Вариант 10

1. Лівобережна Україна у складі Московської держави мала широкі права автономії і власну адміністрацію. На чолі української козацької держави стояв гетьман, якого обирала рада і затверджував цар. Тому Лівобережжя ще називають Гетьманщиною. Формально влада належала Генеральній військовій козацькій раді. Але фактично адміністративну, військову і судову владу зосередив у своїх руках гетьман.

В управлінні Україною він спирався на допомогу генеральної старшини - писаря, судді, підскарбія, обозного, осавула, а також Генеральної військової канцелярії і Генерального військового суду. Зберігалося козацьке військо у складі 50 тис. осіб. Діяло власне судочинство - генеральний, полкові, сотенні та міські суди.

Територія Гетьманщини поділялася на 10 полків: Київський, Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський, які іменувалися за назвою полкового міста. Полками управляла полкова старшина (обозний, суддя, хорунжий, писар, осавул) на чолі з полковником. Полки поділялися на сотні, очолювані сотенною старшиною.

Для управління Україною у Москві 1663 р. утворили Малоросійський приказ, урядовці і воєводи якого знаходилися у великих українських містах.

Основними соціальними групами країни були козаки, селяни, міщани та духовенство. Соціальний гніт не був знищений. На зміну шляхті прийшли українські землевласники - козацька старшина, православна церква. Вони не наважилися відновити старий лад відразу. Проте поступово наступ на права селян - посполитих - посилювався. Землю старшині роздавали гетьмани указами - універсалами, а селян зобов'язували платити податки до військової скарбниці, працювати на старшину у гарячу пору оранки, сівби та жнив. Але селян не можна було без суду карати, продавати, убивати, як це робила польська шляхта. Панщини та кріпаччини у старому її вигляді не існувало.

Царські пожалування земель з населенням старшині доповнювалися гетьманськими роздачами вільних земель. Селяни зі своїми Ґрунтами потрапляли під владу нового "пана". Крім того, старшина скуповувала і захоплювала селянські і козацькі наділи, оголошувала їх своїми, а селян - залежними людьми.

На початку XVIII ст. I. Іван Мазепа універсалом відновив дводенну панщину на Лівобережжі. Посполитих зобов'язали платити землевласнику чинш - натуральний і грошовий. Запроваджувалися закони, які забороняли селянам переходити із села в село.

Козацькі родини, які переселялися в Гетьманщину з Правобережжя, часто не знаходили вільних земель і селилися на землях старшини і ставали її підданими. Царський уряд видавав дарчі грамоти, в яких прирівнював окремих старшин до російських поміщиків-дворян. Відтак розпочалося випрошування таких грамот, пошук у старих законах і документах прав на привілеї. Старшинські родини почали доводити свій "благородний" родовід та оформляти шляхетське звання. Старшина заговорила про підданські обов'язки людей, які жили на її землях. Так відбувалося узалежнення селян та козаків, знову заводилися кріпацькі порядки.

На початку XVIII ст. деякі козаки перетворилися у прошарок під-помічників, які працювали нарівні з простими селянами, але змушені були споряджати до війська заможних виборних козаків. Козаки, які не потрапили до реєстрів, переводились на становище державних селян і платили податки.

Міщани вважалися особисто вільними. Багато міст мали самоврядування - магістрат, куди здебільшого входили багаті купці, ремісники, промисловці. Вони обирали бургомістра і війта. Ремісники об'єднувалися за спеціальностями у цехи. Державні або приватні міста управлялися ратушами. Духовенство традиційно поділялося на біле і чорне і теж входило до категорії землевласників.

2. Територія, що належала Запорозькій Січі, ділилася на кілька (5-10) територіальних одиниць — паланок. Щоб зупинити їх поширення, царський уряд почав селити на цій території вихідців із Сербії. Між козаками і поселенцями часто виникали сутички за земельні утіште. Так виникли Нова Сербія з центром у Єлисаветграді (1752 р.), Слов’яно-Сербія з центром у Бахмуті та Новослобідський полк (1753 р.). У 1764 р. ці території ввійшли до складу Новоросійської губернії.

Існували суперечності й між запорожцями та гетьманами. У 1659 р. козаки висунули на посаду гетьмана Юрія Хмельницького, але дуже швидко зневірились у ньому. В 1663 р. запорожці,підтримали свого кошового отамана Івана Брюховецького, але і цей вибір був невдалим: гетьмана вбили його ж колишні товариші. Надалі запорожці вже не втручалися у вибори гетьманів, але відносини між останніми та кошовими отаманами завжди були напруженими. Особливо яскраво це виявилось у суперечностях між І. Сірком та І. Самойловичем, К. Гордієнком та І. Мазепою. Перш за все, це були суспільно-політичні суперечності, які відображали діаметрально протилежні погляди на тогочасну ситуацію в Україні. Козацька старшина виступала за обмеження особистих прав і привілеїв рядових козаків. Гетьмани поступово, але невпинно збільшували феодальне землеволодіння, панщину і податки, протидіяли втечам селян на Запорожжя, яке вони розглядали як центр дестабілізації існуючих порядків. Причому козацька старшина завжди мала підтримку російського уряду. Січ у свою чергу дуже хворобливо ставилась до порушення своїх прав і вольностей, прагнула виконувати роль своєрідного гаранта існування традиційного демократичного військово-політичного і соціального устрою в Україні.

У жовтні 1708 р. разом з гетьманом І. Мазепою на бік шведів перейшов великий загін запорожців, очолюваний кошовим отаманом Костем Гордієнком. Петро І наказав зруйнувати Січ. Чимало козаків, які не пішли з кошовим, змушені були тікати від помсти жорстокого царя. Частина з них направилась до П. Орлика, інші — вниз по Дніпру до річки Кам’янки, де згодом й оселились (нині це село Козацьке Херсонської обл.). У 1711 р. запорожці змушені були переселитися ще нижче по Дніпру — в Олешківську Січ під протекторат кримського хана,їм заборонялося будувати укріплення й озброюватися гарматами. Після смерті Петра І козаки залишили Олешки, але лише у 1734 р. одержали царський дозвіл на будівництво Нової (Покровської) Січі поблизу сучасного Нікополя. Тут вони несли сторожову службу як підлеглі київського генерал-губернатора. Але Січ, з її демократичними традиціями, не вписувалась у структуру самодержавної Росії. У червні 1775 р. Катерина II наказала своєму генералу Текелі захопити й знищити Січ. За наказом кошового П. Калнишевського козаки не чинили опору. Кошового разом зі старшиною заслали в Соловецький монастир. Частина козаків прийняла турецьке підданство і оселилися на Дунаї. Ті, що залишилися на території України, створили між Бугом і Дністром Бузьке козацьке військо. У 1828 р. задунайські козаки переселилися на Кубань, згодом сюди перейшло й Бузьке військо, яке одержало нову назву — Чорноморське.

Із серпня 1775 р. Катерина II повідомляла «вірних і любих» підданих, що «немає тепер більше Запорозької Січі з її політичним спотворенням, значить, і козаків цього імені». Але її сподівання не справдилися. Запорозька Січ і хоробрі козаки ніколи не зникали з народної пам’яті.

Протягом століття Запорозька Січ виступала гарантом існування української державності. Але антикозацька політика російського керівництва призвела до того, що в другій половині XVIII ст. Січ не могла вже захистити не лише українську державність, а навіть саму себе. Вона стала анахронізмом у системі централізованих державних установ Російської імперії і була знищена.