42.Художньо-стильові особливості казкового епосу

Казковий епос як частина унт э великим пластом укр.словесності. Термін «казка» уперше вжитий Лаврентієм Зизанієм у 1596 році. Єдиної теорії про походження казки не існує : кожна фольклористична школа по-різному виводить походження казки – від міфу, первісного ритуалу, як запозичення або самозародження сюжету. Казка – це епічне оповідання чарівного, фантастичного чи соціально-побутового хар-ру із своєрідною системою худ.засобів, підпорядкованих героїзації позитивних героїв, сатиричному викриттю негативних образів, гротескному зображенню їх взаємодій. Жанрові ознаки казки: - установка на вимисел - розважальність - високий рівень імпровізації - ідея торжества добра над злом; поділ персонажів на добротворців, злотворців та знедолених - оптимістичні кінцівки - умовність часу і простору - ініціальні та медіальні формули (словесні формули, що повторюються на початку чи кінці казки: «Жили-були..» , «Чи довго казка мовиться…» - виконує дві функції – естетичну та дидактичну

43. Казки про тварин, основні ознаки

Головними персонажами є звірі. Існує близько 314 сюжетних типів казок про тварин. На розвиток казок про тварин вплинув тотемізм, у казках тварини не відображають життя людей, не виступають алегоріями. Підгрупою казок про тварин є кумулятивні казки. Це казки , які будуються на багаторазовому повторенні однієї ланки. Кумулятивним казкам характерна семиперсонажність. Існує декілька різновидів кумулятивних казок: ланцюгові (докучливі), епічні (послідовні зустрічі, чіпляння один за одного, нагромадження або виманювання з хати).

44. Чарівні (героїчні) казки загальна хар-ка

Особливості чарівних казок  Чарівні казки (або героїчні). Починаються завданням шкоди (викрадення, вигнання, або бажання мати щ-н.). Композиція ускладнюється. У них відображається реальність, що не існувала. Характерна семиперсонажність. - Незвичайність описуваного; - центральний мотив – зображення подорожі, дороги ; - динамізм; - всі персонажі сформовані, статичні; - категорії часу та простору: час майже не вказується, простір поділ.на «свій» та «чужий»; - «свій» перемагає «чужих». У чарівних казках існують магічні предмети. Персонажі за ф-ціями поділ. На шкідника, дарувальника, помічника, царівну (її батька), відправника, героя, псевдогероя.

45. Соціально-побутові казки :визначення, основні ознаки

Охарактеризуйте соціально-побутові казки. Виникли в період уже розвинених суспільних відносин. Характерні особливості: - реалістичність - типізація - комізм (іронія, гумор сарказм) - сюжет привязаний до місця - є композиція Поділяються на казки новелістичного хар-ру (складні завдання перед шлюбом, про розбійників, вдячний покійник, про вірну і мудру дружину, казки про ледаря) та казки власне побутові ( про хитрого та спритного злодія, про блазнів, дурнів, чортів, суддів, попів, хазяїнів та наймитів, горе й долю.)

46. Сюжетно-композиційна будова чарівних казок.

Чарівні казки ще називають героїчними. Героїчними вони називаються тому, що у центрі зображення в них знаходиться образ героя-богатиря, лицаря, завдяки доблесті, мудрості та звитязі якого відбуваються всі описувані події. Героїзм обов'язковий для казок цього типу, оскільки вони виникли та розвинулись у перед-княжий та княжий періоди слов'янської історії.

Значна частина героїко-чарівних казок носить виразний історичний характер. їх головні герої (такі як Кирило Кожум'яка чи Ілля Муромець) мали реальних прототипів. У них зустрічаються описи чи згадки про дійсні події минулого (напади турків, татар). Інші твори позбавлені конкретного історичного підґрунтя. Усе, що описано в них, зображено як можливе, позачасове чи навіть як сучасне, що відбувається десь далеко («у тридесятому царстві», «за високими горами, за глибокими морями»).

Але серед чарівних казок є й такі, що майже позбавлені або й зовсім позбавлені героїки. Це — твори типу «Дванадцять місяців», «Про дідову та бабину дочку», «Казка про гоніння мачухи». У них центральним персонажем постає знедолена героїня, яка, подібно до лицаря з героїчних казок, потрапляє в інший світ (дивний ліс, підземне чи морське царство), і там з нею відбуваються незвичайні події.

Обов*язковою ознакою є незвичайність описуваного, надприродність, таємничість, чудесність подій, динамічність їх розгортання. Центральним мотивом кожної казки, яку зараховують до цього жанрового різновиду, є зображення подорожі, дороги її головного персонажа. Важливою особливістю цих творів є їх динамізм. Розвиток сюжету відбувається у зв'язку із подіями навколо центрального героя. Дія, як правило, розгортається не лише у часі, а й у просторі, який постійно змінюється. Категорії часу та простору (хронотоп казки) функціонують за певними законами. Час як такий майже не вказується — не повідомляється, скільки часу пройшло між вказаними подіями, (напр., скільки герой був у дорозі). Часові періоди часто підміняють один одного. На відміну від казок про тварин, чарівні казки характеризуються значно багатшою художньообразною структурою. В них діє більша кількість образних типів. Російський дослідник В. Пропп виділив сім основних типів персонажів: 1) герой; 2) суперник (той, проти кого бореться герой); 3) лжегерой (той, хто присвоює результат героя); 4) чудо-помічник (людина, тварина чи предмет); 5) дарувальник (той, хто дарує героєві чарівний предмет; може відноситись до категорії помічника); 6) об'єкт, якого шукає герой (жива істота чи предмет); 7) відправник (той, хто ставить умови, виряджає героя в дорогу; як правило, виконує епізодичну роль). Поряд з головними образами діє значна кількість персонажів для зв'язку дії — скаржники, наклепники, зрадники і т. п. Л. Дунаєвська подає трикатегорійну систему казкових персонажів, поділяючи їх на злотворців, добротворців, знедолених. Усі персонажі чарівних казок є статичними, остаточно сформованими, — в оповіді не вказуються фактори, не змальовуються обставини, за яких вони викристалізувались, під впливом чого сформувався їх характер.

Культові елементи у структурі чарівних казок вказують на їх витоки з праслов'янської міфології. Тотемні вірування в композиції чарівної казки виявилися зокрема у її зв'язку з культами дерев, тварин, птахів тощо. Вони становлять основу побудови казкової дії або простежуються на рівні мотивів, образів. Іноді головний герой чи героїня народної казки отримує чарівну тварину-помічника у спадок від померлих батьків. Чарівними помічниками можуть бути тварини свійські і дикі. Неабиякого значення в українських казках набуває образ великого птаха — грифа, орла, коршуна, яструба. Він має здатність у кігтях чи на крилах переносити людину в потойбіччя (інше царство, винести на недосяжну скелю чи на далекий морський острів).  Прадавні уявлення про тотемного предка-помічника в народних казках по-своєму виявляються в зображенні чарівного коня. Він, як і інші диво-помічники (вовк, гриф) сприймається хтонічною істотою і має безпосередній зв'язок із царством мертвих. Через важливу роль, яку виконувала ця тварина в язичницьких капищах та системі ритуально-магічних дій, образ незвичайного скакуна став втіленням надприродної сили, що виходила з поєднання усіх стихій. Дивний кінь є водночас представником земного царства («копитами землю б'є», «по коліна в землю вріс») і небесного («летить понад горами, понад лісами, копитами землі не торкається», «на чолі зірка горить»); він знайомий з морем, може бігти по хвилях; причетний до вогняної стихії — «їсть жар, полум'ям дише, з ніздрів валить дим, з-під копит іскри сипляться». Кінь є найкращим помічником героя у будь-якому випробуванні, володіє більшою мудрістю, ніж людина, надзвичайною магічною та фізичною силою. В українському народному епосі поширеними є казки про дівчину-тварину чи пташку («Царівна-жаба», «Біла льошка», «Дівчина-пташка», «Про жінку, що уткою зробилась», «Кривенька качечка» та ін.); та про хлопця-тварину («Жених жаба», «Про дивовижного чоловіка-гору», «Про вужа-царевича та вірну жону»). Головні персонажі цих творів вважаються тваринами, але мають здатність на деякий час ставати людьми. Наприклад, Царівна-жаба, виконуючи завдання тестя, поки спить її чоловік, випікає коровай, тче рушник, вишиває сорочку. При цьому обов'язково акцентується на магічній силі героїні. Усе, що вона робить, свідчить про її надприродні можливості: на рушнику, який вишила, сяє сонце, місяць і зорі, на короваї — випечені міста з палацами і птахами на них; танцюючи на бенкеті, вона вино, вилляте з рукава, обертає на озеро, а кістки — на живих лебедів. У чарівних казках карпатського регіону поширені елементи культу гір. Тут зустрічаються незвичайні мідні, срібні, золоті, скляні чи кришталеві гори, що розмежовують царства одне від одного («Таємниця скляної гори»).  У чарівних казках велика увага приділяється небесним світилам та природним стихіям. М. Костомаров вказував на дуже древній міфологічно-казковий мотив, за яким Іван йде шукати сонце, щоб розпитатись, чому воно міниться три рази на день.  Фетишами у народних казках постають предмети-помічники — скатерть-самобранка; гуслі-самогуди; чоботи-скороходи; млинок, що сам пече млинці; сокира, що сама рубає; палиця, що сама б'є, тощо. Погляди та уява праслов'ян витворили в народних казках безліч незвичайних образів чудо-предметів — зачарованих або здатних зачаровувати, наділених надприродними властивостями. Це можуть бути прикраси, елементи одягу, зброя, знаряддя праці, музичні інструменти, посуд та інше. Багато речей, що герой отримує у потойбіччі, приносять добробут та допомагають у різноманітних життєвих ситуаціях. Нерідко вони теж одухотворюються: можуть розмовляти, проявляти емоції, мислити.

Окрім елементів культів, вірувань та уявлень, незважаючи на пізніші нашарування, народний казковий епос фіксує відголоски давнього життєвого укладу. З найпоширеніших сюди можна віднести погляди на шлюб (зокрема, одруження як нагорода за перехід ініціації; перемогу в битві, змаганні), сімейне життя, виховання та віддання на науку дітей, їх стосунки з батьками, отримання спадку, передача влади, Уклади братств, стосунки між побратимами, соціальний розподіл ролей, полювання, сільськогосподарський обробіток землі, розвиток ремесел, використання природних ресурсів, види оплати та багато іншого.  обставини народження героя впливають на його подальше життя, тому ця подія супроводжується виконанням певних приписів. Фіксуються й елементи похоронного обряду, ритуали на могилах, місцях потоплення персонажів і т. ін., пов'язані з культом померлих предків. Тут зустрічаються не лише картини традиційного поховання у землю, а й образи залежних мерців — дівчини, замурованої в стіну мачухою-відьмою за її відмову займатись магією; царівни, закутої у підземеллі її батьком; утопленої в криниці чи річці дівчини, яка лежить на дні і може розмовляти з живими. Найчастіше чарівні казки відображають обряд весілля — етапи та закони вступу в шлюб (як правило, царських дітей, оскільки пов'язані з передачею влади молодшому поколінню). Тексти чарівних казок фіксують різноманітні весільні традиції. Найпоширенішими мотивами є викрадення нареченої проти її волі; видання заміж у відплату за допомогу (наприклад цареві, який допоміг перемогти у війні ворогів царства); отримання нареченої через виконання наказів та пройшовши ряд випробувань.

47. Родинно-побутові казки. Загальні ознаки.

Родинно-побутові казки характеризуються за тематикою та діляться на групи.

Велику групу соціально-побутових казок становлять твори про двох братів, один з яких багатий, а другий — бідний. Бідний брат — добрий, щирий, готовий допомогти (рятує гніздо з ластів'ятами від змія або пораненого птаха від смерті). На противагу йому багач зображається злим, захланним, жорстоким.

Наступну групу соціально-побутової казкової прози становлять твори, в основі яких лежить сімейний конфлікт — між батьком та сином (рідше дочкою та матір'ю) чи між чоловіком та його дружиною. У багатьох творах виявляється повага до старшого покоління, син переконується у правильності та виваженості батькових слів, шанує його досвід. У казці «Три поради» («Батькові поради») батько навчає сина жити так, щоб з ним усі вітались першими, щоб мати щодня нові чоботи та хату в кожному селі. Іншим пафосом сповнені казки, сюжет яких побудований на конфлікті між чоловіком та жінкою. Тут суперечність виникає на основі невідповідності між подружжям: один з них розумний та працьовитий, інший — дурний, ледар. У таких творах відстоюються народні ідеали, але часто це відбувається в гумористичній формі. Дуже поширеним є сюжет, в якому роботящий чоловік навчає молоду ледачу дружину працювати («Як чоловік кішку вчив працювати»). Твори про шлюбний переступ, в яких негативними персонажами постають пан, дідич, піп, дяк, стоять на межі із суспільно-побутовими казками.

 

48. Анекдоти як жанр УНТ.

Анекдот (від гр. anekdotus — невиданий, неопублікований) — коротка гумористична оповідь побутового характеру про смішний випадок чи подію з дотепним несподіваним закінченням. Первісно анекдотами називали не лише веселі, а різні історії з життя — вони були близькими до новелістичних казок та народних оповідань. Найбільшого поширення набували оповіді гумористичного змісту.  Визначальною рисою анекдотів, як зазначає Ф. Колесса, є локальний колорит. Простежуються риси, спільні з усіма жанрами прози, жартівливими піснями. Але у функціональному плані вони найближчі до соціально-побутових казок. Часто анекдот є окремим епізодом із казки, часто соціально-побутова казка сприймається як серія анекдотів.

Тематично анекдоти охоплюють усі явища і реалії дійсності, характеризують різні верстви, суспільні стани, професії, з гумором виявляють особливості етнопсихології, вади різних народів і національностей; риси характеру людей, взаємини тощо. Умовно анекдоти можна помістити на межі між казковою і неказковою прозою, бо в них синтезовані риси, властиві різним жанрам народного епосу. Значна частина творів, в яких дійовими персонажами виступають тварини, близько споріднена з казками про тварин, байками. Виділяють групи суспільно-побутових та родинно-побутових анекдотів. Окрему групу становлять твори, пов'язані з історичними подіями та особами, зокрема сучасні політичні анекдоти, що набули особливого поширення у період застою напередодні розпаду СРСР. Цей жанровий різновид — унікальне явище у світовій народній словесності.

Поетика жанру. На відміну від інших епічних жанрів, анекдоти — лапідарні, дуже стислі. Для них характерна своєрідна система художніх засобів: відсутня описовість і прийоми, пов'язані з нею; використовуються різні засоби гумористичного освоєння дійсності: сарказм, пародія, іронія. Більшість із них побудовані в гротескному стилі-Тут часто вживаються засоби, яких немає в інших жанрах неказкової прози: наприклад, алогізм, як непередбачене попереднім змістом завершення дії; більше уваги надається підтексту чи езоповій мові.

Важливу функціональну роль виконують прийоми контрасту, антитези, гіперболи, ретардації — акцентуючи на несподіваності розв'язки. Багато анекдотів побудовано у формі діалогів. У їх вико панні особливо важливі індивідуальні акторські здібності оповідача, який супроводжує мовлене мімікою, жестами — тобто вагомими є всі позатекстові компоненти, невербальні засоби.

До характерних прийомів належать також фігури, пов'язані з каламбурним обігруванням слів чи перефразуванням відомих прислів'їв, приказок, а також — пародіювання мови видатних людей. Народна традиція анекдотів вплинула на художню літературу, зокрема, розвинулась у творчості Г. Квітки-Основ'яненка, С. Руданського. Народний анекдот став основою літературної гуморески.