1596 Р. І православний собор, який її засудив. У друкованих виданнях це знаходить

відбиття у виданні Петра Скарги, прибічника унії (Краків, 1597 р.), і насамперед

у «Апокрисисі» Христофора Філалета, що вийшов спочатку в Кракові польською

мовою, а вже 1598–1599 рр. в Острозі в українському перекладі. Перекладачем книги

був «Клірик Острозький». Саме він є автором кількох полемічних творів, виданих

тоді ж у Острозькій друкарні. Хто саме приховувався під псевдонімом «Клірик

Острозький» достеменно невідомо. Того ж року було видано «Книжицю» Василія

Суразького, написану за 10 років до того, присвячену полеміці з католицькими

богословами, в шести розділах, а також «Книжницю» з десяти розділів, де серед

інших полемічних матеріалів було видано єдину прижиттєву публікацію Івана

Вишенського, видатного українського письменника того часу, інші твори якого

розходилися в численних рукописних списках. Були видані також дві навчальні

книжки, проте пожвавлення видавничої діяльності острозького гуртка тривало

недовго. Посилювалося переслідування активних супротивників унії, друкована

полеміка на деякий час вщухла, низка полемічних

творів залишилася в рукописах, отже, не справила

значного впливу на суспільство.

1602 Р. Друкарню перенесли до Дерманського

монастиря, оскільки старий князь Костянтин

Острозький оформив згодом поділ майна між

синами, і Острог відходив до його сина Януша,

котрий був католиком і навряд чи сприяв би

діяльності православної друкарні. Друкарем тут був

Дем’ян Наливайко, який друкував книги паралельно

тогочасною українською і церковнослов’янською

мовами. Останнє відоме видання цієї друкарні

датується лютим 1605 р. Розвивати книговидання у

невеликому монастирі, далеко від центрів міського

ремесла, було важко. Друкарню повернули до

Острога, було видано ще кілька книжок, зокрема

двомовне «Лікарство на оспалий умисл чоловічий».

Після смерті Костянтина Острозького у 1608 р.

вдалося одержати у Яноша дозвіл лише на одне

видання, а решта підготовлених книг лишилися

не виданими. Надалі всі острозькі церкви було

відібрано у православних і передано під унію.

Усього зареєстровано 28 видань Острозької

друкарні за весь час її існування, з них 7

літургійних, а серед решти переважають

православні антикатолицькі та антипротестантські

(10), навчальні посібники, богословські праці. За

мовами переважають видання, де використана

тогочасна українська мова. На оформленні книг

відчувається вплив західного мистецтва. За поліграфічним рівнем всі видання поступаються

якістю друкам Івана Федорова (Федоровича). Проте на користь авторитетності острозьких

видань свідчать їх подальші передруки Києво-Печерською Лаврою, білоруськими друкарнями,

московським Друкарським Двором, верхньою московською друкарнею Симеона Полоцького.

З кінця XVI ст. велике значення для розвитку освіти, культури мали в Україні братства –

громадські об’єднання міщан. Зокрема, львівське братство, яке успадкувало друкарню Івана

Федорова у Львові. Створення братської друкарні полегшувалося тим, що тут уже були люди,

обізнані з цією справою, серед них Іван Друкаревич, син Івана Федорова. Використовуючи

обладнання І. Федорова, братство планувало видавати книжки найрізноманітнішої тематики, в т. ч.

підручники для братських шкіл. На початку 1591 р. вийшов друком збірник «Просфоніма» – вірші,

які декламували учні братської школи при урочистій зустрічі київського митрополита. Це перша

на Україні друкована публікація твору, який можна віднести

до початків драматургії; тут є численні українізми. Наступне

видання того ж року – одне з найвидатніших видань братства –

«Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка», тобто

греко-церковнослов’янська граматика, відома як «Адельфотес».

Це слово на першому аркуші скоріш за все означало не назву

граматики, а вказувало на її колективне авторство (грецькою

мовою – «братство»). Надалі ця граматика явно вплинула на

термінологію майбутніх граматик Лаврентія Зизанія і Мелетія

Смотрицького.

Церковна ієрархія зробила спробу підпорядкувати

видавничу справу своєму контролю. На Берестейському

соборі 1591 р. вибір творів для видання, контроль за цим

покладався на митрополита та єпископів, однак королівська

грамота від жовтня 1592 р. надала братству право вільно

друкувати книжки, без залежності від церковних ієрархів.

1593 р. братство видало полемічний твір Мелетія Пігаса

«О христіанском благочестії», спрямований проти римського

папи. Ймовірно, саме тому на сьогодні відомо лише 2 примірника

цього видання.

За 1594–1608 рр. видань Львівського братства невідомо.

Можливо, вони не збереглися з причин утисків братства з боку

«Апокрисис» Христофора Філалета Просфоніма

Книжиця

Василія Суразького

«Лікарство на оспалий умисл»РУКОПИСНІ КНИГИ ТА СТАРОДРУКИ

68 69

IСТОРIЯ РАННЬОГО ДРУКАРСТВА

магістрату Львова і з боку церковної цензури. Друкарі, вірогідно, перейшли

тимчасово працювати в інші тодішні друкарні – Острозьку, Віленську, а

також в друкарні Гедеона та Федора Балабанів – у Стрятині та Крилосі, в

їх родових маєтках. Гедеон Балабан був екзархом, тобто уповноваженим

константинопольського патріарха православної церкви, а Федір – його

племінник. У Стрятині було видано дві книжки –1604 і 1606 р. – Служебник

і Требник; в Крилосі 1606 р. Учительне Євангеліє. Можливо, були й інші

друки, але не збереглися.

Друкарня того часу – це не тільки технічне підприємство, але й організація,

що виконує велику попередню роботу: складає видавничий план, розшукує

тексти книжок, призначених до друку, порівнює, досліджує їх, вибирає кращі,

виправляє, перекладає, додає передмови і післямови, коментарі, підбирає

прикраси, ілюстрації і все разом, перевірене і відредаговане, передає до друку.

Поряд з виправленням тексту книг, заслугою стрятинського і крилоського

гуртка було вдосконалення мистецького оформлення видань. Декоративні

форти (титульні рамки), в яких помітні впливи пізньоренесансної графіки,

продовжували федорівські традиції в книжковому мистецтві. Особливо

привабливі в стрятинських виданнях ініціали, які розміщені на тлі

рослинного орнаменту із зображенням людей і тварин.

Після смерті в 1606 р. Гедеона Балабана майже весь єпископат прийняв

унію і вже не намагався керувати православним львівським братством. На

службу до друкарні братства прийшли досвідчені діячі балабанівського видавничого гуртка –

Гаврило Дорофійович, Памво Беринда; ректором братської школи був Іван Борецький. Наявність

таких кваліфікованих кадрів дозволила приступити до роботи львівської братської друкарні.

Було випущено збірник «О воспитании чад», книгу «О священстві». Як бачимо, братство

прагнуло випускати не літургійні книги, а освітні чи суспільно-політичні. Тільки 4 книги були

богослужбовими з 16 відомих за перші 25 років діяльності братства. Більшість видань були

збитковими. Оскільки друкарня не приносила істотних прибутків, її довго не відновлювали після

пожежі, що пошкодила приміщення. Багато працівників друкарні перейшли до Києва, де 1615 р. теж

були засновані братство та друкарня, а також, можливо, до львівської друкарні, в якій випускали

вірменські друки. Це було задовго до появи

друкарства у самій Вірменії.

Серед приватних видавців XVII ст. в

Україні слід відзначити Михайла Сльозку

– одного з найбільш здібних і енергійних

діячів львівського книговидання.

Спочатку (в 30-х рр.) він керував діяльністю

львівської братської друкарні, а з 1638

р. розпочав власну друкарську справу.

Видання його друкарні оформлені старанно,

зі смаком, зі щедрим використанням

червоної фарби. Відомо більше 40 його

друків, що вийшли з 1638 по 1667 р. З

них найбільш цінними є видання творів

видатного українського письменника

Іоаникія Галятовського – «Ключ разумєнія»

і «Небо новоє».

Мандрівні друкарні – характерна

особливість саме українського друкарства. Мандрівними були

друкарні ченця, проповідника Павла-Домжива Лютковича

(Люткевича-Телиці), Кирила-Транквіліона Ставровецького,

Спиридона Соболя (з Києва він переїхав із своєю друкарнею в

Білорусь – до Кутеїна, Буйничів, Могильова).

Перша книга Лютковича вийшла 1618 р. в Угорцях на Самбір-

щині – підручник «для малолетних отрочат». Тут він видав 3

книги і наприкінці 1621 р. (з помічником – монахом Сильвестром)

перебрався до Мінська, де вони надрукували, принаймні, одну

книжку; далі переїхали на запрошення князя Четвертинського до

Четвертні на Волині, де видали Псалтир. У 1628 р. вони надрукували

в Луцьку 2 брошури. На початку 1629 р. перебралися в село Чорну

на Рівненщині, де Домжив Люткевич став ігуменом. Надрукували

тут 2 книжки. Видавали переважно церковнослужбову літературу,

проповіді та панегірики.

Діяльність другої мандрівної друкарні – Т. Ставровецького –

розпочалась теж 1618 р. Кирило Транквіліон Ставровецький

був талановитим письменником і церковно-освітнім діячем. Але

філософсько-теологічні погляди, викладені в його працях, певна

оригінальність творів не могли знайти підтримки в православних

осередках львівського братства чи Києво-Печерської лаври, і він

взявся готувати їх до друку і видавати сам. Спочатку в Почаївському

монастирі він надрукував «Зерцало богословії», що містило виклад

християнських догматів. Книжку гостро критикували церковники

і в Україні, і в Москві. Наступного року Кирило Ставровецький

перебрався разом із друкарнею до Рохманова на Волині, що належав

княгині Вишневецькій, де надрукував «Євангеліє учительне»,

яке було сприйняте сучасниками ще критичніше. 1627 р. собор

єпископів на чолі з Йовом Борецьким заборонив віруючим купувати,

читати чи просто тримати вдома цю книгу. В кінці того ж року був

виданий навіть наказ московського царя і патріарха – примірники

«Зерцала» і «Євангелія учительного» Транквіліона зібрати і спалити

як єретичні. Все це, і необхідність піддавати церковній цензурі свої

твори перед виданням, змусили Ставровецького перейти в унію.

Третій і останній друк Кирила Транквіліона Ставровецького –

«Перло многоцінноє» – було видано 1646 р. з його нової друкарні в

Чернігівському Єлецькому монастирі, архимандритом якого він тоді

був. Книжки Ставровецького неодноразово пізніше перевидавали в

українських і в білоруських землях, а також в Московській Русі.

Отже, наприкінці ХVI та на поч. XVII ст. Галичина та Волинь займали провідне місце в розвитку

книгодрукування в Україні. У Львові та в Острозі, тобто в обох тих українських містах, де працював

Іван Федоров, вже наприкінці ХVI ст. утвердились постійні друкарні. У Львові, крім братської,

діяло ще кілька друкарень: Михайла Сльозки, Арсена Желіборського, Йосифа Шумлянського, а

також монастиря св. Юра. В останній з них 1700 р. було видано «Ірмологіон» – перший у східних

слов’ян нотний друк. У кінці 40-х рр. XVII ст. на базі львівської друкарні Арсенія Желіборського

була заснована друкарня при монастирі в Уневі (тепер с. Міжгір’я Золочівського р-ну Львівської

обл.). Проте більш активну діяльність вона розгорнула в 70-х рр. того ж сторіччя. За неповними

даними, тут було видано не менше 55 назв книжок різного змісту.

«Зерцало». Унев, 1680 р.

«Служебник». Стрятин, 1604 р.

«О христіанском благочестії»

Мелетія ПігасаРУКОПИСНІ КНИГИ ТА СТАРОДРУКИ

70 71

Книговидання в Схiднiй Укра нi

середки книгодрукування у Східній Україні

з’явилися лише в другому десятиріччі XVII

ст. 1615 р. у Києві виникає Богоявленське

братство, братська школа і перша у Східній

Україні друкарня, організована в Києво-

Печерській лаврі. Фундатором друкарні був

архимандрит лаври Єлисей Плетенецький,

виходець із Західної України. Первісток її –

шкільний Часослов 1616 р. Швидке піднесення київського

друкарства стало можливим на базі досягнень українських друкарень,

які діяли раніше: для лаврського видавництва прислужилися Іов

Борецький, який прибув зі Львова, Памво Беринда, що працював

раніше в Стрятині і Львові, Тимофій Вербицький, який здобув

друкарську кваліфікацію в Острозі, а пізніше працював у Кирила

Транквіліона Ставровецького. Використано було обладнання

Стрятинської друкарні Гедеона Балабана.

Найвищим досягненням лаврського книжкового гуртка можна

визнати публікацію «Бесід» Іоанна Златоуста на 14 послань

апостола Павла; монументальний Анфологіон (Мінея загальна і

святкова 1619 р.), ряд літературних творів, переважно панегіриків,

українською книжною мовою – вірші Олександра Мітури

«Візерунок цнот», «Вірші на жалостний погреб зацного рицаря

Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана войска запорозького»,

проповіді Захарії Копистенського, «Лексикон славянороський»

Памво Беринди. Видавалися і літургійні книги.

Новий етап в історії українського друкарства починається з 30-х рр.