Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Shpori_Istoriya_Ukrayini_gotovuj.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
270 Кб
Скачать
☆

21. Розвиток промисловості і торгівлі України в др. Пол хviii ст.

Одночасно з остаточним закріпаченням селянства у другій половині XVIII ст., як і в усій Російській державі, на Лівобережжі та Слобожанщині у надрах старої феодально - кріпосницької системи, яка розкладалася, формувалися нові капіталістичні відносини.

Зростала кількість промислових підприємств - суконних, парусно-полотняних, шкіряних, цегельних, винокурних, пивоварних, миловарних, скляних, шовкових та ін. Як видно з даних ревізії 1782 р., на Лівобережжі тоді було 2836 “заводів”, серед яких 87% (2666) становили винниці. Більшість цих підприємств були дрібними, кустарними, але деяка частина мала характер великих підприємств – мануфактур із значним поділом праці і примітивною механізацією. Усього на Лівобережжі і Слобожанщині налічувалося 200 мануфактур у початковій формі, а в розвинутій формі близько 40. Власники мануфактур були поміщики, казна, купці та заможні козаки. Розвивалися суконні мануфактури. Серед них найбільшою була посесійна Путивльська мануфактура, заснована ще в 1719р. Робітниками, яких у 1797 р. тут налічувалося понад 9000 осіб чоловічої статі, були переважно посесійні селяни. Наприкінці XVIII ст. Путивльська мануфактура щороку виробляла близько 200 тис. аршинів сукна. Значне місце в суконній промисловості займали вотчинні і посесійні суконні мануфактури — Батуринська, Ряшківська (в Прилуцькому повіті) і Салтівська ( біля Вовчанська на Слобожанщині).

У другій половині XVIII ст. був розширений і продовжував працювати, хоч і з деякими перервами, один з найбільших у Росії Шосткінський пороховий завод, що належав казні. Спочатку тут працювали солдати і приписні селяни. Але наприкінці XVIII ст., щоб збільшити обсяг вироблюваної продукції, адміністрація почала застосовувати й вільнонайману працю. У 1764р. у Києві було відкрито казенний збройовий завод “Арсенал”, на якому працювали як робітники-рекрути, так і наймані робітники. Завод виробляв лафети, зарядні ящики, ремонтував гармати і виконував інші роботи для армії. Продовжувалося видобування солі на Бахмутських і Троських солекопальнях.

З’явилися мануфактури по виробництву шовку-сирцю і шовкових товарів. У 1774 р. засновано казенний шовковий завод у слободі Новій Водолазі на Слобожанщині. У 1788 р. з Білорусі в Катеринослав було переведено мануфактуру по виробництву сукна і панчіх. Ця Катеринославська казенна мануфактура виготовляла як шовкові, так і бавовняні та конопляні панчохи.

У Києві і Ніжині купці заснували в 60-х роках XVIII ст. дві шовкові мануфактури, в яких працювали вільнонаймані робітники.

Останніми роками XVIII ст. під Києвом на місці згорілого монастиря була збудована Межигірська казенна фаянсова мануфактура, яка в 1801 р. дала першу продукцію. На ній працювали приписні селяни.

У 1789 р. був відкритий завод із ремонту зброї у Кременчуку, на якому теж працювали приписні селяни і, крім того, вільнонаймані робітники.

У 1795 р. почалися роботи по будівництву Луганського чавуноливарного заводу, який мав виплавляти чавун, виробляти гармати і ядра для військ, що діяли на півдні. Перший чавун завод дав у 1799 р.

Отже, на кінець XVIII ст. на Лівобережжі і Слобідській Україні мануфактурне виробництво зробило значний крок уперед. Більшість мануфактур були поміщицькими, вотчинними і казенними. Базувалися вони в основному на примусовій праці селян-кріпаків, державних приписних селян або посесійних селян-кріпаків, які були власністю підприємства. Разом з тим у цей період були й купецькі, капіталістичні мануфактури, що базувалися на вільнонайманій праці. Вільнонаймана праця проникла і в поміщицькі та казенні підприємства. А це було ознакою формування нового капіталістичного укладу.

Умови життя і праці робітних людей, особливо кріпосних, були надзвичайно тяжкими. Тривалість робочого дня практично не регламентувалася, залежала від волі підприємця й досягла 14-15 годин на добу. Приміщення були темними, холодними, вогкими. Приписні селяни здебільшого працювали лише за харч, оплата інших робітників залишалася мізерною. Неймовірна жорсткою була сваволя власників і адміністрації.

Товарно-грошові відносини проникали і в сільське господарство. У селах поширювалися ремесла і промисли, продукція яких у все більшому обсязі теж ішла на продаж. Невелика кількість селян, займаючись ремеслом і торгівлею, зокрема чумакуванням, збагачувалася, ставали заможними, нагромаджували капітали, засновували підприємства, використовуючи в них найману робочу силу, насамперед бідних селян. Отже, почався процес формування на селі капіталістичних відносин, свідченням чого було поглиблення розшарування селянства на бідних і багатих.

Зростаючий суспільний поділ праці, поступове відокремлення ремесла й промисловості від сільського господарства, міста від села, збільшення кількості міського населення зумовлювали дальший розвиток товарно-грошових відносин, внутрішнього ринку, внутрішньої і зовнішньої торгівлі.

Найважливішими торгівельними осередками були ярмарки, що відбувалися по кілька разів на рік у багатьох містах — у Києві, Харкові, Стародубі, Кролевці, Ніжині та ін. Ярмарки були своєрідними економічними центрами певних районів і відігравали значну роль у включенні України до всеросійського ринку. Навколо ярмарків групувалися місцеві торги, торжки й базари, що відбувалися по 2-3 рази на тиждень.

Україна дедалі глибше втягувалася в загальноросійську економічну систему, ставала частиною всеросійського ринку, що тоді швидко формувався. З Росії в Україну завозили залізо та залізні вироби, інструменти, хутра, цукор, тканини, полотно тощо, з України в російські міста — зерно, худобу, шкіри, скло, свічки, сукно, дзеркала та інші товари.

Зросла й зовнішня торгівля з Польщею, Туреччиною, Сілезією, Прусією, Італією, та іншими країнами.

Отже, в другій половині XVIII ст. на Лівобережній і Слобідській Україні розширювалося поміщицьке землеволодіння, юридично було оформлено закріпачення селян, розвивалися промислові підприємства, торгівля, посилювався товарно-грошовий обіг, формувався капіталістичний уклад. Разом із тим царський уряд, ведучи лінію на ліквідацію автономії України, підпорядкував українську економіку своєму впливові і своїй владі, виходячи з імперських інтересів, ігноруючи інтереси України. У час воєн, зокрема з Туреччиною, Україна була найближчим тилом для російських військ і мусила давати їм приміщення для постою, фураж, провіант, підводи. Уряд збільшував податки з населення України в царську казну. За XVIII ст. вони зросли в десятки разів. Російські чиновники, дворяни одержували від царя величезні площі земель в Україні. Царський уряд сприяв російським купцям і промисловцям у проникненні в Україну. Він надавав різні пільги російським купцям в Україні. Наприклад, їхні двори звільнялися від військових постоїв, за царським маніфестом 1784р. російські й іноземні купці дістали право на необмежену торгівлю в містах Південної України й Криму. Було заборонено вивозити за кордон багато товарів, вивіз мав здійснюватись тільки через російські порти.

А ще в 1754р. Єлизавета Петрівна своїм указом ліквідувала митні кордони між Україною і Росією, евекту й індукту, тобто вивізні та ввізні мита на Лівобережній Україні, від чого гетьманський скарб втрачав близько 50 тис. крб. річного прибутку.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]