1)П. Г. Тичина у дитячому читанні.

2)Література для дітей 19 ст.(загальна характеристика).

1) Його перу належить збірка "Сонячні кларнети" (1918). Могутні емоційні сплески радості, юнацької надії, тривоги, чекання. Якими переповнена ця книжка, немовби сповіщали про народження нової поезії революційного світу. Збірка "Сонячні кларнети" своїми образами й поетикою споріднена з творчістю М.Коцюбинського, С.Васильченка та інших попередників Тичини.До цієї збірки ввійшли такі дитячі твори як: "Хор лісових дзвіночків", "Гаї шумлять", "А я у гай ходила, які наділені мелодійністю, співчуттю, використаною поетикою і фольклорикою і якими автор прагне виховати, прищепити дітям любов до природи.Вір "Хор лісових дзвіночків" увійшов у дитяче коло читання. Він своєрідний і за змістом, і за образністю, і за побудовою. Вивчаючи його необхідно створити в уяві дітей чарівну картину життя лісу в яскравий, сонячний і теплий день і все після того вчитель зачитує вірш, збагативши образами цієї поезії створені тільки що в уяві учнів картини мальовничої природи. Вірш "Хор лісових дзвіночків" відзначається насамперед своєю мелодійністю, музичністю, побудовою. Кожний рядок передає велику любов поета до природи, його захоплення нею.В окремих віршах "Сонячних кларнетів" поет досягнув повної гармонії у змалюванні почуттів і природи. Показовим щодо цього є вір "Гаї шумлять". Привертають увагу оригінальні засоби вірша, за допомогою яких молодий поет малює пейзажні картини. В окремих віршах "Сонячних кларнетів" поет досягнув повної гармонії у змалюванні почуттів і природи. Показовим щодо цього є вір "Гаї шумлять". Привертають увагу оригінальні засоби вірша, за допомогою яких молодий поет малює пейзажні картини. У високохудожніх образах поезії відбиваються схвильовані удари серця митця, ліричну творчість якого вдало названо музичною. Мозаїка уривчастих думок, напластування художніх деталей, передати які ледве встигало перо, синтезовані в багатошаровій, не легкий для розуміння образ, грані якого щільно притикаються до граней інших образів цієї чудової поезії. У ній простежується збереження "Найважливішої ознаки наспівності – симетрію ритміко-синтаксичної будови вірша". Що можна побачити і в іншій поезії П.Тичини. "А я у гай ходила", який не випадково став хрестоматійним. З тонким знанням дитячої психіки Тичина виписав характер дівчинки, знову вдаючись до засобів мальовничості, елементів театральності та музичності. Для досягнення живописно-зорового ефекту вводиться і тут слово, що вимагає супроводу жестом: "А я у гай ходила по квітку ось яку!" І знову зорові образи знаходять естетичну підтримку в образності звуковій. Дівчинка не тільки бачить предмети казкового для неї гаю, а й чує, як відгукується той казковий гай своєю музикою, живим співом птахівГортаючи сторінки дитячих поезій Павла Тичини ми ніколи не назвемо їх спадщиною, бо палають вони вічно живим полум'ям любові до рідного краю, народу, в серці з якими пройшов поет півстоліття свого життя. Високі, благородні почуття й слова про рідний край зливаються в єдиний, монолітний образ – розум, честь і совість, - створений поетом.

2) У художньому пізнанні світу дитинства чітко простежується закономірність: зацікавлення дитинством виникає лише на певному етапі індивідуального і соціального розвитку і відображає історію народу, його ментальність. У давній українській літературі практично відсутній інтерес до світу дитинства, образи дітей схематичні, показані переважно як об'єкти виховання. Прозаїки нової літератури уважніше приглядаються до проблем дитини, її побуту, світобачення. Показовими у цьому плані є твори про дітей І. Нечуя-Левицького ("Вітрогон", "Невинна"), І. Франка ("Малий Мирон", "Грицева шкільна наука"), Панаса Мирного ("Морозенко", цикл "Як ведеться, так і живеться"), Б. Грінченка ("Украла", "Кавуни", "Олеся"), М. Коцюбинського ("Ялинка", "Харитя", "Маленький грішник", "Подарунок на іменини"). Письменники акцентують увагу переважно на образах бідних, знедолених дітей, інколи дітей-сиріт, які страждають від матеріальних нестатків, позбавлені родинного затишку. Зрідка з'являються образи дітей, що зображені жертвами шкільної тиранії ("Отець-гуморист" І. Франка). Перелічені оповідання про дітей в українському літературознавстві часом кваліфікуються як дитячі. Але аналіз текстів спонукає до висновку, що концепція адресата в присвяченій дитинству малій прозі не однакова, тому можна сперечатися з приводу правомірності наведеного визначення. Серед оповідань про дітей українських прозаїків другої половини ХІХ сторіччя умовно можна виокремити дві групи, хоча непересічної межі між ними немає. Твори першої, чисельнішої, репрезентують суспільні рефлексії світу дитинства в українській літературі. Вони розраховані на читача необмеженого віку ("Морозенко" Панаса Мирного, "Малий Мирон", "Отець-гуморист" І. Франка, "Дзвоник", "Каторжна", "Палії" Б. Грінченка, "Подарунок на іменини" М. Коцюбинського та ін.). Автори оповідань досліджують становище дітей у суспільстві, їх соціальний статус, способи життєдіяльності, стосунки з дорослими і ровесниками. В окремих творах образ дитини набуває символічного значення. До другої групи належать твори виразного дидактичного спрямування, адресовані маленькому читачеві ("Олеся", "Кавуни" Б. Грінченка, "Харитя", "Ялинка" М. Коцюбинського та ін.). Концепція адресата малої прози про дітей другої половини ХІХ сторіччя вплинула й на поетику творів. Так у переважній більшості оповідань першої групи простежується тяжіння до психологізації образу дитини, а серед засобів творення художнього характеру з'являються елементи психологічного письма. У другій групі оповідань образи дітей схематичні, відсутнє заглиблення в психологію, риси характерів і вчинків героїв підпорядковані розкриттю певної дидактичної ідеї.Суттєво відрізняється і проблематика творів обох груп. Якщо в оповіданнях для дітей переважають моральні проблеми, то відповідні обрії першої групи значно ширші. Наріжною визначається проблема самого дитинства, статусу дитини в суспільстві. Наприклад, Б. Грінченко одним із перших в українській літературі виводить образ дитини як індикатора морального здоров'я суспільства, як дзеркала, у якому відображаються його проблеми і перспективи. Показовим у цьому плані є образ Наталі ("Дзвоник"), дівчинки, яка настільки дискомфортно почуває себе у дитячому притулку, що звертається зрештою до виховательки з проханням дозволити їй втопитися в колодязі. У творі автор настійно привертає увагу читача до боротьби Наталі зі дзвоником, персоніфікованим образом неволі. Однак персоніфікація набуває тут подвійного значення. Дзвоником, чи, іншими словами, дзвоном на сполох виступає в оповіданні й сама Наталя. Трагічний пафос творів про дітей Б. Грінченка особливо відчутний: його маленькі герої тяжко хворіють через завдані їм моральні тортури, а часом і гинуть. "Суспільство, у якому діти не мають майбутнього, також приречене", - таку думку доводить автор мало не кожним своїм твором про дитину. За силою і глибиною трагізму оповідання Б. Грінченка можна прирівняти хіба що до "Морозенка" Панаса Мирного. Отже, українську малу прозу другої половини ХІХ сторіччя, яка висвітлювала проблеми дитинства, можна розмежувати на дві групи: твори для дітей з виразним дидактичним спрямуванням і схематичними образами, підпорядкованими розкриттю головної ідеї, і твори про дітей, у яких письменники розглядають дитинство не тільки в історико-соціологічному та етнографічному аспектах, але й зацікавлюються внутрішнім світом дитини, специфікою її світосприйняття. Концепція адресата розглянутої прози відчутно позначилася на проблематиці і поетиці оповідань.

№5