2. Гетьманські статті

Search

ГЕТЬМАНСЬКІ СТАТТІ - - державно-правові документи, що визначали сусп.-політ, устрій Укр. д-ви — Гетьманщини 17—18 ст. та її взаємовідносини з Рос. д-вою. Здебільшого вони укладалися з нагоди виборів нового гетьмана як своєрідні угоди між козац. старшиною на чолі з гетьманом та представниками моск. царя.

У багатьох угодах містилися посилання на Березневі статті 1654 гетьмана Б. Хмельницького, вони дещо конкретизували, змінювали або скасовували окр. пункти цього договору. Г. с. відображали осн. тенденцію цар. уряду — планомірно наступати на права, що забезпечували особливий статус Гетьманщини, і передусім це стосувалося самостійності гетьм. влади. Проводячи політику нац. гноблення, розпалюючи розбрат в Україні, моск. царат обмежував її суверенні здобутки, підпорядковував внутр. життя Гетьманщини своїм самодерж. інтересам. Г. с. називали або іменем гетьмана, який підписав їх, або за місцем, де було прийнято документ. Відомі статті Переяславські 1659 Ю. Хмельницького, Батуринські 1663 та Московські 1665 І. Брюховецького, Глухів-ські 1669 Д. Многогрішного, Конотопські 1672 та Переяславські 1674 І. Самойловича, Коломацькі 1687 І. Мазепи, Решетилівські 1709 І. Скоропадського, «Рішительні (конфірмовані) пункти» 1728 Д. Апостола (див. окр. статті).

Варыант 13

1. Грамота царя від 27 березня 1654 р. наказувала Б. Хмельницькому і всьому війську запорізькому «. . .бьіти под нашего царского величества рукою по прежним их правам и привилеям… и тех прав и воль- ностей нарушати не велели».

Главою України залишався виборний гетьман як «верхній володар». Але царя потрібно було оповіщати не тільки про результати виборів нового гетьмана, а й останній мав присягнути на «подданство й верность» царю і одержати від нього клейноди.

У статтях Б. Хмельницького містилося прохання визнати за Україною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, обіцялося, що Україна буде повідомляти царський уряд про ці зв’язки, щоб йому вони не зашкодили. Але царський уряд обмежив це право. Підтверджуючи обов’язковість повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з метою ворожою із Росії, і заборонив Україні вести переговори з Польщею та Туреччиною без відома царя. Адже саме з боку Польщі чи Туреччини могла виникнути зовнішня загроза як для України, так і для Росії.

Україна, як вона того бажала, одержала право мати власне військо — 60 тис. реєстрових вояків. Але вирішення питання про платню війську було відкладено до з’ясування фінансового стану України. На перший раз цар велів «.. .послать свого государева жалованья по давним обичаям предков своих. . . гетману и всему Войску Запорожскому».

Україна мала платити в царську скарбницю податки. Урядовці самі їх збирали і передавали урядовцям Російської держави. Отже, фінансові справи залишалися у віданні України.

Українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо головні їх побажання були задоволені. Що ж до селянства, М. Драгоманов підкреслював, що переяславські статті писали люди, які дбали про власні інтереси. Березневі статті підтвердили колишні права та вольності українських феодалів, перш за все спадкове право на у землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суді. Крім цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі.

Отже, основне завдання, яке український народ, усі його групи ставили у народно-визвольній війні 1648- 1654 рр., було вирішене. Україна (щоправда, не усі її землі і не усе населення) вийшла з-під влади Польщі і увійшла до Росії як незалежна держава з козацьким устроєм.

Українські феодали вирішили також своє соціальне завдання — зміцнили власне економічне та політичне панування. М. Драгоманов зазначав, що козацькі старшини виговорили собі договором 1654 р. ті привілеї, якими раніше користувалися польське панство і орендарі їх земель та іншого майна.

2. У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що крім старих,традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.) у цей час з’явилася низка нових: 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Проте можна погодитися з 0. Субтельним, який вважає, що «за Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії». Навіть перебуваючи тривалий час у Санкт-Петербурзі, гетьман приділяв багато уваги Україні. Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, К. Розумовський йде назустріч старшині і у 1760—1761 рр. забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з’їзди старшини — Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Було проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Батурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави.

Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани; треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу».

Після того, як у 1764 р. остаточно було скасоване гетьманство, останнім оплотом української державності лишалась Запорозька Січ. Демократичний устрій Запорожжя та відсутність кріпацтва суперечили всьому ладу феодальної монархічної держави. Але до того часу, поки існувала загроза кримської агресії, Запорозька Січ лишалась міцним військовим форпостом на південних кордонах, а українське І козацтво було реальною силою, здатною зупинити ворога.

Тому всіляко обмежуючи права козаків і роздаючи їх землі дворянам, царизм мирився з існуванням цього острівця автономізму.

Після переможної війни з Туреччиною і підписання Кючук-Кайнарджійського миру загроза від південних рубежів відступила. В цей час у Північному Причорномор’ї знаходилася велика російська армія, яка разом з українськими козаками громила ворога. Використовуючи нагоду, імператриця Катерина II прийняла рішення назавжди ліквідувати Запорізьку Січ. За її наказом війська під командуванням генерала Текелі в червні 1775 р. оточили укріплення Нової Січі. Частина козаків не хотіла здаватися, але козацька старшина і кошовий отаман П. Калнишевський, розуміючи безперспективність опору, вирішили не чинити спротив, сподіваючись на царську милість. Генерал Текелі наказав зруйнувати Січ і заарештував козацьких старшин і П. Кални- шевського. Пізніше Катерина II заслала останнього кошового отамана до Соловецького монастиря, де він пробув у неволі 27 років.

З серпня 1775 р. з’явився маніфест Катерини II, в якому вона, виправдовуючи знищення Запорізької Січі, голослівно звинувачувала козаків в розбійницьких діях і бунтах. Це було неправдою, бо останній кошовий отаман П. Калнишевський проводив відносно Росії лояльну політику. Після ліквідації Запорожжя Україна попала в повну владу до російського самодержавства. У 1783 р. козацькі полки були реорганізовані на зразок російської армії і стали її складовою частиною. Згодом козаки перестали бути окремим станом, втратили свої права і привілеї і фактично перетворилися в залежних селян. Що стосується козацької старшини, то більшість з них одержали в царській армії офіцерські звання і земельні володіння. Таким чином, завершився процес поступової еволюції верхівки козацтва в напрямку перетворення в поміщиків.

Деяка частина козаків, не бажаючи скоритися, переселилась на територію Туреччини і в гирлі Дунаю заснувала Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р. Але й там їх життя було важким. Тому у 1828 р. вони повернулися на Батьківщину.

У 1783 р. в Україні було введено кріпосне право, під яке попала і значна частина колишніх козаків з їх сім’ями. Ці акції царизму означали остаточне знищення всіх державних інститутів України, яка повністю перетворилась у безправну провінцію Російської імперії