особистих яко­стей учителя, викладача, їхнього творчого, культурного по­тенціалу, надання їм самостійності у професійній діяльності.

Головним напрямом гуманізації освіти має бути гумані­зація процесу навчання, а результатом — формування твор­чої особистості.

5Гуманізація освіти невідривна від глибокої гуманіта- ризації її змісту, що забезпечується зверненням освітніх

закладів до національної і світової культури, духовних цінностей, побудовою освіти на засадах історизму — не як суми результатів сьогоднішнього знання, а як неперервно­го історичного процесу розвитку цього знання.

Внаслідок гуманітаризації освіти їй буде повернено куль-туротворчу функцію формування у молоді гуманістичних уявлень про людину й суспільство, її взаємовідносин з при­родою і відповідальності перед нею. Емоційний розвиток особистості безпосередньо стосується гуманітаризації змісту освіти.

Коли йдеться про методичні аспекти гуманітаризації дис­циплін, слід наголосити на необхідності проникнення гума­нітарного знання і його методів у зміст природничо-науко­вих та технічних дисциплін, надання історичним екскурсам цих дисциплін гуманітарної спрямованості, комплексного засвоєння теоретичних знань про місце і роль людини, яка