Фрактальний архетип психосоціальної еволюції

         Кожен соціум так чи інакше підпорядковується у своєму функціонуванні та розвитку якійсь з архетипових форм, котрі вже давно почали відігравати роль об”єктивних чинників, своєрідних пасток на шляху руху суспільних структур. Архетипова форма, яка достатньо явно й дієво виявляється в житті спільноти, диктує  схильність суспільної поведінки і свідомості до певного типу. Саме цій формі відповідатимуть і різноманітні організаційні структури всередині даного соціуму, який в цілому, незважаючи на окремі відхилення, матиме цілком певну інтегральну характеристику, наприклад: тоталітарний, авторитарний, ліберальний або демократичний; традиційний або модерновий; аграрний, індустріальний, постіндустріальний, відкритий, інформаційний тощо.

         Звісно, йдеться про абстрактні символи, але за ними криються  реальні втілення архетипових мислеформ: реальна ідеологія, політика, влада, дійсна соціальна структура, організаційні характеристики соціальних інститутів, поведінкові установки соціальних груп та індивідів,  їхні реакції, очікування, норми, притаманні їм цінності та багато чого іншого (див.малюнок).  

         Попри узвичаєні уявлення про лінійний хід історії від тотемних спільнот з усуспільненою свідомістю й підсвідомістю  до найдемократичніших форм організації життя з усіма можливостями для вияву індивідуальних прагнень, або від первіснообщинного устрою через рабовласницький, феодальний і капіталістичний до соціалістичного і комуністичного, картина життя соціумів виглядає інакше. Розглянемо цю проблему через фрагмент фрактального архетипу, в якому представлені чотири етапи розвитку суспільств. Правомірність виділення саме чотирьох глобальних етапів еволюції будь-якого процесу (суспільства, індивіда, педагогічного впливу тощо) підтверджує юнгіанський принцип кватерності. Кватерність Юнг розумів як деякий універсальний архетип, логічну передумову будь-якого цілісного судження. Наприклад, щоб описати горизонт як ціле потрібно згадати чотири боки світу... Чотири елементи зустрічаються всюди і насамперед у людських психічних функціях: відчуття (сенсорика), мислення (логіка), почуття (етика, емоції), інтуіція (апріорне знання)... Кватерність або кватеріон має структуру 3+1, в якій один з елементів займає особливе положення або має порівняно  іншу природу (трьох евангелістів символізують тварини, а четвертого - янгел). Саме четвертий, доповнюючи тих трьох, робить їх чимось єдиним, символізуючим Універсум. Так, психічна функція, яка не знаходиться під контролем свідомості, стає четвертою, а її інтеграція в свідомість є однією з головних задач процеса індивідуації.

         Наочно фрагмент фрактального архетипу психосоціальної еволюції можна відобразити як коло, співвіднесене з системою координат або з чотирма шкалами, які відповідають основним організуючим принципам, визначають рух соціумів. Це - своєрідна матриця впорядкування,  яка накладається на хаос таким чином, що будь-який зміст знаходить собі місце. Ознаки шкал або організуючи принципи розташовані на фракталі не випадково, а закономірно, відповідно до реальних кореляцій і взаємопереходів феноменальних структур. Так, наприклад, розташовані космічні стихії “циклу народження”  в древній східній філософії: земля народжує метал, метал - воду, вода - дерево, дерево - вогонь; а вогонь - землю. Якщо міжстихійні стосунки розташувати інакше, виходить вже руйнування: земля руйнує воду, вода “згашує” вогонь, вогонь “плавить” метал, метал руйнує дерево тощо.

         Окремі ознаки, які репрезентують той чи той життєустрій, не відображають його цілісність. Тільки у сукупності вони утворюють певний організаційний тип суспільства, задають його духовну атмосферу, його цілісність: дух соціуму, його ауру, самопочуття людей вцілому. Спробуємо коротко описати такі цілісності чотирьох компонентів єдиного архетипу.

         Перший тип - тоталітарний (тотемний), наймолодший і найстаріший водночас. Наймолодший він тому, що є первісним для людства і, як ембріон, містить у собі закодовану  програму  людського життя на Землі, людської спільноти як інтегрованого цілого,  спроможного існувати лише за умови дотримання головних внутрішніх  законів життєздатності. Ці закони відповідають законам Всесвіту, про що йдеться у працях Р.Генона та його прибічників(5). Тотем, за Е.Дюркгеймом, є принципом, який впорядковує універсум (11). На першому етапі закладаються структурно-логічні та інформаційно-енергетичні засади людського життя. Згідно з юнгівськими функціями, це логічні та  етичні закони, закони  збереження цілісності психосоціальних архетипів, які гарантують адекватність життєустрою людських спільнот законам Всесвіту:  гендерний архетип (інь-ян), архетип вертності (екстраверсія-інтроверсія),  архетипи фрактальності, синхронності, онтологічного резонансу, самості (цілісності особистості), гомогенності (єдності раціонального та ірраціонального, аналізу й синтезу, психосоціальних ознак “правопівкульності” і “лівопівкульності”) тощо.

         Головне в цих законах - принцип Єдності всього з усім. На цьому етапі реалізується інтегральна традиція, що і підтримує природний баланс сил. Людська сила на цьому етапі проявляє себе лише як  компонент єдиної природної системи - адекватно і гармонійно. Логікою світоструктурування  в такому соціумі є логіка міфологічного Космосу. Рішення на рівні суспільства спираються як на суто раціональні, логічні, так і на міфо-поетичні, ірраціональні шари колективної свідомості. В суспільстві панує колективістська установка, інтегративність, солідарність, принцип групи й безособистісний підхід, що пояснюється відсутністю історичної особистості як такої. Це - дитинство Людства. Деякі автори, правда, можуть доповнити ці симпатичні характеристики іншими. Так, відомий радянський археолог Л.Самойлов виявив майже всі риси первісного суспільства в кримінальному середовищі: культ фізичної сили, чисельність різнихтабу, семіотику татуіровки, марновірство (забобони) замість релігії тощо (34). Але це, на наш погляд, свідчить лише про те, що інваріантами історії залишається лише форма,а зміст, яким вона наповнюється, залежить від міри цивілізованості тієї чи іншої спільноти чи угрупування. А ще однією гіпотезою відносно досить точного наукового обгрунтування Л.Самойлова (він провів 20 експедицій по вивченню первісного життя, а потім опинився в тюрмі) може бути наступна: оскільки до нашого життя повернулося явище, яке було сильно розвинуте на початку існування нашого суспільства (при тому, що це явище спостерігається не тільки у тюрмі, а на всьому українському просторі, починаючи з владних структур) можна вважати, що наступає кінець нашої місцевої цивілізації, бо, за Кримським, такі речі відбуваються лише на завершальній фазі життя певної спільноти.

         Отже, продовжуючи опис архетипової моделі, нагадаємо, що такі речі як відчуття несвободи, виникнення “мертвого тексту”, що гальмує розгортання живої соціальної дії, домінування вертикальних керівних структур, які заперечують відкритість   суспільства, культ влади - усе це виникає пізніше, зі становленням історичної індивідуальності. Тоді ж починають даватися взнаки негативні наслідки беззастережної влади моноідеології, установки на ентузіазм та слухняність мас, інші відомі ознаки тоталітарного життєустрою.

         Друга складова - авторитарний тип життєздійснення суспільства, коли функції традиції перебирає на себе воля вождя, а сила і енергія людського інтелекту та емоцій  спрямувується на реалізацію цієї волі. Розвивається стимул дії на користь завоювання міцного соціального статусу, стимул влади. Божественне відступає, людське наступає. Ідеологічні міфологеми, спрямовані на об”єднання суспільства, проникнуті своєрідним романтизмом. Утім, на цьому етапі внаслідок послаблення тотілітарного всеохоплюючого контролю виникають паростки невдоволення, формується відчуженість людей від влади, утворюються тіньові сфери  життя, недоступні контролю влади.  Запановує корпоративна етика, принцип групи. Людина сприймається через належність до організації, яка, в свою чергу, беззастережно втручається в приватне життя людини. Там вона шукає соціального та психологічного захисту. Домінують адаптація та інтеграція. Самореалізація залишається для третього етапу. Це - молодший шкільний вік Людства.

          Третя складова фрактального архетипу - ліберальний життєустрій -  начебто пов”язана з утвердженням “гуманістичних” цінностей, автономізацією і свободою особистості. Але в  той же час це доба вседозволеності, панування   індивідуалізму, егоцентризму, конкуренції, культ сили, втеча від суспільства як такого. Бог помер - народилося “Я”. Шліфуються засоби індивідуального захисту від зовнішнього середовища. Нікого не хвилює життя виду. Всіх хвилює власне виживання. Можна сказати, що для цього етапу характерним є чоловічий світоглядний принцип (ян), екстраверсія, дезадаптаційність, неадекватність на соціальному рівні, але безмежні інтуїція, ініціатива і творчість - на індивідуальному. Це- підлітковий вік Людства.

         Нарешті, четверта складова єдиного архетипу психосоціальної еволюції - демократичний устрій життя - багато в чому нагадує першу, але на якісно іншому рівні.  Це - доба дорослості, мудрості людства, побудови життя на етичному, психокультурному грунті. Можна сказати, що це - інша цивілізація, доцільність і адекватність усіх компонентів якої обумовлює високу здатність соціального середовища підтримувати кожний компонент соціму - організацію, особистість, групу тощо. Це - соціум, де людина живе, не гублячи себе, природу, зберігаючи минуле (традиції і культуру) і не вступаючи в конфлікт з іншими спільнотами.

          Йдеться про так зване “інформаційне” суспільство, де вирівнюється баланс архетипів, усталюється відчуття соціальної ідентичності, входить в цивілізовану форму  принцип індивідуальності й водночас зростає  соціальна захищеність. Це етап  відкритого суспільства, інформаційної зв”язності та ощадних технологій. Тут може бути започаткований перехід  експоненти виробничого розвитку в планетарному масштабі на “нульовий цикл”, на науково обгрунтовані норми рівня споживання тощо. Досягти такого рівня цивілізованості можуть лише достатньо розвинені в культурному і матеріальному плані суспільства. Зазначимо, що 1 і 4 компоненти фрактального архетипу, так би мовити, обмінюються унікальністю: місце тоталітарної “ми-сутності” заступає нова “ми-сутність” - демократична. Це - “мудра старість” Людства. Четвертий етап включає і приймає в себе в якісно новому вигляді всі попередні.

         О.Шпенглер стверджує, що цивілізацію можна порівняти з організмом, а, значить, вона проходить періоди дитинства (тоталітарне суспільство), юності (авторитарне), зрілості (ліберальне) і старості (демократичне). Але ми не можемо погодитися зі Шпенглером в тому, що старість - це кінець терміну існування того чи іншого соціуму. В парадигмі циклічності немає початку і кінця.

         Кожному такому періоду відповідає певна соціальна структура (вертикальна або горизонтальна владно-підвладна структура, тип організації, школи, освіти вцілому, стиль і стан науки, шляхи досягнення влади   тощо), певний соціально-психологічний клімат, “дух” суспільства, морально-ціннісні пріоритети, відношення народу до влади, до роботи і одне до одного, домінуючий масовий настрій, поведінкові установки, тип порядку тощо.

         За цими схематичними ознаками кожний соціум може впізнати себе у дзеркалі пропонованої моделі (щоправда, в ній  відсутні харатеристики перехідних етапів) і в разі потреби у соціальних змінах скоригувати свій шлях в той чи інший бік. Для цього треба насамперед змінювати структурні компоненти в суспільстві або фрактали: тип організації, стиль влади,  властивості політичних партій, культури, ідеології тощо  (див. малюнок 1).

         Для більшості розвинених цивілізованих країн світу сьогодні характерний ліберально - демократичний, перехідний, устрій. В політичній ідеології ідея кінця історії була сформульована Ф.Фукуямой, який вважає, що оскільки країни Заходу вже досягли розумного апогею в системі ліберально-демократичних відносин, то і мета історичного прогресу теж  вже досягнута. Залишилося лише розповсюджувати цінності лібералізму на інші регіони планети. За фрактальним архетипом, це не так. Проти цього заперечував і Тойнбі, який бачив, що між абстрактним ідеалом ліберально-демократичного правління і дійсністю, не готовою до демократії, лежить глибока і досить небезпечна прірва, що західний культурний елемент знецінюється і зневажається у відриві від рідного культурного оточення...Так, Захід так і не зміг глибоко вплинути на життя і культуру Росії... Відстала нація нерідко вульгаризує запозичені ззовні досягнення, пристосовуючи їх до своєї більш примітивної культури. Могутні традиційні культурні пласти здійснювали опір процесам вестернізації...(38; 581; 565). Хіба цього не скажешь про сучасні спроби американізувати Україну?

         Ідеальне суспільство, на наш погляд, грунтується на цілісних архетипах, злагода в ньому формується не за груповим принципом, а за індивідуальнісним, не на підставі примусу, а на творчій основі; в цьому суспільстві усі організації адекваті власним функціям, а люди вільно оріентуються в доцільній та злагодженій соціальній структурі,  реальна влада належить інституціям громадянського суспільства тощо. Таке суспільство може існувати не лише теоретично. Просто людству необхідно змінити звичні уявлення про цінності, успіх, багатство, щастя, психологічний комфорт і т.і. 

         Сьогодні реальні втілення демократичного устрою в різних країнах, звісно, так чи інакше відхиляються від ідеальної схеми. Ми бачимо, що деякі держави лише проголошують себе демократичними, а за окресленої моделі вони перебувають на ліберальному або на перехідному відтинку шляху. Важко сказати, чи є сьогодні на Землі спільнота, яка б була інформаційно, інтелектуально й психологічно готовою взяти на себе відповідальність за розбудову “модельного”  ідеального суспільства. Але необхідність у цьому, безперечно, є.