Варыант 4

1. Козацьке звичаєве право. Крім власних органів управляння, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, a «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права («Руська правда», Литовські статути, акти королівської влади, Магдебурзьке право), то на Запорозькій Січі найважливішого значення набуло козацьке звичаєве право, яке фундувалося на засадах колективізму, побратимства і взаємодопомоги.

На підставі звичаїв і традицій чітко регламентувалися права й обов'язки старшин. Норми козацького права стверджували ті суспільні відносини, що склалися серед козацтва. Вони закріплювали військово-адміністративну організацію Запорозької Січі, установлювали правила військових дій, діяльність судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначали види злочинів і покарань. Козацьке право визнавали зарубіжні держави, а козаки всіляко захищали його, побоюючись, що писане право може обмежити козацькі вільності.

2. 20 листопада 1864 р. було проведено судову реформу. Після розгляду на Державній раді цар затвердив для запровадження чотири акти: про заснування судових установлень; статути кримінального й цивільного судочинства; статути про покарання, що накладались мировими суддями. В цих документах проголошувалося відокремлення суду від адміністрації, яке забезпечувалось незмінністю суддів та судових слідчих; створення всестанових судових органів; рівність всіх перед судом; засновувався суд присяжних; встановлювались виборність мирових суддів, прокурорський нагляд за законністю судочинства. Сам порядок судочинства перебудовувався на основі принципів змагальності, гласності, усності, права звинуваченого на захист. Судові статути передбачали створення позастановних установ двох типів — загальних та мирових судів.

Мирові суди створювалися для розгляду дрібних кримінальних і цивільних справ. Останні вирішувались мировими суддями одноосібне у порядку скороченого судочинства. Мирові судді, а їх було декілька в кожному повіті та місті, обиралися повітовими земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу або середню освіту та високий майновий ценз, котрий міг бути знижений тільки для відставних офіцерів. Вирок або рішення мирового судді можна було оскаржити в повітових з’їздах мирових суддів (в апеляційному порядку) або в касаційному порядку до Сенату.

Система загальних судів складалася з окружних сдоів та судових палат. Першою інстанцією був окружний суд. Як правило, судовий округ збігався з територією губернії. Саме в окружному суді розглядалася основна маса судових справ — як кримінальних, так і цивільних.

Кримінальні справи, за якими підсудним загрожували покарання, пов’язані з позбавленням або обмеженням громадянських прав, розглядалися за участю присяжних засідателів. Судовим засіданням керував голова колегії коронних суддів (судових чиновників), який після закінчення судових дебатів робив висновок та звертався з питанням до присяжних. Останні збиралися в спеціальній кімнаті та виносили свій вердикт щодо винуватості підсудного, причому їхнє рішення не залежало від думки коронних суддів. Вироки суду, винесені за участю присяжних засідателів, не підлягали апеляції, могли бути оскаржені лише до Сенату в касаційному порядку за ознакою порушення процесуального закону.

Майновий ценз, необхідний для включення до складу присяжних, був порівняно невисокий, тому засідателями призначали навіть селян, які займали посади в селянському самоврядуванні — сільсь- ^^ ких старост, волосних старшин тощо. Існував певний порядок добору присяжних: спеціальні комісії в повітах під головуванням повітових лідерів дворянства складали списки осіб, які передавались головуючим до окружних судів, а ті вже складали списки присяжних: річні, місячні і на конкретні засідання. Отже, можна зробити висновок, що вирішальну роль у доборі присяжних відігравали лідери дворянства та представники судів.

Іншою інстанцією з усіх кримінальних та цивільних справ (за винятком кримінальних справ, що вирішувалися в окружних судах за участю присяжних) виступали судові палати, кожна з яких керувала діяльністю 8-10 окружних судів. Разом з тим, судова палата як перша інстанція розглядала справи щодо обвинувачення в злочинах державних, посадових та деяких інших осіб. Суд відбувався за участю губернського та одного з повітових лідерів дворянства, міського голови губернського міста і одного з волосних старшин (за жеребом). Станові представники засідали в одній колегії з коронними суддями, що фактично зводило роль перших нанівець.

Найвищою судовою інстанцією став Сенат, в якому були створені касаційні департаменти. Крім того, при Сенаті в 1877 р. було засновано Особливе присутствіє для розгляду найважливіших справ.

Реорганізовувалась також прокуратура, її головним завданням стало підтримання державного обвинувачення в суді, нагляд за діяльністю судових слідчих, поліції та за місцями ув’язнення. Одночасно створювалась адвокатура. Адвокати поділялися на дві категорії: присяжних повірених (з вищою освітою), що виступали захисниками в судах усіх видів, і приватних повірених, які мали право виступати лише в мирових судах.

Особливістю судової реформи в Україні було те, що вона здійснювалася повільно, в ряді регіонів лише частково, з суттєвими змінами реакційного характеру. Так, суди загальної системи були створені лише в Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. На інших землях було дозволено створення тільки мирових судів, і то лише через декілька років після початку реформи: в Чернігівській губернії — з 1869 р., у Київській та Подільській — з 1871 р. Мирові судді в Київській, Волинській, Подільській губерніях не обиралися, а призначалися міністром юстиції.