3. Обгрунтування вибору методів власних досліджень

Перш ніж підібрати найбільш релевантні завданням нашого дослідження методики, вбачається доцільним визначити певні принципові моменти.

• Якщо сучасна освіта використовує гуманістичний підхід, зусилля педагогів спрямовані на «антропологізацію» (система «людина — соціум») цінностей, то релігія, при навчанні дітей, підлітків, прагне «теологізувати» (система «Бог — людина — світ») ті ж самі цінності. «Антропологізація» розуміється нами як індивідуальне сприйняття та засвоєння певних цінностей. «Теологізація» — це воцерковлення (за православною термінологією) цінностей, інтересів, мотивів людини. Отже, «антропологізація» є суб’єктивною реакцією особистості (односторонній процес), а «теологізація» є результатом впливу трансцендентального чинника (дія Божої благодаті). Саме тому, неправильно робити чіткий поділ на суто «світські» та суто «релігійні» цінності.

• Можливо вести мову тільки про теократичний світогляд, де базовим буде не прагматично-житейський модус, а синтез емоційно-чуттєвих цінностей прагматичного модуса з релігійними цінностями містичного. «Релігійний світогляд вбачає цінність буття людини у прагненні до Абсолюту (Бог) в процесі саморозвитку та самовдосконалення, на відміну від сучасного світського уявлення, де найважливішим моментом є самореалізація особистості в процесі її життєдіяльності», — зазначає С.Ю. Дивногорцева [54, с. 91]. Спостереження за реаліями життя дозволяють виокремити існування ще й псевдорелігійного світогляду (соціальна шизофренія): вади особистісного розвитку, репресія власних потреб, спонукають людину екстерналізувати свої проблеми, спричиняють звернення людини до містики [4]. Отже, за наявності сформованого теократичного світогляду, відчуття, розуміння зв’язку із Богом, проекція релігії на всі сфери особистості й детермінують активність віруючої людини, актуалізацію цінностей [104-107; 111; 145; 164]. Саме тому, ми вважаємо, що визначення ступеня віри, ступеня релігійності людини тісно пов’язане з визначенням ступеня інтеграції релігійних цінностей у загальну структуру особистості (емоційну, вольову, характерологічну, пізнавальну, етичну, тощо). «Віра без діл мертва є» (1 Кор. 13, 2).

• Релігія не сприймає поділ людей на типи, за наявності певних ознак: «Немає ні елліна, ні іудея, варвара, скіфа, раба, вільного, невільного, але все й у всьому — Христос» (Гал. 3, 28). Християнська, зокрема православна, традиція схильна поділяти людей тільки на дві категорії — «церковні» (ті, хто живе церковно-літургійним життям, регулярно відвідують Богослужіння, беруть участь у церковно-релігійних заходах) та «нецерковні» (виконання у повсякденному житті церковних норм, канонів та приписів не є для них пріоритетом). Цей поділ є логічним, його можливо вважати слушним. Однак, у такому випадку ми стикаємось із проблемою визначення критеріальних моделей ідентифікації. Слід враховувати те, що закон діалектики Гегеля — перехід кількісних ознак у якісні — тут не може бути застосований. Від кількості прочитаних молитов, від кількості часу, затраченого на перебування в храмі, не залежить якість — союз, комунікація людини з Богом. Стан взаємин людини з Богом носить індивідуальний характер, «типологічний» підхід не в змозі адекватно окреслити його. Саме тому провести «типологічний» поділ віруючих людей вбачається неможливим.

• Дослідження системи ціннісних орієнтацій релігійної особистості не слід пов’язувати з вадами особистісного розвитку (методики О.Б. Фанталової та З.С. Карпенко). Семантичний аналіз поняття «релігія» (лат. religere — союз людини з Богом; religare — возз’єднання людини з Богом) вказує на двохсторонню активність (при цьому, Богу відводиться детермінуюча роль). Релігійність не є продуктом психічної діяльності (яка обумовлюється, серед інших чинників, й вадами особистісного розвитку) людини, а є наслідком дії Божої благодаті. «Без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15, 5). (Тут доречно згадати й В. Франкла та його дослідження, за методом ортодоксального психоаналізу, в одному з католицьких монастирів [187]). А визначення ступеня впливу Бога на людину є неможливим. Однак, як засвідчує проведений нами теоретичний аналіз агіографічної та теологічної літератури, наявність у людини певних ознак (прагнення отримати езотеричні здібності та можливості (духовні дари), віра у власні духовні «здобутки», віра у фатум, прикмети, знамення долі, звертання до окультної сфери, магії, забобонність, ритуалізм, обрядовість, життя за «буквою закону» тощо) дозволяє діагностувати викривлення, патології в духовно-моральній свідомості [111; 185; 193]. Отже, вивчення впливу цих ознак повинне посідати важливе місце у структурі досліджень специфіки духовно-морального становлення особистості.

Зазначені факти й були враховані нами при розробці модифікованого варіанту методики СЦОО В.Ю. Дмитрієва.

Таким чином, з огляду на вищезазначене, для дослідження особливостей ієрархічної системи цінностей вихованців релігійних закладів освіти, особливостей засвоєння особистістю духовно-моральних цінностей, нами вбачається доцільним використання методик аксіологічного аналізу (з метою вивчення ієрархії ціннісних орієнтацій) та особистісних опитувальників (задля виявлення ступеня інтеграції духовно-моральних цінностей у структуру особистості).

Саме тому нами використані наступні методики:

1. Опитування (анкетування):

1. Анкета «Шкільні інтереси».

2. Анкета «Твій клас».

2. Метод психологічної діагностики:

1. Методика СЦОО В.Ю. Дмитрієва (авторська модифікація).

2. Методика Р. Інглхарта (модифікація М.С. Яницького).

3. Опитувальник Кетела (12-F).

4. Методика оцінки емоційної зрілості (О.Я. Чебикін).

5. Методика «КОЗ-2».

6. Тест шкільної тривожності Філіпса.

3. Аналіз навчальної діяльності (успішність).

4. Спостереження.

Ціннісні модуси та чинники, що обумовлюють особистісний аксіогенез, наводяться нижче у таблицях 2.1 та 2.2, разом із детальним описом, якими саме дослідницькими методами (методиками) та їх показниками отримувалась інформація.

Таблиця 2.1