2. Визвольні змагання (1917"19 рр.). Україна як частина після

жовтневої Російської імперії була проголошена у грудні 1917 р.

у складі Харківської, Полтавської, Київської, Херсонської, По

дільської, Катеринославської губерній, частин Волинської, Чер

нігівської, Таврійської губерній та області Війська Донського.

До складу України в той же час було введено і територію Молда

вії. Успадкована від царської Росії адміністративнотерито

ріальна система була побудована, за своєю суттю, на поліцейсько

фіскальних принципах і відображала диференціацію продуктив

них сил по території доволі умовно. До того ж після жовтневого

перевороту почали стихійно формуватись нові адміністративно

територіальні утворення.

У березні 1917 р., коли в Росії підвищилась політична напруга,

в Києві утворилася Українська Центральна Рада, яка мала бути

центральним органом для об’єднання українських земель у

державу та найвищою законодавчою і виконавчою владою.

В Третьому Універсалі Української Центральної Ради, вида

ному 20 листопада 1917 р. було проголошено Українську На

родну Республіку. В Універсалі зазначалось, що до території Ук

раїнської Народної Республіки належать землі, заселені пере

важно українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина,

Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Тав

рія (без Криму). Водночас ставилося питання щодо прилучення

до УНР частини території суміжних губерній, де більшість насе

лення становлять українці2. Четвертим Універсалом від 22 січ

ня 1918 р. Центральна Рада проголосила Українську Народну

Республіку самостійною суверенною державою.

У березні 1918 р. був прийнятий закон про новий адмініст

ративнотериторіальний поділ УНР. Згідно цього закону най

більшими адміністративнотериторіальними одиницями мали

бути землі, які поділялися на волості. Останні, в свою чергу,

складались із громад. Землі мали стати чимось середнім між

губернією і повітом і охоплювати 34 попередні повіти. Новий

адміністративнотериторіальний поділ був закріплений в Конс

титуції УНР, прийнятій 29 квітня 1918 р. Зокрема, передбача

лось утворення тридцяти земель: Київ з околицями, Древлянська

земля, Волинь, Погорина, Болохівська земля, Поросся, Черкаси,

Побужжя, Поділля, Брацлавщина, Подністров’я, Помор’я, Одеса,

Низ, Січ, Запоріжжя, Нове Запоріжжя, Азовська земля, Поло

вецька земля, Донеччина, Подоння, Сіверщина, Чернігівщина,

Переяславщина, Посем’я, Посулля, Полтавщина, Самара, Сло

божанщина, Харків3. Таким чином, реформування адміністра

тивнотериторіального поділу мало відбутися шляхом подріб

нення, що обґрунтовувалось необхідністю зміцнення на місцях

політичних і економічних позицій молодої держави, доведення

її політики до найвіддаленіших територій. Проте даний проект

не був запроваджений через складну політичну ситуацію.

Варыант 9

1. Зборівський договір – мирний договір, укладений між гетьманом України Б. Хмельницьким і польським королем Янолі II Казимиром 8(18).8.1649 у місті Зборові (тепер Тернопільська область) після перемоги української армії у Зборівській битві 1649. Договір був підписаний під тиском кримського хана Іслам-Гірея який, намагаючись не допустити державного посилення України, підтримав польське домагання на укладення перемир'я. За умовами цього договору українська держава - Гетьманщина - визнавалась польським урядом у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Волинь та Поділля залишились під владою польського короля. У Гетьманщині влада належала гетьману (звідси і назва держави), резиденція якого знаходилась у Чигирині. Коронне польське військо на цю територію доступу не мало. Водночас на території козацької держави зберігалась польська адміністрація, хоча всі відповідальні пости король мав право призначити тільки православних шляхтичів. За 3. м. д. зберігались Волькості Війська Запорізького, число реєстрових козаків встановлювалося у 40 тис. чол. (насправді їх було но більше) і проголошувалась амністія всім учасникам Національно-визвольної війни. Католицька і православна шляхта зрівнювалася у правах, а православний київ митрополит мав увійти до польського сенату. Питання ітро унію передавалось на розгляд сейму. Незважаючи на ряд не вигідних для України умов (обмеження критерії, повернення польського адміністрування, заведення реєстру), у цілому договір дав можливість Б. Хмельницькому зміцнити становище української держави.

Білоцерківський мирний договір - договір, укладений між гетьманом України Б. Хмельницьким та польським урядом 18(28).9.1651 в м. Біла Церква. Умови цього договору стали наслідком поразки української армії у Берестецькій битві 1651. За цим договором. кількість реєстрового війська зменшувалася з 40 тис. до 20 тис. чоловік. Козацька територія визнавалось лише Київ, воєводство. У Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталась польська адміністрація, а магнатам і шляхті повертались їхні маєтки. Гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами. Б. Хмельницький залишався гетьманом, але після його смерті король дістав право призначати і звільняти гетьманів. Білоцерківський договір дав можливість українському народові зібрати сили для відновлення боротьби проти Польщі. У травні 1652 умови договору були анульовані Б. Хмельницьким.

2. У другій чверті XVIII ст. розпочалася кодифікація права України, для якої були серйозні причини. У той час на території України діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювали чи суперечили одна одній, що створювало певні труднощі для їх застосування. Ще більш ускладнилась обстановка у зв’язку з поширенням в Україні (спочатку в окремих районах, а згодом і по усій території) російського законодавства. Мало значення й те, що українські феодали прагнули зрівнятися у правах із російським дворянством.

Кодифікація українського права розпочалася за ініціативою старшинсько-шляхетської верхівки, яка бажала зміцнення власних прав, а також відновлення автономного статусу України в складі Російської імперії. Ідея кодифікації була підтримана російським урядом, який плекав надію наблизити правову систему України до Російської. 28 серпня 1728 р. вийшов царський указ «Решительные пункти гетьману Даниле Апостолу» — акт, який став основою створення першої кодифікаційної комісії, що працювала 15 років. Результатом її роботи став збірник — «Права, по которым судится малороссийский народ», що побачив світу 1743 р. Структура збірника була досить чіткою. Вона складалася з передмови та ЗО розділів, які поділялися на 531 артикул і 1714 пунктів.

За своєю суттю новий збірник був кодексом феодального права. Козацька старшина добилася включення до нього певних дворянських привілеїв, а також таких цивільних і кримінально-правових норм, які посилювали захист основ феодального ладу, розширювали можливості кріпосницької експлуатації.

Разом із тим, у збірнику обґрунтовувалося право Лівобережної України на самоврядування, що суперечило політиці російського абсолютизму. Це призвело до ревізії та перегляду збірника. Хоча «Права» юридично не одержали офіційного затвердження, але норми, включені до нього, реально діяли, що свідчило про стійкість основ українського права.

У 1750-1758 рр. за дорученням гетьмана К. Розумовського кандидат у члени Генерального військового суду Ф. Чуйкевич розробив, в якому послідовно проводилась ідея правового закріплення інтересів старшинсько-шляхетської верхівки, обґрунтовувалась необхідність . відновлення в Україні станових судів, застосування ними «исконной» (тобто столітньої) давності володіння як засобу здобуття прав власності на землю, а також остаточного вирішення справ Генеральним військовим судом без наступного їх перегляду Сенатом.

Тій же меті — зміцненню привілеїв панівного класу — слугувала приватна кодифікація В. Кондратьєва, який у 1764 р. склав збірник під назвою «Книга Статут й прочие права малороссийские», що був посібником для суддів-практиків.

У другій половині XVIII ст. кодифікаційні роботи, що проводились в Україні, тісно пов’язувалися з діяльністю створеної у 1767 р. Катериною II комісією з розробки нового проекту Уложення. Полярні інтереси різних станів, а також автономістська позиція більшості депутатів від України, що одержала найчіткіше вираження у виступах депутата від шляхти Лубенського полку Г. Полетики, призвели врешті-решт до припинення роботи цієї комісії.

У той же час за дорученням президента Малоросійської колегії П. Румянцева, групою, яку очолив секретар колегії і член Генерального суду 0. Безбородько (майбутній канцлер Росії) у 1767 р., було складено «Экстракт малороссийских прав». «Экстракт…» — це збірник норм державного, адміністративного і судового права, у яких доводилася необхідність відновлення автономії України. Збірник складався із вступу, 16 розділів і додатків у вигляді копій найважливіших юридичних актів (судових інструкцій 1730 р. та дані про чини 1765 р.). «Экстракт…» багато в чому суперечив політиці самодержавства, спрямованої на ліквідування особливостей управління в Україні, тому його було поховано у архіві Сенату.

У 1786 р. у зв’язку з ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно-територіального поділу чиновники малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник, за основу якого було взято «Экстракт…» а також інші акти, прийняті у 1767-1786 рр. Новий збірник був названий «Экстракт из указов, инструкций й учреждений» і містив норми як українського права, так і російського законодавства. Затверджений Сенатом він був розісланий у місця України для практичного застосування.