46.Класифікація органів державної влади. Поділ та система стримувань і противаг державної влади у демократичному суспільстві.

За обсягом владних повноважень органи держави класифікуються на центральні (вищі) та місцеві. Щоправда, не всі місцеві органи є державними (наприклад, органи місцевого самоврядування).

За широтою компетенції виділяються органи держави загальної і спеціальної компетенції.

За способом формування: виборні і призначувані; за порядком функціонування й ухвалення рішень: колегіальні й одноособові.

На механізм держави, класифікацію його вищих органів справляє безпосередній уплив принцип поділу влади, відповідно до якого створюються законодавчі, виконавчі і судові органи^[4].

Проте не можна стверджувати, що всі державні органи можна розподілити на законодавчі, виконавчі і судові. Механізм сучасної держави є значно більш складним, розгалуженим, тому можна виділити такі типові державні органи:

-глава держави (президент, монарх, іноді — колегіальний орган^[5])

-органи законодавчої влади — парламент (парламенти різного рівня — у федеративних державах)

-органи виконавчої влади (уряд, міністерства, відомства, органи державного управління на місцях)

-органи судової влади — уся судова система країни

-силові органи — поліція, органи державної безпеки, прокуратура, збройні сили та ін.

47. Загальні поняття парламентаризму і його особливості в Україні.

Парламентари́зм — система політичної організації держави, за якої чітко розмежовані функції законодавчої та виконавчої влад за привілейованого становища парламенту.

Вважають, що такі інститути Київської держави, як віче, боярська рада та феодальні з'їзди є витоками українського парламентаризму чи навіть "протопарламентами". Проте такий інститут, як віче, не мав системи представництва, компетенції, термінів скликання та процедури. Навіть прийняття рішень у формі голосування перетворювалося, за свідченням істориків, на стихійне безладдя. Запрошення князя на київський стіл за ініціативою віча не мало абсолютного характеру. За підрахунками М.Грушевського, з 14 таких епізодів, відомих з літописів, лише 4 рази громада "проводила" свого кандидата.

Деколи стверджують, що козацькі ради періоду Козаччини були безпосередньою сходинкою до сучасного парламентаризму. Опоненти таких тверджень зазначають, що вони були радше інститутом воєнної демократії, який неминуче гине за умов майнової та соціальної диференціації. Проте правомірно говорити про демократичні цінності козацтва, які стали важливим компонентом Хмельниччини 1648–1654 pp. За гетьмана Б.Хмельницького було закладено тенденції регулярних зборів старшинської ради для вирішення найважливіших справ, її перетворення зі суто військової козацької установи на державний представницький орган, що вирішує державні справи і приймає нормативні акти.

Апогеєм розвитку українського парламентаризму до 1991 року був 80-річний період діяльності українських парламентських репрезентацій у рейхсраті Цислейтанії, у Галицькому таБуковинському крайових соймах ^[11].

48.Поняття “еліта” та “політична еліта”. Теорія еліт Г.Моски, В.Парето, Р.Міхельса.

Значний внесок у розвиток політ-думки 20ст. внесли представники теорії еліт(Г.Моски, В.Парето, Р.Міхельс) . За Парето в б.-я. Суспільстві реально править певна еліта. Усуспільстві еліта виникає в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя і поділяється на “правлячу (панівну) еліту” і “неправлячу еліту”. На думку вченого, існування “правлячої еліти” випливає з психо­логічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав'язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт шляхом їхньої циркуляції, кругообігу: стара пануюча еліта з часом поступається місцем новій. Необхідно підкреслити, що, на думку Г.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політичне залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. В процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура “правлячого класу” без зміни його функцій. Влада меншості над більшістю стає можливою за рахунок кращої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г.Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним. Ще один представник теорії еліт Р.Міхельс також стверджував, що суспільство не може існувати без панівного “політичного класу”. З цією метою дослідник обгрунтував свій “залізний закон олігархічних тенденцій”. Згідно з цим законом демократичний розвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення у суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти через об'єктивну неможливість прямого контролю широких верств населення над великою організацією.

49.Політична еліта України: особливості формування та етапи еволюції. Липинський. Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В.Липинський (1882-1931). Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов'язковою передачею усплдкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним "національним прапором", найвищим символом держави. Ос­новним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату.

Політична програма В.Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) за­безпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграр­ної реформи; 4) гарантія об'єднання в українській державі всіх укра­їнських земель, а в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і Білорусією. В.Липинський дає своє визначення і поняттю української нації. Нація — це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, ви­явленого в формі ідеї, — нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави. Вчений говорить про три вічні стадії, які наслідують одна одну і через які проходять у своєму житті всі нації (вже згадувані класокра-тія, демократія та охлократіяУ цілому високо оцінюючи роль української творчої інтелігенції, її великі заслуги перед нацією на ниві культурної та наукової праці, літератури, кооперації, Липинський водночас відзначає її абсолютну нездатність до праці політичної. В.Липинський зазначав, що одним із головних політичних зав­дань української еліти має бути тривале виховання провідними вер­ствами, об'єднаними в організацію, всього українського громадян­ства в дусі державно-ідеалістичної ідеї, боротьба за здійснення якої, на його думку, завжди була необхідною передумовою перетворення нації недержавної в державну.

50.Сутність і типологія політичних лідерів.

Лідер (англ. leader— вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства. Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М.Вебер. Він виокремлює три типи лідерства: 1) традиційне; 2) харизматичне; 3) раціонально-легальне. Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно в основному для “доіндустріального суспільства”). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада зв'язана з тради­ційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяль­ність.Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. Раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом. У цьому випадку демократичним шляхом обраному лідеру надаються широкі (згідно з законом) повноваження, за зловживання й порушення яких він несе відповідальність перед виборцями. За стилем розрізняють авторитарнелідерство, що передбачає одноосібний вплив і грунтується на погрозі силою, тадемократичне лідерство, яке дозволяє членам групи брати участь в управлінні її діяльністю і визначенні цілей. За видами виділяють формальне й неформальне лідерство. Формальний лідер зв'язаний зі встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні відносини. Неформальний — виникає на основі особистих взаємин учасників.

51. Принципи висування політичних лідерів у суспільстві.

Будь-яке суспільство, обираючи або висуваючи свого лідера, ста­вить до нього необхідні, а іноді і досить суворі вимоги, які випливають із конкретної політичної ситуації. Виборцю завжди цікаво знати, кому він вручає мандат довіри, що це за людина, яка в неї біографія і навіть особисте життя. Головне, щоб деталі особистого життя кан­дидата не впливали на виборця більше, ніж його передвиборна про­грама. З іншого боку, згадаємо відомий афоризм "Найбільш серйозний іспит— іспит владою". Психологи й політологи вважають, що влада розбещує багатьох людей: гарні можуть стати поганими, а погані — ще гіршими. А тому люди, яким притаманний тиранічний характер, не повинні бути допущені до державної влади. На які ж особисті риси кандидата слід звернути увагу виборцю? Чи є такі риси, котрі повинна обов'язково мати людина, яка претендує на роль політичного діяча? Звичайно, вона повинна вміти розпізнавати об'єктивні проблеми розвитку суспільства, бачити, в чому полягають можливості й небезпека, знати свої цілі і залежно від цього приймати рішення, виконувати свої обіцянки. Необхідні й "пробивна сила" та вміння переконувати і об'єднувати навколо себе людей. Політичний діяч має бути також толерантним (терпимим), душевним, чуйним, благородним, чесним та совісним.