§ 1. Теоретико-методичні засади сучасної концепції виховання студентів

206. Вступні зауваження.

207. Виховання як родова категорія педагогіки вищої школи.

208. Цілі й завдання виховання студентів. Принципи, головні на­прями, критерії, закономірності процесу виховання у вищих навчальних закладах.

209. Суперечності як джерело і рушійна сила процесу вихован­ня студентів.

1 І Виховання студентів — один із головних родових склад­ні І ників педагогіки вищої школи. Радянська система ви­ховання у вищій школі з усталеною практикою проведення комсомольських, партійних зборів під ідеологічним впли­вом комуністичної моралі формувала здебільшого конформ­ну особистість, яка мала виконувати роль майбутнього «гвинтика» в державній машині. Життєвим принципом та­кої особистості був принцип «не висовуватися», який пере­давався від покоління до покоління.

Після проголошення незалежності України і звільнення від ідеологічного тиску партійних органів та комсомолу у вищих навчальних закладах деякі викладачі та керівники взагалі перестали згадувати про необхідність виховання сту­дентів. С. Д. Смирнов слушно звертає увагу на те, що в ку­луарах вищої школи та на офіційних зборах пролунали за­питання: «Чи потрібно виховувати дорослих?», «Чи варто і коректно це робити?»¹. Автор дає відповідь на ці запитан­ня : все залежить від того, як розуміти виховання. Якщо його розуміти як вплив на особистість з метою формування по­трібних вихователеві, закладу, суспільству якостей (що й було головною метою традиційного виховання), то відповідь

¹ Див.: Смирнов С. Д. Педагогика и психология высшего образова­ния. От деятельности к личности. — М.: Асаеетіа, 2001. — 304 с.

може бути лише негативною. Якщо ж розуміти виховання як створення умов для саморозвитку особистості, то відпо­відь має бути однозначно позитивною.

Гуманістична психологія визнає унікальність і неповтор­ність кожної особистості, що становить багатство всього су­спільства, і відкидає будь-які безпосередні впливи на осо­бистість. Викладачі не мають права заздалегідь вирішувати за людину, якій їй бути, оскільки кожний повинен сам про­жити своє життя, не перекладаючи на інших відповідальність за вибір, за ті рішення, які йому доведеться приймати.

«Найголовніший прийом виховання, — зауважує С. Смир­нов, — це прийняття людини такою, якою вона є, без пря­мих оцінок і повчань. Лише в цьому разі у вихователя збе­рігатиметься контакт з вихованцем, що є єдиною умовою плідної взаємодії обох учасників виховного процесу».

Однак це не означає, що викладач має посідати пасивну позицію щодо вибору і принципових рішень, які приймає студент. Головне завдання викладача — відкрити перед сту­дентом широке поле вибору, яке часто не відкривається са­мим студентом через обмежений життєвий досвід.

Як зазначає С. Подмазін, забезпечуючи свободу вибору в процесах досягнення студентом цілей вищої освіти, сус­пільство, з одного боку, забезпечує задоволення потреб осо­бистості (при цьому освіта стає дійсно особистісно зорієн­тованою), з іншого — створює умови для самовиховання, виховання у студента відповідальності. «Свобода вибору в навчальному процесі сприяє становленню самоактуалізова-ної особистості»¹.

Нова парадигма виховання має привести до становлення високоморальної, активної, винахідливої особистості, якій притаманна гідність із стійкими переконаннями, із знанням своїх прав і вмінням захистити їх. Вона повинна поважати закони України і прагнути їх дотримуватися, усвідомлюю­чи свої здібності й можливості, вміти самостійно обґрунту­вати власні рішення та активно, наполегливо реалізувати їх, використовуючи всі законні можливості правової демо­кратичної держави.

Сучасне тлумачення терміну «виховання» розкрите

в згаданій праці С. Смирнова та Б. Лихачова «Теорія

естетичного виховання» (М., 1985).

Цей термін вживається в педагогічній науці і практиці у вузькому й широкому розумінні залежно від контексту.

¹ Подмазин С. И. Личностно-ориентированное образование: Со­циально-философское исследование. — Запоріжжя, 2000. — 250 с.

Виховання у вузькому розумінні традиційно тлумачить­ся як система впливів на суб'єкта для формування, розвитку його в заданому виховному напрямі, що впливає на зміну світогляду, системи цінностей, установок, дійового ставлен­ня людини до світу. Саме в такому розумінні ми говоримо про естетичне та інші види виховання на уроці.

Останнім часом відбувається інтенсивне переосмислення такого тлумачення.

У широкому розумінні термін «виховання» крім зазначе­них характеристик, містить ще й такі, як навчання, набуття нових знань, навичок, умінь, розвиток здібностей.

Саме з вихованням у широкому розумінні пов'язаний один із основних принципів педагогіки — єдність навчання й виховання.

Виховання — цілеспрямований та організований процес формування особистості. Як загальна абстрактна категорія виховання відображає і виражає об'єктивний конкретно-історичний процес — рух відношень, спілкування, діяльності в суспільстві, завдяки якому здійснюється наступність між поколіннями»¹.

З виховання як родового поняття випливають видові ка­тегорії: педагогічна діяльність, цілісний педагогічний про­цес, освіта і навчання, саморозвиток особистості.

Освіта — видова суб'єктивно-об'єктивна категорія, що інтегрує виховання як суспільне явище, педагогічну діяль­ність, самостановлення особистості і на цих «трьох китах» вибудовує реальний педагогічний процес, який проектуєть­ся з урахуванням різних освітньо-виховних концепцій і тео­рій, втілюється в освітніх системах і закладах.

Освіта — категорія загальна, поліфункціональна і по-лізмістовна.

Виховання як родова категорія в педагогіці вищої школи має свою специфіку, пов'язану з цілями та завданнями ви­щої освіти, віковими особливостями студентів, теоретико-методологічними засадами концепцій виховання студентів.

Теоретико-методологічними засадами концепції вихо- вання студентів є Декларація про державний суверені- тет України, затверджена Верховною Радою України 16 лип- ня 1990 р., Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти.

У цих документах було поставлено важливе і невідклад­не завдання — виховання справжніх громадян і патріотів

¹ Див.: Лихачев Б. Т. Теория эстетического воспитания. — М., 1985. — 175 с.

рідної землі. Тільки вони здатні відстояти незалежність і соборність України, вивести її з нинішніх соціально-еконо­мічних труднощів на шлях прогресу і процвітання. Концеп­ція конкретизувала правові норми реформування всіх сфер життя, зокрема й освіти.

У зв'язку з цим постала проблема наукового розроблення і практичного забезпечення нової системи громадського виховання, мета якого — сформувати у молодих людей комплекс якостей громадянина, глибоке розуміння ними на­лежності до українського народу, сформувати внутрішню готовність і потребу обстоювати та захищати інтереси дер­жави, реалізувати особистий потенціал на благо країни.

Виховання у вищій школі — процес систематичного і цілеспрямованого впливу на духовний і фізичний розвиток особистості студента з метою підготовки його до виробни­чої, суспільної і культурної діяльності. На сучасному етапі розвитку вищої школи виховання у широкому розумінні передбачає формування творчої особистості (майбутнього педагога, інженера, вченого чи фахівця іншої галузі) і водно­час високоморальної, толерантної особистості, громадяни­на і патріота.

Ідеалом виховання є гармонійно розвинена, високоосві­чена, соціально активна людина, наділена громадянською відповідальністю, високими духовними якостями, почуттям патріотизму, яка є носієм найкращих здобутків української і світової культури, здатна до саморозвитку і самовдоско­налення.

Мета виховання — набуття молодим поколінням соціаль­ного досвіду, успадкування духовних надбань українсько­го народу, засвоєння культури міжнаціональних відносин, формування, незалежно від національної належності, рис громадянина Української держави, високої духовності, мо­ральної, художньо-естетичної, правової, екологічної куль­тури. До головних цілей належать також формування у молодих людей національної свідомості, високої освіченості, працелюбності, соціальної активності, шанобливого став­лення до себе й до інших, відповідальності, жертовності, шля­хетності, оптимістичного світогляду тощо.

Мета виховання конкретизується через систему виховних завдань, до яких належать: забезпечення умов для самореалі-зації особистості, введення молодої людини у світ соціально­го, політичного, інтелектуального, культурного, господар­ського досвіду українського народу, виховання правової, духовної культури, формування мовної культури, внутріш-

ньої потреби в суспільно корисній праці та інших чеснот, притаманних українському народові.

Здійснюючи процес виховання молоді, не можна не вра­ховувати соціальних умов, традицій суспільства. В Україні відбуваються бурхливі соціальні зрушення: перехід до рин­кових відносин, руйнування усталеної системи цінностей, зміна духовних орієнтирів та ідеалів у суспільстві. Як за­значалося, зруйнована комуністична система виховання, відійшла в минуле марксистська ідеологія. Нині утворився ідеологічний вакуум, спостерігається розмитість моральних норм. У свідомості певної частини людей цей вакуум запов­нює уседозволеність. Поширюються озлоблення, безкульту­р'я, кримінал, настійлива сектантська агітація різних відтін­ків. Водночас дедалі поглиблюється майнове розшарування, погіршується матеріальне становище більшості населення, посилюється процес руйнації особистості людини.

За тоталітаризму в СРСР пріоритет віддавався суспільству, державній машині, а особистість пригнічувалася, виконува­ла в цій машині роль «гвинтика». Нині проголошено пріори­тет особистості над суспільством. Але особистість живе в суспільстві і не може бути повністю вільною від нього. У сус­пільстві вона більш захищена, ніж в індивідуальному існу­ванні, оскільки її слабкі сторони нівелюються можливостями інших членів соціуму. Цілковита незалежність особистості від суспільства означала б її деградацію і розпад суспільства.

Якби інтереси суспільства і особистості повністю збіга­лися, то між ними не було б суперечностей, які є рушіями розвитку.

Оптимальною є ситуація, коли суспільство, держава відда­ють пріоритет особистості, а особистість у своїй діяльності керується пріоритетами суспільства.

Багато юнаків і дівчат розуміють свободу як звільнення від обов'язків, а демократію зводять до абсолютизації влас­ної думки. Прагнення до «красивого життя» неадекватне їхній праці та можливостям. Звідси — пасивність, зневіра в собі. Більша частина молодих людей самотужки бореться за існування, ігноруючи будь-які політичні рухи, вони роз'єд­нані, не спроможні обстоювати власні інтереси. Нові мо­лодіжні профспілки ще не здобули авторитету, не виявляють належної активності. Нині жодна політична сила в країні не справляє істотного впливу на молодь. Розрив між словом і ділом на рівні високих посадовців також не додає молоді впевненості у майбутньому.

В освітніх установах становище погіршується ще й тим, що владні структури не змогли вчасно захистити освіту й

культуру, які є запорукою відродження і подальшого роз­витку держави.

За період перебудови було зруйновано апарат виховної роботи у вищій школі. Брак будь-якої ідеології виховання — це також ідеологія і дуже шкідлива.

Студенти — найінтелектуальніша частина молоді з висо­ким творчим потенціалом, ще не реалізованим у нових умо­вах. Сьогодні з усією серйозністю постало завдання орга­нізувати студентську молодь, а не пускати на самоплив її виховання.

Принципи виховання — це вихідні положення, що випли­вають із цілей, визначають вимоги до змісту, методів, органі­заційних форм і засобів виховання, до викладачів і всіх, хто має стосунок до виховного процесу.

Принципами виховання студентської молоді є: єдність національного і загальнолюдського, природовідповідність, культуровідповідність виховання, активність, самодіяль­ність і творча ініціатива, демократизація, гуманізація, гума­нітаризація, безперервність і наступність виховання, єдність навчання і виховання, індивідуалізація та диференціація виховного процесу, гармонізація родинного і суспільного виховання.

Основними напрямами виховної роботи у вищій школі є: 1) професійно-психологічне виховання (важливо, щоб сту­денти набули внутрішньої готовності до відповідального виконання своїх професійних обов'язків, відчули впевненість у своїх ділових можливостях, усвідомили реальні вимоги до них як до фахівців в умовах практичної діяльності, що по­стійно змінюватимуться); 2) патріотичне виховання; 3) етич­не; 4) естетичне; 5) правове; 6) політичне; 7) трудове; 8) гро­мадське; 9) духовне; 10) моральне; 11) фізичне; 12) сімейне; 13) економічне; 14) психологічне; 15) екологічне; 16) націо­нальне; 17) статеве; 18) побутове.

Ці напрями взаємопов'язані і є водночас стрижневими формами буття й самореалізації людини.

Критеріями виховної роботи є: ставлення до суспільства, праці, людей, активність життєвої позиції, спрямованість особистості студента, її потреби, мотиви, інтереси, ідеали; рівень правомислення і правосвідомості; рівень моральної свідомості і моральної поведінки; рівень громадянської, політичної свідомості, поведінки; ціннісні орієнтації сту­дентів; рівень культури, форми й засоби культурного само­вияву і самоутвердження; конструктивність або деструк-тивність поведінкових виявів студента; самовідчуття студен­та (соціальне, етичне тощо).

Отже, в найзагальнішому вигляді критеріями ефективності виховання студента є ступінь відповідності результатів вихо­вання потребам і запитам природи та суспільства, рівень куль-туродоцільної готовності індивіда, тобто відповідність пове­дінки вимогам правових, моральних і культурних норм.

Критерії ефективності виховання можуть бути виражені лише в рівні вихованості (загального розвитку особистості і почуття відповідальності), рівні навченості і професійної підготовки, ступені мобільності психічних процесів, психо­логічної готовності до майбутньої професійної діяльності спеціаліста.

Як у процесі навчання існують об'єктивні закономірності, так і виховний процес має певні закономірності, які потрібно враховувати під час його організації і здійснення.

Педагогічна закономірність виховання — це адекватне відображення об'єктивної, тобто незалежної від волі суб'єк­та, дійсності виховного процесу, якому притаманні загальні стійкі властивості за будь-яких конкретних обставин.

Перша закономірність полягає в тому, що вихо­вання студента як формування в структурі його особистості соціально-психологічних новоутворень відбувається тільки через активність самого студента. Міра його зусиль має відповідати його можливостям на певний момент. Проте під час активної діяльності, коли відбувається набуття фізич­них і духовних сил, з'являються можливості підвищення міри зусиль.

Кваліфікованим є той викладач, який уміє організувати активну діяльність студентів, що веде до розвитку їхніх здіб­ностей.

Друга закономірність: зміст діяльності студентів у процесі виховання зумовлений їхніми потребами, що змінюються. Тому зміст діяльності студентів визначається на кожний певний момент розвитком актуальних потреб. Звідси випливає необхідність систематичного вивчення інди­відуальних особливостей і потреб студентів.

Третя закономірність виявляється в тому, що розвиток особистості студента через його діяльність потре­бує від викладача з'ясування готовності студента до спільної розподіленої діяльності. Під час самої діяльності викладач мусить визначити момент, коли слід зменшити свої зусилля, передати ініціативу студентові. Якщо це зробити невчасно, наприклад раніше, то студент, відчувши труднощі, може відмовитися від діяльності, якщо пізніше — то в нього так і не будуть сформовані необхідні навички та вміння, оскіль­ки він покладатиметься на ретельність викладача.

Четверта закономірність пов'язана з тим, що для сприятливих умов інтенсивної діяльності студентові потрібна внутрішня налаштованість, яка визначає ціннісне ставлення до об'єкта діяльності. Тому, виховуючи студентів, слід виявляти повагу до них як особистостей, визнавати не тільки їхні обов'язки, а й права, залучати їх до співробіт­ництва в навчально-виховному процесі, вчасно надавати допомогу в разі потреби.

П'ята закономірність полягає у тому, що студент не повинен відчувати виховного впливу викладача, тобто виховні цілі викладача мають бути приховані за спільно-розподіленою діяльністю викладача і студента, а виховний процес з участю педагога поступово має перетворюватися на процес самовиховання.

Самовиховання — процес становлення особистості, в яко­му відбувається зміцнення суб'єкта виховання; співвідноси-тиме соціально-культурний зразок з власною поведінкою сам вихованець. Самовиховання — це свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних.

Студентський вік — найсприятливіший для реалізації са­мовиховання. Проте воно має здійснюватися за певних умов: коли студент пізнає сам себе, навчиться оцінювати власні позитивні й негативні риси, оволодіє прийомами і метода­ми самовдосконалення, зміцнить волю, характер, усвідомить мотиви поведінки, потреби.

Самовиховання потребує розвиненого логічного мислен­ня, вміння вимогливо аналізувати кожний свій вчинок як постійної риси характеру, тривалих вольових зусиль, здат­ності керувати собою у досягненні мети, не занепадати ду­хом у разі невдачі.

Викладачі повинні залучати студентів до діяльності, що передбачає зібраність, організованість, відповідальність.

Успішність процесу самовиховання залежить значною мірою від наявності у студента ідеалу, рівня розвитку студент­ського колективу, передусім студентської групи, де панують громадська думка, доброзичливість, взаємодопомога, відпові­дальність не лише за свої дії, а й за дії інших членів колективу. д І Рушійною силою процесу виховання студентів є сукуп-' І ність суперечностей як внутрішніх, так і зовнішніх. Саме розв'язання цих суперечностей сприяє просуванню до нових цілей і пошукові шляхів їх досягнення.

До внутрішніх суперечностей належать:

1) суперечність між дедалі вищими соціально значущими завданнями (зокрема, й завданнями професійного станов-