Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Слєпкань З.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
5 Мб
Скачать
☆

§ 1. Стан науки у вищій школі

  1. Поняття про науку як сферу людської діяльності. Наукові школи.

  2. Як розвивалася вузівська наука в срср.

  3. Головна мета і умови розвитку науки у вищій школі в су­часній Україні.

і І У процесі реформування соціально-економічної систе-і І ми України відкриваються нові шляхи розвитку науки, виробництва, інформаційних технологій, банківської спра­ви, підготовки кадрів, здатних забезпечити гідне місце дер­жави у світовому просторі.

Наукові дослідження справляють вплив на зростання сус­пільного продукту і стають безпосередньою продуктивною силою. У загальному обсязі виробництва швидко зростає частка наукоємної продукції, що є результатом запроваджен­ня нових наукових технологій.

У зв'язку з цим підвищуються вимоги до результатів науко­вих досліджень, до підготовки та перепідготовки кваліфіко­ваних кадрів не лише в самій науці, айв економіці та вироб­ництві. Такі зміни зумовлюють потребу в якісно новому теоре­тичному, методичному й матеріально-технічному забезпеченні науково-дослідницької діяльності в системі Національної ака­демії наук України та вищих навчальних закладах.

«Наука — сфера людської діяльності, функція якої — ви­роблення і теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність; одна з форм суспільної свідомості; охоплює як діяльність із здобуття нового знання, так і її результат — суму знань, що покладені в основу наукової картини світу; позначення окремих галузей наукового знання.

Безпосередні цілі — опис, пояснення і передбачення про­цесів та явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення, на підставі законів, які нею відкриваються.

Система науки умовно поділяється на природничі, сус­пільні й технічні науки»1.

Науково-дослідницька діяльність — це інтелектуальна праця, спрямована на здобування знань, вироблення нави­чок і вмінь.

Об'єктом вивчення спеціальної дисципліни — наукознав­ства — є закономірності функціонування та розвитку нау­ки, структури і динаміки наукового знання та наукової діяль­ності, взаємодія науки з іншими соціальними інститутами і сферами матеріального й духовного життя суспільства.

Наука виникла на етапі усвідомлення незнання, що зумо­вило об'єктивну необхідність здобуття знання, як перевіре­ний практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відображення у свідомості людей.

Процес руху людської думки від незнання до знання на­зивається пізнанням як відтворення у свідомості людини об'єктивної дійсності. Наукове пізнання — це дослідження, для якого характерні постановка цілей і завдань, викори­стання методів отримання і перевірки нових знань.

Головною рушійною силою процесу наукового пізнання є практика. Саме вона дає науці фактичний матеріал і пору­шує проблеми, що потребують розв'язання і теоретичного осмислення.

Діалектика процесу пізнання визначається суперечностя­ми між обмеженістю людських знань і безмежною складніс­тю об'єктивної дійсності. Пізнання — це взаємодія суб'єкта дослідження і його об'єкта, результатом якої є нове знання про навколишній світ.

У підручнику В. М. Шейко та Н. М. Кушнаренко «Орга­нізація та методика науково-дослідницької діяльності» роз­крито основні поняття науки2:

Наукова ідея — як правило, інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної аргументації, без усвідомлення всієї сукупності зв'язків, на основі яких робиться висновок. У нау­ці виділяються два види ідей: конструктивні і деструктивні, тобто такі, які мають чи не мають значущості для науки і практики.

Ідея, як правило, матеріалізується у гіпотезу.

Гіпотеза — наукове припущення, висунуте для пояснен­ня будь-яких явищ (процесів) або причин, що зумовлюють певний наслідок. У науці гіпотеза нерідко використовується

1 Советский энциклопедический словарь. — М., 1990. — С. 877.

2 Шейко В. М., Кушнаренко Н. М. Організація та методика науко­во-дослідницької діяльності. — К.: Знання-Прес, 2002. — С. 295.

161

§ 5-104

як вихідний етап пошуку істини, що спрямовує її пошук і заощаджує час для цього. Будь-яка гіпотеза має перевіря­тися, її правильність — обґрунтовуватися дедуктивними міркуваннями і узгоджуватися з науковими фактами. Після цього вона стає теорією або законом.

Виокремлюють нульову, описову (понятійно-терміноло­гічну), пояснювальну, основну робочу і концептуальну гіпо­тези.

Закон — внутрішній, суттєвий зв'язок явищ, що зумов­лює їх розвиток. Якщо закон знайдено інтуїтивно, за здо­гадкою, то він має бути доведений логічно. Для доведення закону використовуються судження.

Судження — думка, в якій за допомогою зв'язку понять щось стверджується або заперечується. Судження отриму­ють або внаслідок безпосереднього спостереження якогось факту, або опосередковано — за допомогою умовиводу.

Умовивід — розумова дія, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов'язане з вхідними.

Теорія — вчення, система ідей, поглядів, положень, твер­джень, що спрямовані на тлумачення того чи іншого явища.

Теорію розглядають як сукупність узагальнювальних по­ложень, що утворюють науку або її розділ. Теорія становить систему наукових концепцій, принципів, положень, фактів.

До кожної нової наукової теорії висуваються такі вимоги:

  • адекватність наукової теорії об'єкту чи явищу, яке нею описується;

  • можливість замінювати експериментальні досліджен­ня теоретичними;

  • повнота опису певного об'єкта чи явища дійсності;

  • можливість пояснення взаємозв'язків між різними ком­понентами в межах теорії;

  • внутрішня несуперечливість теорії та відповідність її дослідним даним.

Наукова концепція — система поглядів, теоретичних по­ложень, основних думок щодо об'єкта дослідження, які об'єднані певною головною ідеєю.

Принцип наукової теорії— це правило, що виникло в ре­зультаті об'єктивно осмисленого досвіду.

Методологія наукового пізнання — вчення про принципи, форми і способи науково-дослідницької діяльності. Метод наукового дослідження — це спосіб застосування старого знання для здобуття нового.

Наукове дослідження — цілеспрямоване пізнання, резуль­тати якого постають як система понять, законів, принципів

і теорій. Виокремлюють два види наукових досліджень: фун­даментальні й прикладні.

До фундаментальних належать наукові теоретичні та (або) експериментальні діяльності, спрямовані на здобуття нових знань про закономірність розвитку та взаємозв'язок явищ природи, суспільства, людини. Прикладні наукові до­слідження — наукова і науково-технічна діяльність, спря­мована на здобуття і використання знань для втілення прак­тичних цілей.

Підсумком наукового дослідження має бути науковий результат — нове знання, здобуте в процесі фундаменталь­ного або прикладного наукового дослідження і подане у формі наукового звіту, наукової праці, наукової доповіді або повідомлення про науково-дослідницьку роботу.

До основних результатів наукових досліджень належать:

  • наукові реферати;

  • наукові доповіді (повідомлення) на конференціях, семі­нарах, симпозіумах;

  • курсові, дипломні, магістерські роботи;

  • звіти про науково-дослідницьку (дослідно-конструктор­ську; дослідно-технологічну) роботу;

  • наукові переклади;

  • дисертації (кандидатські або докторські);

  • автореферати дисертацій;

  • депоновані авторські оригінали;

  • монографії;

  • наукові статті;

  • аналітичні огляди;

  • авторські свідоцтва, патенти;

  • алгоритми і програми;

  • звіти про наукові конференції;

  • препринти;

  • підручники, навчальні посібники;

  • бібліографічні покажчики.

Дослідником називають людину, яка здійснює наукові дослідження. Науковець — той, хто здійснює наукові дослі­дження, виробляє нові знання, є фахівцем з певної галузі науки. Вчений — фізична особа, яка проводить фундамен­тальні та (або) прикладні наукові дослідження з метою здо­буття наукових та (або) науково-технічних результатів.

Науковці мають відповідну спеціальність і кваліфікацію, працюють як самотужки, так і об'єднуючись у наукові ко­лективи (постійні чи тимчасові) в науково-дослідних уста­новах Академії наук України, галузевих науково-дослідних установах, вищих навчальних закладах.

Наукові школи — неформальні творчі колективи дослід­ників різних поколінь, об'єднаних загальною програмою, науковою ідеєю, тематикою і стилем дослідницьких робіт. Наукові школи здійснюють наукову діяльність під керівни­цтвом визнаного лідера, ім'ям якого здебільшого називають школу. Це — видатний, авторитетний учений, котрий роз­робляє фундаментальні та загальні питання науки, проду­кує ідеї, є засновником нових напрямів дослідження, здат­ний об'єднати навколо себе однодумців.

У розвитку сучасного суспільства, науки і техніки важли­ву роль відіграє наукова інформація, отримана внаслідок наукового пізнання.

Наукова інформація поширюється в часі та просторі пев­ними каналами, методами, засобами. Особливе місце в сис­темі інформації належить науковій комунікації (обмін нау­ковою інформацією — ідеями, знаннями, повідомленнями) між ученими і фахівцями.

Сучасні вчені з теорії комунікації К. Шенон та У. Вівер дають таке визначення комунікації: «Це всі дії, коли один розум впливає на інший».

2На шляху розвитку сучасної науки у вищій школі ви- никають значні труднощі, що пов'язано великою мірою

зі станом економіки країни, зміною організаційних і мате­ріально-технічних основ, незадовільним кадровим забезпе­ченням наукових установ і наукових підрозділів вищих на­вчальних закладів, місцем і значенням наукових досліджень у науково-технічному прогресі держави, різким зниженням престижу наукових знань.

У 50-х роках XX ст. наука, зокрема вищої школи, вклю­чилась у першу хвилю науково-технічної революції, що було зумовлено прискореним вкладанням інтелектуальних, фінан­сових, матеріальних ресурсів суспільства в ядерну енергети­ку, космічну техніку, квантову електроніку. Великий обо­ронний потенціал цих напрямів забезпечив їм пріоритетність розвитку, сприяв формуванню нових галузей фундаменталь­них досліджень і вчасну віддачу.

Саме наука, пов'язана з оборонним комплексом, забез­печила суспільству вагомі результати. У суспільстві панував престиж знань, наукового пошуку, творчої праці. В СРСР, як і в США, віра у всесилля науки була майже релігійною.

Проте, як зазначив свого часу професор В. Шукшунов, піднятися на другу хвилю науково-технічної революції, по­в'язану з розвитком мікроелектроніки, інформатики і біо-технологій, країні не вдалося. Епіцентром цієї хвилі стали Сполучені Штати Америки, Японія, Західна Європа.

У період так званої перебудови було зруйновано усталені наукові структури, джерела фінансування і матеріально-технічного постачання, порушено зв'язки колективів нау­ково-дослідних академічних установ і вищих навчальних закладів із промисловими підприємствами. Почався відтік фахівців з вищої школи до різних спільних підприємств, фірм, де оплата праці значно вища. Велика кількість акаде­мічних учених виїхали за кордон, зокрема й на постійне місце проживання. Різко скоротився обсяг госпдоговірної тема­тики, знизився престиж науки.

ЗНині законодавча і виконавча влада України, хоч і дуже повільно, повертаються обличчям до потреб науково- технічного прогресу, його носіїв і творців. З'явилися уря- дові постанови про розвиток науки в країні, зокрема й у ви- щій школі. Проте обсяг фінансування залишається мізерним.

За оцінками фахівців, багатьом вищим навчальним за­кладам вдалося зберегти науковий і науково-педагогічний потенціал. Такі заклади набули певного досвіду підтримки й регулювання вузівської науки в нових екстремальних умо­вах і здійснюють важливі наукові дослідження.

Нині розвиток науки залишається одним із першорядних завдань вищої школи, яка була і буде поряд з установами Національної академії наук України джерелом поповнення науки молодими висококваліфікованими кадрами. У Росії нині налічується понад 360 тис. аспірантів, близько 53 тис. з них репрезентують вищу школу. Таке саме становище у відносній кількості аспірантів спостерігається і в Україні.

Велика увага в останні роки приділяється питанням інте­грації вищої освіти і фундаментальної науки, що сприяє фун-даменталізації вищої освіти, усуненню розриву між наукови­ми колективами вищих навчальних закладів і академічними колективами та виробництвом.

Важлива роль науки у вищій школі зумовлена необхідніс­тю посилення її впливу на соціальні та виробничі процеси в регіонах України, оскільки там вона становить основу нау­ково-технічного потенціалу.

Сектор науки вищої школи має перетворитися на міцну підсистему інтегрованого науково-технічного комплексу і зберегти водночас найкращу частину свого науково-педаго­гічного потенціалу. Науковці вищої школи крім науково-дослідницької діяльності виконують важливі функції залу­чення талановитої студентської молоді до наукових дослі­джень і впровадження їх результатів у навчальний процес.

Науково-дослідницьку роботу викладачів, аспірантів, докторантів вищої школи організовують кафедри. Вони