V ст. Створення грузинського

(іберійського) алфавіту

Походження цього алфавіту достеменно досі

не з’ясовано.

ІІІ – Х ст. Використання рунічного алфавіту Використовувався, головним чином, у

скандинавських народів. Готське і давньо-

німецьке слово «руна» означає «Таємниця».

Найдавніший рунічний алфавіт, т. зв. футарк

(від назви першої літери), складався з 24

знаків.

ІХ ст. Формування слов’янських

алфавітів

Пов’язується з іменами болгарських

просвітителів Кирила і Мефодія. Проте

доведено, що писемність і навіть книгопи-

сання у слов’ян були розповсюджені до

місіонерської діяльності цих братів серед

слов’ян (862 р.). Відомо, що в другій половині

ІХ – в Х ст. існувало два слов’янських алфа-

віти. РУКОПИСНІ КНИГИ ТА СТАРОДРУКИ

14 15

IСТОРIЯ РУКОПИСНОЇ КНИГИ

IСТОРIЯ РУКОПИСНО КНИГИ

Книга п рiоду античностi

нижність відносно до письма є вищою формою писемної культури. Можна твердити,

що з появою книг загальнолюдська цивілізація вступає у принципово нову фазу.

3 чого починається історія книжкової культури, де і коли виникає книга як особлива

форма організації та збереження текстів? Для відповіді на це питання треба

з’ясувати, що є книгою. Такого роду тлумачень існує багато. За справедливим

твердженням Ю. Герчука, проблема, вирішення якої сформувало книгу, визначалася

потребою вмістити у відносно компактний, портативний і цілісний предмет велике

письмове повідомлення, закріпити його таким чином для подальшого збереження й зробити

достатньо зручним для багаторазового використання1

.

Таким чином, народження книги слід пов’язувати з першим винаходом, який дозволив «згорнути»

списану поверхню й розгортати її потім частинами, по мірі читання. Матеріал, який дозволив це

зробити, з’явився, як вже відзначалося, в III тисячолітті до н. е. в Давньому Єгипті, це був папірус.

I там же з’явилася перша конструкція папірусної книги – сувій, тобто згорток, рулон, у який

скручувалася довга стрічка цього матеріалу. Книга у вигляді сувою проіснувала в Єгипті, Греції,

Давньому Римі до перших віків нашої ери, коли вона почала витіснятися новою конструкцією

книги, що дожила до нашого часу – кодексом, книгою зі сторінками, що перегортаються.

3 переходом від сувою до кодексу змінилась і форма оболонки, що зберігала книгу від пошкоджень.

Для свитку це були циліндричні трубки з міцного матеріалу. Зошити, що складали кодекс, почали

закривати дерев’яними дошками, прикріпленими мотузками до блоку – так з’явилася оправа.

Основні матеріали для книги періоду античності – папірус, пергамен і дерев’яні

дошки, вкриті воском. Головні інструменти для письма – калам (загострена очеретяна

паличка для письма на папірусі чи пергамені) і стиль (паличка з кістки чи металу

для письма на воскових табличках, загострена з одного кінця і заокруглена з іншого: одним кінцем

писали, другим, загладжуючи віск, виправляли помилки).

Античні книги – давньогрецькі та давньоримські – носили, очевидно, цілком світський характер,

оскільки в релігійних обрядах цих народів писане слово не грало тієї ролі, як на Сході. Але й

поза релігійної сфери, в суспільному житті, усне слово, жива ораторська мова, користувалися

авторитетом більшим, ніж слово записане, книжне. Для порівняння: і сьогодні людина, яка не

навчалася спеціально нотній грамоті, дивиться на сторінку з нотами і розуміє, що тут записана

музика, але при цьому музика у голові не звучить; яка мелодія записана, людина не розуміє (на

відміну від музикантів). Так і в період античності: люди бачили аркуші з текстом, розуміли, що

там записан певний твір, навіть розрізняли певні букви, можливо – всі, але сприймати текст могли

тільки тоді, коли він проголошувався.

Звідси й відносно скромний, діловий характер античної книги, особливо на порівняно ранніх

стадіях її існування. В ній, очевидно, не частими були ілюстрації, вона не знає прикрас. Але

ми не можемо детально прослідкувати формування обличчя та структури античної, особливо

давньогрецької, книги, оскільки знаємо її лише в зразках порівняно пізніх. Тим не менше, відомо,

що текст книги відрізнявся злитністю написання: слова не відділені одне від одного, всі букви

однієї висоти (маюскульні, за графікою – такі, як сьогодні заголовні), не мають виносних елементів.

Майже нема розділових знаків. Замість абзаців – рисочка над першою літерою рядка. В розміщенні

тексту кодекс спочатку у всьому нагадував сувій – заголовок за традицією продовжували писати в

кінці книги, хоча це вже втратило сенс.

Античне суспільство було більш грамотним, ніж суспільства Давнього Сходу. I це зрозуміло,

адже засвоїти алфавіт значно легше, ніж складні логографічні (ідеографічні) системи. Антична

система освіти забезпечувала книзі широку аудиторію й тому сильніше, ніж на Стародавньому

Сході, стимулювала розвиток книги.

Пис мнiсть i книга в Закавказзi

а території сучасної Вірменії та південної частини Грузії в IX ст. до н. е. склалася одна

з найдавніших рабовладницьких держав – Урарту (або Біянілі). Найдавніші пам’ятки

урартійської писемності зроблені клинописом, запозиченим у сусідів – ассирійців.

Була в урартів і своя ієрогліфічна писемність, ймовірно, давніша за клинопис.

Збереглися лише короткі написи, тому ієрогліфи урартів досі не прочитані.

Писали здебільшого на камені та металі.

Вірменська державність, що розвивалася на уламках Урарту, найвищого розквіту

досягла в II ст. до н. е. Вважається, що вірменський алфавіт був розроблений

близько 405 р. ученим і просвітителем Месропом Маштоцем. Від часу створення цей алфавіт з

36 первісних літер поповнився лише двома новими знаками, й доводиться лише дивуватись, як

точно Месроп Маштоц уловив усі відтінки складного звукового складу своєї мови. Створені ним

літери нагадують вірменський народний орнамент. Як рядкові, малі літери, вони дожили до XII ст.,

коли у вірменській рукописній книзі з’являється нове за формою т. зв. «кругле письмо».

Калам

_______________________

1

Герчук Ю. Я. История графики и искусства книги: Учебное пособие. – М.: Аспект Пресс, 2000. – С. 15.

СтильРУКОПИСНІ КНИГИ ТА СТАРОДРУКИ

16 17

IСТОРIЯ РУКОПИСНОЇ КНИГИ

Проте заголовні літери вірменського друкованого

шрифту – це літери, створені Месропом Маштоцем.

Досі не зовсім зрозуміло, ким і на базі якої системи

письма був створений іберійський (грузинський) алфавіт.

Грузинські спеціалісти визначають давньогрузинський

алфавіт як гілку арамейської системи письма,

посилаючись на ряд відповідностей між ними. Інші вчені,

враховуючи, що арамейська писемність, як і всі семітські

системи письма, була без голосних, а в грузинській,

як і в грецькій, є графеми для їх визначення, виводять

грузинську писемність з грецької. Слід зазначити, що і

вірменський, і грузинський алфавіти відрізняються як

від грецького, так і від арамейського, своєю графікою,

що відбиває специфічні елементи місцевого мистецтва.

Перші пам’ятки грузинської писемності належать до

V ст. н. е.

3 розповсюдженням християнства при монастирях

створювали скрипторії – майстерні для переписування

книг, де перекладали християнську церковну літературу

з грецької або сирійської на вірменську чи грузинську.

Вже в V ст. були перекладені Біблія та інші релігійні

твори.

Книги переписували не лише в скрипторіях, заробляли

цим і каліграфи-одинаки, яких називали «гріч». Середньо-

вічна закавказька література багата на праці з історії,

географії. Великим є внесок закавказьких народів у

світову літературу: всесвітньо відомими є грандіозний

вірменський епос «Давід Сасунський» (IX ст.), геніальна

поема Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» (XII ст.),

вірші азербайджанського поета Нізамі Гянджеві.

Рукописні закавказькі книги вражають майстерністю

художнього оформлення. За стилем мініатюр та інших

прикрас, за гармонією фарб вони становлять справжні

шедеври. Головним матеріалом для письма слугував

пергамен. Велика увага приділялася також оправі. Зрозуміло,

що особливо розкішно оправляли книги, призначені для

церковних обрядів. Широко застосовувались шкіряні оправи,

прикрашені орнаментами, як вирізаними, так і відбитими.

Для форзацу закавказькі палітурники використовували

багатокольорове полотно з набивним орнаментом.

Закавказьке середньовіччя залишило великий книжковий

спадок. У хвилину небезпеки книгу спасали в першу

чергу – історія залишила тому багато підтверджень. Проте

не всім книжковим колекціям і пам’яткам писемності

пощастило уникнути загибелі, значну частину рукописів

утрачено. Відомо приблизно 25 тисяч вірменських

рукописів, з них близько 10 тисяч зберігається в знамени-

тому вірменському книгосховищі Матенадаран.

Книга в iсторi с р дньоазiатських

народiв

же в VІ ст. до н. е. на території сучасного Азербайджану, Таджикистану, Узбекистану,

Туркменістану, Киргизстану, а також Ірану та Афганістану сформувалися давні

держави – Бактрія, Согдіана, Хорезм. Їх населення розмовляло індоєвропейською

мовою й створило своєрідну культуру. В Хорезмі народився книжковий звід

Авеста – запис вчення напівміфічного пророка Заратустри (Зороастра). Авеста була

не лише «священним писанням» зороастризму, що був певний час панівною

релігією народів, які жили на території від Індії до Азербайджану, але й справжньою

енциклопедією тієї епохи.

Після підкорення Середньої Азії Олександром Македонським, тут виникла еліністична греко-

бактрійська держава. Поряд з арамейським алфавітом, який ще до грецького завоювання був

запозичений середньоазіатськими народами, тепер широко використовувався й грецький. У

Бактрії грецька мова стала придворною, а антична міфологія одержала розповсюдження поряд із

зороастризмом і буддизмом. Так виник своєрідний синтез грецької та східної культур.

Велике зібрання согдійської писемності на шкірі та дощечках, що відноситься до поч. VІІІ ст.,

було відкрито в Таджикистані при розкопках у замку на горі Муг. Документів на папері не знайдено,

хоча є припущення, що народи Середньої Азії почали застосовувати китайський папір вже в VІІ

ст., а мистецтво виготовлення паперу відоме тут після китайсько-арабської битви 751 р. Полонені

китайці купили собі волю тим, що видали секрет виготовлення паперу. І Самарканд став одним з

найкрупніших центрів паперової промисловості; саме звідси папір потрапив до Європи.

У VІІІ ст. в середньоазіатському «котлі народів» поряд з тюрками з’явилися араби – нова серйозна

політична сила. 3 середини VІІІ ст. вони розповсюдили по всій Середній Азії іслам. За рівнем

культури завойовники-араби стояли нижче, ніж завойовані ними народи Ірану, Хорезму, Согдіани,

Бактрії. Арабське господарювання та примусова ісламізація привели до затвердження в Албанії,

Азербайджані і в Середній Азії чужих місцевому населенню мови та віри.

Значним є внесок середньоазіатських народів у світову культуру, науку і літературу. Найвидатніші

вчені ІХ–ХІ ст. з тих, хто писав арабською, походили з Середньої Азії. «Шейхом науки» називали

араби геніального таджицького філософа, поета і вченого Абу-алі-ібн-Сіну (Авіцену). Його трактат

з медицини протягом багатьох віків був найавторитетнішим джерелом знань для лікаря та основним

довідником з лікування. Навіки безсмертні імена видатних середньоазіатських поетів X ст. Рудакі

та Фірдоусі.

Найбільш розповсюдженими рукописами тут були Диван (збірка поетичних творів), Насіхай-наме

(книга настанов) і, природно, Коран – головна книга ісламу. Центрами виробництва високохудожніх

рукописних книг стали майстерні при бібліотеках правителів.

Мистецтво оформлення книги досягло в країнах Середнього Сходу виключної краси. Високу

художню цінність східної книги в значній мірі визначали мініатюри. Вони не тільки ілюстрували

текст, але й складали важливу частину архітектоніки книги, взаємодіяли з колонками тексту.

Іноді весь шар фарби полірували, й це надавало мініатюрі та орнаменту особливого емалевого

блиску. Шкіряні оправи розписували лаком, прикрашали тисненими візерунками, аплікацією

та інкрустацією. Зрозуміло, що книга для демократичних верств населення виглядала значно

скромніше.

Проте розвиток книги в цей період тут не був гладким і мирним. Страшні збитки пам’яткам

культури нанесли орди Чингізхана. Варварські нищились багаті культурно-історичні центри –

Самарканд, Хіви та ін. Все це надалі загальмувало розвиток книги в даному регіоні.

Зразок давнього вірменського письма

Зразки давнього грузинського письмаРУКОПИСНІ КНИГИ ТА СТАРОДРУКИ

18 19

IСТОРIЯ РУКОПИСНОЇ КНИГИ

Пис мнiсть i книга на арабському

Сходi

поха арабської рукописної книги продовжувалась з VІІ ст. до початку

книгодрукування. Необхідно підкреслити, що епітет «арабська» вказує лише на

мову та засіб її графічної передачі – письмо.

Арабський алфавіт походить з арамейського алфавіту з 22 знаків Набатейської

держави, що існувала на рубежі нашої ери на північному заході Аравії: з нього

розвинувся самостійний алфавіт, що став згодом власно арабським, який вживається

й сьогодні. Так звані «арабські цифри» – індійського походження: у VІІІ ст. якійсь

індійський учений привіз до Багдаду трактат з астрономії. Ознайомившись з цією книгою,

середньоазіатський математик Мухаммедаль Хорезмі на підставі індійської десяткової системи

чисел склав підручник з арифметики. Так нові зручні цифрові позначки розповсюдились по всьому

арабському світу, а звідти були перейняті Європою.

Справжній переворот у соціально-політичному та культурному житті арабів визначила поява

ісламу в першій третині VІІ ст. Колискою нового віровчення стало місто Мекка в західній частині

Аравії. Іслам розпочався з індивідуальної проповідницької діяльності його засновника Мухаммеда,

який приблизно в сорокарічному віці повідав своїм найближчим родичам про пророцькі видіння.

Протягом ряду років він, спочатку без особливого успіху, закликав мекканців увірувати в єдиного

бога, Аллаха, і відкинути інших богів, яким вони тоді поклонялися. За останні два роки його життя

майже вся Аравія визнала його верховний авторитет, духовний і світський. Так почалася консолідація

розрізнених родоплемінних колективів

у єдиний народ.

Мухаммед проповідував своє вчення

усно, проголошуючи одкровення,

які «навіювалися» або «посилалися»

йому Аллахом через духа чи вісника.

Мухаммед вважав, що цей «славний

Коран» зберігається в небесній скрижалі

та посилається йому частинами. Коран

вчили напам’ять мусульмани, а окремі

його частини, вірогідно, записували

грамотні люди. Після смерті пророка

виникла настійна потреба зібрати

воєдино всі його «одкровення»,

впорядкувати їх і записати. Завдання

складання зведеного тексту Корану було

покладено на молодого Зайда б. Сабіта,

одного з колишніх писарів Мухаммеда,

що й було виконано в 632–634 рр. Так

відбулося перетворення усного Корану

в письмовий, тобто виникла перша в

історії арабська книга.

Об’єднані новою релігійною ідеологією та молодою державою, араби знищили дві могутні

імперії на Передньому Сході: Візантійську (або Східноримську) та Іранську (за правлячою динас-

тією – Сасанідівську), і створили нову світову державу – Халіфат. Від Піренеїв на заході до Інду на

сході тягнулася єдина лінія культурного розвитку. Європа до XII ст. була лише периферією греко-

арабської науки. Населення тих територій, які були завойовані арабами, було не лише механічно

об’єднано в нову державу, але й традиції різних культур злилися в єдине русло. В етносоціальному

колективі носіїв цієї культури араби складали меншість, правда, дуже активну та привілейовану.

Арабська мова стала основним засобом комунікації та самовираження.

У VІІІ ст. в Багдаді були перекладені арабською мовою праці грецьких філософів Платона,

Аристотеля, медиків Галена і Гіпократа, математиків Евкліда, Архімеда, Птолемея. Таким чином,

перекладені праці античних учених збереглися й дійшли до нас, у той час як в Європі вони гинули

внаслідок спалахів релігійного фанатизму та воєн.

Арабським «мостом» у Європу потрапив і папір, який викликав в історії книги цілу революцію.

У VІІІ–ІХ ст. центром виробництва паперу в арабській імперії був Самарканд, але із зростанням

попиту відкривалися паперові фабрики в інших містах – Каїрі, Дамаску тощо. Араби вдосконалили

процес виробництва паперу, і пізніше саме їх спосіб запозичили італійці, іспанці та інші народи.

Зрозуміло, що такий зручний і порівняно дешевий матеріал, як папір, створив умови для

нечуваного до тих пір розквіту книжкової справи. Щорічно в одному лише Багдаді переписувалось

16–18 тисяч книжок. Превалюючим типом середньовічної арабської книги став кодекс з паперу,

простий і дещо суворий за зовнішнім оформленням. Головною прикрасою арабської рукописної

книги вважалося саме письмо, якості виконання котрого надавали великого значення. Арабське

письмо мало два основних різновиди – монументальне та курсивне. Мистецтво мініатюри

стримувалося тим, що іслам, запобігаючи ідолопоклонінню, забороняв зображення людей і навіть

тварин.

Центри арабської культури на Сході були повалені лицарями-хрестоносцями, турецькими та

монгольськими завойовниками. Разом з ними загинули й чудові арабські бібліотеки.РУКОПИСНІ КНИГИ ТА СТАРОДРУКИ

20 21

IСТОРIЯ РУКОПИСНОЇ КНИГИ

Захiдноeвроп йська с р дньовiчна

рукописна книга

ронологічні межі книжкової культури середньовіччя досить близько співпадають з

двома найважливішими винаходами, з корінними технічними переворотами в

книжковій справі. Можна сказати, що середньовічна книга починається з витіснення

сувою кодексом, а закінчується винаходом друкарства.

Культура Західної Європи в епоху раннього середньовіччя (V–Х ст.) знаходилась

під сильним впливом християнської церкви, яка з форми протесту на зорі її

виникнення перетворилася в державну релігію. Навчання читанню та письму

велося латиною – мовою вченої еліти, за апробованими церквою підручниками. В

подальшому церква не раз вдавалася до публічного спалення шкідливих книжок, а то і їх авторів,

переписувачів, власників.

Виробництво книжок зосереджувалось у

монастирях, де монахи переписували головним

чином богослужбові та богословські книги

латинською мовою. Ще одним, вже не специфічно

християнським типом книги, для якого виявилась

особливо зручною відкрита форма кодексу, був,

очевидно, збірник законів, юридичний довідник,

який використовували вибірково, врозбивку.

Недарма за ним назавжди закріпилося й саме

це слово – кодекс. Відносна більша відкритість

нової форми книги, зручність відшукування в ній

потрібного місця, котре підлягає прочитанню

в певний день і час, сприяли утвердженню

кодексу як форми книги в християнському

богослужінні та в монастирському побуті.

Тим самим його розповсюдження виявилось пов’язаним з успіхами християнства. Скрипторій

(майстерня по переписуванню книг) і бібліотека стали обов’язковою частиною будь-якого

середньовічного монастиря.

Завершений рукопис потрапляв на

перевірку та порівняння з оригіналом

коректору. Вносити від себе якісь зміни або

доповнення було заборонено, вимагалося

давати точну копію. Після перевірки книга

надходила до художників. Рубрикатори

відмічали початок фраз червоною фарбою

(т. зв. червоний рядок). Інші художники

(ілюстратори) прикрашали рукопис на

вільних, спеціально пропущених місцях

ініціалами (орнаментованими великами

літерами), орнаментами, мініатюрами

(ілюстраціями).

Заповнені пергаменні аркуші рівняли,

складали (фальцювали) в зошити,

кожен з яких помічали римською цифрою за

порядковим номером – кустодами (від лат.

kustos – сторож). Кустоди заміняли пагінацію,

тобто суцільну нумерацію сторінок, якої в

рукописних середньовічних книгах ще не було.

Щоб не переплутати, в кінці кожного аркуша

записували перше слово наступної сторінки

– це називалося рекламант. Середньовічні

рукописи не мали також окремих заголовних

аркушів – т. зв. титулів. Назва твору стояла на

першій сторінці книги та в більш детальному

вигляді в кінці книги – в колофоні, де вона

супроводжувалась відомостями про час і місце

написання та про самого переписувача.

Щоби зберегти рукописи від пошкоджень і

руйнування, їх оздоблювали оправою на ручних

верстатах. Кришки робили спочатку з дерева,

пізніше з картону, обтягнутого шкірою, а цінні

богослужбові примірники оправляли в суцільні

металеві оклади з карбуванням. На шкіряних

оправах за допомогою особливих нагрітих

штампів робили сліпе тиснення. Пізніше

застосовували тиснення сріблом, золотом.

Кришки оправи з боку обрізу обов’язково

мали застібки, котрі боронили блок книги від

короблення, проникнення вологи й пилу.

В деяких випадках, з огляду на нестачу

пергамену, старий текст, який вважали вже

непотрібним, зішкрябували ножем і на тому ж матеріалі писали новий текст, що більше відповідав

вимогам часу. Пергаменні книги, в яких текст написано зверху іншого (змитого або стертого),

називаються палімпсестами. Вчені останнім часом намагаються прочитати знищені первинні

тексти, що звичайно мають більшу літературну та історичну цінність, ніж написані пізніше зверху,

як правило, богословські чи біблійні тексти.

Саме слово «Біблія» в перекладі з грецької означає книга. Біблія в сьогоднішньому розумінні

виникла на Близькому Сході, в Палестині, але вона вібрала в себе досвід і мрії багатьох народів.

Біблія становить збірник релігійних, історичних і літературних текстів, написаних в різний час

і в різних місцях, різними людьми і дуже різних за змістом. Приблизно в I ст. давні літературні

пам’ятки були піддані редагуванню вчених і священнослужителів, причому частина текстів була

відкинута, інша ж включена до складу Біблії, яка з того часу набула значення головної релігійної

книги іудаїзму та християнства. Біблія складається з двох частин – Старого завіту (Вітхого),

написаного в ХІІ–ІІ ст. до н. е. давньоєврейською та частково арамейською мовами, і Нового завіту,

написаного в І–ІІ ст. н. е. грецькою мовою. В середні віки Біблія була перекладена й неодноразово

переписувалася латинською мовою.

В перші віки нашої ери латинська абетка складалася тільки з великих, прописних літер. Ця

форма букв називається маюскул (латинською мовою «трохи більший»). Такі великі, точно

окреслені літери латиниці називають ще капітальним письмом. Згодом з’являється маюскульне

письмо, в якому відчувається прагнення писати безперервно – т. зв. унціал. У ІІІ ст. н. е. в історії

латиниці відбувається визначна подія: народжуються рядкові літери – мінускульні. Писалися РУКОПИСНІ КНИГИ ТА СТАРОДРУКИ

22 23

IСТОРIЯ РУКОПИСНОЇ КНИГИ

вони набагато швидше, легко з’єднуючись одна з одною. Замість точних ліній, яких вимагало

написання квадратних літер, створюються округлі. З початку IX ст. розповсюдження набуває т. зв.

«каролінгський мінускул», красивий, зручний і простий.

У мистецтві північної Франції та західної Німеччини в той час виробився особливий стиль,

який називається готичний. У ньому знайшло своє вираження прагнення середньовічної церкви

увести людину від реального життя до неба, де на неї чекає нагорода за перенесені на землі

нещастя й страждання. В рукописній книзі готичний стиль виявився перш за все в зміні характеру

шрифтів, а саме: гармонійно заокруглені форми латинського шрифту змінилися загостреними,

з різко вираженими подовженими підсічками. В орнаментації книжок, у мініатюрах і навіть у

зображеннях, відтиснутих на оправах, з’явились у великій кількості готичні архітектурні мотиви.

Щоби прискорити процес письма, а також зекономити дорогоцінний матеріал (пергамен), при

переписуванні зливали дві чи три суміжні літери (ці зв’язані літери називаються лігатури) та

умовно скорочували найбільш часто вживані слова (т. зв. абревіатури).

Поряд з літературою латинською мовою, зрозумілою лише вузькому колу високоосвічених людей,

у всіх країнах Європи розвивається література національними мовами. 3’являються героїчні поеми,

любовні вірші, романи, новели, казки, байки, політичні памфлети, драми.

Вiзантiйська рукописна книга

хідна Римська імперія, що називалася

також Візантійською, виникла

внаслідок руйнування єдиної

Римської імперії. Культура Візантії

складалася поступово. V–VІ ст. були

для неї перехідним періодом від

античності до середньовіччя.

Християнські правителі Візантії не

відмовились зовсім від античного спадку. Грецька

мова була тут державною й найбільш розповсюдженою,

а тому твори великих греків минулого були

загальнодоступними. На відміну від Західної Європи

Візантія знала і світські осередки освіти, церква тут

не мала монополії. Окрім монастирських, існували

державні скрипторії, великі державні бібліотеки,

багато приватних бібліотек, тобто коло читачів було

значним і досить освіченим.

Широко розвинутою була й творчість візантійських

авторів. Переважно це була богословсько-агіографічна

література, що розповсюджувалась не лише у Візантії,

але й, пізніше, в перекладах слов’янськими мовами

на Балканах і в Київській Русі.

Виробництво рукописної візантійської книги лише

в деталях відрізнялося від того, що мало місце в

Західній Європі. I тут з перших століть н. е. папірусний

сувій був витіснений кодексом на пергамені; і тут

виробництво пергамену відставало від попиту, крім

того, він був дуже дорогим, і це примусило перейти

до палімпсестів. Тільки з появою у Візантії в VІІІ –

ІХ ст., дещо раніше, ніж в Західній Європі, паперу,

палімпсести помалу втрачають своє значення.

Головним інструментом візантійського переписувача

був калам – загострена очеретяна паличка, а не

пташине перо, як у Західній Європі. На мистецтво

оформлення візантійської книги великий вплив мав

тогочасний живопис. Внаслідок взаємодії античних

традицій з впливом зі сходу (Сирії, Єгипту, Вірменії)

у візантійському мистецтві поступово сформувався

специфічний офіційний стиль, який відповідав смакам

і світогляду правлячих кіл; він відбивав догматизм,

формалізм, окам’янілість канону, східну покірність

перед Всевишнім і деспотом правителем (василевсом).

Інколи сторінки рукопису вкривали пурпурною

фарбою, оскільки червоний колір вважався символом

імператорської влади, а тексти писали чорнилом з

золотим або сріблим відтінками.

Періодом розквіту візантійської книги вважається