13.Реакції морфіну,кодеїну,героїну.Загальноалкалоїдні реакції на морфін та кодеїн і реакції пов`язані з функціональними групами цих алкалоїдів.Визначення опіатів методом тонкошарової хроматографії.

Морфін

Кольорові реакції. Морфін дає реакції з концентрованою азотною кислотою (криваво-червоне, що переходить в оранжево-жовте). З реактивом Ердмана (концентрована сірчана кислота з концентрованою азотною кислотою) дає червоно-жовте забарвлення. З реактивом Фреда (концентрована сірчана кислота з молібденовою кислотою) дає фіолетове забарвлення. З реактивом Манделіна (концентрована сірчана кислота з ванадієвою кислотою) дає фіолетове забарвлення. З реактивом Марки (концентрована сірчана кислота і формальдегід) дає фіолетове забарвлення.

Реакція Пелагрі. При нагріванні морфіну з концентрованими соляною та сірчаною кислотами він перетворюється на апоморфін, який дає позитивну реакцію Пелагрі. Виконання реакції Пелагрі на морфін дещо відрізняється від способу виконання цієї реакції на апоморфін. При виконанні реакції Пелагрі на морфін і кодеїн їх переводять до апоморфіну шляхом нагрівання з концентрованими соляною та сірчаною кислотами, а потім додають решту реактивів, необхідних для протікання цієї реакції.

Виконання реакції. У пробірку вносять кілька крапель хлороформної витяжки, яку випарюють насухо. До сухого залишку додають 1-2 краплі концентрованої соляної кислоти. Після розчинення сухого залишку в цій кислоті в пробірку вносять 1-2 краплі концентрованої сірчаної кислоти і суміш нагрівають на водяній бані до повного випаровування соляної кислоти. Після цього рідину ще нагрівають протягом 15 хв, потім охолоджують і додають 2-3 мл води. Якщо при цьому утворюється осад, то його розчиняють у кількох мілілітрах розведеної соляної кислоти. Отриманий розчин нейтралізують 10%-м розчином карбонату натрію і додають 2-3 краплі спиртового розчину йоду. При цьому з'являється зелене забарвлення. Після додавання 0,5-1,0 мл діетилового ефіру та збовтування водний шар зберігає зелене забарвлення, а ефірний набуває пурпурово-червоного. Надлишок йоду заважає цій реакції, так як його забарвлення маскує забарвлення кінцевого продукту реакції. У реакцію Пелагрі дають і інші речовини (кодеїн, етілморфін, діацетіл морфін, апоморфін та ін.)

Реакція з йодноватною кислотою (HIO3). При збовтуванні розчину морфіну, слабо підкисленою сірчаною кислотою, з розчином йодноватної кислоти або розчином йодату калію (KIO3), що не містить йодидів, виділяється вільний йод, який при збовтуванні з хлороформом переходить в хлороформний шар, фарбуючи його у фіолетовий колір.

У цю реакцію дають і деякі домішки, які переходять в хлороформну витяжку при виділенні морфіну з біологічного матеріалу. Тому реакцію з HIO3 можна застосувати для виявлення морфіну в препараті і сумішах лікарських речовин, а також у добре очищених витяжках з біологічного матеріалу.

Реакція з гексаціаноферратом (III) калію і хлоридом заліза (III). Ця реакція заснована на тому, що гексаціаноферат (III) калію окисляє морфін і перетворюється на гексаціаноферат (II) калію, який взаємодіє з хлоридом заліза (III). При цьому утворюється берлінська блакить, що має синє забарвлення. Реакцію з гексаціанофератом (III) калію виконують так: до водного розчину досліджуваної речовини додають кілька крапель суміші розчинів гексаціаноферата (III) калію і хлориду заліза (III). При наявності морфіну з'являється синє забарвлення або такого ж кольору осад.

У цю реакцію дають і деякі домішки, які з біологічного матеріалу переходять у алкалоідні витяжки. Тому реакцію з гексаціанофератом (III) калію застосовують для виявлення морфіну в лікарських сумішах і в добре очищених витяжках з біологічного матеріалу.

Кокаін

реакція Ерліха. Крапельний аналіз зразків проводиться криміналістами за допомогою реактиву, який готують розчиненням 0,5 г п-диметиламінобензальдегіду в 50 мл суміші, що складається з етанолу і концентрованої сірчаної кислоти, взятих у співвідношенні 3: 2 (за обсягом). При проведенні випробувань кілька крапель індикаторного розчину, який може довго зберігатися в герметично закритій темній склянці, додають до кількох міліграмам досліджуваного об'єкта, поміщеного в порцелянову чашку, після чого суміш нагрівають до 100 ° C і витримують при цій температурі 3 хв. Наявність кокаїну встановлюють по появі червоного фарбування

Кодеін

При взаємодії кодеїну з реактивами Драгендорфа, Бушарда, Майєру і іншими утворюються осідання. Кольорові реакції. Кодеїн з реактивами Манделіна, Марки і Фреде дає забарвлені продукти реакції, які описані вищим (див. гл. V,§ 7). Реакція Пеллагрі. При нагріванні кодеїну з концентрованою соляною кислотою, а потім з концентрованою сірчаною кислотою відбувається деметоксилірованіє цього алкалоїду і утворюється апоморфін, який дає реакцію

14.Похідні барбітуровової кислоти.Будова барбітуровової кислоти;синтез барбітуратів;застосування барбітуратів у медицині.Фізіологічний вплив барбітуратів на організм людини.Методи швидкого визначення барбітуратів.Визначення барбітуратів реаентом.

Похідні барбітурової кислоти

Барбітурова кислота являє собою циклічний уреід - який одержують шляхом конденсації сечовини з двохосновною малоновою кислотою.

Вона має кислі властивості за рахунок воднів метиленової і імідних груп, які можуть заміщатися на метали.

Барбітурова кислота сама не являється лікарським препаратом, але може давати велику кількість похідних, більшість з яких одержуються за рахунок заміщення воднів метильної групи різними радикалами.

В зв'язку з цим одержано велику кількість терапевтично активних лікарських препаратів, головним чином снодійних засобів. деякі барбітурати поряд із снодійною дією проявляють проти судомну дію (фенобарбітал), інші використовуються як наркотичні засоби (гексенал).

Маючи в основі своєї структури барбітурову кислоту, барбітурати відрізняються між собою характером радикалів в метальній групі і характером замісників при №2 і №2.

Барбітурати як лікарські препарати існують або у вигляді натрієвих (однозаміщених) солей (барбітал-натрій, барбаміл, етамінал-натрій, гексенал) або в кислотній формі (барбітал, фенобарбітал).

Існують і тіобарбітурати, у яких в 2-му положенні цикла кисень заміщення на сірку наприклад препарат тіопентал-натрій.

Поскільки барбітурати відрізняються один від одного, в основному характером радикалів (R, RI), а основна частина молекули у них однакова, то вони мають багато спільного як в методах одержання, так і в фізичних, хімічних властивостях і методах аналізу.

Загальний метод одержання барбітуратів заключається в тому, що одержання їх проводять в два етапи. На першому етапі одержують відповідний ефір малонової (або ціаноцтової) кислоти. На другому етапі синтезу здійснюється конденсацією вказаних ефірів із сечовиною.

Одним з перших барбітуратів був одержаний барбітал у 1904 році Е.Фішером. Барбітал одержують за схемою:

В залежності від характеру радікала для кожного барбітурати можуть бути різні варіанти синтезу.

Барбітурати - дрібнокристалічні білі порошки. Кислі форми барбітуратів (барбітал, фенобарбітал) мало розчинні у воді, але розчинні в органічних розчинниках, розчинах лугів, карбонатів. Барбітурати - солі добре розчинні в воді.

Барбітурати - клас седативних препаратів, які використовуються в медицині для зняття синдромів занепокоєння, безсоння і судомних рефлексів. Всі ці препарати є похідними барбітурової кислоти.

Хімічне ім'я барбітурова кислота, або малонілмочевіна.

На вигляд речовина являє собою безбарвні кристали, погано розчинні в холодній воді.

Хімічна формула: CONHCOCH2CONH

Синоніми і сленгові назви: англійські: barbiturates, barbies, downers, blues, seccies, nembies

Історія

Вперше барбітурова кислота була синтезована в 1863 році відомим хіміком Адольфом фон Байєром (Baeyer, Adolf von 18351917). Оскільки відкриття довелося на 4 грудня день Св. Барбари звідси відбулася перша частина назви кислоти. Друга ж частина від англійського слова В«ureaВ» - тобто В«сечаВ».

Широко використовуватися в медицині барбітурати почали з 1903 року, коли на ринок в якості заспокійливого і снодійного засобу був випущений препарат барбітал (Зареєстроване торгова назва Veronal). Незабаром препарат отримав досить широке поширення. Використання барбіту ратов в медичній практиці зростало аж до середини 1960х років, однак почало знижуватися в наступні роки.

Барбітурати успішно допомагали боротися з безсонням, так що недоліку в охочих їх спробувати не було. Однак, із зростанням популярності препарату, росло і число випадків негативних ефектів у тому числі і випадків наркотичної залежності. Ці наслідки і призвели до спаду застосування барбітуратів в медицині. Останнім часом їх все частіше замінюють більш безпечними бензодіазепінами. Тим не менш, барбітурати, як швидкодіючі засоби, до цих пір використовуються для термінової анестезії, а також для зняття судом і запобігання епілептичних нападів. Зараз до класу барбітуратів зараховується понад дві тисячі різних сполук, хоча в медичних цілях використовується лише деякі з них. Зазвичай назви препаратів цього класу закінчується на В«алВ». Найбільш поширеними є такі препарати, як фенобарбітал, бензобарбітал, люмінал, секонал, нембутал, а також транквілізатори либриум, валіум теразін.

Синтезують барбітурати звичайно конденсацією дизаміщених малонових або ціанооцтових ефірів із сечовиною або диціанамідом у присутності натрію алкоголяту в розчині абсолютного спирту. Барбітурати — білі кристалічні речовини або біла піноподібна маса (гексенал), або суха пориста маса жовтуватого кольору зі своєрідним запахом (тіопентанал-натрій), гіркі на смак. Барбітурати — кислоти, практично нерозчинні або малорозчинні у воді, розчинні або важко розчинні у спирті та інших органічних розчинниках, легко розчинні в розчинах лугів. Солі гігроскопічні, розчинні або легкорозчинні у воді та спиртах, практично нерозчинні в етерах. Для підтвердження тотожності барбітуратів проводять реакції утворення комплексних солей з катіонами важких металів, утворення солей дизаміщених похідних оцтової кислоти, реакції конденсації та реакції на функціональні угруповання. Натрієві солі ідентифікують за іонами Na+ та Тпл кислотної форми. Для кількісного визначення використовують методи кислотно-основного титрування,аргентометрію (для кислотної або сольової форми) та гравіметрію для кислотних форм.

Барбітурати діють на пацієнтів як за наявності порушень сну, так і без них. Вони викликають скорочення ФШС і дельта-сну, порушують ритмічність циклів сну. Приймаючи барбітурати, внаслідок пригнічення фази швидкого сну, відповідального за модуляцію інтелектуальномнестичних і емоційних процесів, хворі відзначають погіршення запам'ятовування, втрату гостроти сприймання, гнучкості і рухливості психічних процесів. До того ж, навіть після одноразового прийому барбітуратів спостерігається постгіпнотичний ефект (запаморочення, слабкість, непевна хода, недоладне мовлення, нудота тощо), який посилюється при повторному застосуванні. Після безсонної ночі хворий робить менше помилок, ніж після ночі з прийманням барбітурату перед сном. Снодійний ефект зумовлений впливом їх на проведення збудження в численних синапсахрізноманітних структур мозку. Точками впливу є кора великого мозку, сітчастий утвір, гіпоталамус, лімбічна система, таламус, у яких відбувається недиференційоване гальмування у вигляді мікронаркозу. Останнім часом доведено існування специфічних барбітуратних рецепторів (вважають, що вони, як і бензодіазепінові рецептори, входять до комплексу ГАМК-рецепторів), стимуляція яких підвищує чутливість ГАМК-рецепторів. Таким чином підвищується активність ендогенної синаптичної ГАМК.

ПРИНЦИП ДІЇ

Кожна смужка має зону зразку, просочену кон’югатом антитіло-колоїдальне золото та мембрану, просочену кон’югатом наркотичної речовини та контрольним реагентом. Зразок сечі реагує з кон’югатом антитіло-колоїдальне золото, а далі, за допомогою капілярного ефекту, мігрує вздовж смужки до тестової зони. Якщо у зразку сечі міститься достатня кількість наркотичної речовини, вони захоплюється кон’югатом та запобігає захопленню кон’югатом наркотичної речовини на мембрані у тестовій зоні. Незахоплений кон’югат продовжує міграцію вздовж тестової смужки до контрольної зони, де він захоплюється контрольним реагентом, формуючи червону смугу. Контрольна смуга свідчить про те, що результат є дійсним.

Негативний зразок дає 2 червоні смуги на мембрані, одну в тестовій зоні, а іншу – в контрольній зоні.

Позитивний зразок дає тільки 1 червону лінію у контрольній зоні.

23. Шкідлива речовина - це речовина, яка при контакті з організмом людини у випадку порушення вимог безпеки може викликати виробничі травми, професійні захворювання або відхилення у стані здоров'я, які виявляють сучасними методами як у процесі роботи, так і у віддалені терміни життя теперішнього і наступних поколінь.

Токсичними (отруйними) називаються речовини, які, потрапляючи в організм навіть у відносно невеликих кількостях, викликають порушення нормальної життєдіяльності аж до отруєння. Вони можуть бути у вигляді газу, пари, рідини і пилу.

Хімічнонебезпечні й шкідливі виробничі чинники класифікуються за характером дії на організм людини:

- токсичні (свинець, ртуть та ін.);

- подразнювальні (хлор, бензин, гас, кислоти, луги тощо);

- сенсибілізуючі (бензин, гас І т. ін.);

- канцерогенні (продукти неповного згоряння авіаційних палив та ін.);

- мутагенні (свинець, ртуть і т.ін.);

- такі, що впливають на репродуктивну функцію (спирти, креолін тощо);

- за шляхом проникнення в організм людини:

- через органи дихання (хлор, ефір, азот, гелій, окис вуглецю і т. ін.);

- через шлунково-кишковий тракт (свинець, хромовий ангідрид, ціаністі сполуки і т. ін.);

- через шкірні покриви і слизові оболонки (гас, бензин тощо).

За ступенем дії на організм людини шкідливі речовини поділяють на такі класи небезпеки: перший — надзвичайно небезпечні; другий — високонебезпечні; третій — помірнонебезпечні; четвертий - малонебезпечні.

23. Сини́льна кислота́, ціані́дна кислота́ — кислота із хімічною формулою HCN. Безбарвна, прозора, дуже летка рідина. Пара її в звичайному стані безбарвна, має своєрідний п'янкий запах (гіркого мигдалю). Добре змішується з водою. Дуже токсична.

Фізичні властивості синильної кислоти зумовлюють шляхи проникнення отрути до організму. Головний шлях є інгаляційний, тобто у разі застосування синильної кислоти можливі ураження, якщо не застосовувати протигазу. Небезпечними для людини є пара синильної кислоти в концентрації 0,1-0,12 г/м³, яка при експозиції 15-20 хв. спричиняє важке ураження. Смертельними вважаються концентрації:

Ціані́ди (ціанисті метали) — солі синильної кислоти. У практичному відношенні особливо важливі ціаніди лужних металів — калію, натрію, що одержуються різними способами, наприклад прожарюванням суміші коксу і поташу в атмосфері азоту. Найбільше значення має ціанід калію, або ціанистий калій.

Арсен (As) — хімічний елемент з атомним номером 33, простою речовиною якого є напівметал арсен (миш'як). За звичайних умов найстійкіший металічний або сірий арсен — сірі кристали, крихкі. Реагує з киснем. Сплавляється з деякими металами, утворюючи арсеніди. Сполуки арсену дуже отруйні.

При надходженні в організм в надмірних кількостях арсен призводить до мутацій ДНК людини