Цілісні універсальні архетипи.

1. Архетип соціальної еволюціії Холономна (архетипічна) парадигма

         Коли людство починає життя у новому тисячолітті, воно ще раз виявляє обмеженість можливостей лінійного раціонального мислення і так званого “об”єктивного” методу пізнання соціальної реальності. Воно знову починає шукати “божу” вищу силу, яка б допомогла людству відкрити очі на вирішення власних проблем. Дж.Сорос у своїй книжці “Криза глобального капіталізму” означив п”ять основних хиб, на які страждає найбільш “ефективний і передовий” життєустрій: нерівномірний розподіл благ, нестабільність фінансової системи, загроза глобальних монополій та олігополій, неоднозначна роль держави, занепад загоальнолюдських цінностей і соціальної злагоди.

           Сьогодні, на початку третього тисячоліття, майже ствердилася думка про те, що гору над усіма відомими способами життєустрою взяла ліберальна демократія, що друге тисячоліття завершилося перемогою західного універсалізму і глобалізму. Але попід цією “горою” людська спільнота накопичила такий величезний негативний потенціал, який треба сприймати як потенційно-вибуховий і катастрофічно-руйнівний. Маються на увазі насамперед проблеми екосистеми і системи “духу”, духовної атмосфери або, за Вернадським - ноосфери. Разом із С.Б.Кримським ми вважаємо, що ноосфера є сферою розуму не в звичному абстрактно-логічному сенсі, а в сенсі репрезентанта буття, необхідної регулюючої сили, яка діє не сама по собі, а в контексті загальних космопланетних закономірностей існуючого(31). Таким розумом, на жаль, сучасні політики навіть у найрозвинутіших країнах не керуються.

         Саме тому на зміну  ліберально- демократичного життєустрою йде пошук нової парадигми розвитку, яка набула визначення “третього шляху”. Третій шлях шукає і сучасна Україна. 

         Соціальні науки не можуть залишатися осторонь цих пошуків. Але, на жаль, тенденція розподілу знань “по різних науках”( як по полицях) настільки забетонувалася, що нагальна потреба в синтетичному, феноменологічному знанні про соціальне життя залишається відкритою. Теоретичний синтез потрібний саме там, де йдеться про “невідчутні” феномени соціального життя, такі, як духовна атмосфера, соцієтальне поле і т.і.  Провідні українські філософи, соціологи, соціальні психологи  звертають увагу дослідників на необхідність вивченния “універсальних соціальних феноменів” - тих, що існують у суспільстві “незалежно від форм його організації”, визначаються за “критерієм просторово-часової інваріантності” і мають аналоги у тваринних спільнот, зокрема так званих “кумулятивних соціальних феноменів”, які  з”являються в якийсь період і утворюють підгрунтя для поступального розвитку людської цивілізації, антропо- і соціогенезу. Ці феномени неможливо дослідити у рамках традиційної лінійної парадигми і тим більше у рамках однієї науки. Накопичувальний ефект мають не стільки історико-культурні факти самі по собі, скільки відношення до них сучасників, їхнє осмислення в контексті історико-культурної цілісності, психологія поведінки, реагування на ці факти, тобто певним чином організовані інформаційні “сліди” людської історії. Кумулятивні універсальні феномени можуть зберігатися тільки завдяки існуванню інформації, яка закладена і діє всюди, в тому рахунку в індивідуальній і колективній психіці.    

         А.Ейнштейн, Н.Бор, Ф.Капра, Р.Шелдрейк, Г.Бейтсон, С.Гроф, Д.Бом, К.Прибрам, В.Вернадський, П.Т.де Шарден, О.Шпенглер та багато інших талановитих вчених започаткували черговий етап зсуву науки від  механістичного  і лінійного підходу до холістичної, циклічної парадигми еволюції, людської історії з   її акцентом на  вивченні інваріантних відносин, а не епізодичних окремих сутностей. Циклічне моделювання історії після краху античного світу відходить на другий план, але знову оживає серед мислителів Відродження та їх духовних послідовників (Н.Макіавеллі, Дж.Віко), після чого з новою силою - у О.Шпенглера та інших вчених, в тому числі російських східноведів. Але  Ю.В.Павленко підкреслює, що погляд на історію з позицій циклізма разом із поглибленням знань про різні типи суспільств, явно втрачає свою чіткість(31). На наш погляд, це відбувається тому, що критеріями виділення типів суспільств були матеріальні уречевлені показники. Ми в якості таких критерієв обираємо те, що довести і побачити неможливо, але воно існує і суттєво впливає на життя спільнот і окремих людей - глибинно-психологічні і психокультурні інваріанти, які існують в якості психогенетичних патернів як в індивідуальній, так і в соцієтальній психіці.

         В житті ми маємо справу не стільки з реальними об”єктами, скільки з інформацією про них, формами, паттернами, процесами. Коли ми вивчаємо психіку соціуму, треба мати на увазі, що це, з одного боку,  більший розум, який об”єднує в собі розум менший, а з другого - що це частка ще більшого розуму - розуму Всесвіту... Все, що виникає між цими “розумними” феноменами, має більшу або меншу енергію саме з причин відповідності чи невідповідності прагнень і можливостей суб”єктів, що так чи інакше взаємодіють. Прибічниками холономного світогляду під психічним розуміється саме сплав специфічних енергій, спроможних чи не спроможних забезпечити еволюцію на всіх рівнях.

         З моменту, коли науковий світогляд увійшов в область визнання можливості окремого і незалежного існування матеріального субстрата (мозку) і психіки як такої (свідомості та різних рівней несвідомого), починається новий виток гуманітарної науки, підготовлений науками природничими.  

         Холономний підхід у вивченні великих соціальних спільнот, інститутів, організацій, груп і т.і. передбачає в першу чергу відмову від лінійної хронологічно-історичної структури. Онтологічні структури таких складних систем як соціум, суспільство, спільнота не розгорнуті в одному напрямі, а являють собою своєрідне онтологічне коло або, якщо говорити мовою моделювання - багатогранник. Соціальні структури при цьому детермінуються відповідно з усіх боків певної багатошарової фігури (“душ Шарко”). 

         На відміну від багатьох постмодерністських поглядів на соціальні процеси як такі, що взагалі не піддаються дедуктивним заключенням чи будь-якому порядку, головним в нашому холономному підході є принцип суворої відповідності, але відповідності нелінійного характеру. Якщо продовжити образне пояснення за допомогою поняття “коло”, це буде відповідність характеристик певних  сегментів одного кола (однієї моделі) певним характеристикам іншого кола (іншої моделі). Тобто, центром соціальної якості є не індивід (як це прийнято в гуманістичній психології), а  тип взаємодії одних характеристик соціальної структури з іншими. Саме тип взаємодії є головною причиною тих чи тих соціальних тенденцій і перетворень. Для початку будемо мати на увазі всього два типи - резонансний і дисонансний.

         В нашому контексті цей методологічний прийом використовується для вивчення відносин між соціумом і особистістю, між усвідомлюваним і несвідомим в житті спільнот, між психологічними, фізичними і загально-соціальними феноменами, між символами, знаками і структурами, які вони презентують, нарешті, між інформацією і поведінкою тощо. Зрозуміло, що це можна робити лише в рамках теоретичного синтезу. Граничними, тобто далі неподільними поняттями цього синтезу є, зокрема, поняття інформації та архетипу. Інформація, за нашим визначенням - це інтерсуб”єктний (інтерструктурний) консонанс, який актуалізується  лише за умови адекватності, своєчасності і необхідності сигналу для обох агентів. Під суб”єктом мається на увазі будь-який активний соціальний чинник (менталітет,  текст, організація, людина тощо).  Все інше для того чи іншого сприймаючого суб”єкту - це інформаційний шум, не більше. 

         Наш підхід до аналізу деяких соціальних проблем має в собі долю прихованого містицизму: адже йдеться про “душу” різноманітних суспільних структур - починаючи від сім”ї і закінчуючи людством. Перехідними формами є малі та великі групи, організації, соціуми і навіть цивілізації. “Душа” є джерелом, берегінею та сутністю усіх без виключення суспільних утворень - як сталих, більш-менш стабільних (колектив заводу, школи, політична партія, громадська організація, електорат, соціум тощо), так і “швидкорозчинних” (натовп, випадкова група глядачів, покупців чи пасажирів, демонстрація тощо). Іноді “душа”   оселяється в групі надовго, скріплює її, береже, а іноді “відлітає” тільки-но доторкнувшись до людського “тіла”. На сьогоднішній день ці метафоричні слова-символи - чи не єдині в термінологічному апараті гуманітарної науки, здатні відобразити співвідношення і сутність суспільної структури та її смислу.

         Досить нагадати тривалі дискусії провідних вчених-психологів, культурологів, істориків, етнографів першої половини нашого сторіччя і “радянського періоду” (див. Історія і психологія під ред. Б.Ф. Поршнєва  і Л.І. Анциферової. - М.-1971р.; Г.Беккер, А.Босков. Современная социологическая теория.-М.-1961;  H. Eysenck. The Psychologi of Politics London, 1963; Н.И.Конрад.Запад и Восток.М.-1966; М.М.Бахтин, О.Шпенглер, Ле Гофф, А.Ф.Лосев, Л.С.Виготський, В.Вундт, Е.Фромм, Г.Тард, Ле Бон, Є.Дюркгейм, Ш.Блондель, З.Фрейд, Леви-Брюль тощо), щоб зрозуміти всю складність осмислення і тим більше - означення того, що саме і як з “душі” спільноти так чи інакше переходило в “душу” індивіда. І з цього приводу також точилися принципові дискусії, в яких Л.С.Виготський, Ш.Блондель та ін. наполягали на необхідності вийти “за межі організму”, щоб зрозуміти сутність вищих психічних функцій”.

         Але пошук “остаточних” (неподільних) понять, які б були здатні нести в собі психоісторичну і психокультурну об”ємну інформацію про соціум, суспільні структури, суспільні цінності і установки, й досі триває. Використання таких понять як мислення, сприймання, пам”ять, воля, афективні процеси тощо з метою осмислення історичної цілісності спільноти виявилось недостатнім , а поєднання описових методів етнографічних та історико-культурних наук (з використанням таких понять як звичаї, обряди, нрави, побут, жести, міміка, колір шкіри і т.і.) не дало змоги побудувати, наприклад, структурну модель соцієтальної психіки, яка була б здатна не тільки пояснити феномени типу “національний характер”, але й виконувати роль інструменту управління ними (адже відомо, що управляти можна тільки тоді, коли перед очима є модель того чи іншого об”єкту управління, система з певною структурою елементів). Мабуть тому, що, по-перше, це поняття, за словами І.Кона, не аналітичне, а описове, а по-друге, йдеться все ж таки не зовсім про характер, а про щось більше, складніше, про те, що А.Кардінер та Р.Линтон назвали “базовою структурою особистості ”, типовою для даного народу (А. Kardiner. Individual and his Society. Nev York.-1939). 

         Тобто ще тоді йшлося про створення деякої абстрактної базової моделі психіки з усіма структурними елементами, яка б могла бути “сталкером” у поведінкових прогнозах щодо конкретних людей в конкретному соціумі. Але кожна наука створювала таку модель на базі свого наукового апарату і своїх фактологічних досягнень. Наприклад, культурологія намагалася зробити це, зосередившись на специфічній для даного суспільства знаковій системі і не могла вийти на пояснення та висвітлення соціально-економічних чинників психосоціальності. Соціологія, навпаки, зосереджувалася на соціальній структурі, залишаючи в тіні соціально-психологічні чинники та поведінкові установки. Навіть якщо в деяких моделях  охоплювалося наче усе (напр., т К.Клакхона і О.Р.Мауера) - біологічне, природнє, соціальне, культурне і психологічне - єдина соціокультурна матриця все одно не виходила: відбувалося неспівпадіння понять з різних галузей і т.і. Була спроба створити “мультимодальну концепцію” національного характеру з декількома домінуючими типами особистості (F.Inkeles and D.J. Levinson. National Character: the Study of Modal Personaliti and Sociocultural Systems.- ”Handbook of Social Psychology”. Ed. bi G. Lindzey and E. Aronson. Vol. 4 Reading ( Mass. ), 1969.) Але й тут найбільшим досягненням було обгрунтування феномену стереотипів етнічних груп в буденній свідомості. Унікальної структури характерологічних особливостей нації із спільними для всіх інших народів елементами, про яку писав І. Кон, жодна окрема наука не створила.

         Серед дослідників, які додержуються синтетичного підходу, варто відзначити, зокрема, К.Манхейма, К.Ясперса, К.С.Гаджиєва, К.Г.Юнга, С.Грофа, Ф.Капру, А.Кемпінські, А.Аугюстинавічуте та ін.